Публікації

У горах, де закінчується Польща і починається Словаччина, про колишній кордон між двома країнами нагадують поодинокі стовпчики, розмальовані в кольори польського прапору. Коли проходиш повз них, особливо відчуваєш те, що європейці гордо називають свободою пересування.Звісно, щоб пройнятись зруйнованими кордонами в межах Об’єднаної Європи можна так само проїхатись авто і поспостерігати за закинутою інфраструктурою на колишніх прикордонних переходах, але ця мить занадто коротка, аби пройнятись красою шенгенського безкордоння на всі 100%. Хоча, зізнаюсь, після приєднання наших західних сусідів до Європейського Союзу у мене особисто з’явилась особлива спокуса міксувати авіа подорожі Європою з автомобільними саме через бажання відчути, що в якийсь момент людина все ж стає важливіша за прикордонну будку.\
Проте, кожен такий перетин є і своєрідним психологічним тестом. Проїжджаючи, а особливо прогулюючись безпосередньо по лінії польсько-словацького кордону, починаєш по-справжньому усвідомлювати, де знаходяться сьогодні Польща зі Словаччиною, а де Україна. Хоча тут, у віддалених гірських містечках, як і в Україні, старше покоління зазвичай не говорить англійською, а голівудська усмішка ще не увійшла в розряд обов”язкових атрибутів кожного представника сфери послуг, але в цих віддалених гірських містечках є сучасні аквапарки, є супермаркети Billa, недавно вибудовані гірські тунелі, котрі нічим не відрізняються від тих, що, скажімо, в австрійських Альпах чи приватні готелі, де безкоштовний wi-fi Інтернет є такою ж звичною послугою, як і сніданок у вигляді шведського столу. Для поляка з прикордонного зі Словаччиною регіону з’їздити до Словаччини за кількома пляшками “Бехеровки” така ж звична справа, як для словака з Братислави поїхати до Відня на яблучний штрудель і каву. Щоправда, й автівок з київськими номерами на під’їздах до австрійської столиці у перші дні цього року мені довелось нарахувати близько десятка. Як не складно здогадатись, вони дисонували в загальному потоці машин не лише жовто-синіми прапорцями на номерному знакові, але й своєю незвичною для Європи дороговизною: у будь-якого спостережливого та водночас особисто незнайомого з українськими реаліями австрійця могло скластись враження, що або 90% українців пересувається на “Лексусах”, або лише власники таких подібних авто мають змогу виїжджати до Об’єднаної Європи у відпустку.

Проте дозвольте повернутись до Польщі зі Словаччиною. А точніше, до традиційного питання багатьох українських євроатлантистів – чому вони змогли зрозуміти логіку великої євроінтеграційної гри й підключитись до неї, а Україна вирішила поспостерігати за тим, що відбувається на полі з трибун (причому, з місць за воротами). Саме “вирішила”, бо ризикну припустити, що одна з ключових причин нашої поразки на західному фронті є наша… запрограмованість на поразку. Ні в одній іншій центральній чи східній європейській країні мені не доводилось чути абсолютно неадекватний вислів з садомазохістським нахилом в “в Європі нас ніхто не хоче” (залежно від ситуації він модифікується на “в Євросоюзі нас ніхто не хоче” або “в НАТО нас ніхто не чекає”), яким зараз направо і наліво небезпечно розкидаються українські кандидати в президенти. І не тому, що в поляків чи словаків не було такого відчуття, а тому, що їхня небажаність в ЄС була… сама собою зрозумілою. В Європі не хотіли ні поляків, ні словаків, ні тим більше болгарів з румунами. Тому потрібно покінчити з цією історією самоприниження і не нав’язувати комплекс європейської неповноцінності хоча б тому поколінню українців, яких політики своїми “в Європі нас ніхто не хоче” ще просто не встигли запрограмувати в потенційних невдах.

Хто як не поляки та словаки можуть розказати, скільки підніжок їм ставили, перш ніж вони потрапили до Євросоюзу і навіть НА ТО. Александр Квасьнєвські, наприклад, любить згадувати, що для членства в НАТО у Польщі було дві головні перешкоди – Росія та The New-York Times (котрий теж, фактично ретранслював позицію Москви про небезпечність розширення Альянсу за рахунок країн колишнього Варшавського блоку). Лукавить, звісно: противниками такого розширення були і деякі європейські країни, які зараз так само не в захваті від зближення НАТО та України. А деякі європейські посли, акредитовані наразі в Україні, а в 90-х роках працювали у Варшаві, можуть взагалі поділитись майже детективними історіями. Як, скажімо, у 1998 році, коли в Штатах розгорівся скандал навколо Білла Клінтона та Моніки Левінські, у польських політичних колах запідозрили, що вся ця справа випливла на поверхню якраз для того, щоб не допустити Польщу в НАТО: мовляв, недружні до Варшави спецслужби знайшли польку за походженням Левінські, аби дискредитувати Польщу в очах американських еліт і таким чином зірвати її вступ до НАТО.

Як Польщу “хотіли” в Євросоюзі теж є чимало прикладів. Той же Квасьнєвські часто згадує про те, як після кількох годин розмов з Жаком Шираком йому майже перехотілось бачити свою країну в ЄС. І таке ж відчуття не раз з’являлось у деяких польських законодавців, коли делегації з Брюсселю постійно діставали їх з різних, недосяжних на той момент для польського розуміння, приводів: як-то мінімальними розмірами хліва для домашньої худоби.

Словацькі політики та дипломати, котрі спостерігають за самобичуванням українських політиків та їх прихильників в народних лавах, взагалі можуть розсміятись. Вони у свій час пережили стільки принижень від західних інституцій, що могли б давно заявити: все, нас в Брюсселі ніхто не хоче, ми підемо своїм, третім шляхом, або щось в цьому стилі, як зараз роблять деякі українські просунуті кандидати в президенти. Наприклад, після Мадридського саміту НАТО в 1997 році, коли Чехія (як відомо, не просто сусід для Словаччини) була запрошена вступити до Альянсу, а Словаччина – ні, в Братиславі панували настрої, м’яко кажучи, далеко не пронатівські. Проте, замість грюкати дверима й корчити незадоволені міни, словаки лише продовжили рухатись в тому ж напрямку і далі робити свою справу. Подібні випередження сусідньої Чехії залишили, до речі, свій слід у Словаччині і досі: коли рік тому словаки запроваджували євро, то одна з домінуючих думок в тамтешній публічній дискусії зводилась до того, що нарешті вони хоч в чомусь будуть першими за чехів.

Існує ще маса доказів того, що Україна не є унікальною в своїй небажаності для Євросоюзу чи НАТО. Але це не є приводом для того, щоб розвивати культ невдахи з покоління в покоління і кожне зовнішньополітичне досягнення розглядати як абсолютну випадковість, на яку Україна апріорі не повинна була розраховувати.