Публікації

b-00001195-a-00000338
Арабська весна. Українські приморозки

10:31 12-3-2011

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для “Дзеркала Тижня”«Есть у революции начало, нет у революции конца». Пафосна радянська пісня виявилася не зовсім точною. Рано чи пізно революції вмирають. Принаймні має свої межі захоплення ними. Ще шість років тому світ (як мінімум його західна частина) захоплювався помаранчевою революцією. Сьогодні естафета перейшла до арабських революцій, які вже два місяці не сходять з перших шпальт світової преси. Не залишається, звичайно, без уваги й Україна, чию революцію іноземні журналісти наводять як приклад. Проте аж ніяк не позитивний: дивіться, мовляв, друзі араби, на Україну, і робіть навпаки. Зачаровані хвилею революційних змін в арабських країнах не тільки мас-медіа, а й західні уряди. Так само, як іще півдесятиліття тому вони були заворожені помаранчевими подіями. При цьому несхоже, щоб в Україні усвідомлювали, що увага до арабських революцій несе в собі опосередковані загрози для нашої країни. І зовсім не ті, про які підозрюють у Києві.\
Арабські революції у внутрішньоукраїнській дискусії перетворилися на такий собі інструмент залякування. Опозиційні політики невтомно говорять про неминуче повторення революційних подій на українській землі у разі подальшого сповзання керівництва країни до авторитаризму. Але злякати подібний сценарій може лише в тому випадку, якщо арабські революції принесуть видимий позитивний результат. Якщо ж Єгипет, Туніс, Лівія стануть на шлях анархії та громадянської війни, то це швидше зміцнить авторитарні тренди керівництва України. Риторика в цьому разі буде цілком очевидною: поки влада арабських держав (нехай і недемократична) контролювала ситуацію, зазначені країни вписувалися в дугу стабільності.

Проте існує також інший бік медалі, на який поки що в Києві звертають не так багато уваги. А саме — як зміняться позиції України на міжнародній арені на тлі революцій в арабському світі? Наскільки вагомими та істотними для Києва виявляться можливі метаморфози в зовнішньополітичному підході Євросоюзу чи США внаслідок подій у Північній Африці?

Одним з перших на офіційному рівні спробував на це відповісти європейський комісар з питань розширення та європейської політики сусідства Штефан Фюле. На нещодавньому форумі з глобальної безпеки в Братиславі він сказав: „Дехто стверджує, що настав час не зосереджувати наших зусиль на Східній Європі для того, щоб ефективно реагувати на виклики в Південній Європі. Дехто описує ситуацію в Україні як „демократичний застій». Дозвольте мені внести ясність: відданість Євросоюзу поглибленню відносин з нашими партнерами на сході залишається непохитною“. На жаль, думку єесівського функціонера не можна вважати домінуючою. Прикро, але він один з небагатьох українооптимістів в органах влади Євросоюзу. З кожним днем таких дедалі меншає.

У неформальних бесідах дипломати, які представляють країни ЄС у Києві, признаються: не варто недооцінювати можливість зміни підходу до України. „Вже зараз багато хто в Євросоюзі визнає провал своєї східної політики. Білорусь є найяскравішим прикладом цього. Україна також не відповідає очікуванням столиць країн ЄС. Залишається лише Молдова, з якою Брюссель зараз пов’язує особливі надії, але це навряд чи доводить успішність усього східного виміру політики Євросоюзу. Отже, корекція підходу видається цілком реалістичною“, — поділився своїм баченням посол однієї з європейських країн.

Не на користь України свідчить і той факт, що Євросоюз зараз загалом розчарований своєю політикою сусідства. Провідні політики країн ЄС поставили клеймо „фіаско“ на співробітництві з диктаторами. Шведський міністр закордонних справ Карл Більд іще в січні, відразу після туніської революції, у своєму блозі написав: „У випадку з Тунісом цілком очевидно, що європейське співробітництво з північноафриканськими країнами провалилося. Озираючись назад, можна резонно запитати: чи були ми наполегливими у своїх вимогах стосовно поваги демократичних прав у Тунісі?“. Зі своїми зауваженнями виступив і глава фінського зовнішньополітичного відомства Александер Стубб.

