Новини

Україна заслуговує на те, щоб бути членом Євросоюзу.Про це заявив у своєму виступі міністр закордонних справ Фінляндії Александер Стубб. 8 липня в приміщенні Інституту світової політики він взяв участь у дискусії з українськими експертами, студентами та журналістами-міжнародниками. Надаємо повну стенограму спілкування з єесівським гостем. {5}
Александер Стубб:

Свій виступ хотів би поділити на три частини. Перш за все, зупинюся на питанні розвитку ЄС, і, можливо, мені як фанату ЄС вдасться пояснити, що там відбувається зараз. По-друге, я розгляну питання щодо ЄС і України. По-третє, спробую розповісти про схожість України і Фінляндії.

Перш ніж зробити це, дозвольте мені розповісти вам маленький анекдот. Почув його я в Брюсселі. Пам`ятаєте Генрі Кіссінджер якось поставив питання: «Європейська зовнішня політика – це добре, але кому я повинен дзвонити?» Ось, власне, історія: Хіларі Клінтон, яка відвідувала Україну минулого тижня, розмовляє з Обамою про цей вислів Кіссінджера. І Обама каже Клінтон: «Знаєте, гадаю, Кіссінджер помилився. Здається, я знайшов номер телефону Європи і я вже навіть подзвонив». Клінтон у відповідь каже: «Кому ж ви телефонували?» «Герману ван Ромпею», – каже Обама. «Цікаво. І що ван Ромпей відповів?», – питає Клінтон. «Проблема в тім, що я не врахував різницю в часі, тому я отримав відповідь автовідповідача: «Ви подзвонили на номер Європи. Герман ван Ромпей, на жаль, не може відповісти зараз, але якщо ви хочете почути думку Німеччини, то натисніть один; якщо хочете почути думку Франції, натисніть два, і якщо ви хочете взнати думку Британії натисніть три», – розповів Обама. (Сміх).
{1}

Я намагатимусь переконати вас, що сьогодні ми бачимо початок істинної європейської зовнішньої політики, де ми не потребуватимемо таких автовідповідачів. Ось чому я збираюся зосередитися на пункті номер один – розвиток ЄС. Повторюся: я – фанат ЄС. Загалом, за своє життя я мав справу лише з ЄС: як науковець, як держслужбовець, а також як член Європейського парламенту.

Є багато людей, які били на сполох, говорячи про кінець Європейського Союзу протягом багатьох років. Останні кілька місяців всі говорять, що Європа розвалюється, вона переживає кризу середнього віку, вона не має проекту, Європа втомилася та інше. Я дещо згоден з таким аргументом у тому сенсі, що ми живемо в зовсім новому світі. Ранiше все було просто: Радянський Союз, Сполучені Штати, світ був біполярний. Потім став трохи складнішим: з США, єдиною безсумнівною наддержавою, світ став однополярним. {4}

Тепер він більш складний – багатополярний. Ми почали бачити появу інших. Я вважаю, проблема в тому, що ЄС не може знайти своє місце, тому що ЄС не є державою. Це більше, ніж міжнародна організація, але менше, ніж держава. Це досить незручне становище між ними. ЄС не знає, як жити в G-20, він не знає як жити в G-8, у нього немає реального місця за столом Ради Безпеки ООН.

Таким чином, він намагається знайти своє місце. Тож, ми повинні виконати багато роботи. Деякі люди кажуть: «Дивіться, ми маємо зараз в світі Сполучені Штати як наддержаву». Ми всі згодні з цим, чи не так? Китай є новою економічною наддержавою. Тоді що таке Європа? Європа – це надпотуга щодо стилю життя! Ми знаємо як жити достойно і у нас є кошти на те, щоб це зробити. Перш ніж вдаватися до такого «жалюгідного» аналізу, я хотів би нагадати всім, що Європа, Європейський Союз, безумовно, є країною з найбільшою економікою у світі. 27% світової економіки це – Європейський Союз.

