Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукРішення з приводу особливого порядку на Донбасі багато хто з лояльних до Порошенка осіб пояснює неадекватною реакцією західного світу. Мовляв, Порошенко зрозумів, що ніхто за Україну воювати не буде, і Україні доведеться протистояти регулярній російській армії самостійно.\
Доля правди у цьому є. Але якщо порівняти інші країни регіону, де Росія вже відточила до бездоганності свою улюблену технологію “організуй війну – створи нове державне утворення”, то Україні, можна сказати, ще сильно повезло з реакцією світу. Ні у Грузії, ні у Молдови такої міжнародної підтримки не було.

Ми в Інституті вирішили підсумувати, як як світ допомагає українцям протистояти агресії Росії з моменту анексії Криму. Звели докупи всі цифри допомоги й паралельно опитали півсотні експертів. Рівень допомоги був оцінений на трійку з п’яти. А на питання “Якої допомоги найбільше потребує Україна від Заходу?” відповідь звучить переважно однаково- зброї. Це, фактично, відповідь західним екпертам, які вважають, що легше “відкупитись” фінансовою допомогою, ніж надавати зброю. Насправді, нам потрібні і гроші, і зброя.

Очевидно, високоточна зброя. Просити просто зброю, аналоги якої є і в нас, вважається в пристойних колах дурним тоном, бо можеш нарватись на досить резонне обурення: як країна, яка тридиційно входила до десятки експортерів зброї у СВІТІ, ходить по світу з простягнутою рукою, випрошуючи якраз зброю.

На військовій допомозі хотілось би зупинитись детальніше. Хоча б тому, що зброя, яка б могла бути надана Україні, давно перейшла у розряд символів. Причому, в Україні цей символ трактується не зовсім так, як мав би трактуватись. Надання Україні зброї у нас сприймають як символ підтримки, а правильніше було б сприймати як символ довіри. Дають зброю – значить довіряють, не дають – значить не довіряють. Це одне з головних пояснень, чому на Заході дуже скептично поставились до наших збройних запитів. Недостатня довіра до Міністерства оборони і до армії зокрема з приводу “чистоти рядів” – зашкалює. З вуст моїх співрозмовників – низки політиків та дипломатів провідних країн-членів НАТО – постійно звучать питання про те, як гарантувати, що ця зброя банально не буде перепродана тим, проти кого, власне, її просять захищатись. Іншими словами, не опиниться у росіян чи бойовиків. І саме тому українські колеги дивуються, коли представники країн-членів НАТО на питання про поставки зброї починають розповідати про те, як вони готові допомагати у боротьбі з корупцією та реформі оборонного сектора (так було, зокрема, й на Форумі Україна-НАТО з послами Норвегії та Британії в Україні). Ну не можуть вони, умовно кажучи, довіряти тим, хто просить патрони до рушниць, які наша армія банально не використовує. Чи не можуть пояснити, для чого саме їм потрібний той чи інший вид озброєнь, і що це зрештою змінить. Хоча тут, очевидно, питання більше до компетентності, аніж довіри.

Ми занадто сконцентрувались на питанні “чим стріляти?”, тоді як західні партнери ставлять ще й питання “для чого стріляти?”, “хто стрілятиме?” і “як стрілятиме?”. Одним словом, в НАТО насьогодні схильні діяти за принципом – нова зброя тільки для нової армії.

Але довіру ще треба виховувати і з нашого боку. Якби вона була, не затверджували б деякі відомства по 3 місяці західних радників, влаштовуючи перевірки, чи часом не державні таємниці вивідувати вони до нас їдуть. Складається враження, що для багатьох з погонами – неважливо якими – ворогом досі є НАТО, а не Росія. А якщо у людей в мізках ще застрягла “холодна війна”, то нову армію з ними не побудуєш.

