Публікації

b-00000080-a-00000057
Щоденник євроатлантиста. Футбол і НАТО

15:53 24-6-2008

Скажу відверто: написати про «Євро-2012» в контексті наших євроатлантичних стремлінь мене надихнули дві речі. По-перше, це суперважливий для України візит інспекторів з УЄФА на чолі з Мішелем Платіні до Києва на початку липня. А по-друге, Берлін, який на минулому тижні, коли я там перебувала, справляв враження справжнього футбольного раю, хоч матчі були на екранах, а не на стадіонах.Йдеться саме про вечірній Берлін: вдень я терпляче вислуховувала, чому німецькі політики єдиним фронтом виступають проти будь-яких різких рухів України в натівському чи євросоюзівському напрямку, і часом складалось враження, що знаходжусь не в столиці Німеччини, а в столиці Росії. Ну дуже вже віяло путінщиною від деяких аргументів німців проти ПДЧ для України!

Та й так само, як у Росії, на німецьких політичних верхах спостерігається майже цілковитий консенсус щодо того, як чинити з Україною: ніякого НАТО і ЄС «форсованими темпами». Про все це можна детальніше ознайомитись у моїй статті з Берліна («Майстер-клас з real politik») та в інтерв’ю з наближеним до пані Меркель депутатом Бундестагу Манфредом Грундом. Єдине, що зауважу, – це те, що нареш¬ті Німеччина чітко викристалізувала три умови, за яких вона буде готова запросити Україну до ПДЧ. Причому, якщо раніше наші німецькі друзі про це говорили в більш неформальній обстановці, то на експертному круглому столі «Перспективи зовнішньої політики України в сфері європейської та євроатлантичної інтеграції», що відбувався у п’ятницю в Дипломатичній академії України, офіційний німецький рупор – заступниця посла Німеччини в Україні пані Сюзанне Шютз – назвала їх публічно: це брак політичної стабільності, низький рівень підтримки і можлива регіо¬нальна нестабільність у зв’язку з таким кроком України. Так що, панове українські євроатлантисти, починаймо викристалізовувати свої контраргументи.

Так чи інакше, після виснажливих дискусій з німецькими колегами про велику політику, єдиним порятунком був перегляд матчів «Євро-2008» у «нафаршированих» футбольними фанатами відкритих пабах на берлінських вулицях, вздовж і впоперек яких розсікали машини з різними прапорами: найбільше, звісно, німецькими і турецькими. Коли турки перемогли чехів і вийшли в чвертьфінал – Берлін не спав півночі від гудків, свистків, петард, міні-феєрверків і викрикувань щасливих фанів, які роз’їжджали містом, розмахуючи прапорами з вікна автівок. Коли на наступний день німці повторили той самий «трюк» з австрійцями – місто здригалось від гулянь німців та хорватів (у них в Берліні теж, виявляється, чисельна громада). Те, що робилось на вулицях німецької столиці, асоціювалось у мене й інших колег з української делегації лише з одним – Помаранчевою революцією в Україні. І навіть після кількох кухлів пива ми ніяк не могли собі уявити, що таке братання може знову повторитись в Україні – під час «Євро-2012». Тим більше, наші берлінські супроводжуючі час від часу провокаційно закидали щось на кшталт: «Німецька преса пише, що якщо далі так підуть справи в Україні, то Польща буде проводити “Євро” з Німеччиною». А ті, що ще й мають відношення до політики, говорили про «Євро» як справжній тест для України на її спроможність виконувати взяті на себе зобов’язання європейського масштабу. Один знайомий експерт навіть конкретизував: «Якщо ви не можете справитись з “Євро”, як ви будете виконувати ПДЧ, – щоб і його успішно зірвати?».

Чесно кажучи, мене ці розмови вже не дивували: бо за останні місяці доводилось чути про «Євро-2012» в контексті українських євроінтеграційних і євростремлінь від не одного європейського чиновника (вперше це згадав в інтерв’ю «Главреду» держсекретар з європейських питань французького МЗС Жан-П’єр Жуйє у лютому цього року). Та й навіть під час Дня України у Бундестазі у вітальному слові одного з ключових спікерів прозвучало наступне: «До України в найближчі роки буде прикута велика увага, і не тільки через “Євро-2012”».

Отож, якщо не здамо нині екзамен Платіні – породимо лише нові сумніви у європейських чиновників і політиків, від яких буде залежати прийняття рішень в ЄС і НАТО. І навіть якщо чіткої аналогії тут і не простежується, впевнена, що знайдуться бажаючі, які захочуть використати провал на «Євро» в інших «європейських» питаннях України. Це як з референдумом з Лісабонського договору в Ірландії, який до розширення ніякого відношення не має: не встигли ірландці його провалити, як Києву з ЄС вже засилають чіткі месиджі – «яка перспектива членства, як у нас в Ірландії таке робиться».

Крім того, скептична до України «стара Європа» затаївши подих спостерігає ще й за тим, чи здатна Україна виконувати чітко поставлене «домашнє завдання» в парі з країною-членом ЄС і НАТО – в даному випадку з Польщею. Такий собі своєрідний тест на сумісність, а заодно – і на спроможність Києва підганяти свої стандарти під натівсько-євросоюзівські.