Сполучені Штати трохи менше – 24 %, Японія – 9%, Китай – 8,5 %, а Росія – 3% світової економіки. 3% проти 27 %, ми не повинні цього забувати! Крім того, пам`ятаймо, що Європейський Союз є найбільшою торговою державою в світі. Коли ми говоримо в СОТ, то люди прислухаються. І у СОТ ми говоримо, як правило, в один голос, подобається це вам чи ні. Також ми є найбільшим донором допомоги світу: більше 55% допомоги світу надходить із ЄС та його держав-членів.

Але, здається, є ціла низка людей, зацікавлених применшити роль Європейського Союзу, і я це розумію.

Однак я хотів би посперечатися з тими, хто каже, що ЄС перебуває на піку хронічної кризи. Маємо три кризи всередині ЄС. Криза номер один – інституційна. Спочатку йшлося про конституційний договір і неспроможність йогопідписати. Коли ми підписували Лісабонський договір, то всі казали: «Чудово! Ми його отримали! Почнімо лише його виконувати!». Минуло сім місяців, ми всі знаємо, що його не імплементовано, і нинішнє суперництво в Брюсселі між Комісією, Радою та Європейським парламентом, можливо, є ще гіршим, аніж раніше. Не стало легше.

По-друге, існує фінансова криза, а також пов`язана з нею боргова криза, в якій ми опинилися.

Нарешті, можна стверджувати, що в нас криза місії, або криза raison d`être (cмислу існування). Європа спирається на великі проекти: у 1950-х років це були вугілля і сталь, в 1960 році були митниці, в 1970-х і 1980-х був внутрішній ринок, в 1990-х був євро. Із 2000 року і далі у нас начебто немає підстав для існування, немає великого проекту, до якого б прагнув кожен із нас. Розширення не стало таким проектом: це було важливо, але воно не могло бути великим проектом.

Мій аргумент з приводу цих трьох криз – інституційної, фінансової та кризи місії: ми ще повернемося, не турбуйтеся!

По-перше, щодо інституційної кризи: немає нічого нового під сонцем! Коли згадуєш про ЄС, то на думку спливає криза управління. Ми йдемо від однієї кризи до іншої: чи то криза із порожнім місцем, чи то криза через неспроможність ухвалити єдиний європейський акт – Маастрихтський чи Амстердамський договори. Усе це просто вимагає багато часу. Отож, кризовий стан не є чимось новим для ЄС і його інституцій.

Друга криза – це фінансова криза. Я думаю, що дещо позитивне ми можемо отримати із неї – і в короткій, і в тривалій перспективі. Коротка перспектива: євровалюта – це дарвіністська система. Її було створено для Німеччини і країн, які дбають про громадські фінанси у такий же спосіб, як це робить Німеччина. Ринки карають і каратимуть ті країни, які не дбають про свої справи належним чином. Греція – найкращий приклад. Дехто може мені закинути: «Поглянь, Греція – безбілетник! Фінляндія має страждати і платити за неї». Я запитаю таких осіб: «А ким би ви хотіли бути – греком чи фіном?».

Я дивлюся новини в Україні. Я слухав сьогоднішні парламентські дебати і мушу визнати вони проходили шалено. Але я чув, як один із депутатів вдався до такого прикладу: «О, дивіться, ми збираємося стати ще однією Грецію!» Але мій аргумент, що це виживання найбільш пристосованих. Євро буде сильнішим. Такі країни, як Фінляндія, що піклуються про свої фінанси, отримають більше іноземних інвестицій і будуть отримувати кращі кредити і вищі рейтинги надійності.

По-друге, про довгострокові перспективи. Я думаю, ви не можете мати спільну грошову політику, не маючи єдиної економічної політики. Ми стали уважніше стежити за економічною координацією. Звичайно, міністри фінансів кричать: «Ви впевнені, що хочете це зробити?» Але, подивіться, в яку халепу ми потрапили – ми повинні вийти з неї разом. Так що, думаю, в довгостроковій перспективі євро виграє і виграє єврозона.

