Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукОстаннім часом доводиться працювати генератором позитивних новин з України. Рідко яке спілкування з закордонними співрозмовниками – особливо тими, хто вболіває за Україну – обходиться без питання, яке плавно переходить у прохання – “дайте нам якусь хорошу новину”.\
І одним з найважчих текстів, які мені доводилось писати останнім часом, був коментар про те, де шукати оптимізм в Україні на замовлення одного з найбільших аналітичних центрів світу. Ще місяців дев”ять-десять тому – писалось би на одному диханні. Сплеск патріотизму, сплеск самоорганізації та волонтерства, і небачений рівень терпіння, коли 52% українців були готові тісно затиснути пояси, аби відчути реальні зміни на краще згодом. Коли всі були зачаровані народженням української політичної нації і, фактично, новим народженням України – причому, вже не внаслідок розпаду Союзу, а внаслідок свідомого вибору людей, які тут мешкають. І які з громадян України за рік перетворились на українських громадян.

Запит на позитив з України є головним запитом тих, хто хоче, щоб Україна асоціювалась з дещо іншими речами у світі, ніж революція, корупція чи війна.

Але що ми маємо на “експорт” сьогодні? Найбільш системні і послідовні дії спостерігаються поки що якраз на одному напрямі – збереженні різного роду корупційних схем. Відповідно, рівень сприйняття корупції після Революцї гідності фактично залишився незмінним.

Реформи-невидимки, які начебто є, але ніхто їх не може ні побачити, ні помацати. І взагалі саме поняття “реформи” має всі шанси бути дискредитованим так само, як поняття “демократія” було дискредитоване за Єльцина в Росії, “модернізація” за Мєдвєдєва чи “перезавантаження” за президента Обами в США. Ми реально напрошуємось на те, що в першу чергу доведеться реформувати самі реформи. Вже знаю випадки, коли в назвах якихось заходів чи документів наші західні партнери намагаються креативити, щоб не вживати чи замінити слово реформи на щось інше й таким чином не “знецінити” вартість тієї чи іншої події.

Але ж, мабуть, і дванадцятилітній дитині вже зрозуміло – чим менше буде війни, тим більше питатимуть про реформи. І кожен політик, дипломат чи експерт має бути готовий на питання про Антикорупційне бюро чи реформу Генпрокуратури говорити саме про Антикорупційне бюро чи реформу прокуратури. А не про те, яку зброю Україні треба надати (бо кожен тепер військовий експерт) і чого насправді хоче Путін (бо кожен тепер геополітик). Хоча, як влучно кажуть мої знайомі підприємці, “не Путін бере хабарі”.

І можу побитись об заклад, що навіть якщо не буде війни і Путіна, з”явиться нова прекрасна відмазка. Наприклад, ми не можемо швидко проводити реформи, бо швидкі реформи зазвичай проводились в майже диктаторських умовах. А у нас, пардон, демократія, тому швидко нічого не буде. Ви ж на Заході самі хотіли демократії, чи не так?

За моїми абсолютно суб”єктивними спостереженнями Захід насправді сьогодні цікавлять в Україні за великим рахунком дві речі. Абсолютно взаємопов”язані між собою:

– Наскільки українське супільство саме по собі – без МВФ, Штатів і Євросоюзу – готове вимагати реформ і тиснути заради них на владу? На Заході цілком зрозуміло хотіли б, щоб найбільші прихильники реформ в Україні перебували в самій Україні, а не на Заході. Тобто, щоб реформи відбувались не під тиском МВФ, а під тиском громади. Інше питання, що бачення реформ на Заході та в Україні, м”яко кажучи, не завжди збігається. Більш ніж красномовне опитування з цього приводу засвідчило, що навіть в самому українському суспільстві реформи бачаться по-різному. Неозброєним оком видно, що для однієї частини суспільства все ще в силі підхід “реформи можуть бути тільки популярними”, для іншої – “реформи мають стосуватись тільки чиновників і депутатів” etc. Тому й потрібно реформувати реформи, починаючи з потужної пояснювальної кампанії, що мається під ними на увазі і що входить в образно кажучи “стартовий пакет”. Поки нема реальних реформ, треба принаймні створити реальний попит на них.

-Наскільки у людей вистачить терпіння і наскільки можливий третій Майдан? Справжній хіт сезону. Без цього питання не обходиться жодної зустрічі. Третій Майдан є своєрідним тестом на те, наскільки українці здатні долати марафони, а не лише бігати стометрівки. Системно працювати, а не лише організовувати революції. І наскільки вони усвідомили, що системні зміни на Майдані не відбуваються. Майдан тільки виступає у ролі трампліна. І як і з будь-якого трампліна з нього можуть стрибати не обов”язково найпрофесійніші, але й, наприклад, найбезумніші. І з трамліну Революції гідності у владні води стрибнули не тільки перші, але й другі.

Питання про Майдан-3 важливе ще й тому, що ми не тільки самі повірили після Революцї гідності, що тепер все має бути інакше. Але ми примусили в це повірити і весь цивілізований світ. Ми фактично дали зрозуміти, що Майдан-1 був генеральною репетицією, а Майдан-2 – це вже по-справжньому. Це вже дуже серйозно. Бо ціна значно вища. Бо суспільство значно зріліше. Бо політики значно вразливіші. Репетиція закінчилась. Тепер ми готові до того, що нам або аплодуватимуть, або нас засвищуть.

Але коли запитують про Майдан-3, то вже свідомо чи несвідомо передбачають, що, можливо, ми вирішили провести ще одну генеральну репетицію. Ми вже потрохи почали перепрограмовуватись на те, що за Україну треба жити, а не вмирати. Але ми ще не почали серйозно програмувати себе до того, що за Україну треба жити тепер, а не коли Путін забереться, Порошенко змінить начальника Генштабу, а в парламенті не буде кнопкодавів. Ми так любимо готуватись жити. І так любимо страждати в реальному часі.

Так співпало, що у день оцінки роботи 100 днів уряду, нарешті одна з компаній мобільного зв”язку вивела на ринок тарив на послугу 3G для масового сегменту. Символічно співпало, бо 3G – це не досягення. На фоні того, що в колишній радянській республіці Естонії в наступному році вже в тестовому режимі запустять 5G, а в сусідній Молдові і дружній Грузії – давно 4G. Так само як не успіх бути останньою країною в Європі, в якій почали видавати біометричні паспорти. І досі бути країною в Європі, де найдорожчі автомобілі. І бути однією з двох країн Європи, де рівень життя сьогодні гірший, ніж був на момент розпаду Союзу. Деякі економісти пишуть, що вже втричі нижчий.

Але ми просто не маємо права зробити так, щоб нашим головним експортним продуктом стала зневіра. Не маємо права, щоб проект революція виявився деградаційним, а не модернізаційним проектом. Бо третя генеральна репетиція – це вже смішно.

Сьогодні і Україна, і ті, хто підтримав Україну мають одну спільну рису – всі зацікавлені в тому, щоб в України вийшло хоча б щось. Але Захід все одно сприймає питання України як репутаційне, а не екзистенційне, чим воно є для нас. І я знаю тільки одну країну на Заході, яка готова нас підтримувати на довгу перспективу, незважаючи навіть на імітацію, а не імплементацію реформ. Ну, може одну з половиною. Але вона не робить погоди в прийнятті ключових рішень. Можливо, це й на краще.