Публікації

Стаття Альона Гетьманчук, директора Інституту світової політикиВідвідини Дмітрієм Медвєдєвим Києва певною мірою спростували жарт про те, що України вистачить ще на 2-3 таких візити російського президента.Але підтвердило інше: нам ще довго доведеться після кожного не дуже продуктивного для російської сторони акту зближення між їхніми та нашими керівниками зітхати з полегшенням – щось на кшталт «хух, пронесло». Якщо так далі піде, то може виявитись, що кожне «ні» Януковича росіянам буде сприйматись в Україні ледве не як справжній вияв патріотизму з боку українського президента, а сам він виглядатиме справжнім поборником українських національних інтересів.
Візит Медвєдєва продемонстрував, що російське керівництво дійсно робить ставку на новий стиль спілкування. Усміхнений, прогресивний лідер, котрий читає книжки на iPad, дискутує про «судьби міра» зі студентськими лідерами і невимушено вставляє англомовні словечка. У принципі, якби включити до програми Медвєдєва пунктик про зустріч з лідерами опозиції, то візит Дмітрія Анатольєвіча навряд чи чимось би відрізнявся від потенційного візиту до Києва того ж Обами чи Саркозі. Одним словом, Медвєдєв всім своїм виглядом демонстрував, що він – не лише не Путін, але й те, що він не є президентом непутінської Росії.

Смислове навантаження нового стилю російської дипломатії втілювалось в постійних репліках російського гостя на кшталт «якщо Україна захоче, ми будемо щасливі, якщо ні – теж зрозуміємо». У такій тональності він говорив і про можливе приєднання України до ОДКБ, і про її участь у Митному Союзі. Одним словом, ніхто нікого нікуди не «втягує», ніхто нікого нікуди вступати не примушує. Але найцікавіше в цій історії інше: при заміні путінської риторики на медвєдєвську, суть пропозицій залишилась тією ж самою. Просто у серпні минулого року Медвєдєв у своєму відомому листі до президента України озвучив одну програму-максимум для українських політиків, які хочуть дружити з Москвою не так, як Ющенко, цього разу в Києві (та й на попередніх зустрічах з Януковичем) він був змушений озвучити іншу програму-максимум, оскільки минулорічна була виконана новою українською владою в рекордно короткі строки. Починаючи від скасування Указу по Бандері, закінчуючи Голодомором, НАТО, і «препятствованієм дєятельності» ЧФ РФ в Севастополі. Весь цей джентльменський набір, озвучений менше року тому, вже в минулому. Тепер російська влада на ходу накидає іншу, більш амбіційну програму-максимум: злиття «Газпрому» з «Нафтогазом», контроль над Керч-Єникальським каналом, ОДКБ, Митний Союз, потенційне відкриття бодай символічних російських баз в Україні і так далі тому подібне. Виконає Янукович хоча б часткову нову програму так, як він виконав минулорічну – буде й надалі Медвєдєв з ним зустрічатись частіше, ніж з будь-яким російським губернатором, ні – випаде з кремлівського пулу.

Дехто, звісно, вже почав шукати проблиски зовнішньополітичного здорового глузду в тому, що в день, коли по центру Києва все ще роз’їжджав Медвєдєв, підопічні Януковича все ж підтримали проведення на території України військових навчань за участю країн-членів НАТО, які до того вперто блокували. Зокрема, й багатостраждальні Сі-Бриз з американцями. Один високопосадовець з адміністрації Обами, з котрим доводилось нещодавно спілкуватись за келихом вина, назвав готовність нової влади просувати відповідний закон у Раді «гарним жестом». Так, можна тішитись з того, що міністр оборони Єжель в пояснювальній записці до Закону чи то за інерцією, чи просто не дуже вчитуючись в текст, зронив більш ніж показову фразу про те, що прийняття закону «забезпечить виконання завдань у галузі безпеки і оборони в загальному контексті реалізації ПРІОРИТЕТНОГО ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОГО КУРСУ ДЕРЖАВИ НА ЄВРОАТЛАНТИЧНУ ІНТЕГРАЦІЮ» (виділено Автором). І мовчки радіти, що нова українська влада принаймні не відмовилась від виконання Річних національних програм з НАТО, які є частиною інтеграції в Альянс, а не просто співробітництва. А можна прислухатись до розмов про те, що місію України при НАТО фактично ліквідовують, і тепер Україну в Альянсі буде представляти той самий посол, котрий виконуватиме функції амбасадора в Бельгії. Благо, що цим послом буде професійний дипломат Ігор Долгов, а не який-небудь «регіональний» Рогозін. Подейкують, що вже ліквідували кафедру з європейської та євроатлантичної інтеграції в Дипломатичній академії. Янукович, незважаючи на всі дружні поради західних послів і політиків не влаштовувати ревізії вже наявного законодавства, все ж начебто планує закріпити позаблоковість законодавчо. Дарма, що як мені вже доводилось писати в рамках «Щоденника євроатлантиста», ніхто в світі не розуміє, що таке позаблоковість, фахівці з міжнародного права лише знизують плечима, коли чують про «нон-блок» статус, а для НАТО слово «блок» – це взагалі пропагандистський штамп з часів «холодної війни». Навіть Медвєдєв в Києві говорив про нейтралітет, а не про позаблоковість. Хоча б на їхньому місці я б так не раділа з приводу української позаблоковості, бо вона й в ОДКБ дорогу Києву закриває…

Так що, вчорашнє голосування в Раді – не більш, аніж заохочувальний регіональний приз для Заходу. А заодно й черговий сигнал для західної публіки – в цій країні вони «рєшают всє вопроси». Якщо тільки захочуть, звісно…