Публікації

Стаття Еммануеля Гріншпана, французького журналіста (La Tribune), за результатами робочого візиту європейських лідерів думок до України, організованого Інститутом світової політики у партнерстві з CIDOB.Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.Погляди автора, викладені у цій статті, не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики.

Навіть сьогодні містки між Францією та Україною є недостатніми. Якщо ви попросите француза на вулиці назвати якусь українську постать, велика ймовірність, що він відповість: “Ув’язнена блондинка з зачіскою селянки, як же ж її звати?”.

Голос України ледь чутний у французьких ЗМІ, чого не скажеш про голос Кремля. Наслідком дефіциту інформації про Україну є те, що французькі громадяни мають досить обмежене уявлення про російсько-український конфлікт. Наміри Путіна зрозумілі – він хоче збільшити свою територію, свій вплив, у той час як позиція України викликає питання. Так ризикувати (і отримати війну), щоб приєднатись до Європейського Союзу? Мешканцям Франції у це важко повірити. Заяви українських урядовців про те, що Україна захищає Європу, стримуючи російську агресію, не сприймаються серйозно. Небезпеки, які усвідомлюють французи, це: Ісламська держава, тероризм, імміграція.

Володимир Путін має потужних лобістів у французькому медійному світі. Це інтелектуали, політики, люди мистецтва. Французи також продовжують захоплюватися провіденціальними особистостями типу Шарля де Голля, який відновив престиж Франції. Реваншизм, хоч і менш радикальний ніж у Росії, залишається невід’ємною частиною французькою національного менталітету, і проявляється у вигляді глибокого антиамериканізму. Багато французьких політиків як ліві, так і праві використовують його. Це ті ж самі політики, які наполягають на тому, що Володимир Путін заслуговує захоплення як самопроголошений лідер опору американській гегемонії. Ідея дати Путіну те, чого він вимагає “заради миру (і газу)”, набирає популярності. Колишній президент Франції і кандидат на наступних президентських виборах Ніколя Саркозі вже легітимізував анексію Криму, проголосивши, що жителі півострова “вибрали Росію”. Російський тезис, відповідно до якого НАТО “спровокувало” і “принизило” Путіна, знаходить розуміння як з правого, так і з лівого крила французького політичного спектра. Праві прихильники ідеї державної незалежності та ліві антиамериканісти не бажають чути голос України. Лідер французьких ультраправих Марі ле Пен, яка сьогодні представляє чверть французьких виборців, демонструє повну підтримку Володимиру Путіну.
Разом з тим, слід візначити, що французи далекі від того, щоб підпадати під чари Путіна. Його образ є швидше негативним. Російський керівник сприймається як самодержець (отократ) з жорсткими методами управління. Ті, хто ставить демократичні цінності та права людини вище жаги до влади, негативно оцінюють дії Кремля. Багато впливових інтелектуалів і журналістів засуджують авторитаризм Володимира Путіна та вбачають у його методах повернення до тоталітаризму. Але Путін далеко. З часів російської окупації Парижа минуло два століття. Вона не лякає. 7000 загиблих на Донбасі? Війна в Югославії забрала набагато більше життів і відбувалася набагато ближче.