Отже, брак довіри – це перша причина. Друга причина звучить приблизно так – “ми не надаємо зброю там, де конфлікт можна вирішити політичним шляхом”. У західних столицях були переконані: між вибором “мир за будь-яку ціну” чи “війна за будь-яку ціну” українське керівництво саме зробило ставку на перший пункт. Можливо, підкоригувавши його до “миру за високу ціну”. Принаймні, саме таке враження у всіх складалось після спілкування з Порошенком. Було очевидно, що Порошенко-дипломат явно домінував над Порошенком-головнокомандуючим. Переконання в тому, що конфлікт неможливо вирішити політичним способом змінює ставлення і до поставок: це якраз ключова причина, чому навіть ті ж німці кардинально змінили свою позицію щодо озброєння іракських курдів за якихось пару тижнів на кардинально протилежну, вирішивши надати військову допомогу. І це, до речі, історія, яка здатна надихнути і прихильників поставки зброї Україні – позиція навіть у Німеччини і навіть у такому чутливому питанні може змінитись за кілька тижнів.

“Ми не хочемо бути більшими українцями, ніж самі українці”, – сказав мені на минулому тижні мій старий товариш, зовнішньополітичний радник одного дружнього Україні європейського президента. Він мав на увазі, що вони не будуть вибивати зброю, якщо Україна всім розповідає, що вона домовляється про мир.

Третя причина полягає у тому, що наші західні партнери – і особливо йдеться про американців – розглядають поставки зброї в Україну як перший крок до необхідності введення військ. Зокрема, це стосується, за деякою інформацією, і особисто президента Обами. Якщо в Україні поставки летальної зброї сприймаються як абсолютно самостійний і повноцінний крок військово-технічної допомоги, то в Штатах – як перший крок до повномасштабного втягування у війну включно з необхідністю надсилати війська. Один американський політик, який добре обізнаний з настроями в Білому домі з приводу цього питання і з яким мала приємність нещодавно вечеряти, взагалі порадив зробити заяву в стилі “ми просимо тільки зброї, війська ніколи просити не будемо”. З американцями історія суперчутлива ще й тому, що вони не хочуть підігравати російській пропаганді, яка розповідає, що в Україні Росія воює проти Америки. Аргументи, що Росія продовжуватиме це розповідати, і частина світу буде в це вірити й без американської зброї в Україні – не переконують. Найцікавіше в цій історії, як на мене, те, що і сенат, і пересічні американці якраз виступають за військову допомогу (55% “за”, щоб НАТО посприяло зброєю згідно з опитуванням German Marshall Fund), гальмує влада, чи то пак президент Обама особисто. Його цитата з фандрейзерської вечері у Балтиморі у минулу суботу про те, що “ми дуже мало торгуємо з Україною і геополітично те, що відбувається в Україні, не становить прямої загрози для нас” отрезвляє від надмірних ілюзій швидко. У Росії ні Штати, ні європейці не бачать ключової безпекової загрози. Загрозу N1 вони бачать на Близькому Сході, а Росія все ще залишається в уяві деяких західних діячів можливим… партнером у нейтралізації цієї загрози.

Крім того, у Штатах все ще точаться дебати – поява в України сучасного високоточного озброєння роздразнить Росію ще більше й спровокує її на подальшу ескалацію, чи все ж примусить її двічі подумати перш, ніж йти на чергове загострення, помітно підвищуючи ціну її військового втручання. Було б добре доказати, що якраз друге. А заодно й пояснити: поставки зброї – це ще й потужний психологічний сигнал Росії від Заходу, що її більше не бояться.

Ну і останнє: у питанні поставок зброї нинішня влада цілком провалюється у все тих же двох речах, як і в багатьох інших питаннях: координації та комунікації. Ну не може в країні, яка воює, бути ситуації, коли на одному високому рівні просять конкретне озброєння, а на іншому розповідають західним партнерам, що ця зброя непотрібна.

Повний текст аналітичної записки “Україна – не одна. Як світ допомагає українцям протистояти агресії Росії” українською та англійською мовами у PDF-форматі можна завантажити тут.