Публікації

Стаття директора ІСП Альони Гетьманчук та першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого для газети “День”.Євромайдан відчинив перед Україною нове вікно можливостей у відносинах з ЄС. Росія своїми провокаціями в Криму намагається його зачинити. Від українців і усієї європейської сім’ї залежить, щоб не лише вказати на вихід непроханим гостям, але й зробити інтеграцію України в ЄС незворотною.\
Підписання шматками Угоди про асоціацію викликає чимало питань. Більше того, ЄС вже не має морального права прикриватися старими відмовками, не надаючи Україні перспективи членства. Українці показали свою відданість європейським цінностям, прийшла черга для решти європейців показати готовність не зрадити українців.

♦ Коли перші десятки тисяч українців вийшли на вулиці у знак незгоди з рішенням уряду відкласти підписання Угоди про асоціацію, вони розуміли: непідписання документа означає відсутність реформ й подальше скочування до диктатури за іншим — російським або білоруським — сценарієм. Такі побоювання підтвердились вже у першу ніч після саміту Східного партнерства у Вільнюсі, коли «Беркут» розігнав Майдан. До саміту Східного партнерства у Вільнюсі більшість українців (55%) очікували підписання Угоди з ЄС до кінця 2013 року. Після силового розгону Євромайдану підписання Угоди про асоціацію перестало бути головною вимогою протестувальників — на перший план вийшла відставка українського керівництва. Однак, навіть на третій місяць протестів небажання влади України підписати з ЄС Угоду про асоціацію фігурувало у трійці основних мотивів, чому люди залишались на Майдані.

♦ Очевидно, Угода про асоціацію вже не має того шарму для прихильників євроінтеграції України, який вона мала до початку Євромайдану. Оскільки зникла одна з ключових мотивацій, чому Україна має підписати таку Угоду. А саме — Угода як жорсткий механізм контролю за українським урядом і превентивний засіб від свавілля влади. Нерішучість запровадження санкцій із боку ЄС під час кризи примусила засумніватись, що ЄС може бути таким гарантом. Мовляв, занадто м’якотілий і занадто повільно реагує. Відповідно, настрої серед скептично налаштованих українців щодо підписання Угоди можна змалювати так: одна частина не хоче підписувати ТАКУ Угоду з ЄС, інша — не бажає підписувати Угоду з ТАКИМ ЄС. На фоні агресії з Росією, очевидно, додадуться ще й ті, хто не хоче підписувати Угоду у ТАКИЙ час.

Серед прихильників підписання, у свою чергу, сьогодні існує консенсус, що Угода має бути підписана якомога швидше та бажано без надмірного анонсування та паблісіті. Розходження існують хіба з приводу того, чи є сенс підписувати лише політичну частину Угоди. З одного боку, добре, що ЄС навчився реагувати оперативно і враховує власні помилки, з другого — існує нерозуміння, чому неможливо раніше підписати частину про Зону вільної торгівлі теж, адже час відверто грає проти підписання цього документа у майбутньому? Росія постійно дорікає: ЄС не хоче підписувати Угоду, а отже — українська влада не легітимна. До речі, саме Євросоюз під час переговорного процесу по Угоді виступав категорично проти розподілу документа.

♦ Так чи інакше, експерти та громадське суспільство сьогодні мають вимагати якнайшвидше підписання ЦІЛОГО документа, щоб, поміж іншого, вибити у Росії ключову мотивацію тиску на Україну. Адже що робить сьогодні Росія? Вона всім своїм озлобленим виглядом демонструє: підпишете Угоду — втратите частину території. Це штучна ціна, яку нам нав’язують заплатити не за право рухатись у бік ЄС, а за право залишатись собою. За право залишатись Україною, хоч як би пафосно це звучало.

♦ Якщо ж існує серйозна аргументація на захист підписання саме політичної частини Угоди, то її має бути озвучено. На сьогодні ні українська влада, ні ЄС не визнали за необхідне пояснити українському суспільству, у чому додана вартість такого розділення Угоди.

Очевидно, що й сам ЄС має бути зацікавлений у тому, щоб закрити питання Угоди підписом з двох боків і тим самим унеможливити дискусію про перегляд документа з чіткою фіксацією перспективи членства. А така дискусія, на наш погляд, цілком має право на існування. Досі про перспективу членства України в ЄС традиційно говорили найближчі партнери офіційного Києва в Євросоюзі (зокрема, Литва та Польща) або окремі депутати Європарламенту.

♦ Очевидно, що Євромайдан з головних вулиць України тепер має перекочувати до головних офісів в ЄС: революція має відбутись і в головах європейських керівників. Україні дуже важливо не допустити повторення у відносинах з ЄС історії постпомаранчевого періоду, коли шанс на стрімке зближення з Європейським Союзом був упущений і в Києві, й у Брюсселі.

♦ В Україні добре відомі аргументи ЄС щодо «втоми» від розширення Європейського Союзу, щодо росту євроскептичних настроїв серед населення країн-членів та необхідності фокусуватись на боротьбі з наслідками фінансово-економічної кризи. Проте, якщо ми будуємо дійсно партнерські відносини між Україною та ЄС, останній повинен рахуватися не лише із внутрішніми реаліями у своїх країнах, а й враховувати реалії в країнах-партнерах. В Україні існує власне потужне антиєвропейське лобі, головний аргумент якого базується на банальному, але переконливому твердженні: «Нас там все одно не чекають». Від цього багато скепсису існує і з приводу підписання Угоди про асоціацію.