Шукаючи історичні орієнтири, француз неминуче стикається зі скандальним питанням, сформульованим Марселем Деатом в 1939 році, – “Чи варто нам помирати за Данциг?”. Наразі жоден француз, або майже жоден, не мислить у категоріях “Чи варто помирати за Харків?”. У випадку російсько-українського орієнтири втрачають свою чіткість, щоб відрізнити добро від зла потрібно докласти чимало зусиль.
Ніколи не потрібно недооцінювати інтелектуальну лінь. Російсько-український конфлікт складний, його історичні корені заховані глибоко в минулому. Неоголошена гібридна війна під керівництвом Москви, партикуляризм Донбасу, який активно використовувала Партія регіонів, вплив олігархів на українську політику, – всі ці екзотичні речі суттєво ускладнюють для західних європейців розуміння конфлікту. У той час як пояснення Кремля все чудово спрощують: Україна нібито пригнічує російськомовну меншину, зростанню українського фашизму протидіють нащадки Червоної армії, йде громадянська війна, в якій урядовим силам протистоять бойовики, яких підтримує місцеве населення і т.д. Російська пропаганда є дієвою, оскільки дає пояснення, які західні європейці здатні засвоїти, і зовсім не важливо, що вона деформує реальність. Російська громадськість легко вірить в ці історії, оскільки вони представляють їхню батьківщину у позитивному світлі, а частина європейської громадськості приймає аргументи Кремля, ігноруючи принципи логіки, бо так легше. Знання потребує зусиль, тому людина часто віддає перевагу вірі.

Подія, яка грає на користь України, – це Майдан. Французи легко ототожнюють себе з Майданом, оскільки також готові у разі потреби вийти на вулиця, щоб продемонструвати своє незадоволення урядом. У цьому випадку російська пропаганда, яка прирівнює Майдан до операції американської розвідки, не працює. Разом з тим, французька преса часто зображувала українських протестувальників як радикальних націоналістів. “Правий сектор”, наприклад, постійно описувався як неонациський рух, повторюючи риторику Кремля. Для французів термін “націоналізм” має негативне забарвлення, вони не розуміють відмінність “територіального націоналізму” українців від “етнічного націоналізму”. Однак, незважаючи на подібні нюанси, всім зрозуміло, що ціль Кремля – примусити Київ повернутися у свою сферу впливу.

Оскільки “гранати замовкли”, принаймні в іноземних ЗМІ, на передній план виходить економічний аспект. І тут одразу у французької громадськості проявився егоїстичний рефлекс. “Хіба через Україну ми залишилися у дурнуватому становищі з двома Містралями на руках, а що отримали натомість?” Понад те, Україна сьогодні виглядає більше як проблема, а не як можливість. Переглядаючи пресу, в якій домінує грецька криза, громадянин Франції починає запитувати: ЄС вже заплатив за Афіни, навіщо брати на собе нову проблему? І неважливо, що український борг незрівнянно менший за грецький. Україну, незважаючи на її складне становище, просять навести порядок у своїй економіці перед тим, як рухатися далі. Спершу болючі реформи, а далі буде видно!
Париж, на жаль, не в тій позиції аби читати Києву лекції щодо здійснення реформ. Протягом десятиліть Франція чинить жорсткий опір будь-яким реформам і економічним, і соціальним, і політичним. Реформаторські ініціативи влади змушують мільйони людей виходити на вулиці, провокують безкінечні страйки серед працівників сфери громадських послуг. Через них міністрам, а іноді й цілому уряду, доводилося йти у відставку. Реформи зазнають поразки, або часто зводяться до “міні-реформи” – потворний неологізм, який увійшов у повсякденну мову. У Києва немає такої розкоші як можливість затягувати з реформами, політично це дуже ризиковано, а девіденти будуть помітними лише у середньостроковій перспективі. Знаючи, що таке імітація реформ, французька громадськість буде дуже прискіпливо оцінювати процес реформ в Україні.

Водночас, зміна відносин України з населенням Донбасу, якщо відбудеться, покращить імідж України в очах французької громадськості. На сьогодні Росія є лідером симпатій на Донбасі, друге місце у Ріната Ахметова, тоді як Київ вважають тим, хто морить Донбас голодом.

Чимало тих, хто цікавиться Україною, в тому числі журналісти, вважають, що Києву необхідно відновити прямий діалог з населенням Донбасу, не сприймати його як цілком вороже, та «виграти змагання з гуманітарними конвоями».

Ініціатива реалізується за підтримки:
проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні;
Фонду Фрідріха Еберта в Україні;
“Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України”, яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні (SIDA)