Публікації

Аналітична стаття Юліана Кіфу, президента Центру запобігання та раннього попередження конфліктів (Бухарест), у збірнику “Україна-НАТО: діагностика партнерства”Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.\
Існує чимало прогнозів щодо подальшого розвитку відносин між Україною та НАТО з урахуванням кардинальних змін у регіоні, що сталися впродовж останніх 12-18 місяців. Серед українських аналітиків побутує думка, що для кожної країни на шляху до членства у НАТО існує одна неформальна вимога: відсутність будь-яких відкритих конфліктів з сусідами. Утім, нова загроза, що постає перед Західним світом, і війна, розв’язана Росією, відкривають можливість для створення на території України нової лінії оборони, фактичного кордону – демаркаційної лінії, яка може стати новою межею між Сходом та Заходом на найближчі десятиліття.

ВСТУП ДО НАТО: УМОВИ ТА ПОЛОЖЕННЯ
НАТО – організація, що не вносила змін до своїх статутних документів із часів Вашингтонського саміту 1949 року. Текст договору був написаний дуже якісно і настільки загально та широко, наскільки дозволяє юридична англійська, а отже, його можна було з однаковим успіхом застосовувати під час падіння Берлінської стіни, наприкінці холодної війни, після розпаду Радянського Союзу на незалежні держави, формальної ліквідації Організації Варшавського договору та процесу розширення Альянсу, що охоплював колишні комуністичні держави задля побудови об’єднаної, вільної та мирної Європи. Для порівняння, поправки до Договору ЄС вносилися після кожної хвилі і на кожному етапі подальшої інтеграції держав-членів, а також під час заснування нових інституцій.

Розширення Альянсу передбачено статтею 10: «Сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати у життя принципи цього Договору і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні». Умови зрозумілі: одностайне рішення країн-членів, повага до принципів Договору і сприяння безпеці у Північноатлантичному регіоні. Тобто, країна може приєднатися до НАТО, якщо вона поважає принципи Альянсу та робить внесок до його безпеки. Існують також умови, що висуваються Альянсом і державами-членами та стосуються рівня демократії, дотримання прав людини та прав меншин, а також ринкової економіки, верховенства права, незалежності судової системи і боротьби з корупцією.

У цьому контексті, як на мене, Україна потребує широкого спектру ефективних реформ, у тому числі всеосяжної реформи сектору безпеки, що включатиме забезпечення Україна-НАТО: діагностика партнерства цивільного контролю над збройними силами, створення професійної та якісної армії та пов’язаних з нею служб безпеки і розвідки, дотримання демократичних правил, а також деполітизацію збройних сил, служби безпеки і розвідки. По-друге, країна-претендент має довести свою цінність зважаючи на своє географічне розташування та військовий потенціал, а також свою «додану вартість» для Альянсу. Для того, щоб Україні це вдалося, потрібні реформи в усіх сферах, у тому числі ті, що вже передбачені у рамках Угоди про асоціацію та ЗВТ з ЄС, а також ті, що здійснюються у ході процесу лібералізації візового режиму.

Проте, є одна дуже специфічна вимога, яка стосується території держави, що прагне приєднатися до Альянсу, оскільки будь-який кандидат у члени НАТО вступає в організацію як країна, що має населення, певну територію, контролює свої кордони, політичну волю та волю громадян до вступу в НАТО. Не існує прецеденту вступу в НАТО країни, яка б не мала повного контролю над своїми кордонами або не була здатною захистити себе і зробити внесок у колективну оборону союзників. Однак це не означає, що за умови виконання вимог Вашингтонського договору, Україна не зможе вступити в НАТО. Втім, подібне рішення вимагатиме від країн-членів неупередженого підходу та прийняття деяких застережень. І це стосується всіх країн-учасниць Альянсу.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ВИТОКІВ: ТЕРИТОРІАЛЬНА ОБОРОНА
Україна є партнером Альянсу, бере активну участь у програмі «Партнерство заради миру», розробила план індивідуального партнерства, а НАТО, в свою чергу, приділяє особливу увагу відносинам з Україною в оборонній сфері. Так, стаття 24 декларації Уельського саміту проголошує, що «незалежна, суверенна і стабільна Україна, твердо прихильна до демократії та верховенства права, є ключем до забезпечення євроатлантичної безпеки. У той час, коли безпека України підривається, Альянс продовжує свою цілковиту підтримку суверенітету, незалежності і територіальної цілісності України у межах міжнародно визнаних кордонів». Такими є умови для визнання внеску України до безпеки і оборони Альянсу.