Місія кризи полягає в тому, а який же є проект? Я намагався його знайти. Хтось може сказати, що проект може полягати в захисті європейської моделі соціального забезпечення. Я не хотів би такого проекту, бо він має дуже оборонний характер. Європи – це свобода: вільний рух товарів, послуг, грошей і людей. Не потрібно їх захищати. Дозвольте квітам розквітнути. Отож, ми маємо знайти ще щось. Одна з ідей, яку я просував, полягала в створенні нової економіки, вільної від вуглекислого газу – це був би великий проект. Як у телекомунікаціях Європа прагне отримати конкурентну перевагу, так ЄС має отримати конкурентну перевагу щодо решти світу. Ми вже маємо відповідні закони під назвою 20-20-20 для скорочення викидів вуглекислого газу на 20%, збільшення використання альтернативних джерел енергії на 20% до 2020 року.

Я переконаний, що це має запрацювати, тому що законодавство змушує компанії змінюватися. Я надіюся, що саме це буде нашим наступним великим проектом.
Таким чином, я не дуже хвилююся за Європейський Союз. Він виплутається, як він і завжди робив раніше.
Друге сьогоднішнє питання – це питання ЄС і України. Моя думка, і думка Фінляндії є дуже чіткою: Україна є європейською країною, завжди нею була, і завжди буде: географічно, історично і культурно. Я думаю, що інтеграція в ЄС є кінцевою метою, та вона й має бути кінцевою метою для України.
Деякі турбуються, що ми забули України. Ні, ми не забули. Я мабуть мав би згадати і четверту кризу – кризу від розширення. Існує певне перевантаження в Європі, і саме тому важко використовувати розширення як позитивний аргумент. Мені це не подобається, але існує багато людей, яким подобається звинувачувати Брюссель: «Все, що є поганого, є через Брюссель, а все що доброго – дякуючи мені». Таку ментальність мають багато людей. Тому по розширення дуже легко бити, чи по будь-якому питанню на зовнішні до Європейського Союзу теми. Багато людей, на жаль, так мислять.
На мою думку, у нас існує три стратегічні випадки розширення. Перший з них стосується Туреччини. Стратегічно це, мабуть, найважливіший випадок. Другий є західні Балкани, які є надзвичайно важливі з точки зору безпеки. Третім є так звані «легкі кандидати» – Норвегія, Ірландія чи Швейцарія. Але ми маємо і четверту категорію, яка пов’язана зі «Східним партнерством». Україна припадає на цю категорію.
Однак, ми не маємо бути романтиками щодо дуже швидкого розширення. Ми маємо бути більш реалістичними. Чому я так кажу? Кажу так через мій досвід. Фінляндії знадобився дуже довгий час, майже 34 роки, щоб приєднатися до Європейського Союзу. (Я не кажу, що Україні знадобиться 34 роки від сьогодні!)
Але ось кілька паралелей. 1956 рік… Фінляндія приєднується до ГААТ, яке потім стало СОТ. 1961 рік… Фінляндія підписала договір про вільну торгівлю з EFTA. 1972 рік… Фінляндія підписала договір про вільну торгівлю з Європейським Економічним Співтовариством.
Тепер щодо України. 2008 рік… Вступ у СОТ. Договір про вільну торгівлю з EFTA, 2010. Договір про вільну торгівлю з ЄС, я надіюся, щонайпізніше 2011 рік. Ми приєдналися до EFTA в 1986 році, подали заявку до ЄС у 1992 році і стали членом після 18 місяців ретельних переговорів 1995 році.
Таким чином, сам процес тривалий. Він включає багато змін, багато важких рішень, які супроводжують цей процес. Однак, я вважаю, що шлях України є європейська інтеграція. Я буду якнайсильніше підтримувати його всередині Європейського Союзу.
У випадку з Фінляндією, ми отримали нагоду подати заявку про членство в Європейському Союзі і інтегруватися у західні інституції, до яких ми завжди належали, через демонтаж Європейського Союзу. Це був, так би мовити, відпускний дзвінок для багатьох з нас. Ми віримо у вільну торгівлю, у вільні ринки. Це переконання привело нас до процвітання. Я вважаю, що ми бути, так би мовити, відсталою країною у 1970-х роках, з західного погляду. Тепер ми одна з найбагатших країн світу! Ми очолюємо більшість рейтингів конкурентності; ми очолюємо більшість рейтингів шкіл; ми очолюємо більшість рейтингів ВВП; ми очолюємо більшість рейтингів щастя. Чи означає це, що ми ідеальні? Ні. Влітку тут +25С у найкращі дні, але тут досить суворо восени і взимку. Але, відкритість до світу, рішення інтегруватися з рештою Заходу, було правильним. За таку можливість треба хапатися.
Що ж тоді повинна робити Україна? По-перше, підписати угоду про асоціацію: сподіваємося, це станеться в 2010-2011 роках. Друге: підписати угоду про поглиблену зону вільної торгівлі. Слід рухатися в цьому напрямку; нам це справді потрібно. По-третє: слід досягнути свободи від віз і підписання відповідного плану дій. Я вважаю, що немає нічого іншого, щоб могло б покращити євроінтеграцію більше, ніж спрощення візового режиму і свобода від віз.

