Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «Української правди»Віктор Пінчук може по праву пишатись цьогорічною Ялтою. Не тільки тому, що вперше в ній брало участь два діючих президенти (Янукович та Коморовські). Точніше, президент Польщі брав участь у промоушн-шоу Януковича, через що мені особисто польського колегу було навіть шкода, але про це іншим разом. Зібравши традиційно поважну тусовку, Віктор Пінчук дав змогу багатьом учасникам зрозуміти кілька важливих речей.1. По-перше, хто насправді керує цією країною. Прихід Януковича у супроводі «ядра» так званої групи «РосУкрЕнерго» – Фірташа, Льовочкіна та Бойка, був настільки демонстративно-пафосним, що примусив не одного західного посла та політика констатувати: «ну тепер нам точно зрозуміло, хто у вас тут замовляє музику». Ну а інших учасників конференції потішила досить показова розмова в кулуарах, що відбувалась за участі представників цієї частини «команди професіоналів». Коли Дмітрію Фірташу під час чергової перерви на каву хтось запропонував «Ну что, пошли кофе выпьем?», він розвеселив оточуючи публіку, видавши на гора просто геніальну фразу: «У меня нет денег». Не знаю, чи це такі жарти олігархів, чи пан Фірташ дійсно думав, що за кофі-брейк на конференціях треба окремо платити, але сюжет, як на мене, символічний. Нова українська влада свято переконана, що путінський принцип «гроші вирішують все, а якщо не вирішують гроші, то вирішують великі гроші, а якщо не вирішують великі гроші, то вирішують дуже великі гроші», найкращий спосіб купити лояльність начебто орієнтованої виключно на демократичні цінності західної (особливо європейської) публіки. Публіки, яка, коли потрібно, і питання правильне президенту чи прем’єру поставить, і коментар позитивний про українську владу зробить, і на поточні тренди у вигляді конституційної реформи заплющить очі, і сяятиме від щастя, якщо хтось з українських олігархів за нею надішле приватний літак.

2. По-друге, завдяки цьогорічній YES стало більш зрозуміло, чого добиваються у Москві від України. Зробити це було не так складно, оскільки на відміну від попередніх Ялтинських конференцій, цього року делегацію з Росії представляли не поодинокі експерти чи маргіналізовані політики, а персонажі з діючої російської влади та близького до неї бізнесу (включно з автором ідеї про модернізацію Росії Віктором Вексельбергом). Головною російською зіркою в Ялті був, безперечно, віце-прем’єр Кудрін. Обіцяв приїхати також глава адміністрації Наришкін та майстер розважати ялтинську публіку Черномирдін, але щось не зрослось. Проте ключовий месидж, як на мене, все ж пролунав з вуст віце-спікера Держдуми Росії Олександра Бабакова. «Ключовий», тому що дуже добре пояснює, для чого нинішнім кремлівським стратегам зв’язка з Україною: «Россия и Украина могут создать новый глобальный центр, который будет источником для решения многих вопросов на европейском континенте и во всем мире».

Присутність серйозного російського десанту в Ялті теж була досить символічною, враховуючи тематичну спрямованість YES на інтеграцію України до ЄС (а не до Росії). «Тепер, здається, росіяни будуть займатись євроінтеграцією України», – пожартував у кулуарах один з європейських політиків. І був не далекий від істини: у Москві дійсно вирішили тримати руку на пульсі української євроінтеграції щільно, як ніколи. Мої розмови з представниками російської делегації у Ялті лише підтвердили: все, що стосується Євросоюзу і України – чи то Угода про асоціацію, чи Зона вільної торгівлі – дратує їх неймовірно. Представник офіційної російської делегації, розібравшись на прийнятті в останній вечір з черговою чаркою Nemiroff, мені прямим текстом повідомив: «Можете еще немножко поиграться в свою евроинтеграцию, но все равно окажетесь в Таможенном Союзе». У принципі на те ж сам натякав і безпосередньо причетний до створення Митного Союзу Сєргєй Глазьєв, коли розповідаючи про ЄЕПи і Митні Союзи постійно наголошував, що Україна поки що не бере участі в них («украинский вагон в ЕЭП пока что на запасном пути»).

Для такого інтеграційного запалу в росіян, звичайно, є підстави. І підстави ці дає особисто президент Янукович. На відміну від президента Коморовського, який у своєму виступі в Ялті майже вмовляв Україну не відмовлятись від бажання стати членом ЄС, Янукович жодного разу не згадав про те, що мета України у вигляді членства в Євросоюзі залишається актуальною, що, звісно ж, не залишилось непоміченим серед європейської публіки. Підтвердивши мої минулотижневі підозри з цього приводу, він оголосив, що тепер Україна сама буде «обирати темпи, форми і методи інтеграції відповідно своїх національних інтересів». Причому, спихнув це все, як і варто було очікувати, на Євросоюз, який «навіть не готовий обговорювати членство з Україною».

3. По-третє, цього разу в Ялті Віктор Пінчук створив ідеальні умови для того, аби ні в кого з присутніх не залишалось питань щодо рівня українських політиків – починаючи від президента і закінчуючи іншими представниками нової влади. Опинившись плі-о-пліч з європейськими колегами на кшталт Карла Більдта, вони виглядали вкрай блідо, а інколи навіть кумедно. Учасники конференції могли переконатись на власні очі, що Янукович за той рік, коли востаннє виступав у Ялті, швидше деградував, ніж прогресував. Виступ Литвина залишився взагалі загадкою: судячи з реакції учасників конференції, для розшифровки сказаного ним явно потрібно було б провести окрему панель. Азаров явно переплутав YES з черговим шустерівським ток-шоу, оперуючи емоційними випадами про «вакханалію, которая творилась в Украине», і примусив не одного європейця замислитись над тим, яку саме країну будує Янукович, заявивши: «один из главных инстинктов – страх – должен работать». Потенційний кандидат на крісло Азарова Андрій Клюєв начебто навмисне тішив російських гостей, підкреслено вживаючи ледве не через кожне речення словосполучення «на Украине». Сергій Тігіпко поближче познайомив західну публіку з особливостями української політичної шизофренії, коли почав розповідати про владу, яка душить його партійні осередки, одночасно перебуваючи у цій владі. Не дивно, що під кінець цього шоу колишнього шведського прем’єра, а нині міністра закордонних справ Карла Більдта, вже жартома сватали в українські президенти. Причому, у присутності іншого «потенційного кандидата» – Александра Кваснєвського. Після конференції я жартома запитала в одного польського політика, кого б Україна могла делегувати у польську політику замість Кваснєвського. Він відповів, що краще залишити їх всіх в Україні. Інший європеєць приречено промовив: «З такими діячами в цієї країни просто нема майбутнього». І не дивно. Нинішні українські політики – це як капучіно: коли знімається пінка, залишається все та ж банальна кава. В Ялті ця пінка немов розчинялась сама по собі…

Фото с сайту УНІАН