Провал політики сусідства, мабуть, не готові визнати тільки в тих країнах, які найбурхливіше підтримували розвиток відносин з державами Північної Африки в рамках так званого Середземноморського союзу. Більше того, в лютому Франція і ще п’ять південних країн — членів ЄС заявили, що ЄС у контексті арабських повстань має виділяти менше коштів на пострадянські держави і більше — на середземноморські. У листі, адресованому главі європейської дипломатії Кетрін Ештон і підписаному міністрами закордонних справ Франції, Іспанії, Кіпру, Греції, Мальти і Словенії, йшлося: „Широкі народні рухи, які закликають до політичних, економічних та соціальних реформ у Тунісі і Єгипті, свідчать на користь посилення дій Євросоюзу щодо його південного сусідства“. У доданій аналітичній записці пояснювалося, що з 12 млрд. євро, які були спрямовані на реалізацію Європейської політики сусідства з 2007 по 2013 рік, лише 1,8 євро було витрачено на душу населення в Єгипті і сім євро — в Тунісі, порівняно з 25 євро в Молдові“. Подібну „асиметрію і диспаритет“, за словами складачів листа, „сьогодні важко виправдати й підтримати“. „Ці фінансові пакети повинні бути переглянуті у світлі нинішніх подій“, — резюмують ініціатори модернізації політики ЄС.

Українська дипломатія може, звичайно, себе заспокоювати, що революційна істерія в ЄС рано чи пізно закінчиться і все знову повернеться на круги своя. Можна також сподіватися, що ці зміни зовсім не торкнуться України. Можна далі заявляти, що в нас зразкова демократія, а всі, хто думає інакше, куплені опозицією. Можна ображено констатувати, що Україна і без того була не надто розпещена євросоюзівськими коштами: приміром, у рамках проекту „Східне партнерство“ ЄС запропонував усього 600 млн. євро для шести країн на три роки. Відомо також, що у травні не відбудеться саміт „Східного партнерства“. Усе тому, що на ці дні у Франції заплановано зустріч глав держав G8. Проте і з цього приводу навряд чи в Києві битимуть на сполох: до „Східного партнерства“ Україна з самого початку поставилася з прохолодою, не бачачи в ньому ніякої додаткової вартості. Існує також думка, що цьому проекту не дасть померти Польща, яка разом із Швецією виступила три роки тому ініціатором нового формату східної політики Євросоюзу. В другій половині цього року Варшава головує в ЄС, а тому навряд чи дозволить загинути своєму дітищу (тим більше що саміт „Східного партнерства“ має відбутися восени саме в Польщі).

Усе це, звичайно, може заспокоювати, але брюссельська бюрократія цього тижня виробила новий документ, який може стати основою більш глибоких змін у зовнішній політиці ЄС. Його назва — „Партнерство заради демократії та спільного процвітання з Південним Середземномор’ям“. Його підготували спеціально до екстреної зустрічі ЄС, що відбулася вчора у Брюсселі. Головна ідея документа така: Євросоюз більше не має наміру фінансувати всіх і вся. Новий підхід базуватиметься на стимулах: „Ті країни, які йтимуть далі і швидше шляхом реформ, зможуть розраховувати на більшу підтримку з боку ЄС“. Спрощуючи, таку політику можна окреслити короткою реплікою — more for more (більше за більше). У цьому полягає принцип диференціації. У той самий час, зазначається в документі, якщо якась країна згортатиме узгоджений план реформ, то ЄС переспрямує свою підтримку на інші, надійніші держави.

Якою мірою це стосується України? Поки що ніякою. Якщо, звісно, нова стратегія ЄС не набуде ширших рамок і не пошириться на всю політику сусідства. До слова, офіційний Київ може не тішити себе сподіванням, що ЄС готовий пожертвувати своїм інтересом до демократичних цінностей на користь реформ. „Політичні та економічні реформи повинні йти пліч-о-пліч і допомагати в забезпеченні політичних прав і свобод, підзвітності та співучасті. ЄС має бути готовим запропонувати більшу підтримку тим країнам, які готові працювати над спільним порядком денним, а також переглянути підтримку, коли країни зійдуть з цього шляху“, — йдеться в документі, який стосується політики ЄС щодо країн Північної Африки. Але вже наприкінці квітня Єврокомісія мала оприлюднити свої плани перегляду всієї політики сусідства, і не виключено, що цей пасаж стане основою нового документа.

