Публікації

Стаття аналітика ІСП Дарії Гайдай у газеті “День”Відставка – слово, яке так лякає українських урядовців і яке, здається, досить спокійно сприймають у західних країнах. Добровільна відставка без затягувань та намагань «домовитися» – одна з тих речей, які досі, ніби ментальна стіна, відділяють Україну від решти Європи. І справа не лише в політиках, адже, як засвідчив досвід останніх 25 років, переважна більшість українців готова толерувати корупцію, непрофесіоналізм і помилки своїх очільників. Західні урядовців погоджуються добровільно залишити свою посаду не тому, що хочуть цього (хоча буває й таке), просто обставини не залишають їм особливого вибору. Розглянемо, що це за обставини і чому відставка часто є найкращим виходом із ситуації.По-перше, в умовах демократії політичний мандат означає наявність довіри та підтримки з боку суспільства. Якщо урядовець своїми діями втратив довіру громадян, він не може далі виконувати свої службові обов’язки. Або він дав слово піти у відставку і повинен його дотримуватися. Згадаймо дві блискавичні відставки цього року очільників урядів Італії та Великобританії. І Матео Ренці, й Девід Кемерон заявили про відставку одразу після оголошення результатів референдумів, які були ініційовані ними ж. Хоча, звичайно, ставки Брекзиту були значно вищими, ніж під час італійського голосування щодо конституції. Таким чином, обидва прем’єри визнали, що, оскільки їхній курс не отримав підтримки у громадян, вони поступаються місцем новому лідеру. Досить популярною в українських політиків є інтерпретація відставки як «втечі з поля бою», згадаймо, наприклад, Арсенія Яценюка. Навряд чи Девід Кемерон погодився би з такою постановкою питання.

По-друге, важливу роль у прийнятті рішення про відставку відіграє партія. На відміну від України, у західних країнах функціонують справжні партії. Тобто ідеологічні партії, які формуються однодумцями, а не «вождями» під власні амбіції та інтереси. У результаті – влада знаходиться саме у руках партії, й якщо лідер не виправдав суспільних та партійних очікувань, його замінюють на іншого. І це стосується не лише лідерів. Партія не може дозволити собі підтримувати будь-якого урядовця, який втратив довіру суспільства, адже це може коштувати їй перемоги на наступних виборах. Понад те, щоб врятувати імідж партії та її лідера певний урядовець може добровільно (або під тиском) зіграти роль «цапа відбувайла». У цьому контексті можна згадати дві гучні відставки у Японії цього року: губернатор Токіо Йоіті Масудзое змушений був залишити посаду через любов до розкоші, а міністр економіки Акіра Амарі взяв на себе відповідальність за урядовий корупційний скандал.

За останній рік також було кілька «неполітичних» відставок із причин, які українцю можуть видатися відверто дріб’язковими: керування авто після кількох келихів вина, використання службового транспорту для прогулянок собак. Сігмундур Гуннлаугссон, прем’єр-міністр Ісландії, подав у відставку під тиском громадськості, обуреної офшорним скандалом. Його ім’я фігурувало у т.зв. панамських паперах. А підставою для імпічменту президента Південної Кореї Пак Кин Хе стали дії її подруги Чхве Сун Силь, яку підозрюють у корупції та здирництві. Корейців обурив той факт, що президент дозволила своїй подрузі втручатися у державні справи.
Ще один досить популярний привід для відставки – плагіат. Кілька років тому значного резонансу отримала відставка двох міністрів кабінету Ангели Меркель через плагіат під час здобуття наукових ступенів. Наукова недоброчесність також коштувала посади віце-президенту Європарламенту Сильвані Кох-Мерін. Однак не лише німці вважають звинувачення у плагіаті достатньою причиною для відставки. У 2012 році через це залишили свої посади міністр освіти Румунії Іоан Манг, а також президент Угорщини Пал Шміт. Чому ж у нас звинувачення щодо плагіату ніколи не переростають у справжній скандал? Плагіат у західній культурі – це шахрайство, по суті, крадіжка. Навіть підозра у плагіаті – це серйозний удар по професійному іміджу особи. В Україні ж, де не лише політики, а й прості громадяни купують собі дипломи й наукові ступені, важко очікувати потужного публічного осуду за плагіат. Цього року в пресі та наукових колах обговорювали сумнівну науковість та плагіат докторської дисертації дружини віце-прем’єра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка. Цей скандал, зокрема через очевидний конфлікт інтересів, схоже, зовсім не похитнув політичних позицій віце-прем’єра, а його дружина Катерина зберегла докторську ступінь.
Третя причина, чому добровільні відставки не є рідкістю на Заході, – різниця у ставленні до держслужби та політичної кар’єри. За кордоном відставка часто є найкращим виходом із складної ситуації, зокрема й для самого фігуранта скандалу. Рішення добровільно залишити посаду дозволяє знизити градус критики, зупинити скандал, а отже, може врятувати професійну кар’єру. Пішовши вчасно, західний урядовець може навіть розраховувати на повернення (через деякий час) або на отримання хорошої позиції у приватному секторі. Натомість зіпсувавши собі репутацію в результаті тривалого скандалу, він ризикує остаточно занапастити свою кар’єру. В Україні ж досі діють інші правила – «триматися за крісло до остатнього», а репутація – річ відносна.