Отож, у чому полягає мій концептуальний аргумент? Мій концептуальний аргумент в тому, що шлях України в рамках європейської інтеграції є не тільки теоретичним, але і реальним. Угода про асоціацію зв`язуватиме Українську державу з Європейським Союзом; угода про вільну торгівлю пов`язуватиме українську економіку з ЄС і безвізовий режим пов`язуватиме українське населення з Європейським Союзом. І це шлях, який би я обрав. І я сподіваюся, що цей курс буде продовжуватися.

Я хотів би завершити виступ третьою і фінальною частиною. Це мій скромний аналіз паралелей між Фінляндією та Україною. Наші країни, можна сказати, є чимось на зразок прикордонних земель. У нас досить схожа історія; хочете вірте, хочете ні.

Ми були частиною західної цивілізації протягом тривалого часу. Фінляндія упродовж 700 років під Швецією, і Україна протягом тривалого часу в межах Польсько-литовського князівства.

Ви стали частиною Східної імперії в 1654 році, ми стали частиною, – автономною частиною – Російської імперії в 1809 році. (Чи в 1808 залежно від того, як ви рахуєте).

Обидві наші країни боролися за незалежність у 1917 році. Нам пощастило тоді її отримати. І потім ви отримали свою незалежність у 1991 році.

Водночас ми почали шлях на вступ до ЄС. Таким чином, маємо кілька паралелей: перша – напрямок, в якому ми рухалися. Ми йшли на Захід, потім на Схід, а потім знову на Захід. Різниця, звичайно, існує у часі. Ми не робили все це одночасно, але в ході історії, коли ми читатимемо книги з історії через 100 років, народ буде бачити, що ми дійсно були дуже близькими.

Звичайно, між двома нашими країнами є розбіжності, але одна зі спільних рис полягає в тому, що ми були якщо не жертвами, то частиною зміни силових балансів, принаймні, в Західній півкулі.

У цьому сенсі, я б сказав, що ми у Фінляндії розуміємо Україну. Між нами існує певний інтелектуальний зв`язок. І зрозуміло, зараз ми живемо з величезним сусідом, з Росією, хоча ми й виходимо з різних перспектив. Отож, я справді радий бути тут сьогодні.

Для мене було великою честю розказати вам про розвиток нинішньої політики ЄС; по-друге, про відносини між Україною і ЄС та насамкінець про паралелі між Україною і Фінляндією. Після цих слів ми можемо перейти до питань і відповідей. І я дуже радий, що ви (вказує на Сергія Солодкого) маєте два телефони Nokia на столі. (Сміх).

Сергій Солодкий заступник директора Інституту світової політики:

Я поставлю запитання на правах господаря: у продовження ваших паралелей між Україною та Фінляндією, Україні, можливо, менше пощастило, тому що вона була під більшим впливом потужного сусіда, Росії. Крім того, в Україні зараз активно обговорюється питання «фінляндизації». Це політологічний термін, який вживається в дещо негативному світлі. Я знаю, що посол Фінляндії має дещо іншу думку щодо «фінляндизації»… Яке ваше бачення? Як ви оцінюєте рішення української влади розвивати Україну як позаблокову державу?

