Публікації

b-00001027-a-00000301
Зовнішня політика. Чого чекати в 2011 році?

10:41 10-1-2011

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для “ГЛАВКОМА”Посилення недовіри з боку міжнародної спільноти до влади може сильно вдарити по зовнішньополітичним позиціям України в 2011 році. Дистанціювання Заходу від Києва у свою чергу може призвести до ще більшого зростання впливу Росії.\
Наприкінці минулого року Інститут світової політики спільно з Фондом Open Ukraine провів експертне опитування. 90 українських і закордонних експертів визначили п’ятірку найбільш важливих подій зовнішньої політики України. Кожна з подій,утім, матиме своє продовження не лише в новому році. Президент Віктор Янукович ініціював кроки в зовнішній політиці, з деякими з яких доведеться розбиратися його наступниках через кілька десятиліть.

Першу позицію в цьому плані посідає рішення українського та російського президентів продовжити перебування бази Чорноморського флоту на території України. Більшість експертів опитування Інституту світової політики відзначили саме цю подію як головну.

У цієї домовленості є три суттєві недоліки. По-перше, нинішнє керівництво скомпрометувало роботу попередніх урядів, які наполягали, що 2017 рік – крайній строк перебування ЧФ РФ на території України. По-друге, відбулося змішування комерції і національної безпеки. По-третє, поступка в раніше принциповому для України питанні показала Росії слабкість української зовнішньої політики. Це дозволило Москві із більшим «ентузіазмом» підходити і до інших питань – зокрема, щодо створення СП «Газпрому» і «Нафтогазу».

Вочевидь, російський чинник відіграватиме головну роль і в новому році. Порядок денний фактично вже сформовано. Основна увага Києва і Москви буде привернута до економічного блоку питань. Розуміючи, що Україна не погодиться в найближчій перспективі долучитися до інтеграційних об’єднань на пострадянському просторі (Єдиний економічний простір, ЄврАзЕС чи Митний союз), Росія намагається втілити проект секторальної інтеграції. Йдеться про створення спільних підприємств у стратегічних галузях – енергетичній, авіаційній, суднобудівній. Українська верхівка поки що пригальмувала процес злиття підприємств, проте російська сторона не припиняє спроб переконати Київ погодитися на тіснішу співпрацю в економічній сфері.

Так само в цьому році залишатиметься на порядку денному питання перебування Чорноморського флоту Росії. Очікується підписання нових угод, які регламентуватимуть умови перебування російської військової бази. Сумнівно, що в цьому питанні виникнуть якісь проблеми – Україна навряд чи виставлятиме вимоги, які викликатимуть несприйняття з боку Росії. Все одно принципове рішення про перебування флоту вже прийнято – що змогла би протиставити на переговорах українська делегація?

Питання кордонів між Україною та Росією також може стати одним із головним у відносинах двох країн. Раніше Віктор Янукович висловлював сподівання, що вже в першому кварталі 2011 року буде прийнято рішення щодо делімітації Азовського моря і Керченської протоки. Така поспішність може свідчити про те, що Україна погодиться на поступки в переговорах. Сумнівно, що від своїх позицій відійде Росія. Зокрема, може йтися про те, аби Керченська протока не була розмежована лінією держкордону. Так само в цьому році триватиме робота щодо демаркації кордону на суходолі. Український уряд має найближчим часом оприлюднити план заходів щодо роботи у цій сфері. Демаркація кордону може сприяти переговорам України з Євросоюзом щодо безвізового режиму.

На друге місці в опитуванні Інституту світової політики потрапило прийняття Закону «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики України», в якому закріплено позаблоковий статус України.

Своїм рішенням Україна підкреслила свою зовнішньополітичну незрілість і правничий нігілізм. Закордонні партнери не розуміли, що Україна вкладає в термін «позаблоковість». Насамперед тому, що жоден міжнародно-правовий документ не містить в собі такого терміну. Існують різновиди нейтралітету, однак позаблоковість – фактично порожній звук. Більше того, цей термін повертає Україну в часи холодної війни, оскільки саме за часів СРСР за НАТО закріпився бренд «блоку». Із згаданих міркувань в Росії також не вірять в щирість намірів України не приєднуватися до Альянсу. Зрештою, можна і в цьому випадку говорити про стратегічну недалекоглядність. Лісабонський саміт НАТО показав новий виток зближення Росії і Альянсу. Україна ж на цьому тлі опинилася в безпековій прострації.

У цьому році триватимуть переговори Росії і НАТО щодо створення європейської системи протиракетної оборони. Секретар РНБОУ Раїса Богатирьова вже висловлювала прагнення України також долучитися до цього проекту. В Альянсі поки що бажання Києва не сприймають. Вочевидь, все залежатиме від того, як завершаться консультації РФ і Альянсу. Проте навіть за умови згоди Москви, не факт, що у НАТО виникне інтерес до України. У штаб-квартирі, по-перше, не бачать технічних можливостей країни допомогти в реалізації проекту, а по-друге, не вірять в послідовність Києва. У НАТО існують побоювання, що Україна може з часом відмовитися від узятих зобов’язань, як це було у випадку з інтеграцією до Альянсу.

Поза тим, у цьому році триватиме доволі активна співпраця між двома сторонами. Міноборони України запланувало провести в цьому році 20 спільних із НАТО заходів. Утім, на політичні контакти НАТО і Києва можуть вплинути внутрішньополітичні події в Україні. Дотримання демократичних цінностей – одне з принципових зобов’язань, яке взяв на себе Київ, виконуючи Річні національні програми. У часи Леоніда Кучми співпраця НАТО і України переживала не найкращі часи саме через те, що західні країни критикували Київ за сповзання до авторитаризму. Не допомогло при цьому ані те, що Україна заручилася підтримкою США (відправивши війська до Іраку), ані те, що офіційний Київ заявив про своє бажання вступити до НАТО.