ЄС має усвідомлювати ризик, що чим далі бюрократична машина в країнах-членах буде чинити опір наданню перспективи членства, тим сильнішими будуть голоси євроскептиків, прихильників «білорусизації» в Україні. Це означатиме, що набуватимуть популярності ті сили, які підтримуватимуть ідеологію «сильної руки», згортання свобод і прав людини, втягуватимуть Україну до Митного чи Євразійського Союзу. Полісімейкери в ЄС мають враховувати, що для багатьох українців поняття ЄС і демократія тотожні, а тому розчарування в ЄС може завдати удар і по продемократичних силах у державі.

Провал демократії в Україні означатиме провал усієї східної політики ЄС.

♦ Україна наразі ключова країна на величезному євразійському просторі, від вектору розвитку якої залежить успіх не просто ще п’яти країн Східного партнерства, але й самої Росії та країн Центральної Азії. Власне із цим пов’язані титанічні зусилля керівництва РФ щодо недопущення європеїзації (читай — демократизації) України. У Кремлі вбачають у цьому головну небезпеку не лише для експансіоністської і місіонерської позиції Росії в регіоні, але й чималі ризики для власної безпеки правлячої верхівки в країні. Тому ЄС має бути занепокоєний не лише євроскептицизмом у своїх країнах, але й поширенням євроскептицизму на своїх східних кордонах.

♦ Окрім того, Євросоюзу не варто переоцінювати можливість зростання рівня євроскептицизму на території країн-членів через можливе надання перспективи членства Україні. По-перше, масштабні дослідження в самому ЄС із цього приводу ніхто не проводив. Показове опитування було здійснено в грудні 2013 року німецьким телеканалом ARD. Відповідно до його результатів, більшість німців висловилися за вступ України до ЄС — понад 60%. Розділилися лише думки щодо строків такого членства. Так, 40% висловлюються за приєднання впродовж найближчих десяти років, а 24% опитаних бачать вступ України до ЄС протягом наступних 10—20 років, ще 9% вважають, що має пройти щонайменше 20 або більше років. Лише 20% опитаних не бачать Україну у складі ЄС. Це дозволяє припустити, що в деяких країнах ЄС панує україноскептицизм не на громадському рівні, але на рівні політиків та дипломатів, які бояться проводити більш активну політику на східному напрямі.

♦ Європейський Союз і Україна сьогодні отримали історичний шанс на розбудову відносин нового зразка. Перспектива членства може надати серйозного поштовху для встановлення довіри. Наразі 50% українців вірять у приєднання України до Євросоюзу, ще 13% не визначились. 4% вірять, що це відбудеться у найближчі рік-два, 12% — у найближчі 3—5 років, 18% — у найближчі 5—10 років, а 23% думають, що це далека перспектива.

♦ Вибираючи наразі між пряниками та батогами для офіційного Києва, перспектива членства все ще виглядає найбільш дієвим інструментом впливу. Рік тому Брюссель зміг пересвідчитися у дієвості перспективи підписання Угоди про асоціацію, коли українська влада готова була йти на чималі поступки, аби лише добитися згоди на підписання цього документа з боку Брюсселя (навіть якщо така згода використовувалась Віктором Януковичем лише як елемент торгу з Росією). Можна з упевненістю стверджувати, що ефект перспективи членства буде ще сильнішим, особливо якщо врахувати, що постреволюційні політики прийшли до влади на проєвропейських лозунгах.

♦ Політика умовності (conditionality) показала свою дієвість на прикладі країн Центральної Європи, а тому має всі шанси виправдати себе і в випадку з Україною. І якщо ми хочемо, аби нарешті в Україні по-справжньому почали боротися з корупцією, аби судова реформа стала дійсно реформою, а не профанацією, то більш ефективного інструменту не вигадати. Концепція «більше за більше» (moreformore), яка нині є домінуючою в політиці сусідства ЄС, надто розмита, а тому не може розраховувати на реальну віддачу. Вона звучить надто аморфно й загально: ви щось робіть, а ми, можливо, якось допоможемо. Натомість концепція «перспективи членства» передбачає перевірені механізми допомоги, контролю і впливу.

♦ Історія успіху України стане історією успіху всього Європейського Союзу. Процес об’єднання Європи без України буде свідченням не лише слабкості українських еліт, але і стратегічного боягузтва і недалекоглядності тих, хто приймає рішення в ЄС. Під час подій Євромайдану нормативна сила Євросоюзу заявила про себе на повну потужність — українці виявилися готовими не лише масово відстоювати нову європейську якість внутрішнього розвитку, вони поклали за це свої життя. Україна наддала Євросоюзу шанс подивитися на себе зі сторони, відчути свою привабливість та історичну необхідність. Приклад України якраз мав показати євроскептикам у самому ЄС, для чого потрібен Євросоюз — для того, аби політики були підзвітними, аби велася тотальна боротьба з корупцією, аби люди могли вільно протестувати. Фактично, Україна дала шанс європейським скептикам усвідомити, що в інших країнах за ту якість життя, яку мають вони завдяки членству в ЄС, люди готові пролити кров. Таким чином, український приклад — це не стільки аргумент для поглиблення євроскептицизму у ЄС, скільки навпаки — контраргумент, чому євроскептики неправі.