Публікації

Блог аналітика Інституту світової політики Катерини Зарембо для KyivPostТиждень тому країни БРІК (Бразилія, Росія, Індія та Китай) показали, що можуть мати союзників серед розвинених демократичних світових лідерів. \
Від голосування за резолюцію Ради Безпеки ООН 1973 про встановлення вільної від польотів зони над Лівією утрималися вже згадані країни та… Німеччина.

В той час як рішення Росії, Китаю, Бразилії та Індії не викликало великого резонансу, утримання Німеччини, за словами заступника міністра закордонних справ Лівії Халеда Каїма, стало сюрпризом навіть для Лівії.

Що послужило причиною такого рішення ФРН?

У принципі Німеччина, в особі канцлера Ангели Меркель та міністра закордонних справ Гвідо Вестервелле, щиро підтримує мету резолюції. І навіть воювати не проти. Але не у лівійському повітряному просторі. Натомість Німеччина радо візьме на себе більше місій в Афганістані, щоб звільнити ресурси союзників для боротьбі проти Каддафі.

Сам Вестервелле пояснює такі дії «небезпеками та ризиками» проекту. Іншими словами, у німецькому МЗС не вірять, що війна завершиться швидко. Тим більше, що і з приводу результатів військового втручання сторони не можуть дійти згоди, а резолюція РБ ООН не містить чітко окресленої кінцевої мети операції. Навіть серед країн, які беруть участь у бойових діях, немає консенсусу щодо очікуваного результату та щирості партнерів: у середу президент Туреччини Абдулла Гюль натякнув, що лідери деяких країн використовують операцію задля своєї власної вигоди.

Напевно, також дається взнаки антивоєнний синдром ФРН. Німецьким політикам прийшлося тяжко під напором критики німецької участі у війні в Афганістані як від суспільства, так і від самих військових. Залучення до ще однієї гарячої точки навряд чи було б мудрим рішенням. Але чи є мудрішим відправляти більше вояк на війну, яку не підтримують 79% населення?

Деякі аналітики також припускають, що на рішення щодо німецького невтручання мали вплив інші країни. Наприклад, Ізраїль, – на думку Екарта Штратеншульте, професора Європейської академії Берліну. Єдина демократія на Близькому Сході, Ізраїль надає перевагу стабільності, а не демократизації у регіоні. Вчений не виключає, що стриманість Ізраїлю щодо конфлікту обумовлює і німецьку обережну позицію.

Ну і, нарешті, не можна забувати, хто ще, разом із Німеччиною, сидить на двох стільцях, не підтримавши резолюцію, але й не наклавши вето на неї. Особливо у контексті побудови «нової європейської безпекової архітектури». Адже минулого року Німеччина доклала чимало зусиль для того, щоб долучити Росію до європейського безпекового простору в обмін на вирішення конфлікту у Придністров’ї. Голосування за резолюцію 1973 означало б, що Росія та її західні партнери знову б опинилися на різних берегах. А це вкотре засвідчило б, що створення спільного безпекового простору в Європі можливе тільки на словах.

Очевидно, що сваритися із Францією, яка грає першу скрипку у операції в Лівії, через Росію Меркель не стала б – а Ніколя Саркозі, як відомо, був не в захваті від німецької стриманості. Але чи не є це короткотерміновим тактичним кроком задля довгострокового результату?

Коли пристрасті вщухнуть, а народне невдоволення війною зростатиме, Німеччина може опинитися тією державою, яка розв’яже один зі старих заморожених конфліктів просто на єесівському кордоні, не пожертвувавши жодним людським життям. А такий успіх вартий кількох тимчасових непорозумінь із колегами.