Публікації

Вона-таки приїде. Після неоднозначних чуток в Берліні, що візит так і так доведеться скасувати, бо до кінця липня коаліція в Україні навряд чи доживе, та розмов про те, що за неприступною позицією Меркель щодо євроатлантичних амбіцій України ховається дещо інше. А саме – осад, який начебто залишився в неї після того, як у лютому 2006 року вона запросила Віктора Ющенка провести у Берліні робочу вечерю, а він без особливих пояснень відмовив.За нашою інформацією, порадив Президенту тоді не їхати один з дуже проєвроатлантичних міністрів – начебто казав, що все має бути офіційно і за протоколом, а не на якійсь незрозумілій вечері. Та й пані канцлеру самій не завадило б приїхати до Києва…

У підсумку, до Києва пані Меркель їхала майже три роки. І якщо для неї цей візит – швидше, чергова робоча поїздка в мертвий політичний сезон, для українського Президента – унікальна, як він любить казати, можливість нарешті детально розповісти, що стоїть за бажанням Києва отримати перспективу членства в ЄС, мати нову посилену угоду з Євросоюзом, яка б включала слово «асоціація», розпочати діалог про безвізовий режим, і, нарешті, бути запрошеною до виконання Плану дій щодо членства в НАТО. Я привела перелік питань, які наразі не сприймаються Німеччиною, хоча є надважливими для керівництва України, але оскільки пишу про візит в рамках «Щоденник євроатлантиста», дозволю собі зупинитись лише на останньому пункті.

Отож, невдовзі після Бухарестського саміту в Берліні сформували три пункти, які не дозволяють Німеччині трансформувати негативну відповідь на ПДЧ для України на позитивну. Це, нагадаю, відсутність політичної стабільності в Україні, низький рівень підтримки населення і ризики для регіональної стабільності, тобто завуальований гнів Росії. Німці зробили добре, бо дали час для українців до візиту Меркель підготувати свої контраргументи на цілком конкретні закиди. Тепер українські співрозмовники пані Меркель зможуть детально розповісти їй, що політичне життя України не більш нестабільне, ніж у деяких країнах-членах НАТО, російське питання – це не те питання, яке Київ може вирішити самотужки, а підтримки більшості населення вступу в НАТО не було в окремих країнах Центрально-Східної Європи навіть напередодні запрошення до вступу в Альянс, не те що до ПДЧ. Але навіть якщо контраргументи на три німецьких «але» рано чи пізно виявляться для Берліну переконливими, існують ще й деякі «технічні» моменти, котрі так само можуть поставити євроатлантичну підніжку Києву чи то напередодні грудневого засіданні міністрів, чи ближче до квітневого саміту: на кшталт рівня виконання Цільового плану на 2008 рік. Наскільки він, до речі, виконаний на момент візиту пані канцлера?

Є речі, про які, звісно, не вдасться сказати Ангелі Меркель відверто: наприклад, якщо для німців таким принциповим питанням є підтримка з боку населення, чому пані канцлер закриває очі на те, що участь німецьких військових в Афганістані позитивно сприймає менше 10% німців, але, незважаючи на це, федеральний уряд не збирається скорочувати свою присутність у цій країні? Чи Меркель просто вміло користується тим, що її власний рейтинг довіри у Німеччині наразі досяг рекордних показників – 62% німців хотіли б бачити її канцлером і після виборів 2009 року.Отож, може собі дозволити багато чого в порівнянні з непопулярними Бушем, Саркозі чи Ющенком. Але чого, подейкують, не може собі дозволити зовсім, так це аби їй хтось відверто щось нав’язував – чи то ПДЧ для України, чи інші речі. Отож, діяти з пані Меркель треба максимально витончено, що, на жаль, не врахували деякі прихильники України світового масштабу, почавши чинити на неї відвертий тиск напередодні Бухарестського саміту…

Знаю, що багатьох євроатлантистів відверто дратують явно завищені вимоги, які виставляють німці для Плану дій щодо членства саме для України. Але я б подивилась на це з іншого боку: деякі компетентні джерела «Главреду» стверджують, що подібні дипломатичні бої точаться тому, що якщо вже німці подолають для себе психологічний бар’єр у вигляді ПДЧ, то запрошення до членства України буде відбуватись менш болісно. Тим паче, що один серйозний бар’єр німці насправді вже подолали: письмово погодились визнати, що Україна буде в НАТО.

Власне, це саме розуміють і в Москві, тому й вписують у свої зовнішньополітичні концепції положення про несприйняття руху України та Грузії до НАТО. Вписують, не в останню чергу розраховуючи на європейських партнерів – Меркель, Саркозі і, до речі, друга Путіна Берлусконі, який не брав участі у дискусії з приводу ПДЧ в Бухаресті, бо ще не був прем’єром, але фактор якого не повинні ігнорувати в Києві напередодні грудневого засідання міністрів НАТО у Брюсселі.

З іншого боку, ледве не повсякденні погрози росіян на адресу України як майбутнього члена НАТО, мали б стати прямим свідченням для Берліну, що їхні сподівання (з приходом Медвєдєва Москва не буде так агресивно налаштована щодо ПДЧ для України) не справджуються. Навпаки: все більше експертів схиляються до думки, що якщо ПДЧ було б надане Україні в Бухаресті, Росія змушена була б проковтнути його як чергову гірку пілюлю на кшталт Косово чи елементів американської ПРО в Європі, й… просто змиритись. А так у неї з’явилось достатньо часу, аби мобілізувати всі свої ресурси й почати такий наступ по всіх фронтах, після якого інформаційні конвульсії напередодні Бухаресту видаватимуться просто квіточками…

І, насправді, гарні відносини Меркель з Путіним та Медвєдєвим у питанні України й НАТО можуть зіграти таку ж позитивну роль – так-так, я не помилилась – як у 2004 році гарні взаємини між Путіним і Шрьодером, коли під час Помаранчевої революції канцлер Німеччини попросив свого російського друга збавити обороти й змиритись з результатом народного волевиявлення в Україні. Подейкують, що пані Меркель в розмові з Владіміром Владіміровичем вже висловила своє незадоволення тим, що з боку росіян розігрується карта територіальної цілісності України, можливо, з часом вона – по-дружньому – попросить його поважати й зовнішньополітичний вибір сусідньої країни? Для цього, звісно, потрібно як мінімум не поглиблювати нинішнє розчарування канцлера політичними подіями в Україні, про яке не особливо маскуючись говорять в її оточенні. Та й не тільки – посол Німеччини Рейнгард Шеферс навіть на прощальному прийнятті з нагоди свого від’їзду з України не витримав і констатував: два роки, які він провів в Україні, були двома роками політичної кризи.

Корекція позиції Німеччини потрібна й для того, аби змінити ставлення Франції до ПДЧ для України. За нашою інформацією, французьке ставлення до цього питання є похідним від німецького, оскільки у Парижа є серйозний боржок перед Берліном за неохочу, але все ж таки згоду останнього на створення Середземноморського Союзу, авторство котрого, як відомо, належить Ніколя Саркозі. Таким чином, Україна з бажанням приєднатись до ПДЧ стала своєрідним заручником улюбленого наразі геополітичного дитя французького президента.

Проте, не будемо забігати наперед: бо наразі головне, що в українського Президента й прем’єра взагалі є можливість повноцінно поговорити з пані Меркель за столом переговорів, а не в кулуарах партійних з’їздів чи коридорах самітів.