Публікації

Михайлу Горбачову в останні роки не бракувало особливої уваги на Заході. Барак Обама зустрівся з ним раніше, аніж зі своїм безпосереднім російським колегою. Потім, звичайно, американці обіграли ситуацію так, що начебто Горбі просто зайшов у Білий Дім на чай до Джо Байдена, а новий американський президент, який має звичку прогулюватись кабінетами, випадково заглянув на вогник до свого зама й наштовхнувся там… правильно, на Міхаїла СергєєвічаГорбачов з’являвся не лише в Білому Домі. Його прізвище прикрашало громадський транспорт європейських міст, закликаючи пити виключно горілку, названу на честь “прогресивного радянського генсека”. А його задумлива постать на задньому сидінні дорогого авто поруч з профільним продуктом компанії Луї Віттон – їхньою сумкою, мала переконати світову громадськість, що кращого аксесуару для серйозної людини з претензією на щось у цьому світі просто годі знайти.\
Одним словом, Горбачов не лише допоміг рознести систему, в якій він, відставний політик, можливо і ніколи б не дізнався про існування конкретно названого французького бренду, він ще й зміг інтегруватись у неї значно безпроблемніше, аніж деякі нинішні російські керівники.

У Берліні, де в останні кілька днів я спостерігала за тим, як німці (чи, швидше, туристи плюс німці) святкують 20-річчя падіння Берлінської стіни, Горбачов був незамінним фігурантом всього дійства. Без людини у куцій шкірянці не обходилась жодна поважна церемонія, де його партнерами були як люди з минулого (Гельмут Коль чи Буш-старший), так і з теперішнього (канцлер Меркель); жодні новини, де його присутність у Берліні фіксувалась поруч з прізвищами Саркозі та Хілларі Клінтон (оминаючи будь-які згадки про приїзд у німецьку столицю Дмітрія Медвєдєва) та жодні поважні газети, які ледве не щодня видавали на-гора як не інтерв”ю з Міхаїлом Сергєєвічем, так його власну статтю. Такий інтенсивний медіа-штурм наштовхував на думку про те, що Горбачов досі намагається переконати в чомусь не лише міжнародну публіку, а й самого себе. Чи, можливо, його просять це зробити два відомих співгромадяни. Бо, чесно кажучи, трохи дивно виглядали месиджі екс-генсека про неправильність “прискореного” розширення ЄС та НАТО за рахунок країн Центрально-Східної Європи і заклики створити європейську систему колективної безпеки, яку всіма силами зараз просувають у Кремлі.

Проте, насправді, Горбачов міг би дозволити собі й далі спілкуватись з Заходом без жодного ризику нанести шкоду своєму західному “бренду” промоцією тих чи інших кремлівських фішок. Він вже й так зробив все для того, аби російське керівництво почувалось більш ніж комфортно зі своїми часом божевільними ідеями, фобіями та комплексами у Берліні. Адже допоки в Німеччині при справах залишається покоління, котре увечері 9 листопада 1989 року першим прийшло на власні очі переконатись, як падає стіна, і поки понад 80% німців вважають об”єднання Німеччини правильним рішенням, подяка до Росії за той прекрасний день буде ще не один раз перекривати все те, що примушує європейців цю Росію недолюблювати, зневажати чи ігнорувати.