Публікації

Чесно кажучи, уже трохи набридло слухати тих, хто не втомлюється повторювати, що Україна вже надто швидко рухається в НАТО, форсує якісь події, вдається ледве не до фальстартів тощо.Причому говорять про це не лише в Білокам’яній, а й в Україні. І до того ж не тільки противники членства України в НАТО, а й прихильники, які просто вважають, що про вступ до Альянсу говорити сьогодні зарано. Я, якщо відверто, теж так вважаю, але ніхто, власне, з високопосадовців про «вступ вже сьогодні» не говорить. А говорять про План дій щодо членства в НАТО – важливу сходинку на шляху до цього вступу, яку ми вже давно могли б переступити, якби рухались такими темпами, як рухалась Україна… за часів Президента Кучми. Ні, я нічого не плутаю: якщо подивитись на новітню євроатлантичну історію України, то виходить, що за Ющенка ми суттєво втратили темп. \
Судіть самі:

– У 1994 році Україна приєдналась до натівської програми Партнерства заради миру. Причому зробила це першою з країн-членів СНД.

– У 1997 році на саміті НАТО в Мадриді український Президент і глави держав та урядів Альянсу підписали Хартію не просто про партнерство, а про особливе партнерство між Україною та НАТО. Власне, саме тоді Північноатлантичний альянс підтвердив свою підтримку суверенітету, територіальній цілісності й недоторканності кордонів України.

– У травні 2002 року Рада національної безпеки й оборони України з благословення Леоніда Кучми прийняла, як люблять у нас казати, історичне рішення: схвалила стратегію відносин з Альянсом, кінцевою метою якої проголошувалось членство України в НАТО.

– У листопаді 2002 року на сумнозвісному Празькому саміті НАТО, коли через Леоніда Кучму натівці вирішили використати не традиційну англійську розсадку, а образливу для України французьку, був схвалений План дій Україна–НАТО, у рамках якого Україна виконує щорічні Цільові плани. Один на той час високоповажний український посадовець якось розповів мені, як Леонід Данилович перед тим візитом збирав РНБО й запитував у кожного присутнього на засіданні, їхати йому в Прагу чи ні. Ключовий аргумент за те, щоб їхати, звучав так: саме в Празі має ухвалюватись План дій Україна–НАТО.

– У 2003 році Верховна Рада – за, як відомо, активної участі Партії регіонів – прийняла Закон про основи національної безпеки, у якому ще раз підтвердила для тих, хто сумнівався: Україна таки йтиме шляхом євроатлантичної інтеграції.

– Улітку 2004 року на Стамбульському саміті українська делегація – знову ж таки на чолі з Президентом Кучмою – планувала отримати від Альянсу запрошення… так-так, до Плану дій щодо членства в НАТО, навколо якого такі пристрасті киплять у 2008-му. Тобто через цілих чотири роки. Благо, трохи «відбілений» в очах натівських партнерів відправкою українських військових в Ірак імідж Кучми вже дозволяв ставити перед натівцями такі питання. Проте в Альянсі не насмілились цього зробити, бо, подейкують, хотіли ще подивитись, як пройдуть президентські вибори в Україні. Леонід Данилович на відмову образився і, прилетівши додому та переговоривши з Путіним, викреслив членство в НАТО як кінцеву мету євроатлантичної інтеграції України з військової доктрини.

Це все, ще раз підкреслюю, було до 2004 року. Що робилось із євроатлантичною інтеграцією у період 2005–2008 рр.? У 2005 році Україна та НАТО перейшли до режиму Інтенсифікованого діалогу з питань членства та відповідних реформ на засіданні Комісії Україна–НАТО у Вільнюсі й досі не можуть вийти на формат відносин, до якого ще в 2004 році був готовий Президент Кучма. І хтось після цього ще буде казати, що нинішнє українське керівництво форсує події?