Александер Стубб:

Звичайно. По-перше, для мого покоління «фінляндизація» має негативне значення. Я однозначно відкидаю все, що пов`язане з «фінляндизацією». На жаль, ця концепція стала поганим брендом. З іншого боку, можна радіти тому, що Фінляндія, – якщо не брати до уваги той шматок кордону, який проходить між Норвегією і Росією, – стала єдиною демократичною країною, яка вижила у сусідстві з Радянським Союзом у той час. Таким чином, щось-таки зпрацювало у тій системі. То була закордонна політика, розробники якої вірили в демократію і західні інституції. Але також вона була керованою і інтересами, і інтерес був у том, щоб бути незалежними до певної міри. Вона була успішною. Добре, якщо «фінляндизація» сьогодні використовується у позитивному сенсі як прагматичний, стабілізуючий фактор, але я застерігаю від того, щоб ви забували про ваші цінності.
Також питання щодо політики, яку проводить уряд України… Я можу тільки передати вам відчуття дискусії, яку ми мали у Брюсселі під час зміни влади. У Брюсселі, перш за все, була величезна ейфорія навколо Помаранчевої революції у той час, у 2004 році, так само, як і в Україні. Я пам`ятаю, як я був в Європейському Парламенті і там люди розмахували помаранчевими шарфами, у такий же спосіб, як уболівають на футбольному матчі між Голландією та Іспанією. Це було потужно. Ющенко приїхав і виступив з промовою. То було відчуття, що нарешті країна знайшла шлях проведення вільних і справедливих виборів, що країна має живу демократичну культуру, свободу слова і дебатів. То було позитивним.
У той же час, буду відвертим, політична система виглядала не дуже стабільною. Вона була, іншими словами, трошки грубувата. Але це частина демократії. Я взагалі не маю проблем з цим. Та коли відбулася нещодавня зміна влади, на початку було кілька питань, але потім люди побачили як новий президент співпрацює з Брюсселем, Москвою, як він зустрівся з Обамою, то стало зрозумілим, як трикутник зовнішньої політики був добре прийнятий, і зараз існує відчуття стабілізації.
Деякі питають, а чи не забагато тієї стабільність? Чи це так? Я не знаю. В принципі, я можу сказати, що Україна вибрала досить схожий до фінського шлях набуття повного членства: приєднання до Європейського Союзу, але перебування поза НАТО, і, в той же час, дуже тісна робота з НАТО. Але, звичайно, я всього лише простий міністр закордонних справ Фінляндії, тому я не почну аналізувати або ставити під питання закордонну політику України.
Все що я можу сказати: я маю фантастичний візит, і не так часто стається, що коли ви відвідуєте країну в перший раз, у вас є шанс зустрітися з міністром закордонних справ, прем`єр-міністром, президентом, спікером парламенту, двома опозиційними фігурами, дати інтерв`ю і виступити в науковому закладі. Тому я дійсно радий, і всмоктую всю інформацію, яку я тільки можу отримати.

Сергій Солодкий:

Одне з чутливих і актуальних питань для України – безвізовий режим із ЄС. Яка позиція Фінляндії на переговорах в рамках ЄС? Коли Україна могла би отримати безвізовий режим, якби імплементувала поставлені умови, ті зобов’язання?

Александер Стубб:

Ви, можливо, бачили, кілька місяців тому я відправив лист моїм колегам, просуваючи ідею безвізового режиму з усіма країнами, на яких поширюється програма «Східне партнерство», а також з Росією. Звичайно, для цього потрібно вирішити низку питань – питання безпеки, прикордонного контролю, біометричних паспортів, інші важливі питання. Але я, без сумніву, хочу побачити той день, коли ми матимемо повністю безвізовий режим, наприклад, із Україною. У цьому вигода і українців, у також європейців. Тому я вітаю спрощення візового режиму і візову свободу взагалі.
{2}

Олеся Огризко, студентка Інституту міжнародних відносин:

Я би хотіла поставити питання на енергетичну тему, а саме про альтернативні енергетичні джерела. Мені здається, що економіка будь-якої країни, яка спрямована на використання винятково нафти і газу, має, як ви вже сказали, досить короткозоре бачення. Адже все ж таки, колись ці запаси вичерпаються і потрібно буде шукати альтернативні джерела. У ході нашої дискусії ви говорили про такий суперпроект, навколо якого згуртовувалася європейська спільнота протягом років. Тому моє питання полягає в тому, чи можливо, щоб такий новий європейський суперпроект ґрунтувався на розвитку альтернативних джерел для загальноєвропейського простору?

