Публікації

Ми маємо досягти порозуміння з членами НАТО, які – ну так склалося! – є нашими сусідами

Заручитися підтримкою на шляху НАТО з боку сусідів, які вже є в альянсі, наразі є дуже актуальною проблемою для України.

Спочатку НАТО

Президент Петро Порошенко нещодавно пообіцяв, що вступ України до ЄС – це «питання років, а не десятиліть», а досягти членства в Північноатлантичному альянсі нашій країні вдасться ще раніше, аніж членства в ЄС.

Дійсно, нещодавно Північноатлантичний альянс доєднав нашу державу до переліку «країн-аспірантів», тобто офіційно визнав, що Україна прагне набути членства в НАТО. Незважаючи на нібито неформальний характер цього статусу, його можна вважати «нульовим рівнем», тому що лише «аспірант» має право «отримати ПДЧ» – розпочати впровадження Плану дій щодо членства в НАТО.

Що стосується Європейського союзу, то Україна не має статусу навіть потенційного кандидата на вступ, тобто теоретично ми дійсно ближче до НАТО, ніж до Євросоюзу. Але на практиці на шляху євроатлантичної інтеграції останнім часом з’являється не тільки більше можливостей, але і більше перешкод.

Й мова тут не тільки про конфлікт на Сході, анексію частини території та гібридну агресію Росії. Справа в загостренні суперечок з нашими західними сусідами, які є членами як ЄС, так і НАТО. Насамперед це стосується Угорщини.

19 березня міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто вкотре заявив, що його країна вимагає від України внесення змін до закону про освіту та відкладення реалізації цього документу до 2023 року, інакше блокуватиме важливі для України зустрічі на рівні як Європейського союзу, так і Північноатлантичного альянсу. Як повідомив Сійярто журналістам, «що стосується України, Угорщина немає в своєму розпорядженні інших інструментів, ніж блокувати міжнародні, європейські та євроатлантичні прагнення України». Зокрема, Угорщина також «не підтримуватиме проведення зустрічі міністрів оборони ЄС-Україна, запланованої на квітень, та саміту НАТО-Україна, запланованого цього літа». Очільник угорської дипломатії зазначив, що Угорщина підтримає проведення цих зустрічей лише в тому разі, «якщо Україна виконуватиме свої міжнародні зобов’язання та умови щодо задоволення прав угорської національної меншини на Закарпатті».

Україна – і тут позиція влади збігається із експертними та суспільними настроями – сприймає вимоги Угорщини як нелегітимні, несправедливі і навіть «агресивно гібридні» («нинішня політика Будапешта є провокуванням сепаратизму в українському Закарпатті» – це цитата зі статті в одному популярному українському тижневику).

Не можна сказати, що ці оцінки не мають обґрунтування, але… Проблема в тому, що, якщо ми справді хочемо приєднатися до Північноатлантичного альянсу, маємо досягти порозуміння з членами НАТО, які є – ну так склалося! – нашими сусідами.

Для того, щоб зрозуміти, про що йдеться, можна вивчити досвід країн, які або нещодавно приєдналися до альянсу, або саме зараз стоять вже біля «дверей» НАТО. Мова про Чорногорію та Македонію.

Чорногорія вже є членом Північноатлантичного альянсу, Македонія давно працює за Планом дій щодо членства в НАТО і є, фактично, кандидатом №1 на приєднання до альянсу. Також обидві країни є кандидатами на вступ до ЄС, і тут вже Чорногорія кандидат №1. Отже, як вони вирішили питання щодо національних меншин та державних мов?

Албанці в Чорногорії

Албанці в Чорногорії є найчисленнішою неслов’янською меншиною в країні. За даними перепису населення 2011 року, етнічні албанці складають 4,91% населення (30,5 тис. людей). (Даних про збільшення кількості албанського населення в Чорногорії немає, натомість є статистка, за якою значна кількість албанців з Чорногорії фактично постійно живе та працює за кордоном, зокрема, у США).

