Публікації

Стаття Джемма Пьорцген, незалежної німецької журналістки, за результатами робочого візиту європейських лідерів думок до України, організованого Інститутом світової політики у партнерстві з CIDOB.Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.\
Погляди автора, викладені у цій статті, не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики.

Якщо переглянути перші шпальти сьогоднішніх німецьких газет, ви не знайдете там повідомлень з України. У новинах домінують скандали навколо АНБ США, чергові страйки залізничників та проблеми біженців у ЄС. Україна втратила статус «великої теми» з моменту підписання Мінських угод, що допомогли певною мірою владнати ситуацію, з погляду німців. А побоювання щодо ймовірної ескалації, здатної призвести до великої війни у Європі, вщухли.
На разі донести інформацію про війну в Україні чи події всередині країни до німецької публіки надзвичайно важко. Небагато німецьких журналістів вирушають до України у пошуках новин. Німецька громадськість, здається, повернулася до звичного байдужого ставлення, здобувши, хіба що, трохи нових знань про Україну.
Інші держави – члени ЄС, окрім Польщі та країн Балтії, сприймають Україну в дуже схожий спосіб. Головну роль відіграє внутрішня політика відповідної держави, а конфлікти, здатні вплинути на національні інтереси, привертають до себе увагу лише на деякий час, коли з’являються у гарячих новинах, але не викликають значного інтересу до глибокого аналізу подій навколо внутрішньої політики України.
Дискусії навколо так званої «української кризи», що відбувається у державі, про яку більшість німців нічого не знає і якій німецькі ЗМІ завжди приділяли мінімум уваги, розпочалися у Німеччині майже два роки тому. Втім, Україна і далі лишається порожнім місцем для більшості німецьких журналістів та громадськості.
Експерти в Брюсселі та Берліні обговорювали Угоду про стабілізацію та асоціацію між ЄС і Україною впродовж декількох місяців 2013 р., але ці дискусії майже не були висвітлені у німецьких ЗМІ. Відмова президента Януковича від асоціації з ЄС і початок протестів на Майдані стали повною несподіванкою для більшості німецьких ЗМІ та населення. Ніхто не був готовий до того, що сталося в Україні.
Чимало відомих німецьких журналістів та політиків продемонстрували, в той чи інший спосіб, відсутність базових знань з історії України та регіону в цілому. Найяскравішим прикладом є колишній канцлер ФРН Гельмут Шмідт, який заявив у травні 2014 р., що української нації не існує. Проте, навіть Геріберт Прантль, один з найповажніших німецьких оглядачів внутрішньої політики з «Süddeutsche Zeitung», продемонстрував недостатнє розуміння історії, коли у статті , присвяченій промові президента Йоахіма Гаука 1 вересня 2014 р. у Польщі, назвав того «нерозумним президентом». Прантль розкритикував Гаука за те, що той не згадав у промові 30 млн. радянських жертв та катастрофічні наслідки Другої світової війни для Росії. Судячи з цієї статті, Прантль не зрозумів, що тогочасний «радянський народ», що зазнав такої втрати, складався не лише з росіян, але й з українців, білорусів та представників інших націй. Втім, погляди Прантля є досить характерними для пересічних «західних» німців, для яких Росія завжди була не лише наступницею, але й синонімом Радянського Союзу.
25 років потому після падіння залізної завіси відсутність розуміння та уваги до інших пострадянських країн, окрім Росії, нікуди не поділися. Підхід «Росія передусім», що домінував у зовнішній політиці Німеччини, був запозичений багатьма лідерами громадської думки та ЗМІ та поєднаний з відсутністю глибоких знань про регіон.
Цей підхід також втілився у небажанні німецьких ЗМІ мати у Києві власних постійних кореспондентів. Такі агенції як DPA або «Spiegel» тримали власних кореспондентів у Києві у 1990-х роках, але з тих часів найбільші німецькі видання переважно отримували інформацію про українські події з редакцій у Москві або Варшаві. Впродовж тривалого часу мати постійного кореспондента у Москві було так само важливо, як мати кореспондента у Вашингтоні. Втім, у останні кілька років змінилося навіть це, адже найповажніші німецькі ЗМІ значно скоротили власні кореспондентські мережі. Посилення кризи на медіа-ринку призвело до закриття офісів у російській столиці та повернення кореспондентів додому. Отже, на момент початку протестів на Майдані у Києві не було жодного постійного кореспондента німецьких ЗМІ – лише троє німецьких фрілансерів, що перебували в українській столиці та висвітлювали події всередині країни. Чимало матеріалів було зроблено кореспондентами з Москви або Варшави, які часто відвідували Україну. Серед них були і надзвичайно досвідчені журналісти, такі як Конрад Шуллер (FAZ) або Герхард Гнаук («Die Welt»). З розвитком подій німецькі ЗМІ почали відряджати до регіону більше журналістів і фрілансерів, більшість яких, втім, не знала нічого про Україну до початку конфлікту та не володіла жодною з регіональних мов.
