Публікації

Авторська колонка стажера Інституту світової політики Мартіна Лукача, студента факультета політології Університета Коменіуса (Братислава, Словаччина) для Главкому.Родом я із західної Словаччини, і раніше не бував у Києві чи навіть в Україні. Однак нинішнє літо все змінило. Я ступив на українську землю на початку цього місяця, і кожен крок приносив мені нові і нові враження. Чесно кажучи, образ східних країн Європи не дуже привабливий, хоча, як я тепер розумію, таке сприйняття не зовсім правдиве і далеке від дійсності.\
Та все ж коли я ризикнув порівняти Україну і Словаччину, то зрозумів: ми мали однакові стартові можливості понад двадцять років тому, після розпаду радянської імперії. Однак кожна країна пішла своїм шляхом.

Близькість Словаччини до старих європейських демократій ввела нашій країні миттєву дозу капіталізму невдовзі після відомої революції. Словаччина взяла курс на наближення до західних ліберальних інституцій, і саме це змінило ментальність словаків. Суспільство стало більш індивідуалістським і замкнутим. Напевно, це не так і погано, як може видатися на перший погляд. Але, безперечно, у порівнянні з Україною Словаччина – інша. У першу чергу, ментально.

Я приїхав до України на місяць моїх літніх канікул. Це планувалося не просто як туристична подорож, а й як навчання. Оскільки я скоро отримаю ступінь бакалавра, то наразі серйозно та глибоко працюю над темами, пов’язаними зі «Східним партнерством» – проектом Євросоюзу для східних сусідів. Тому я зв’язався з організацією, яка найбільше підходила для мого стажування. Це був Інститут світової політики, який, на мою думку, є прекрасним місцем для поглиблення знань. Вірю, що моє перебування тут дозволить отримати корисну інформацію про стан справ східніше Євросоюзу.

Та мова не про це. Я хочу повернутися до порівняння України та Словаччини, порівняння, яке я зробив сам, а не яке мені нав’язали існуючі стереотипи.

Бо мене ж попереджали! Родичі і знайомі розповідали страшні історії про українців. Проте я досі не зустрічав нічого, чим мене лякали. Боюсь, мене попереджали про вади людства, а не українців. Я більш ніж певен, що погані люди десь є в Україні, але де їх немає? Бо мій досвід демонструє інше: я знаю щиросердних українців, готових допомогти в будь-яку мить. Попри те, що я досить погано спілкуюся російською, не знаю української, і досі зустрічав не багато людей, які розмовляють англійською, у мене не виникло проблем з спілкуванням.

Мені досить непросто пояснити, що я маю на увазі, але тутешні люди в повсякденному житті – інші, кращі, ніж егоїсти-європейці. Українці готові допомогти, пояснити все якимись знаками, якщо не вистачає мови, але не заспокояться, допоки не допоможуть. Тут більше відчувається спільнота, українці далеко не такі індивідуалісти, як сучасні словаки, наприклад. Мені казали, що милосердя і добро тут вважають за вияв слабкості. Чесно кажучи, я з таким не зустрічався в Україні досі. А ще тут набагато більше зважають на традиційні моральні цінності. В Україні вони дуже вкорінені, до них ставляться з глибокою повагою. Певно, з цієї причини мені українці видаються добрішими.

Щоправда, мова йде про повсякденне, побутове життя, тому що подекуди поведінка українців абсолютно дивна. Є річ, від якої в мене аж дрижаки бігають по спині, – це стиль керування авто, яким користуються багато українців. Є декілька підходів до дотримання правил дорожнього руху в Україні: одні водії дотримуються їх, коли неподалік помічають інспектора ДАІ; інші – котрі здебільшого керують малими машинами і намагаються їздити тихо та безпечно, а ще ті, хто водить великі автівки. Якщо ви власник великого автомобіля, то це означає дуже багато в Україні. Це підкреслення статусу і вседозволеності. Такі люди зазвичай не поважають нормальних правил дорожнього руху і паркуються де їм заманеться. При цьому це зовсім не суперечить тому, що вже сказав – люди тут справді щиросердні.

Ще деякі речі не дуже тішать око в Україні, а точніше, ніс. На жаль, з того, що я бачив, вірніше, вдихав, куріння лишається популярним в Україні. Як чоловіки, так і жінки курять на вулицях, у ресторанах та кафе. Давайте дивитись правді у вічі: куріння – шкідлива звичка, і я дуже вдячний європейському законодавству, спрямованому на його заборону. У порівнянні з Євросоюзом ціни на тютюнові продукти дуже низькі, хоча, як засвідчує багато прикладів, справа не у грошах. Я думаю, Україні потрібен час на боротьбу з палінням, але тенденція зменшення куріння невідворотно наближається.

Ще одна помітна різниця між Україною та Словаччиною – соціальна нерівність. Середня зарплата тут набагато нижча у порівнянні зі Словаччиною та навіть не йде у порівняння із зарплатами у Західній Європі. При цьому ціни на деякі продукти однакові. Незважаючи на це, українці є прикладом і за це вони мені особливо подобаються суспільства, що не споживає понад міру. Європейське споживацтво, консьюмеризм є чимось фундаментально зайвим і марним – наші «нові» цінності життя ґрунтуються на нестійких стовпах прагнення жити розкішно.

Мені здається, злидні української нації мають внутрішню причину. Це біда на ім’я «корупція». Невидима, проте всюдисуща. Всі знають, що вона є, проте всім важко зробити перший крок для боротьби з нею. Мені надзвичайно складно оцінити цю складову українського суспільства. Тут корупція влаштовує людей, які обіймають посаду у владі, що дозволяє отримувати від корупції прибуток. Насправді корупція – це просто ще одна хвиля потоку готівки, яку людина отримує як додатковий особистий дохід. Проблема у тому, що корупція збіднює людей, які не мають ані таких посад, ані додаткових доходів, але мають за все платити. Корупція в Україні – просто спосіб оплати послуг, нелегальних та неофіційних. Найгірше, що найбільш асоційованим з корупцією державним інститутом є міліція.

Мені зрозуміло, наприклад, що місцева міліція може цікавитися мною як туристом у іноземній країні. Вважатимемо це «нормальним». Проте коли міліція зловживає своїм статусом заради збагачення і «трусить» українців, громадян, співвітчизників, – це абсурдна ситуація! Українці страждають від корупції, особливо ті, які ледве можуть заробити на прожиття. І це та частина України, яка найменше мене приваблює і найбільше дратує.

Я хотів би звершити свій допис висловленням подяки. Маю сказати, що українська кухня та кулінарія неперевершені. Краса та чари місцевого жіноцтва – це незнаний скарб, і сподіваюся, що так і буде ще дуже довго. Україна стала одним із моїх найулюбленіших місць і я маю надію, що вона їм лишиться, навіть з її красою та потворністю.