Публікації

b-00009028-a-00001552
Погляд з Італії на Україну: хто в Римі підтримує Київ і чому є ті, хто проти?

14:51 2-6-2015

Стаття Марко Ді Ліддо, аналітика Центру міжнародних студій (Рим), за результатами робочого візиту європейських лідерів думок до України, організованого Інститутом світової політики у партнерстві з CIDOB.Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.\
Погляди автора, викладені у цій статті, не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики

У сучасному європейському контексті, де політичні події в Україні та війна на Донбасі спричинили поляризацію та різноманітні конфлікти між парламентськими силами та всередині громадянського суспільства, Італія продемонструвала неабияку розсудливість щодо еволюції відносин між Брюсселем, Вашингтоном, Києвом, Донецьком і Москвою.

Ця помірність має під собою декілька причин.

По-перше, у царині внутрішньої політики італійські політичні сили, що перебувають у стані перманентної виборчої кампанії, ніколи не вважали міжнародні відносини ефективним інструментом впливу на електоральну підтримку. Звісно, такий підхід є результатом ставлення пересічного італійського виборця, як правило, неуважного до того, що відбувається у світі по той бік Альп.

Друга причина лежить у культурній площині. В принципі, італійський народ і політичний клас не володіють детальними знаннями з історії та традицій України. У багатьох випадках Київ спрощено розглядається у спільному контексті з Росією та Москвою, а відмінності між Україною та Росією не відчуваються. У цьому сенсі українська історико-культурна специфіка значною мірою ігнорується більшістю населення Італії.

Нарешті, третя причина пов’язана з міжнародною політикою Італії. До початку війни санкцій між Європейським Союзом і Росією Рим був другим за обсягом торговим партнером Росії, поступаючись лише Німеччині, та мав стратегічні інтереси в усіх секторах економіки і фінансів, у першу чергу, в енергетичній сфері. До того ж, із закінченням холодної війни відчуття російської військової загрози відносно Італії поступово згасло. З цих міркувань випливає, що підприємницькому та політичному класам Італії дуже важко відмовитися від переваг мирного співіснування з Кремлем, особливо зважаючи на часткову залежність країни від російського газу, а також на глобальну економічну кризу, що обтяжує італійську промисловість.

Втім, незважаючи на загальний брак уваги збоку італійців до внутрішніх справ Києва, існує вузький прошарок політиків, учених та громадських діячів, яких цікавить шлях України до реформ.

У цьому контексті можна визначити дві основні групи: перша складається з тих, хто підтримує реформи уряду Арсенія Яценюка і сподівається на реалізацію проекту європейської інтеграції України, друга – з тих, хто байдужий до українських реформ і виступає проти європейської інтеграції Києва. Якщо залишити осторонь ідеологічні, культурні та політичні особливості обох груп, причини, якими керуються їхні представники, можна звести до двох основних категорій: ставлення до Європейського Союзу та ставлення до Росії.

В принципі, єврофіли і русофоби є найбільшими прихильниками процесу реформ у Києві та сподіваються, що Україна найближчим часом стане членом Європейського Союзу, адже вона є повноцінним членом європейської родини. З їхнього погляду, Євромайдан (я використовую цей термін, щоб відрізняти його від терміна, використовуваного українцями, тобто «Революції Гідності») був новаторським і революційним феноменом, демонстрацією готовності українського народу принести велику жертву заради свободи і проєвропейських прагнень. Солідарність з Києвом висловлюють, насамперед, антиросійські сили, в тому числі, представники радикального крила євроатлантичних рухів, які прагнуть позбавити Кремль стратегічного союзника і вивести з орбіти Росії країну, що має настільки велике символічне та культурне значення для Москви. Єврофіли та русофоби вважають, що уряд у Києві взяв правильний шлях до модернізації країни. Зокрема, вони схвально оцінюють закони, що стосуються прозорості державного апарату та боротьби з корупцією, а також заходи з реформування органів влади та модернізації економіки. Особливо високо вони оцінили закон, що прирівнює комунізм до нацизму як злочинну ідеологію та вимагає очищення публічного простору від символів, пов’язаних з радянським режимом. Єврофіли вважають цей закон необхідним для звільнення української історії та політичного життя від радянської та російської спадщини та започаткування процесу культурної вестернізації країни.