Александер Стубб:

Дуже хороше питання. Мій аргумент щодо пошуків нової місії для Європи, нового проекту якраз і полягав у тому, щоб такою місією стала економіка з зеленими технологіями. Мій аргумент доволі простий, і це відбувається тому, що я всього лише скромний політолог, а не економіст, який може розробити теорію. Але я хотів би наголосити, що Європа отримає конкурентні переваги в цьому зеленому секторі, і це буде краще, – це вже краще, тому що маємо закони, які йдуть на зустріч цілям 20-20-20.

Наведу один приклад. Сподіваюся, надам правильні цифри… Адміністрація Барака Обами, в рамках стимулюючого пакету, оголосила змагання на так звані зелені високотехнологічні проекти – на це буде виділено $2 млрд. 75% із цих проектів виграли європейські компанії. Це приклад хорошого стимулювання економіки європейських країн, а також свідчення того, що у нас є конкурентні переваги в цьому секторі. Я б більше не називав це «зеленим окозамилюванням». Звичайно, мова йде про глобальне потепління, але є дуже багато думок в світі про певний зв`язок між економічним зростанням і забрудненням навколишнього середовища. Я думаю, ми повинні покінчити з цим. Можливий зворотній зв`язок, а іншими словами, менше забруднення навколишнього середовища – економічне зростання. Ось чому я стверджую, що один з великих проектів, який нас зближуватиме, на боці зелених.

Іванна Климпуш-Цинцадзе, фонд Open Ukraine:

Шановний пане міністр, Європейський Союз надовго застряг в згаданих вами трьох кризах?
Чи бачите ви просвіт для того, щоб в Європейському Союзі зникла втома від розширення найближчим часом?

Александер Стубб:

Моє перше зауваження, про яке я вже сказав: Євросоюз перебуває у постійній кризової ситуації: мова йде про кризу управління, якщо можна так сказати. Існує завжди якась інституційна криза. Зовсім недавно, приміром, Європарламент прийняв рішення про Службу закордонної діяльності Євросоюзу. Знадобилося сім місяців для створення такої служби. Але реально ми матимемо її лише за кілька місяців. І, напевно, хтось знайде інші приклади інституційної кризи.
Що стосується фінансової кризи, я думаю, врешті-решт, вона зміцнить європейські економіки, тому що люди зрозуміють, що потрібно щось робити з тими секторами, які не були інтегрованими досі.

Криза місії – повертаючись до попереднього питання, – якщо ми визначимо зелений проект як головний, то він спрацює. Втома від розширення – вона завжди буде. Логіка втоми від розширення полягає в тому, що ви втрачаєте свій голос у ширшій спільноті. А тепер уявіть себе на місці Франції чи Німеччині, двох із шести держав-засновниці ЄС. І ось раптом до ЄС входить 27 держав-членів. Ви, можливо, дещо ревно реагуватимете, коли з’являтимуться нові країни-члени.

Слухайте, було б набагато простіше посидіти біля каміну, випити трохи коньяку, викурити сигару і поговорити про функціональне майбутнє Європейського Союзу. Візьмемо ще один практичний приклад – зустрічі Європейської ради.

До того, як відбулися інституційні зміни в ЄС і з’явився лише один представник, кожну країну представляв президента або прем’єр-міністр, а також міністр закордонних справ. А це 54 людини. Звичайно, не забувайте, про Єврокомісію, Раду… Виходить, що в одній кімнаті сидить 80-90 осіб. Це вже не скидається на комфортні посиденьки біля каміну!

У зв’язку з цим слід згадати про суспільний страх, що розширення це щось погане. Ми говорили про директиву в сфері послуг, і раптом французи почали говорити про «польського сантехніка». На мій погляд, це на межі расизму, націоналізму і ксенофобії. Виходить, що люди не можуть вільно переміщатися з однієї країни в іншу. Ми провели деякі дослідження у Французькій сантехнічній асоціації, – всього у них 6000 сантехніків – при цьому їм не вистачало ще близько 3000 сантехніків! Працювало там лише сто сантехніків! Усі вони перебували в країні на законних підставах.

