Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук на сайті «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Мені не часто доводиться за щось дякувати Росії. Отож, як тільки трапляється така нагода, не в силах її оминути апріорі. Тим паче, що бажання подякувати виникло у мене під час короткого, але дуже насиченого візиту Хілларі Клінтон в Україну. А схилити капелюха перед нашими східними сусідами, і навіть особисто Владіміром Путіним, мені б хотілось за те, що в свій час він надав Сполученим Штатам (як і Заходу загалом) детальну інструкцію, як країни хоча б з мінімальним рівнем демократії скочуються до авторитаризму. Путінська Росія настільки чітко донесла логіку гри, настільки чітко розклала по поличкам, яким чином відбувається процес подібної деградації, що тепер американцям дуже просто вловити будь-які тривожні тенденції в інших країнах світу. Зокрема й Україні.Адже як відбувалось в Америки з Росією? За часів пізнього президента Клінтона і раннього Буша-молодшого віра в незворотність демократичних процесів у РФ була настільки високою в полісімейкерських колах Вашингтону (багато американських дипломатів досі зізнаються, якими вони тоді були наївними ідеалістами), що кожен тривожний сигнал з Москви сприймався як непорозуміння. «Наїхали» в Росії на якусь газету чи канал – мабуть, просто не вдалось вирішити якийсь бізнесовий момент, думали у Вашингтоні. Причому тут сплановані утиски свободи слова? Посадили Ходорковського – дуже неприємний епізод, але, мабуть, дійсно не було іншого виходу. Виникла проблема з не допуском когось із західних експертів у Росію – видно, щось переплутали. І так далі, тому подібне. Коли це все відбувалось у Росії, американці могли реагувати лише на окремі фрагменти, які могли бути доказами планомірної кампанії із наведення «політичної стабільності», яка в уяві пострадянських лідерів насправді тотожна авторитаризму, а могли й виявитись у майбутньому лише неприємними та все ж епізодами в процесі будівництва хиткої, та все ж демократії.

З Україною зараз легше: у Білому Домі та Держдепі перебувають ті ж самі стратеги (в основному представники команди Клінтона), що в свій час відстежували кожен порух в бік авторитаризму, намагаючись списати це на труднощі молодої демократії. Все те, що в останні десять років було лише не дуже зрозумілими епізодами, сьогодні виглядає для американських фахівців регіону вже як чітко вибудуваний ланцюг з цілком конкретним – і дуже невтішним для всіх американських прихильників демократичної Росії – результатом. Власне, саме тому американці можуть вже з перших кроків нової української влади «вичислити», чи пахне тут ланцюговою реакцією російського штибу, чи це дійсно труднощі демократичного становлення. Відповідно, можуть, на відміну від того, що було в Росії, не вдавати, що все ОК, а бити на сполох вже зараз. Що вони й роблять. Можливо, не так публічно і не так голосно, як би це хотілось українській опозиції, але стільки месиджів, надісланих за півдня Хілларі Клінтон з приводу, скажімо, тієї ж свободи слова та гарантій її дотримання українською владою в майбутньому – в Україні, погодьтесь, не чули від усіх разом взятих представників Євросоюзу за останній місяць. Це при тому, що перед Клінтон стояло суперскладне завдання: донести в Києві всі ці сигнали так, аби вони не виглядали як лекція для українських колег (у цьому зізнались The Washington Post і представники офіційної делегації Клінтон). Тим більше, що історія зі збагаченим ураном ще не закінчена, і американці мають намір використовувати українську відмову аж до наступного саміту з ядерної безпеки. А для того, щоб такий приклад східноєвропейського борця за світ без ядерної зброї в американського президента був, Україну треба заохочувати, щоб дійсно виконала всі свої зобов`язання.

Завдання розпізнати приховані міни під демократію полегшене для американців ще й тому, що нинішня українська влада не може похвалитись особливою креативністю, і фактично повторює те, що робив Путін. Саме робив, бо, як зауважив в розмові зі мною один впливовий представник делегації Клінтон, історій на зразок з затриманням керівника Фонду Аденауера, сьогодні вже навіть і в Москві не практикують.

Взагалі, після зустрічі з Хілларі Клінтон на території Київського політеху у форматі «держсекретар- лідери громадянського суспільства», часи президентства її чоловіка не один раз спадали мені на думку. Наприклад те, що саме відносини між Україною та США за президента Клінтона як в експертних, так і діаспорних (незважаючи на сильні там республіканські настрої) прийнято вважати «золотим періодом» (golden age) в українсько-американському діалозі. Але ж насправді Білл Клінтон дружив з російським президентом Єльциним не менш помітно, аніж нині Барак Обама дружить з Дмітрієм Медвєдєвим. Чому сьогодні ніхто, за винятком окремих оптимістів у Вашингтоні, не вірить, що «золотий період»-2 в українсько-американських відносинах можливий і за президента Обами? Які РЕАЛЬНІ приводи дали насправді американці для того, аби безкінечно голосити про те, що Штати нас «здали», і Ялта-2 фактично відбулась? Може, відмовились підтримувати з НАТО, яке Україна добровільно злила? Чи проблема в тому, що Обама не телефонує Януковичу так часто, як Медвєдєву? Так він і Ніколя Саркозі та Ангелі Меркель так часто не телефонує, як це робив Джордж Буш-молодший (а останній мав традицію робити це щотижня), і в цих країнах нема істерики, що їх здали в обмін на дружбу з Росією. А якщо йдеться про те, що більшість питань вирішуються на рівні американських посадовців з префіксом «віце» або словом «помічник» на початку назви посади, то й тут нічого дивного: в українсько-американських відносинах нарази нема проблем, які б вимагали постійного втручання на рівні держсекретаря, не кажучи вже про президента. На відміну від тієї ж Росії.

Зрештою, для мене було досить символічним те, що в Києві Хілларі Клінтон, як у старі добрі часи, незмінно супроводжувала Мелані Вервієр – американка українського походження (до заміжжя – Меланія Старчак), яка зараз є головною персоною в американській дипломатії з жіночих питань. Невідома для широкого загалу в Україні, вона насправді є особою дуже важливою, коли йдеться про нинішнього держсекретаря Америки та Україну. Не в останню чергу завдяки Вервієр, і Білл Клінтон, з котрим вона приятелює ще з університетських часів, і Хілларі Клінтон, в якої Вервієр очолювала офіс «першої леді», головна політична пара Америки сформувала своє уявлення про Україну. Зрозуміло, що ця картинка є набагато глибшою і ціліснішою, аніж та, котрою володіє пан Обама. І, власне, навряд чи ця картинка бачення України, її місця в регіоні, її майбутнього, її відносин з Росією, представлена американською українського походження, співпадає з тими речами, які сьогодні робляться українською владою… Чи тим, як Україна бачиться з берегів Москви-ріки.