Через що ж в Україні можна втратити посаду? Останні 25 років переконливо свідчать, що ні втрата суспільної довіри та підтримки, ні корупційні скандали, ні відверта брехня, ні провали у роботі, ні скандальна поведінка членів родини, ні навіть порушення закону не є достатніми підставами, щоб український високопосадовець прийняв рішення про відставку. Та й, схоже, для найвищого керівництва держави та партійних лідерів ці причини теж не виглядають достатньо вагомими. Однак є кілька речей, які українське суспільство справді не толерує. Наприклад, досить сумнівно, що високопосадовець зберіг би свою посаду, якби стало відомо про його нетрадиційну сексуальну орієнтація. Тобто якби він (або вона) відкрито це визнав. Як показують опитування, українці залишаються суспільством із досить потужними традиційними цінностями. Чесність та професіоналізм у цій системі координат поступається місцем показній благопристойності.
Для західних країн інколи достатньо лише натяку на можливу недоброчесність, щоб політик залишив посаду, в Україні ж навіть, здавалося б, усі відомі факти непорядність окремих політиків мало впливають на їхню політичну долю. Якщо виборці не готові карати корупціонерів, відмовляючи їм у підтримці на виборах, чому ж тоді вони мають подавати у відставку за перших звинувачень? В українців уже склалася довга історія короткої пам’яті: чимало політиків втікали з політичної сцени під гнівні вигуки «ганьба», але з часом поверталися на посади, нібито нічого й не було. Це не може не розбещувати політиків: як відомо, безкарність породжує безвідповідальність.

Відставки 2016-го

Девід Кемерон, прем’єр-міністр Великобританії, подав у відставку після того, як більшість британців проголосувала за вихід з Євросоюзу .
Франсуа Олланд, президент Франції, став першим президентом в сучасній історії Франції, який добровільно відмовився від висунення своєї кандидатури на другий термін. Причина – низький особистий рейтинг Олланда. Його партія соціалістів наразі визначається зі своїм кандидатом.
Матео Ренці, прем’єр-міністр Італії, заявив про відставку одразу, як стало відомо, що італійці проголосували проти змін до Конституції.
Бойко Борісов, прем’єр-міністр Болгарії, залишив свою посаду після того, як його однопартійка зазнала нищівної поразки на президентських виборах.
Йоіті Масудзое, губернатор Токіо, подав у відставку через звинувачення у марнотратстві. Виявилося, що він витратив 1 млн доларів на вісім поїздок за кордон. Скандал міг завдати суттєвої шкоди його партії та прем’єр-міністру країни Сіндзо Абе напередодні важливих виборів.
Японський міністр економіки Акіра Амарі оголосив про відставку, взявши на себе відповідальність за корупційний скандал. Японських урядовців звинуватили в отриманні пожертвувань від бізнесу на свою політичну діяльність. Амарі заперечував отримання хабарів, однак залишив посаду, щоб відвести удар від прем’єра.
Сігмундур Гуннлаугссон, прем’єр-міністр Ісландії, подав у відставку під тиском громадськості, обуреної офшорним скандалом. Його ім’я фігурувало у т.зв. панамських паперах.
Міністр освіти Швеції Аїда Хадзіаліч втратила посаду через два келиха вина. Саме стільки випила міністр перед тим, як сісти за кермо. На тлі звинувачень у нетверезому водінні Хадзіаліч подала у відставку.
Австралійський міністр Стів Герберт втратив свою посаду через любов до “братів наших менших”. Виявилося, що він доручав своєму шоферу возити на службовій машині своїх собак.