Щодо шляху до реформ у статті 26 зазначено, що «ми (НАТО – примітка автора) закликаємо Україну і далі сприяти всеосяжному політичному процесу на основі демократичних цінностей і поваги до прав людини, прав меншин і верховенства права». А відносини між Україною та Альянсом додатково охарактеризовано в статті 29: «Україна є давнім і особливим партнером Альянсу. У ході нашої зустрічі тут, в Уельсі, ми зустрілися з Президентом Порошенком і виступили зі спільною заявою. Ми високо цінуємо минулий та наявний внесок України в усі поточні операції союзників, а також участь у Силах реагування НАТО. Ми заохочуємо і продовжуємо надавати підтримку реалізації Україною широкомасштабних реформ відповідно до Річної національної програми у рамках нашого особливого партнерства. Ми вживаємо додаткових зусиль з підтримки реформ і трансформації сектора безпеки і оборони, спрямованих на підвищення оперативної сумісності між Україною і силами НАТО. Ці зусилля викликані необхідністю підвищення здатності України забезпечити власну безпеку. Ми схвалюємо участь України в Ініціативі взаємосумісності партнерів, а також зацікавленість України в розширенні своїх можливостей у рамках цієї Ініціативи і з нетерпінням очікуємо її подальшої участі».

Отже, НАТО не лише бере до уваги прагнення українського народу та політичного класу стати членом Альянсу, та повторює умови для подальшого зближення, а й робить конкретні кроки для того, щоб допомогти Україні виконати вимоги, необхідні для самозахисту і, зрештою, за наявності такого бажання, для вступу в Альянс. Відповідні зобов’язання можна знайти в усіх документах Уельського саміту 2014 року та наступних зустрічах на всіх рівнях.

Це пов’язано з поверненням Альянсу до його початкової та найважливішої місії – захисту громадян і території своїх держав-членів. У цьому контексті, думаю, Україна могла б сформулювати, яким буде її власний внесок до безпеки і колективної оборони Альянсу після завершення реформ. Так, вона може відігравати роль захисника західних цінностей і нового кордону Альянсу між Сходом і Заходом.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КОРДОН: ЗМІЦНЕНИЙ, МІЛІТАРИЗОВАНИЙ, ОБОРОНОЗДАТНИЙ

Ми повертаємося до фундаментального аргументу цієї еволюції: прагнення політичного класу і громадян України до вступу в НАТО. Йдеться про тих громадян, які живуть на територіях, контрольованих законною владою у Києві, бо у цьому контексті для НАТО важить суверенітет, а не обмежений суверенітет, а також вільне волевиявлення громадян, а не позиція тих, хто залишаючись на окупованих територіях, висловлюють свою волю під загрозою зброї.

Насправді Росія змінила символічний кордон між Сходом і Заходом, який у рамках Східного партнерства ЄС описувався як зона перетину та впливів усіх акторів, де громадяни незалежних держав мають право самостійно обирати свій шлях та засоби для забезпечення своєї безпеки та досягнення успіху (відповідно до Паризької хартії для нової Європи, узгодженої та підписаної Росією). Москва вдалася до воєнної агресії, щоб перешкодити вільному вибору українського народу та законно обраної влади приєднатися до Зони поглибленої та всеосяжної вільної торгівлі з ЄС (DCFTA) – кроку, що начебто блокував прагнення Путіна відновити Радянський Союз в новому форматі та під його авторитарним контролем.

Наступним кроком стала мілітаризація анексованої території Криму та територій Східної України, що у ході гібридної війни, розв’язаної Росією проти України, зазнали агресії з боку російських військ, з російською зброєю, під російським командуванням і за підтримки сил, підпорядкованих Росії. Такий розвиток подій означає, що новий кордон між Сходом і Заходом, що його Москва пропонує світові та Європі, є зміцненим, мілітаризованим та обороноздатним. Ця межа фактично є новою Берлінською стіною протяжністю у кілька тисяч кілометрів.

У цьому контексті Україна повинна отримати можливість захистити себе, і для цього слід якомога швидше організувати лінію оборони на захід від наявної демаркаційної лінії на Донбасі та на півночі Криму. Я підтримую надання Україні оборонного озброєння та підготовку Національної гвардії, сил оборони і внутрішніх військ України для протистояння ймовірній подальшій агресії за участі російських військ та їхніх союзників, спрямованої за межі територій, що наразі контролюються Росією.

Озброєння, що поставляється в Україну для оборони, не може бути використаним для силового звільнення території Донбасу. Це неможливо, адже кожен крок з модернізації військ і озброєнь, як і будь-яка спроба ліквідації сепаратистського анклаву, може призвести до того, що Росія введе додаткові війська і озброєння, та, відповідно, до кровопролиття у ході прямого протистояння. Із іншого боку, допомога Україні у зміцненні її здатності протистояти будь-яким подальшим атакам або спробам захоплення нових територій (тобто підготовка збройних сил і надання Києву необхідного оборонного озброєння), є цілком виправданою. І це могло б стати основою майбутнього ситуативно-фактичного кордону між Сходом і Заходом.