Я хочу сказати, що дуже легко збурювати анти-розширювальну риторики. Але я думаю, розширення є найкращою політикою Європейського Союзу за всі часи. Європейський Союз, звичайно, це велика ідея миру. Йдеться також про просування ліберальної демократії в поєднанні з соціальною ринковою економікою і свободою. Якщо у вас є ці три речі, то це чудово. Це м`яка сила Євросоюзу. Ось над чим ЄС працював протягом останніх 60 років, і нам вдалося це зробити. Тому я не хочу, щоб ми починали закривати кордони або двері, і я впевнений, що ми зможемо подолати втому від розширення, але це вимагає відповідальності від політиків, деяких із них я не вважаю відповідальними зараз.

Олена Калугіна, студентка Національного авіаційного університету:

Чи можете ви розповісти про найбільш прогресивні заходи для інтеграції України до Європейського Союзу?

Александер Стубб:
Ключовий момент полягає в необхідності зосередити увагу на трьох питаннях. Одним з них є угода про асоціацію, яка є дуже важливим інструментом у процесі європейської інтеграції. Кожен повинен зробити це. Друга річ угода про поглиблену зону вільної торгівлі. Це дуже важливо, тому що ви повинні об`єднати національну законодавчу базу із 90 тисячами сторінок європейського законодавства: потрібна «європеїзація» власного законодавства. Це не буде легко.

Навіть сьогодні я чую голоси, що виступають проти географічної демаркації товарів. Це означає, що фета може називатися фетою лише тоді, коли вона виробляється в Греції; шампанське може поставляти лише Шампань; а коньяк – Коньяк.

Таким чином, ви будете мати багато таких «веселих» боїв. Я пережив власні горілчані війни, коли був у Європарламенті і захищав резолюцію, в якій ішлося про те, що горілка має бути із зерна чи картоплі – лише в цьому випадку такий напій може називатися горілкою. (Сміх). Я програв, але я можу жити з цим. Так, що цей бік справи є дуже важливим.

Третє – це візи. Це ті три речі, над якими треба працювати.

Це тривалий процес: будуть моменти розчарування для тих, хто вірить у сильну європейську інтеграцію. Але таким є шлях євроінтеграції.

На жаль, іноді ми маємо держслужбовців в рамках системи, які їдуть до Брюсселя з ментальністю: «Вау, я готовий обговорювати це до тих пір, доки мені не доведеться змінювати свої власні закони». Але це не те, чим є європейська інтеграція: мова йде про відтягування суверенітету по-новому, радикальним способом, чого немає більше ніде у світі. Сподіваюся, Україна стане сильною частиною ЄС одного дня. Принаймні, це напрям, в якому я працюватиму.

Що я можу ще сказати, крім «ДЯКУЮ». (Сказав українською мовою.) Наостанок розповім вам маленький анекдот. Хоча він про мови, це майже реальна історія з Європейського парламенту.

У Європейському парламенті, як і в усіх установ ЄС, є 23 офіційних мови, і ви маєте право в Європейському парламенті говорити рідною мовою. Більшість керівників держав і глав урядів, виступаючи з промовами, часто це роблять. Фінляндія головувала в ЄС у 1999 році і в 2006 році. Я тоді був членом Європарламенту. Отож, слухаю я виступ свого прем`єр-міністра Матті Ванханена в Європарламенті. Він виступав фінською, тому я слухав його без перекладу. Потім він почав розповідати анекдот. І ви знаєте, що інколи жарти втрачають свій сенс при перекладі… На щастя, у перекладач виявився дуже кмітливим. Вона – це, звичайно, була жінка – сказала: «Ну, зараз прем`єр-міністр Ванханен розповідає жарт. На жаль, його неможливо перекласти. Але заради чемності, я була б дуже вдячна, якби ви усі засміялися… зараз!». (Сміх. Оплески.) {3}

Фото Романа Малка