Публікації

Генеральному секретарю НАТО знову прийшов лист. На цей раз від десяти країн-членів альянсу, які звертаються до пана Схеффера з проханням надати Україні та Грузії запрошення до Плану дій щодо членства в Північноатлантичному альянсі вже на Бухарестському саміті.У посланні йдеться про те, що таке запрошення стало б «логічним продовженням нинішньої політики співробітництва з цими країнами з врахуванням зусиль, які вони обидві доклали для реформування своїх військових та політичних інституцій». У той же час, ці країни застерігають, що відмова надати Україні та Грузії Плану дій щодо членства може поставити під сумнів традиційну політику НАТО – політику «відкритих дверей».

Цікаво, що лист підписали дев’ять нових членів НАТО та Канада. Саме дев’ять, а не десять – з-поміж новичків немає сусідньої Україні Угорщини, яка своєю незрозумілою на сьогодні позицією демонструє лише одне: всі її попередні заяви щодо підтримки європейської та євроатлантичної інтеграції Києва були нічим іншим, як дипломатичними пустушками. Натомість, мене особисто тішить відкрита підтримка, яку демонструють в питанні ПДЧ Чехія, Латвія та Естонія – країни, які ніколи, за висловленням знайомого дипломата в Брюсселі, не рвали, подібно Польщі, на собі сорочку на різних євросоюзівських зібраннях, захищаючи ті чи інші позиції на користь України. А в дружніх розмовах з українськими колегами пояснювали, що повинні ще самі наростити дипломатичні м’язи перед тим, як подбати про Україну. Так само не може не радувати підпис Румунії – незважаючи на дійсно досить складні моменти в двосторонніх відносинах, Бухарест, як передбачали у свій час деякі експерти, не прагне отримати монопольне право на використання натівського даху в територіальній суперечці з Україною – своїм підписом під листом він дає зрозуміти, що Київ так само в майбутньому заслуговує на те, аби знаходитись під парасолькою альянсу.

Не менш важливо й те, що в своєму листі країни-члени підкреслили, що запрошення до ПДЧ – це не запрошення до вступу в НАТО, як це намагаються – свідомо чи ні – зобразити противники позитивного рішення для України на Бухарестському саміті, прирівнюючи заявку на План дій щодо членства до заявки на членство, а критерії, необхідні для ПДЧ з критеріями для вступу в Альянс. Чи не так, пані Меркель?

У чому цінність такого листа? Та в тому, що саме ці країни, як ніхто інший, може продемонструвати, що розширення НАТО на Схід було не помилкою альянсу, а його досягненням. Та тому, що деякі з цих країн, як ніхто інший, може нагадати своїм «старшим» європейським союзникам, що на момент їхнього приєднання до Плану дій щодо членства в 1999 році, вони були не краще готовими до такого кроку, аніж Україна сьогодні. У тому числі, і що стосується підтримки з боку населення (запитайте Словаччину та Словенію). Ну, а балтійські країни можуть нагадати тій же Німеччині та Франції, як грозились у Москві ніколи не допустити того, щоб НАТО переступило рубежі колишнього Радянського Союзу, а якщо таке станеться – вжити «адекватних заходів». І як тоді теж протестували європейські союзники проти залучення до процесу вступу наших партнерів з Балтії. І що ми бачимо сьогодні? Те, що відносини Росії з Литвою наразі є однозначно кращими, аніж коли ця балтійська республіка була поза альянсом. І насправді, сьогодні європейцям має бути значно легше приймати рішення щодо Києва, оскільки балтійські країни вже подолали червону пострадянську лінію. А якщо хтось тішить себе думкою, що до наступного саміту НАТО в Вашингтоні чи ще до якоїсь євроатлантичної дати Росія не буде різко виступати проти приєднання України до ПДЧ – той або недостатньо добре знає теперішню російську еліту, або просто шукає черговий привід, аби сказати Україні «ні» й виключити її з євроатлантичного процесу.

Більше того, нові країни-члени НАТО, які направили неофіційний лист Схефферу, при бажанні могли б підтвердити, що внесок України – не члена НАТО в миротворчу діяльність альянсу вже сьогодні є більшим, аніж деяких країн-членів альянсу. І нагадати: Україна – єдина країна поза НАТО, яка бере участь у всіх операціях альянсу. Перелік можна було б продовжити.

І дуже шкода, що у той час, коли і з боку України, і з боку українських друзів в НАТО докладаються максимальні зусилля для того, аби отримати в Бухаресті позитивну відповідь з приводу ПДЧ, одних з трьох підписантів листа-заявки на запрошення до Плану дій щодо членства, а саме спікер Арсеній Яценюк, висловлює припущення, що Україна не отримає такого запрошення в Бухаресті – її час, мовляв, наступить лише на наступному саміті. Арсеній Петрович таким чином готується до запланованого якраз на час Бухарестського саміту візиту до Москви? Але чи варто задля вдалих перемовин з російськими колегами перекреслювати народжені в тяжких дипломатичних та політичних муках шанси (а вони наразі є) просунутись на шляху євроатлантичної інтеграції? Тим паче, що рішення не прийнято ще в самому НАТО.