Третє місце із зовнішньополітичних подій-2010, за оцінками експертів, посіло надання Україні Плану дій щодо безвізового режиму з ЄС. Президент Віктор Янукович уже заявив, що Київ має намір здійснити всі необхідні заходи цього плану вже в 2011 році – 99% плану Україна прагне реалізувати в першому півріччі. Утім, навіть якщо Києву вдасться це здійснити, слід врахувати інші чинники. По-перше: чи зможуть в ЄС надати право безвізових поїздок для громадян України з огляду на політичні обставини? У багатьох країнах ЄС бояться напливу нелегалів. І запровадження безвізового режиму для країн Балкан довело, що подібні побоювання не є безпідставними. По-друге, слід брати до уваги політичні ризики для урядів країн Євросоюзу, котрі можуть не піти на скасування віз для українців, аби не втратити популярність серед своїх громадян. По-третє: чи зможе ЄС надати Україні право безвізових поїздок, якщо Росія при цьому такого права не отримає? Франція виступала проти надання Україні Плану дій – лише тому, що його не отримає Росія. До слова, країни ЄС, не надаючи Україні безвізового режиму, можуть і не називати реальних причин – якщо вони критимуться в «єесівських» фобіях. Не виключено, ЄС ув’яже надання безвізового презенту Києву з демократією в Україні. Власне, деякі країни, виступаючи проти надання Україні Плану дій, уже використовували цей аргумент. Нічого не заважатиме цим же країнам повторити свою логіку в такий же спосіб – тим більше, що українська верхівка не поспішає перетворюватися на взірець демократичного стилю життя.

Четверту позицію в опитуванні зайняло прийняття ПАРЄ та Європарламентом резолюцій, в яких ідеться, зокрема, про недемократичні тенденції в Україні. Європейські інституції у такий спосіб показали свою небайдужість до майбутнього України. Україну хочуть бачити повноправним членом ЄС, але при цьому хочуть бачити її демократичною державою. Резолюція Європарламенту була за своєю природою доволі дружньою. І це стосується як підтримки перспективи членства України в ЄС, так і права на безвізові поїздки України. Але в цих резолюціях міститься чимало застережень і критики. Саме це мало би найбільше сьогодні непокоїти українську владу. Україна сьогодні як ніколи близька від того, аби скотитися до ізоляційного статусу. Поки що складається хибне враження, що кримінальні справи проти опонентів влади не отримали широкого резонансу на Заході. Швидше за все, мовчання західних урядів пов’язане із новорічними святами. Однак уже в найближчі тижні можна очікувати на жорсткі заклики країн Євросоюзу. Сполучені Штати свою реакцію оприлюднили ще перед новим роком. І українську владу не врятувало навіть те, що Україна якраз у грудні відзвітувала перед Вашингтоном про те, що до Росії було нарешті транспортовано 50 кг високозбагаченого урану. Домовленість про це Барак Обама і Віктор Янукович досягнули в квітні минулого року під час Безпекового саміту. У владних коридорах могли припустити, що урану буде цілком достатньо задля того, аби Сполучені Штати проковтнули наїзди на опозицію. Проте цього не сталося. 30 грудня Посольство США в Україні висловило занепокоєння вибірковим порушенням кримінальних справ проти політичних діячів. У західній пресі дедалі частіше Україну порівнюють з Росією та Білоруссю – саме через недемократичні прояви в трьох країнах. Усе це значно послаблює позиції Києва на міжнародній арені, і в свою чергу посилює вплив Росії. І не тільки…

На п’ятому місці, за оцінками експертів, виявився державний візит президента Віктора Януковича до КНР і оголошення намірів встановити відносини стратегічного партнерства з цією країною. Необхідність візиту до Китаю справді назріла вже давно. І насправді дивно, що попереднє керівництво фактично ігнорувало китайський напрямок. Домовленість про інвестиції, про реалізацію важливих для України проектів (на суму в 4 млрд. доларів) може викликати лише схвальні відгуки. Але співпраця з КНР вимагає певної обережності, і Україна може виявитися неготовою до партнерства з Пекіном. Випадок із відмовою українського посла відвідати церемонію нагородження китайського дисидента Нобелівською премією миру – один із доказів цьому. Україна не може поступатися питаннями, дотичними до європейської інтеграції, аби догодити третій стороні. Китай не менше зацікавлений в Україні, аніж Україна в Китаї.

Потрібно також враховувати ризики китайсько-російської дружби. Для прикладу візьмемо спільну заяву керівників КНР і РФ від 27 вересня 2010 року. У ній ідеться про те, що китайська сторона буде враховувати «корінні інтереси» РФ на просторі СНД. Що за «корінні інтереси» і в чому це може проявлятися щодо України? Також в документі мовиться про неприпустимість подальшого розширення військово-політичних союзів. Напевно ж, в документі не йдеться про ОДКБ, а – про НАТО. Напевно так само, що РФ і КНР не мають на увазі розширення НАТО за рахунок Македонії чи Боснії і Герцеговини. Знову-таки ідеться про Україну. Ясно, Україна не може ставити вимог КНР чи Росії, проте принаймні звертати увагу на це мала би і по можливості вживати заходів, аби не стати іграшкою в переговорних іграх КНР і РФ.