З іншого боку, євроскептики та русофіли демонструють або загальну байдужість, або запеклу критику програми українських реформ. Також ці рухи та партії рішуче виступають проти проекту євроатлантичної інтеграції Києва, адже вважають Україну невід’ємною частиною російсько-слов’янського світу і не бажають провокувати Кремль політичною операцією, що може бути сприйнятою як прояв «євроімперіалізму». Проросійські настрої, що, відповідно, відкидають політичні прагнення України, переважно поширені серед комуністів, які ностальгують за Радянським Союзом, євразійців, консерваторів, традиціоналістів і правих націоналістів, які не приховують свою прихильність до політики Путіна. Проте, навіть серед лівих партій – як помірних, так і радикальних, як парламентських, так і позапарламентських – існує прошарок симпатиків-русофілів, байдужих до українського питання. У їхньому випадку рушійною силою є міф про сильну людину та впливовість політичної системи Путіна.

З погляду групи євроскептиків та русофілів, Євромайдан являв собою державний переворот, інспірований Вашингтоном і Брюсселем, що підняли та підтримали штучну революцію. Відповідно, українська влада вважається ультранаціоналістичною і ледь не фашистською, проєвропейською лише для зручності та політичного виживання еліт, маріонеткою у американській геополітичній грі. Шлях до реформ розглядається з підозрою та вважається зачисткою, необхідною новому урядові для зміцнення своєї влади. У цьому сенсі, закон, що прирівнює комунізм до нацизму та вимагає очищення від радянських символів, оцінюється як агресивний захід, спрямований на придушення справжнього почуття єдності і спільної традиції народів Росії та України.

Представники групи русофілів-євроскептиків мають побоювання або, можливо, мовчазну надію на те, що виснаження революційного ентузіазму та соціальні наслідки політики жорсткої економії змусять уряд Арсенія Яценюка та президента Петра Порошенка протистояти хвилі народного протесту, що, своєю чергою, призведе до своєрідної кризи відторгнення проєвропейських реформ. Зрештою, представники цієї групи вірять у повторення того, що сталося 10 років тому – провал Помаранчевої революції, поразка Юлії Тимошенко і повернення до влади Віктора Януковича. До того ж, проросійські прошарки італійського суспільства та політичної еліти вважають, що нова хвиля народного невдоволення відкриє двері до зростання популярності та прихід до влади українських фашистських рухів.

Унікальна особливість італійської ситуації полягає в тому, що лінія між прихильниками і противниками українських реформ поділяє політичну арену та громадянське суспільство навпіл, запобігаючи перевазі того чи іншого табору в італійському суспільному просторі. Проте, цю двоїстість не слід розглядати як чинник, що обмежує зовнішню політику Рима. Навпаки, якщо спробувати подолати жорсткі рамки дискурсу, в якому політична ситуація в Україні досі розглядалася за схемою «з Росією чи проти Росії», можна відкрити нові можливості. Затиснуті у дихотомії «Москва-Брюссель», політики нерідко обмежувалися сприйняттям українського питання лише крізь призму його геополітичних наслідків, лишаючи без уваги потреби народу та його реальні прагнення. Натомість, поставивши в центрі дискусії український народ, а не взаємини між Москвою, Брюсселем та Вашингтоном, можна було б з’ясувати, що між росіянами та українцями існує набагато більше точок дотику, ніж точок тертя, незважаючи на серйозність війни на Донбасі. Так, замість перетягування українського канату на Захід чи на Схід можна було б подумати про альтернативну модель, в рамках якої суверенний і незалежний Київ, свідомий власної географії, історії і волі народу, зможе стати мостом для контакту, діалогу та обміну між Росією і Європою, а не полем бою.

Ініціатива реалізується за підтримки:

проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні;

Фонду Фрідріха Еберта в Україні;

“Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України”, яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні (SIDA).