Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукОстаннім часом багато закордонних партнерів запитують, хто від уряду України уособлює позицію української сторони з приводу усього, що cтосується ходу імплементації Мінських домовленостей. Не йдеться про злив інсайду з переговорів у Мінську, йдеться саме про вироблені позиції щодо кожного кроку, який вже робиться чи має бути зроблений в рамках імплементації Мінська. В ОБСЄ, наприклад, є Мартін Сайдік, який, коли озвучує щось, всі знають: це позиція ОБСЄ. До речі, презентації, які він робить в штаб-квартирі ОБСЄ, є дуже чіткими і зрозумілими навіть для тих, хто не дуже в темі.\
Я себе теж якось спіймала на думці, що для того, аби зрозуміти позицію України, потрібно спілкуватись з низкою осіб, а також вивчати заяви та статуси у FB ще низки осіб, а потім вже самостійно узагальнювати. Адже ти ніколи не знаєш, чия позиція і є, власне, позицією України, а не персональною думкою того чи іншого учасника переговорів чи, можливо, навіть позицією конкретної політичної сили? На щастя, в останні півроку коментарі всіх задіяних осіб відбуваються в загальних рамках формули “спочатку безпека, а потім вибори”. А далі – вже хто які акценти вважає за потрібне розставити. Інколи розставлені акценти потребують додаткової інтерпретації, як у випадку з обривчастими коментарями, які дає спійманий в кутку телевізійниками Леонід Кучма. Добре, що є Ірина Геращенко та Євген Марчук, які розлого описують ті чи інші аспекти Мінського процесу. Але питання, чи їхня думка відображає українську позицію в цілому, чи їхню власну як переговірників?

Насправді, український Мартін Сайдік потрібен не тільки і не стільки для закордонних партнерів, він потрібен для українського суспільства. Війна на Донбасі, згідно з результатами різних соціологічних опитувань, залишається якщо не номером один, то точно входить в трійку питань, які найбільше хвилюють українців. Відповідно, було б непогано на регулярній основі знати, яким саме чином питання війни вирішується – без конспірологій і без популістичних істерик. Зрозуміло, що у конктексті Мінських домовленостей українська влада перебуває на комунікаційному шпагаті. Назовні ми повинні розповідати, як ми щиро виконуємо мінські домовленості, який красивий ми законопроект підготували щодо виборів, як ми співпрацюємо з європейськими партнерами у Нормандському форматі, а всередині країни вигідно демонструвати, як ми красиво показуємо зуби Путіну, і якщо щось і вимушені робити, то лише під страшним тиском Німеччини зокрема чи Заходу в цілому (бо ж гроші, санкції, підтримка – самі розумієте). Але цей комунікаційний шпагат поки що спонукає до того, що розчарування і роздратування від дій української влади на мінському напрямку росте і всередині України, і за її межами. Українці не розуміють, з чого раптом починати розведення озброєнь, німці страшно дратуються, що в Україні розповідають про тиск Берліна. Так що, як не крути, позиції щодо кожного кроку Мінська варто було б виробити, і хтось один має бути делегований, щоб її озвучувати.