Це не означає, що Україна має колись відмовитися від своїх прав на території, визначені міжнародним правом і міжнародно визнаними кордонами. У всіх документах НАТО зазначено, що в Криму відбулася анексія Росією території України, а складовою вирішення конфлікту на Донбасі є повернення Україні повного контролю над її кордоном. Прагнення Києва покращити свою здатність контролювати та захищати свою територію за допомоги та підтримки НАТО, у ході реформування державних органів та запровадження принципів ЄС і НАТО (якщо це дійсно є вибором громадян України), не зашкодить та не вплине у негативному сенсі на перспективу відновлення у майбутньому контролю України над всією своєю територією.

УКРАЇНА: ЗАГРОЗИ ТА МОЖЛИВОСТІ
Подібний розвиток подій несе з собою серйозну загрозу. Якщо конфлікт не буде розв’язано (а це цілком можливо), населення, що залишиться в деяких регіонах Сходу України та в Криму, виявиться відрізаним від суверенного простору України на десятиліття; виникне відчуття відчуженості подібне до того, як це сталося в зонах інших заморожених конфліктів, наприклад, Придністров’ї. Ця частина населення залежатиме від фінансових асигнувань з Москви і буде де-факто інтегрована у Росію.

Із іншого боку, на території, яка залишається під контролем законної влади в Києві і буде захищеною, можна проводити реформи, що означатиме запровадження відповідних норм та створення відповідних органів, тобто забезпечення реальної присутності демократичних та євроатлантичних інституцій. Це стане важливим кроком до вступу України в ЄС і НАТО. Виконуючи зобов’язання, взяті з підписанням Угоди про асоціацію з ЄС та ЗВТ, а також у рамках процесу лібералізації візового режиму, Україна зможе стати ближчою до ЄС і НАТО і, за певних умов, чому б і ні, домогтися у середньо або довгостроковій перспективі від держав-членів позитивного рішення та стати повноправним членом обох організацій.

Це може статися ще до того, як Київ відновить повний контроль над своєю міжнародно визнаною територією. Держава, яка не є членом НАТО, не може мати права вето на внутрішнє рішення Альянсу щодо вступу України, або, принаймні, на рішення щодо частини території, контрольованої законною владою.

Дієвою стратегією щодо Криму може стати тверде засудження анексії території військовою силою, своєрідного аншлюсу із загрозою застосування зброї проти місцевого населення. Також варто звернути увагу на порушення прав людини і національних меншин, передусім – кримських татар. На Донбасі ж, по той бік фактичного внутрішнього кордону, мають бути реалізовані Мінські угоди. Це означає виведення всіх військових та воєнізованих груп, сил і засобів з зони конфлікту та відновлення повного контролю України над кордоном. Це також передбачає дотримання принципів, які Москва визнає, принаймні на словах, якщо вірити Міністерству закордонних справ Росії, а саме територіальної цілісності, незалежності та суверенітету України. Нарешті, це виключає будь-які особливі умови для «співвітчизників за кордоном», будь-які надумані права, що насправді просувають інтереси великої держави, та будь-які нові форми брежнєвської «доктрини обмеженого суверенітету», що їх Росія бажає нав’язати Україні та іншим пострадянським незалежним державам.

Якщо Росія відкине такий варіант розвитку подій, тобто припинення вогню та повне дотримання Мінських угод, або спробує змінити ситуацію на свою користь з метою обміну миру на обмеження суверенітету України, її права самостійно обирати інструменти для підтримання своєї безпеки (приєднання до НАТО) та процвітання (вступ до ЄС); Київ матиме виграшну позицію для подальших переговорів щодо вступу в ЄС та/або НАТО. Навіть тимчасова відсутність контролю над всією територією не може виключати перспективу повернення втрачених територій у майбутньому. Це є важким вибором для України, і так само це стане важким вибором для НАТО та ЄС у разі успішного проведення Києвом реформ і подання формальної заявки на вступ до обох організацій. Однак надзвичайні умови і надзвичайні ситуації вимагають надзвичайних рішень. І така ситуація є цілком можливою, якщо українська суверенна влада прийме відповідне рішення, а народ України підтримає його.

Повний текст публікації ІСП “Україна-НАТО: діагностика партнерства” доступний тут.

Публікацію підготовлено за підсумками Стратегічного дискусійного клубу у регіонах — проекту Інституту світової політики, який здійснювався у партнерстві з Офісом зв’язку НАТО в Україні та за підтримки Уряду Норвегії.