Демократичний чинник може отримати нові акценти і в зовнішній політиці США. Недавня стаття двох колишніх послів Штатів в Україні Стівена Пайфера і Вільяма Тейлора в The New York Times яскраво продемонструвала, що принцип демократії залишається наріжним каменем при побудові відносин з офіційним Києвом. Україна вже одного разу намагалася випробувати Сполучені Штати в цьому напрямку — під час другого терміну президента Леоніда Кучми. Повернути увагу, але аж ніяк не симпатію Вашингтона екс-президентові вдалося лише після відправки українських солдатів спочатку в Кувейт, а пізніше в Ірак. При цьому спроби адміністрації Кучми отримати План дій щодо членства в НАТО так і не увінчалися успіхом: Захід був категорично проти підвищення рівня відносин з президентом, далеким від сповідування демократичних цінностей. У коментарі DT.UA Вільям Тейлор підкреслив: „Україна повинна повернутися на шлях демократичного управління та верховенства права“. „Багато хто на Заході боїться, що Україна, яка була демократичним лідером у минулому і може ним стати в майбутньому, скочується з демократичного шляху. Якщо Україна повернеться на нього, то Захід і весь світ їй аплодуватиме“, — резюмував колишній посол.

У США тепер розгублені й не зовсім розуміють, як слід реагувати на зміни в арабському світі. Але американському керівництву вже дісталося за те, що Вашингтон кілька десятиліть підтримував авторитарного Хосні Мубарака. Чи захоче Барак Обама (та й не тільки він) і далі ризикувати своїм іміджем, підтримуючи стосунки з лідерами, які мають ексклюзивне уявлення про демократію?

Докладніше про вплив арабських революцій на зовнішньополітичні позиції України DT.UA відповіли відомі експерти з Варшави, Вашингтона і Брюсселя.

Ян ПЄКЛО, директор Фонду польсько-українського співробітництва PAUCI, Польща:

— Арабські революції, безперечно, спричинять зміни політики ЄС стосовно сусідніх країн. Очевидна картина: тоді, коли арабські країни борються за велику свободу і демократію, у Східній Європі (за винятком Молдови) ми спостерігаємо протилежну тенденцію — консолідацію влади та зростання авторитарних проявів. Це особливо помітно в Білорусі, Україні і Росії. Подібна ситуація не дивує, адже південні країни ЄС зацікавлені в забезпеченні свого геополітичного інтересу з допомогою спрямування надзвичайних фондів повсталим регіонам Північної Африки.

На жаль, ЄС і США були зовсім не готові до такого сценарію, тому їхня реакція на розвиток подій хаотична, не упереджувальна. У цьому контексті „Східне партнерство“ може стати жертвою цього процесу. Але якщо Брюссель вирішить спрямувати свою увагу й фонди виключно на Південь, залишивши Східну Європу беззахисною перед втручанням Росії, ми зможемо вже невдовзі побачити подібні революційні сценарії й на Сході. Не секрет, що східні європейці, а також російські й китайські лідери відстежують процеси в повсталих арабських державах з увагою і страхом. У столицях цих країн групи експертів уже почали працювати над аналізом арабських революцій, щоб виробити контрзаходи для виключення таких сценаріїв у себе.

