Публікації

Інтерв’ю директора ІСП Альони Гетьманчук для газети День”Альона ГЕТЬМАНЧУК: «Шкода, що євроінтеграція на пострадянському просторі — це не «інфекційна хвороба», яка здатна передаватися від країни до країни»\
1. Ваш рейтинг знакових подій в Україні, світі та вашому особистому житті за 2012 рік. Які з них зі знаком «плюс», а які – зі знаком «мінус»?
Щодо України, то я б назвала фінальну частину Євро-2012. На мою думку, ця подія була недооціненою з самого початку з точки зору корекції світогляду українців і орієнтації на європейський вектор розвитку країни. Так, фінал футбольного чемпіонату не дав можливості українцям особисто прийти до Європи, але вони туди все ж потрапили завдяки численним європейським вболівальникам, які повезли додому не лише сувенірну продукцію, але й розповіді про цікаву країну за межами Євросоюзу та її привітних людей. Євро-2012 продемонструвало, що при особистому знайомстві Україна викликає набагато кращі враження, аніж зі шпальт світової преси і заяв західних політиків. Згідно з результатами соціологічного опитування, проведеного на замовлення Інституту світової політики, 17% громадян Європейського Союзу, перебуваючи в Україні, взагалі вважали, що наша країна вже є членом ЄС. А 13% — що Україна є членом НАТО. 42% відповіли, що Україна заслуговує на членство в ЄС в короткостроковій перспективі. Виходить так: доки європейські політики не можуть відважитись на перший реальний крок інтеграції — підписання Угоди про асоціацію і всіляко оминають навіть згадку про перспективу членства (причому аргументуючи це не в останню чергу настроями пересічних європейців), частина цих самих пересічних європейців насправді спокійно ставиться до України в ЄС, щонайменше не особливо переймаються такими речами. Євро-2012 допомогло по-новому запустити діалог між Україною та ЄС на рівні суспільство-суспільство, а не лише влада-влада. Щоб його продовжити — потрібен безвізовий режим для українців і масштабна іміджева кампанія України (а не її окремих олігархів та їх фундацій) в ЄС.

Із міжнародних подій я б виділила парламентські вибори в Грузії. Вони свідчать про те, наскільки важливо лідеру держави у пострадянських реаліях вибрати правильний темп реформ: Михаїл Саакашвілі продемонстрував, що відбувається, коли швидкі реформи комбінуються з повільними ментальними змінами. А також — коли втрачається комунікація між владою та населенням, яке в один прекрасний момент перестає розуміти, що воно отримає внаслідок цих реформ. Як продемонстрували результати останніх виборів, незважаючи на вісім років ліберальних реформ, грузини в переважній більшості залишаються людьми пострадянського складу — з вірою в батька-годувальника нації (цю роль успішно виконав Бідзіна Іванішвілі), з дуже обережним ставленням до інновацій і реформ та іншими атрибутами пострадянськості.

