Публікації

b-00000307-a-00000162
Щоденник євроатлантиста. Країна, яка любить щось «здавати»

12:30 9-4-2010

Це правда, що зустріч Обами з Януковичем у Вашингтоні досі під питанням. На випадок, якщо повториться нью-йоркський інцидент, і президент України не зможе зустрітись з президентом США, українські дипломати завжди можуть сказати, що вони домовлялись про повноцінну зустріч, а не банальне рукостискання на камери, яке, за словами деяких з них, українську сторону не особливо влаштовує.Українська сторона може також розіграти карту, що американські партнери для зустрічі з Обамою виставили якісь шалені передумови…\
У дипломатичних кулуарах в Києві ходили навіть чутки (про що я вже згадувала в одному зі своїх «Щоденників» ще, мабуть, добрий місяць тому), що серед бажаних для американців подарунків з українського боку очікуються навіть такі дивні з огляду на тему саміту речі, як, скажімо, згода України на прийняття в`язнів Гуантанамо чи збільшення української присутності в Афганістані (до речі, цікаво, що якраз напередодні американського турне Януковича начальник Генштабу-головнокомандувач Збройних Сил Іван Свида повідомив, що Україна готова направити до Афганістану ще 7 військових спеціалістів). Мої американські співрозмовники як з дипломатичних, так і з урядових та експертних кіл від подібних ув`язок відхрещуються категорично. І натомість говорять, що єдиним серйозним побажанням з американського боку, яке стосується зустрічі в рамках саміту, є питання пов`язані з передачею Україною збагаченого урану Росії.

Американці не заперечують – про Афганістан з Україною говорили не раз (хоч і добре знають, що таке «афганський синдром» і тиснути на Київ ніхто ніколи не збирався і не збирається). Не спростовують вони й інформацію про наявність американського інтересу до того, аби Україна готова була поспівпрацювати у темі Гуантанамо. Але те, що дивує поважних людей з Вашингтону дійсно серйозно – це те, що деякі українські колеги бачать якийсь зв`язок між такими переговорами і зустріччю-незустріччю українського та американського президентів…

Ця вся історія з міждержавними труднощами перекладу – чи то справжніми, чи штучними, в черговий раз наштовхнула мене на думку, яку неодноразово доводилось чути від закордонних колег: чому українці завжди думають, що їм обов`язково потрібно щось «здавати»? Неважливо чи в обмін на дешевший газ, чи за зустріч з Обамою. Інколи навіть складається враження, що українці самі підказують своїм партнерам, на які болючі місця потрібно натискати ще до почату переговорів. І перелік цих болючих місць такий, що у браку фантазії Україну точно ніхто не звинуватить…

Звісно, дехто може пояснити це відповідним бекграундом наших взаємин чи то з Росією, чи зі Сполученими Штатами, коли Чорноморський Флот РФ йшов у зв`язці з темою газових боргів, а політична лояльність США «купувалась» за рахунок відправленого контингенту в Ірак. Один міністр закордонних справ України колись навіть зауважив, що те, що у нас є що здавати, свідчить про нашу силу, а не слабкість…

Можливо, в чомусь він і мав рацію. Але на мій суб’єктивний погляд, допоки в Києві вперто виходитимуть з логіки «що нам доведеться здати?», доти Україна залишатиметься вразливою навіть у діалозі з крихітною Молдовою. Відверто кажучи, вже в найближчому майбутньому хочеться стати свідком того дня, коли в контексті газових переговорів говоритимуть про газ, а в контексті ядерного саміту – про збагачений уран і загрозу нерозповсюдження ядерної зброї. Причому всі – від політиків до журналістів.