Албанська меншина живе переважно у південно-східній та східній частинах Чорногорії, тобто в муніципалітетах Ульцинь (71%), Плав (19%, в основному, в містечку Гусіньє), Бар (6%), Подгориця (5%, переважно в населеному пункті Тузі) та Рожає (5%).

Найбільшим «албанським містом» в Чорногорії є приморський курорт Ульцинь. Тут знаходяться Національна рада албанців та інші інституції самоврядування албанців у цій країні. На органах державної влади та місцевого самоврядування в цьому місті написи на чорногорській мові дублюються албанською. Непоодинокими є випадки, коли місцеві мешканці і навіть працівники туристичного сектору не розуміють жодного слова на чорногорській (сербській, боснійській, хорватській…) мові і спілкуються лише албанською або – якщо це готель, магазин  чи кафе – англійською.

Загалом, албанську мову в 2011 році вважали рідною 5,27% населення Чорногорії. Єдиною офіційною (державною) мовою в Чорногорії є чорногорська. Але, за Конституцією, разом із сербською, хорватською та боснійською, албанська мова в Чорногорії є мовою, яку можна застосовувати для офіційних потреб. Фактично, це відбувається в регіонах, де більшість складають представники меншини, тобто в Ульцині.

Чорногорська влада забезпечує освіту на албанській мові в початковій та середній школах. Початкова освіта на албанській мові здійснюється в 12 школах, середня освіта – в декількох навчальних закладах в місцях компактного проживання албанців, в тому числі, в Тузі, Плаві та Ульцині.

Албанською мовою транслюються випуски новин та деякі інші програми на чорногорському державному телебаченні.

З літа 2016 року в парламенті Чорногорії депутати можуть виступати албанською мовою.

Лояльне ставлення чорногорської влади до албанської меншини можна легко пояснити: абсолютна більшість албанців на референдумі про незалежність Чорногорії в 2006 році проголосувала «за» і підтримала вихід країни із складу Союзної Республіки Югославія, тобто з єдиної держави із Сербією. Зокрема, в муніципалітеті Ульцинь за незалежність Чорногорії проголосувало 87% мешканців. Окрім того, албанці Чорногорії практично одностайно підтримують євроатлантичні прагнення країни, тобто політику правлячої партії (яка керує незмінно із часів проголошення незалежності).

Звичайно, не все так райдужно у відносинах албанців та чорногорців. В районі Гусіньє на півночі країни можна побачити на будинках багато прапорів Албанії і практично жодного – Чорногорії. Але подібні прояви лояльності до сусідньої держави не перетворюються на якийсь помітний сепаратистський рух. Загроза відродження «Великої Албанії» для Чорногорії на сьогодні не є реальною та актуальною. Тим більше, після вступу країни до НАТО.

Албанці в Македонії

В іншій країні регіону, Македонії, відносини з албанською меншиною складаються набагато складніше. Головною причиною цього, напевно, є те, що албанці є найбільшою національною меншиною цієї країни. За даними перепису 2002 року, вони складали 25% від двохмільйонного населення країни. При чому на Балканах є поширеною думка, що зараз цей відсоток є більшим і далі росте.

Албанці компактно проживають на заході Македонії на кордоні з Албанією і Косово, а також в столиці республіки Скоп’є. Албанська мова є офіційною мовою в регіонах, де етнічні албанці складають не менш 20% населення. Але правляча коаліція, до якої входить орієнтований на вступ до ЄС та НАТО Соціал-демократичний союз Македонії (СДСМ) та албанські етнічні партії, останні місяці намагається надати албанській мові статус другої офіційної вже на рівні держави. Македонська мова, як і раніше, залишиться основною – тобто державною мовою. Але албанці зможуть користуватися рідною мовою в адміністративних, поліцейських, медичних, судових та інших офіційних установах, в тому числі – виступати в парламенті. Це рішення було одним з умов формування нинішньої урядової більшості та надання підтримки політичними лідерами албанців уряду на чолі з Зораном Заєвим (СДСМ)).

