Публікації

b-00000055-a-00000032
Щоденник євроатлантиста. Свої та чужі опоненти

11:17 14-2-2008

Так не хотілося починати свій євроатлантичний щоденник із гелійових антинатівських кульок у залі засідань парламенту. І ще більше не було бажання вплутувати у ці справи Владіміра Владіміровича Путіна.Але щоденник є щоденником, і доводиться констатувати невтішний факт: минулого тижня євроатлантичним балом України правили опоненти її запрошення до Плану дій щодо членства в НАТО на Бухарестському саміті. Опоненти, зазначимо, свої та чужі (аби Віктор Янукович у своїй натівській ненависті не відчував себе єдиним і неповторним).\
Ні, не подумайте, що мені не сподобався перфоменс невідомого біло-блакитного дизайнера парламентських інтер’єрів. Здивувало інше: як це для більшого драйву телевізійників, що, здається, визнали за честь записати синхрон з антинатівською кулькою в руці, ніхто не додумався спалити перед головним входом опудало Яап де Хооп Схеффера чи Джорджа Буша-молодшого, який не залишає надії після саміту НАТО в Бухаресті особисто привітати в квітні у Києві український народ із великим поступом на євроатлантичному шляху. Принаймні, таку сценку не соромно було б показати й на західних, тобто «натівських», каналах… Бо кульки з нерозбірливими для західного ока надписами годяться хіба що для телеспоживачів північного сусіди, тому що, як писалося на плакатах під час недавнього мітингу протесту в Сімферополі, «Украина в НАТО – это нож для русского брата».

Взагалі, було цікаво спостерігати, як серйозні представники начебто серйозної Партії регіонів, здебільшого одягнені у пошиті в країнах НАТО костюми, автомобілізовані продукцією розташованих на території країн-членів НАТО заводів, після відпусток у натівській Барселоні й вікендів у натівському Лондоні з властивою для маргінальних політичних угрупувань легкістю зображують План дій щодо членства в Альянсі карою Божою для українського народу. Цікаво було спостерігати, як Віктор Федорович Янукович, який ще півтора року тому сумбурно роздумував на сторінках західної преси про майбутнє приєднання України до Альянсу (читайте Frankfurter Allgemeine Zeitung) й обіцяв натівським товаришам особисто підключатися до проведення інформаційної кампанії (запитуйте у литовського прем’єра Гядимінаса Кіркіласа), складає враження людини, яка абсолютно не в курсі, чим закінчилося перетворення антинатівської теми в головну передвиборну фішку медведчуківського блоку «НеТАК» під час парламентської кампанії-2006, і поняття не має, що в Росії антинатівські потуги головного регіонала були оцінені як недостатньо «чітко проартикульовані», а сам Віктор Федорович уже, за інформацією «Главреда», не є кандидатом, котрого планує підтримати Москва на наступних президентських виборах в Україні. Отож може особливо не варто йому так рвати на собі натівську сорочку в стінах святая-святих українського парламентаризму? Тим більше, що американський посол Вільям Тейлор напередодні у дружній розмові з кількома журналістами висловив сумнів, що парламентські блокади стануть визначальними під час прийняття рішення щодо ПДЧ. Навпаки, деякі акули американської політики і дипломатії на основі цього факту, за нашими даними, демонструють трохи зашуганим у питанні України європейцям, що тут триває притаманна демократичним країнам дискусія. А позицію регіоналів – класифікують як нестабільну та непринципову: недаремно ж підопічні Януковича раніше підтримували пронатівські рішення й голосували за відповідні закони?

Цікаво також було спостерігати, як товариш Путін, манірно закочуючи очі й по-акторськи витримуючи інтонації, уперше публічно пояснив, чим його насправді лякає Україна в НАТО. Чи, принаймні, що передусім йому спадає на думку, коли він чує про відверті євроатлантичні залицяння Києва. Здригаючись від самої думки (так і сказав – «даже подумать страшно») Путін уявляв, як Росія націлюватиме свої ракетно-ядерні системи на територію України, де на той момент теоретично можуть бути розташовані натівські бази чи елементи ПРО. Що ж, залишається подякувати Владіміру Владіміровичу за те, що він, на відміну від деяких його українських послідовників, не лише без проблем уявляє Україну з-поміж членів НАТО, але й виводить її на рівень Польщі та Чехії, які лише після дев’яти років перебування в Альянсі розпочали вести переговори про розміщення на своїй території елементів американської протиракетної оборони. І ще – якщо Кремль почав розглядати українсько-російські відносини крізь натівську призму (а підстави вважати саме так є серйозні), Україна має шанси бути запрошеною до виконання ПДЧ в Бухаресті.