Також варто відзначити чітку тенденцію у висвітленні війни у німецьких медіа – коментування подій переважно з-за кордону і без ретельного збору та аналізу фактів. Телевізійні ток-шоу продемонстрували навіть більший інтерес до подій в Україні, ніж до інших питань зовнішньої політики, але їхній підхід до запрошення гостей відверто дискримінував українських учасників дискусій. У декількох студіях Україну обговорювали лише німецькі експерти та представники Росії. Назви на кшталт «Російська рулетка» або «Путінська «гра м’язами»: чи буде війна?» лише підкреслюють те, що основна увага приділялася глобальній конфронтації з Москвою, а не аналізу подій всередині України.
ЗМІ розігрували «карту війни» та часто згадували холодну війну, що свідчить про неготовність серйозно сприймати нову реальність цього небезпечного конфлікту в 21-му столітті. Навіть поважні редакції поширювали серед публіки побоювання, що «українська криза» може призвести до великої війни в Європі. Такий емоційний підхід був однією з важливих причин того, що Україна не полишала перших шпальт впродовж декількох місяців та привертала до себе чимало уваги. На жаль, сьогодні очевидним є те, що це більше говорить про німецьке суспільство, ніж про Україну.
Відколи на фронті настала відносна тиша, увага до України суттєво знизилася, а інші теми, такі як труднощі економічного розвитку або проблеми 1,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб, не викликають значного інтересу. Увага ЗМІ вже переключилася на інші конфліктні регіони – у цьому сенсі Україна повторює шлях майже забутої нині Македонії, яка отримала статус кандидата на вступ до Європейського Союзу ще у 2005 р., але досі не розпочала переговори щодо вступу. Навіть статус кандидата у члени ЄС не збільшує інтерес до внутрішніх подій, аж допоки всередині країни не починається жорстоке протистояння.
Отже, українцям варто зберігати реалізм щодо сприйняття їхньої Батьківщини у Німеччині та інших європейських державах. Не варто плекати зайвих ілюзій щодо європейських реалій. Найбільша, як на мене, небезпека полягає у тому, що певна частина української еліти має занадто високі очікування від ЄС і дає населенню обіцянки, які важко виконати.
Під час Ризького саміту канцлер Німеччини Ангела Меркель абсолютно чітко заявила про відсутність перспективи приєднання України до ЄС у осяжному майбутньому. Ця заява може не подобатися Києву, але вона також відображує позицію Брюсселя. І цю позицію підтримує більшість громадян ЄС, для яких Україна є лише однією з країн, що перебувають у глибокій кризі та очікують у черзі разом з іншими, як Греція всередині ЄС чи західнобалканські держави поза межами Союзу.
Власне, мешканці Європейського Союзу не мають чіткого уявлення про те, що являтиме собою ЄС у майбутньому. Що станеться з Грецією та євро? Чи відбудеться «Brexit» Великої Британії вже у 2016 році? Що робити з африканськими біженцями, які прибувають до Європи Середземним морем? ЄС дуже далекий від дотримання високих «європейських цінностей» і обіцянок, що їх радо ставлять під сумнів деякі українські політики.
Єдиним, чого Україна може очікувати від ЄС і його держав-членів сьогодні, є певний обсяг фінансової, технічної та політичної підтримки для внутрішніх реформ. Понад те, можна сподіватися на збереження консенсусу між членами ЄС щодо продовження терміну санкцій проти Москви в червні. Втім, навіть це залежатиме, насамперед, від переконання, що український президент і український уряд і далі дотримуватимуться політики реальних змін і реформ.

Ініціатива реалізується за підтримки:

“Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України”, яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні (SIDA).