Власне, тут я плавно переходжу до проекту, який багато в чому визначав моє життя 2012 року. Це проект «Як позбутись пострадянськості?». Ми вперше спробували проаналізувати феномен пострадянської людини, відштовхуючись від конкретних атрибутів пострадянськості в установках, моделях поведінки, дискурсивних практиках як політиків, так і пересічних мешканців України, Грузії та Молдови. Вважаю, що допоки українцями будуть оволодівати патерналістські настрої, доки телефонне право та персональні зв’язки підмінюватимуть інституції, а привітність та відкритість у буденному житті вважатимуться синонімами неадекватності, немає сенсу взагалі говорити про європеїзацію України, не кажучи вже про реальну європейську інтеграцію країни. Цю тему критично важливо розвивати сьогодні не тільки для того, щоб ідентифікувати пострадянські атрибути, але й для того, щоб не відбувалась реставрація совка серед молодих поколінь, а цей процес, на жаль, має місце в українському суспільстві. На жаль, пострадянськість із начебто транзитного стану між радянськістю та європейськістю перетворюється на перманентний стан. А це вже дуже небезпечний тренд для розвитку держави за європейською, а не євразійською моделлю.
2. Як, на вашу думку, за останній рік змінилися Україна та українці?
Як на мене, українці з кожним роком стають вимогливішими. І це добре. Проблема в тому, що поки що критична маса вимогливих українців сконцентрована в Києві, і для того щоб таких українців стало більше і в регіонах України, потрібен не тільки час. Потрібно також підвищити рівень мобільності. Якщо немає можливості, щоб українці подорожували тими ж країнами Європейського Союзу, то принаймні потрібно максимально пожвавлювати міжрегіональну інтеграцію: щоб якомога більше молодих людей зі Сходу та Півдня України могли відвідувати принаймні Київ. Українцям з багатьох регіонів України сьогодні дуже потрібні «історії успіху» того, як долати страх перед всіма видами начальства і перед власною неспроможністю відстояти принаймні свій голос на виборах.
3. Хто для вас людина року?
Вимогливий українець — це і є моя людина року. Це той українець, який вимагає більшого від держави, аніж контракт на взаємне невтручання у справи один одного: владу не цікавить, що робить народ на своїх кухнях, народ не цікавить, що робить влада у своїх кабінетах. Це той українець, який добився справедливого підрахунку голосів на деяких дільницях під час парламентських виборів, бо вимагав, аби його голос було зараховано. Це той українець, який не боїться вголос говорити про те, що його вже не влаштовує хамство і штучно створені черги в паспортному столі, і кандидат в депутати, який приходить з черговою подачкою замість натхненних ідей, як зробити конкретний районний центр моделлю для наслідування. Іншими словами, українець, який живе за принципом «Якщо ти бачиш щось, скажи щось».
4. Яка книжка з прочитаних 2012 року вразила вас найбільше й чому?
Остання прочитана книжка, яка справила на мене враження — це книжка мого улюбленого колумніста Томаса Фрідмана та професора Університету імені Джона Хопкінса Майкла Мендельбаума під назвою «Колись це були ми», або як можна перекласти завдяки грі слів англійською «Колись це були США» (That used to be US). Ця книжка — не просто спроба відповісти на питання «Що пішло не так з Америкою, і як можна повернути її велич?» Це не просто діагностика всіх хвороб Америки в глобалізованому світі, але й конкретні рецепти з їхнього лікування, багато здорової самокритичності, яка, на відміну від України, не переходить у садомазохізм. Автори книжки підказують Америці, як їй успішно підлаштуватись під глобалізований світ, який, як не парадоксально це звучало б, певною мірою сам Made in America. Книжка — гарний порадник для тих, хто, відчуваючи спад — чи то у розвитку держави, чи у своєму власному розвитку — просто не визнає його або безпорадно опускає руки замість того, щоб належним чином підготуватись до іншого підйому чи то у державі, чи то кар’єрі. Такого доступного і практичного для застосування аналізу, де сьогодні перебуває Україна і як їй найкраще себе проявити в глобалізованому світі (а не бути начинкою сандвіча між ЄС і Митним союзом), не вистачає і нам.
5. Яке місце ви відвідали у році, що минає, куди обов’язково порадили б піти/поїхати друзям, колегам, рідним, щоб збагатитися духовно та емоційно?
Цього року я по-новому відкрила для себе сусідню Молдову. Ця крихітна республіка, затиснута між Україною та Румунією, є цікавою у плані не лише винного туризму, хоча і цей аспект зазвичай ігнорується українцями з їхнім загалом скептичним та поблажливим ставленням до сусідньої держави. До речі, мало хто знає, наприклад, що королева Британії щороку закуповує партію вина із винних погребів Крікова. Але Молдову сьогодні я б рекомендувала відвідати всім тим, хто шукає натхнення для реалізації масштабного проекту нашого регіону «Повернення до Європи». Так, не все у наших сусідів виходить в плані модернізації за європейським зразком, і немає, можливо, таких візуально яскравих прикладів реформ, як були у Грузії у випадку боротьби з корупцією, але драйву змінювати свою країну у Кишиневі стільки, що у людей, причетних до прийняття рішень та їх розробки, очі горять, наче два прожектори. І це незважаючи на такий серйозний баласт, як придністровський конфлікт і шалений тиск із Москви щодо того, що заради підписання нового газового контракту з Росією Молдова має вийти з третього енергетичного пакету Євросоюзу. Проте сьогодні тут не бояться говорити вголос про такі речі, як, наприклад, подача заявки на членство в ЄС на Вільнюському саміті Східного партнерства — те, про що в українських реаліях вголос не наважиться сьогодні заявити навіть найвідчайдушніший євроінтегратор. Молдова сьогодні в позитивному плані хвора на євроінтеграцію, і мені шкода, що євроінтеграція на пострадянському просторі — це не інфекційна хвороба, яка здатна передаватись від країни до країни.
6. Поділіться прикладами ситуацій або людей, які додають вам сил та оптимізму.
Також мені додає сил та оптимізму моя команда з Інституту світової політики. Це молоді люди, які презентують іншу, європейську Україну. Більшість із них могли продовжувати свої наукові кар’єри в Європейському Союзі та США, але всі свідомо повернулись до України, аби спробувати відтворити найкращі зразки західного світу тут, поки що на рівні неурядових організацій, а пізніше й на інших щаблях. Можливо, це звучить дещо ідеалістично, але, як ви знаєте, саме ідеалісти завжди змінювали світ, прагматики, зазвичай, лише фіксували у ньому статус-кво. Переконана, що саме ідеалісти, а не прагматики й циніки здатні змінити і Україну.