Арабська революція — явище, порівнянне тільки з польською „Солідарністю“ та падінням Берлінського муру. Ця революція відкриває шлях для драматичних і позитивних (хоча й у довгостроковій перспективі) змін у Північній Африці й на Близькому Сході. Спільнота демократій має бути готова до цієї нової перспективи. ЄС у співробітництві зі США (реакція Вашингтона здається менш хаотичною й більш послідовною) має сфокусувати увагу на підготовці стратегії для всього регіону свого сусідства. Брюсселю варто збалансувати запити з боку Іспанії, Італії, Португалії та Франції з політикою „Східного партнерства“. Арабська революція чітко показала, що ініціатива стосовно створення Середземноморського союзу була провальною. Істотні кошти було надано як пряму бюджетну підтримку не тим людям і не в той час. Такий самий механізм (Інструмент європейського сусідства і партнерства) спрямував кошти в бюджети східних партнерів ЄС, і результат виявився фактично таким же. Це означає, що ЄС повинен швидко переосмислити свою політику надання допомоги й створити новий механізм для підтримки громадянського суспільства обох регіонів — Північної Африки та Східної Європи. Існують хороші моделі, з яких можна було б брати приклад, — Національний фонд підтримки демократії (American National Endowment for Democracy) і Freedom House. Польща зі своєю спадщиною „Солідарності“ має запустити процес розробки нової концепції для розвитку стратегії ЄС з надання підтримки. Інвестування в громадянське суспільство неодноразово доводило, що це хороший вибір. Центральна Європа — один з найкращих прикладів такої практики. Так званий прагматичний підхід, що призвів до поразки політики ЄС стосовно авторитарних режимів у сусідніх країнах, має бути замінений на „демократичний порядок денний“. Це єдина довгострокова стратегія, яка може реально працювати.

Стівен ПАЙФЕР, посол США в Україні (1998—2000 рр.), США:

— Демократичне відкочування за останній рік має свою ціну для українців і для зовнішньої політики Києва, оскільки воно зашкодило іміджу України на Заході. Європейський Союз зосередився навколо критичних внутрішніх питань, і не схоже, щоб у нього було багато часу для стратегічних роздумів над тим, яку політику проводити стосовно своїх східних партнерів. У цьому сенсі Україну можна розглядати як країну, що рухається в неправильному напрямку відносно демократії; і буде значно складніше чиновникам ЄС (які виступають за більш послідовну політику щодо України) переконати своїх лідерів далі підтримувати Київ.

Україна стоїть перед такою ж проблемою й у Вашингтоні, де зовнішньополітичний порядок денний повний нагальних питань. Знайти час для України надто складно, і стає ще складніше, коли є сприйняття, що керівництво України рухається в протилежний від демократії бік.

Останні події в арабському світі не полегшують життя Україні. По-перше, драматичні події в Північній Африці і на Близькому Сході останніх двох місяців означають, що ще більше питань з’явиться на порядку денному в Брюсселі та Вашингтоні, водночас вони витіснять Україну. По-друге, ці події пробудили сподівання, що арабські держави можуть — ще треба буде, звичайно, з’ясувати, чи вони це робитимуть, — рухатися в напрямку створення більш демократичних спільнот на відміну від того, що відбулося в Україні за минулий рік.

Усе це має стурбувати українське керівництво, якщо воно хоче, як воно заявляло в 2010-му, встановити баланс у своїх відносинах з Росією і Заходом.

Ендрю РЕТТМАН, EUObserver.com, Бельгія:

— Гадаю, ви побачите, що справи йдуть, як звичайно, від найнижчого рівня до середнього: представники Європейської служби зовнішньої дії та Посольства ЄС у Києві продовжуватимуть писати свої звіти, як і колись; переговори щодо Угоди про асоціацію та Поглиблену і всеосяжну зону вільної торгівлі продовжаться; двосторонні робочі групи і далі зустрічатимуться. Але хто читатиме або виконуватиме всі ці звіти? Думаю, що Україна втратить увагу лідерів ЄС до того, як закінчиться війна в Лівії, так само як вона втратила увагу з боку іноземних мас-медіа. Це природно й дуже просто.

З приводу „Східного партнерства“. Немає жодного ризику, що воно помре через переспрямування допомоги на Південь. Якщо „Східне партнерство“ й помре коли-небудь, то не через гроші. Там було дуже мало грошей ЄС із самого початку. Майбутнє головування Польщі буде позначене боротьбою за те, щоб припинити будь-які подібні рухи Франції. У кожному разі головне переосмислення Європейської політики сусідства, спровоковане кризою в Північній Африці, може стати стимулом для того, щоб „Східне партнерство“ було більш ефективним, особливо в контексті пропозиції, озвученої в ЄС на цьому тижні, — «гроші за реформи». Після свого жахливого провалу в Магрибі, я вважаю, що ЄС буде уважнішим, щоб захистити скромний успіх на Сході, — прикладом цього слугує Молдова.

Фото forums.islamicwakening.com