Публікації

b-00000486-a-00000216
Що секретар Клінтон знайде в Києві?

11:30 2-7-2010

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «International Herald Tribune / The New York Times»Надруковано: 1 липня 2010 року

Київ. Поки європейці говорять про те, як Україна поглинається Росією, Гіларі Клінтон здійснить свій перший візит до Києва як державний секретар. Її європейське турне також включатиме Польщу, Грузію, Вірменію та Азербайджан.

Деякі європейські експерти можуть спокійно сприйняти візит Клінтон як відвідини жертв російсько-американського (Польща, Грузія) чи вірменсько-турецького (Азербайджан) «перезавантаження».

Але не все є таким, яким видавалось ще півроку тому. Україна є іншою країною, ніж та, що була не тільки під час візиту віце-президента Джо Байдена минулого року, а й навіть під час подорожі президента Віктора Януковича до Вашингтону на початку квітня.

По-перше, президент України Янукович не відчуває образи з боку Сполучених Штатів. Напроти, він може бут навіть вдячний Америці: українська влада тепер може використовувати американсько-російське перезавантаження як карт-бланш для найтіснішого за останні 20 років зближення між Росією та Україною.

Сполучені Штати мають зрозуміти, що теперішня Україна не вбачає себе жертвою російських «імперських амбіцій»; вона добровільно допомагає Росії виглядати новою надпотужною державою.

Для президента Янковича, на відміну від мільйонів українців, які за нього не голосували, присутність російського Чорономорського флоту у Севастополі чи закон, що залишає Україну поза будь-яким блоком (таким як НАТО), є цілком логічним і природнім.

Нова влада, на відіміну від опозиції, не вбачає у цих домовленостях з Росією загрози для українського суверенітету чи територіальній цілосності.

Янукович пропонує Росії дуже просту угоду: Київ допоможе Москві отримати ілюзію того, що вона відновлює сфери своїх інтересів, а натомість отримує екстрену фінансову допомогу (таку як недавній кредит у 4 мільярди доларів від одного російського банку).

Розуміння Януковичем українських національних інтересів фундаментально відрізняється від їх розуміння його опонентами. Він навряд чи дозволить Україні зробити хоча б один крок на Захід попереду Росії. У випадку євроінтеграції це може означати зупинку на безвізовому режимі з Європейським Союзом, в якому Росія зацікавлена не менше України.

Сполучені Штати, і Захід загалом, має зрозуміти, що Янукович не вважає будь-які поступки Росії, навіть найбільш неоднозначні, поступками. Його ментальні позиції часто схожі на позиції Владіміра Путіна та Дмітрія Медведєва по найбільш розхожим українсько-російським питанням, таким як те, чи є Севастополь українським містом, а чи «містом російської слави», як стверджують росіяни. Або ж питання, чи був Голодомор 1932-33 років геноцидом проти України, організованим Сталіним, чи трагедією, яка вдарила по людям всього СРСР.

Здається, єдине, що може розсварити Україну та Росію зараз, є конфліктуючі бізнесові інтереси між росіянами і наближенням Януковича. Але зовсім не ідеологічні питання чи питання безпеки.

Це стало зрозуміло, скажімо, в питанні газопроводу «Південний потік». Українське керівництво не приховує свого негативного ставлення до цього проекту під час двосторонніх і міжнародних форумів. Хоча під час передвиборчої кампанії Янукович пропонував навіть участь українських компаній у цьому проекті.

Може навіть статися, що Янукович виявиться більшим прагматиком, ніж Медведєв чи Путін, для яких відновлення «зони привілейованих інтересів» все ще важливіше, ніж звичайні ділові угоди.

По-друге, Захід має взяти до уваги, що, незважаючи на його відносини з Москвою, Янукович не хоче стати другим Лукашенком, керівником країни, який є персоною нон-грата на Заході. Визнання такою країною як США чи Німеччина, куди він маж намір здійснити офіційні подорожі у найближчі місяці, він вважає дуже важлим для себе.

На саміті, присвяченому ядерній безпеці у Вашингтоні у квітні, Янукович погодився, на радість президенту Обамі, позбутися високозбагаченого урану не тому, що він вірить у світ без ядерної зброї, а тому, що рукопотискання з американським лідером є для нього чимось на зразок легітимізації його президенства.

Зважаючи на критику всередині України і деяке розчарування поміж європейців щодо його перших 100 днів президенства, Януковичу сьогодні не менш потрібне американське визнання. Йому треба не тільки американська допомога у знаходженні фінансування, але й просто символічна підтримка з боку адміністрації Обами.

Під час відвідин держсекретаря Клінтон, Сполучені Штати мають дати ясно зрозуміти, що така підтримка стане неможливою, якщо Україна продовжуватиме тенденції, несумісні з її оголошеним бажанням інтегруватися в Євросоюз.

Це включає в себе тиск на мас-медіа, і зокрема ситуацію з П»ятим Каналом і Каналом TVi, яким було відмовлено у частотах на мовлення на вимогу медіа-групи, контрольованої дружиною голови української спецслужби СБУ, Валерієм Хорошковським, який де-факто є найбільшим медіа-власником у країні. Конфлікт інтересів очевидний всім – крім нового президента і його оточення.

Або візьмемо епізод, коли співробітник СБУ проводив приватну розмову з ректором університету, вимагаючи заборони участі студентів у мітингах опозиції. Або найсвіжіший випадок, коли голову українського офісу Фундації Аденауера було затримано в аеропорту, що вимагало втручання німецького уряду і президента Європейського парламенту, – вочевидь через його критику перших ста днів нової української влади.

Насамкінець, секретар Клінтон має не забувати, що Україна все ще має не менше впливу на Росію, ніж Росія має на Україну.

Не вірте тим, хто каже, що Україна втратила свій вплив на Росію після Помаранчевої Революції. Україна була принаймні частковим фактором того, що російський президент почав говорити на весь голос про «європейську інтеграцію» Росії, хоча до того він говорив лише про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом.

Україна також відіграла не останню роль у поразці кількох російських інтеграційних проектів на пост-радянському просторі, а ті, що були сформовані без України, є маргінальними. Саме після відмови України вступити у митний союз з Росією, Білоруссю і Казахстаном Кремль став більш активним у спробах приєднання до Світової організації торгівлі.

Існують і інші приклади, і вони всі вказують на той факт, що вплив України на Росію є позитивним, і що зараз найважливіше ніж будь-коли збереги його. Але це тільки може бути досягнуте, якщо тенденції сповзання до політики а-ля Путін припиняться.