Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукОскільки піднялось багато шуму по переговорах в Мінську, вирішила вставити і свої п”ять копійок.\
Мені теж в цій исторії багато не подобається з самого початку. Категорично не подобається формат зустрічі, завдяки якому Путін здійснює своє давнє бажання: прирівнює Європейський Союз до геополітичного непорозуміння під назвою “Митний Союз”. Для повного щастя ще не вистачає організувати десь у Душанбе спільну зустріч НАТО і ОДКБ і там поговорити про безпекові виклики для України чи регіону.

Мені дуже не подобається, що ми самостійно позбулись щонайменше двох шикарних переговорних козирів – самі сто раз заявили на офіційному рівні, що членство в НАТО не стоїть на порядку денному, а Угоду про асоціацію досі не ратифікували.

Мені не подобається, що окрім Кетрін Ештон там буде єврокомісар Етінгер. Та й Ештон, чесно кажучи, таке враження, наче занадто виснажилась переговорами по Косову та Ірану, на яких вона дійсно позитивно здивувала, чи навіть вразила.

Я не вірю, що з Путіним можна домовитись про щось стратегічне: у нього майбутнє Росії та України збігається з їхнім минулим. Тобто – совок позаду, совок попереду. В Україні все чітко: совок позаду, Україна (Європа) попереду. І взагалі: як домовлятись з людиною, яка твою державу не вважає державою?

Просто розігрує її для власного самоствердження – всередині країни і назовні. І буде розігрувати далі. Причому, Донбас з точки зору геополітичних амбіцій Путіна може бути важливіший для нього, ніж Крим, який є, швидше, хабарем для внутрішнього користувача. Бо через Донбас Путін зможе впливати на Київ, тобто контролювати так чи інакше всю Україну. Тому, власне, Росія і є виробником N1 у світі різних державних псевдо утворень.

АЛЕ: для мене очевидно й інше – на всіх переговорах, де йдеться про Україну, має бути Україна. Жодні посередники не мають сенсу. Не завжди Україна має бути представлена в статусі президента, але вона має бути. І особливо на тих переговорах, де ми не є наодинці з Росією. Адже в чому перевага переговорного процесу перед військовою операцію? У тому, що в переговорах у нас є союзники, у військовій операції маємо діяти виключно самостійно. Принаймні, станом на сьогоднішній день.

Саме тому мені, наприклад, дуже не подобається істерія про “пакт Меркель-Путіна”. Коли люди, не читаючи інтерв”ю в оригіналі й женучись за гарним заголовком, роблять поспішні висновки з кожної заяви Меркель і по тактичних союзниках б”ють більше, ніж по стратегічних ворогах. Відверто незрозуміло, чим ми кращі тоді за тих же росіян, які кричать, що за Україну все вирішили у “вашингтонському обкомі”? І хто сказав, що якщо Меркель відстоює якісь позиції, то вона це відстоює за вказівкою Путіна? Можливо, вона дійсно вірить, що так для України/Німеччини/Європи буде краще? Чи, можливо, ми просто недостатньо пояснили наші інтереси? Чи, можливо, ми самі не проти відмовитись від деяких речей, як, наприклад, інтеграції до НАТО і Меркель тут зовсім ні до чого?

Крім того, не їхати до Мінська – це підіграти російській пропагандитській ідеї, що агресор – це насправді Україна, яка “бомбіт мірное насєлєніє” і не хоче ніяких переговорів, а вони, росіяни, – це, звісно ж, миротворці, які до переговорів готові, як штики.

Так, ми зараз у ситуації, коли військова операція сприймається як питання честі, а переговори як питання сорому. Війна сприймається як щось патріотичне, а переговори як щось зрадливе. Навіть, якщо вони ще не почались. І навіть якщо Порошенко не зобов”язаний на них нічого підписувати і ні до чого підписуватись. Хоча, насправді, незрозуміло, що є більшим соромом для держави: спробувати про щось домовитись, не порушуючи свої “червоні лінії”, чи хоронити найвідданіших-найкращих-найпатріотичніших…

Так, кожен має право на свою думку з приводу переговорів. Але, як на мене, вказувати Порошенку їхати чи ні мають право ті, хто втратив на цій війні чи ризикує втратити чоловіка, брата, сина, батька, нареченого. Я, наприклад, не уявляю, як я поясню, чому Порошенко не хоче домовлятись про мир своїм знайомим та рідним на Волині, Рівненщині, Житомирщині, які понесли такі втрати і постійно мене допитують: “Скільки ще наших хлопців має загинути, щоб закінчилась війна?”.

Більше того, незважаючи на всі питання до Порошенка, його обрали як президента, який пообіцяв закінчити війну. Хтось думав, що це голівудський фільм, де з”являється крутий рембо і за добу знищує всю погань? Це, на жаль, не так. Але якщо ви довірили Порошенку місію закінчити війну, дайте йому виконати свою обіцянку. Принаймні, спробувати це зробити.

Так, мир не може бути за будь-яку ціну. Це однозначно. Більше того, мир не може бути короткостроковим. Ми маємо серйозно ставити питання не лише “за яку ціну?”, але і “як надовго?”. Але й війна не може бути за будь-яку ціну. Йдуть від нас найвідданіші, найпасіонарніші, найпатріотичніші.

Ми дуже любимо страждати. У нас виходить краще хором плакати, ніж хором сміятись. І дуже тішить, що ми принаймні вже готові страждати заради майбутнього, у той час як наш “братскій народ” готовий страждати заради минулого. Але, як на мене, пора потрохи починати позбавлятись перманентної установки “страждати” й переключитись на установку “жити”. У всіх значеннях і смислах цього слова.

І останнє. Дуже сподіваюсь, що перед тим, як погодитись на переговори, Порошенко правильно вловив настрій Путіна. Про що йдеться? Пару місяців тому Петро Олексійович в інтерв”ю Крістіан Аманпур на CNN досить влучно підмітив, що інколи Путін дуже раціональний, а інколи дуже емоційний, і Порошенко чекає, поки він буде знову раціональним. Сподіваюсь, він таки раціональний. А з приводу Порошенко в Мінську, мені дуже хочеться, щоб він був не лише раціональним, але й в міру емоційним. Він тоді більш переконливий.