Вже двічі цього року парламент Македонії ухвалював закон про мови, але, як перший, так і другий раз президент країни Джорґе Іванов, представник опозиційної до нинішнього уряду партії «ВМРО-ДПМНЕ» («Внутрішня македонська революційна організація – Демократична партія за македонську національну єдність»), відмовлявся підписувати документ. «Конституція і моя совість не дозволяють мені підписати указ про затвердження такого закону», – заявив він декілька днів тому, після чергового позитивного голосування «за мову» в парламенті, хоча за законом, після повторного ухвалення парламентарями, президент таки мав поставити під документом свій підпис.

Аргументи противників підвищення статусу албанської мови передбачувані і зрозумілі: це страх перед можливим зростанням албанського сепаратизму та відродження на теренах Македонії «Великої Албанії». Тим більше, що у 2001 році Македонія після збройних зіткнень з албанцями, що вимагали більших прав, ледве уникла масштабної війни. Але, одночасно, одними із найактивніших захисників «македонської ідентичності» виступають… росіяни. Російські діячі останнім часом взагалі активізувалися на македонському напрямку, і все заради перешкоджання вступу країни до НАТО та ЄС.

За підтримки Росії пристрасті навколо нового мовного закону в Македонії останнім часом загострюються. Поки що це загострення призвело лише до невеличких сутичок у парламенті під час голосування за законопроект та до малолюдних акцій протесту в Скоп’є. Але разом із доволі гострим конфліктом навколо перейменування країни, на чому наполягає інший член НАТО, сусід Македонії, Греція, албанське мовне питання може стати одним з тих факторів, які таки розхитають «македонський човен» та зіб’ють його з курсу на НАТО та ЄС. Що, власне, і треба Росії.

Угорці в Україні

Які висновки можна зробити з чорногорського та македонського прикладів?

Зрозуміло, що для України найкраще підходить чорногорський варіант налагодження стосунків із національними меншинами – надання широких прав (використання мови, шкільна освіта) в обмін на підтримку незалежності та євроатлантичної інтеграції як з боку самої меншини, так і з боку держави-сусіда. Але чи дійсно можна використати досвід Чорногорії в Україні?

Нібито, відповідь мала бути «так». Угорська меншина жодним чином не загрожує ідентичності української нації – угорців в Україні ще менше, ніж албанців в Чорногорії, трохи більше 0,3%. Угорщина вже є в ЄС та НАТО, тобто це – однозначно країна з євроатлантичною орієнтацією. На перший погляд, ми мусимо домовлятися. Втім, є але, і не одне.

На відміну від албанців, угорці порушують питання автономії. Хоча це і відбувається у вигляді теоретичних розмов, все одно такі дискусії дуже турбують українців, які починають підозрювати угорців Закарпаття в схильності до сепаратизму.

Окрім того, останнім часом ситуація на Закарпатті загострилася аж до пошкодження угорських установ, авто з угорськими номерами. Навіть якщо всі ці дії зроблені російськими агентами, суті справи це не змінює – конфлікт загострюється.

Тому наш випадок, на жаль, ближче до випадку Македонії, де сусіди-члени НАТО висувають вимоги, які є дуже болісними з точки зору національної ідентичності, і тому противникам євроатлантичної інтеграції в країні та за її межами дуже легко роздмухувати ці конфлікти та нагромаджувати перепони на євроатлантичному шляху країни. Нинішня македонська влада намагається йти шляхом компромісів, але це в неї поки що не дуже виходить – і через сусідський тиск, і через внутрішній опір.

Так що ж має робити Україна?

Перше, треба детально вивчити, як саме вирішила питання щодо прав нацменшин Чорногорія, та уважно слідкувати, як зараз намагається вирішити свої проблеми із сусідами та меншинами Македонія. Нам конче потрібно нарешті навчитися адаптувати позитивний досвід інших країн та аналізувати і не повторювати чужі помилки.

Друге – і це дуже важливо – необхідно відмовитися від емоційності та «надриву» у спілкуванні з сусідами на Заході на всіх рівнях – державному, політичному, експертному. Відстоювати національні інтереси можна і без пафосних та контраверсійних публічних заяв, які, на жаль, так полюбляють наші вітчизняні діячі.

Автор: Наталя Іщенко, заступник директора Інституту світової політики

Опубліковано на сайті «Главком»