Публікації

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИЗавтра буду вітати друзів-дипломатів з їх професійним днем. А сьогодні скористаюсь цим приводом, щоб підбити деякі зовнішньополітичні підсумки року.\
Міністерство закордонних справ підійшло до Дня дипломата з позиції відомства, яке вимушене проводити зовнішню політику, де-факто сформовану Генпрокуратурою, найчеснішим у світі Печерським судом і деякими персонажами на вулиці Банковій. Одним словом, всіма тими, хто стоїть за рішенням про посадку Тимошенко. Ще, мабуть, ніколи зовнішня політика України на західному векторі не залежала так від долі однієї людини. Ще, мабуть, ніколи європейські політики не вихвалялись один перед одним тим, кому швидше вдалось потрапити на побачення в тюрму. Євродепутат Павел Коваль досі з гордістю розповідає, що був першим європейським політиком, який потрапив на побачення до ув’язненої Тимошенко. За цей рік довелось зустріти принаймні кількох українських послів і високорангових дипломатів, до яких Юлія Володимирівна впродовж року приходила не в один страшний сон – то давала команду підірвати посольство, то звалювалась зі стелі, то тягнула з собою в тюремну камеру.

Місія, яку фактично треба було виконати МЗС була ще крутішою, аніж у Тома Круза в “Mission impossible- 4”. Але українським дипломатам, на відміну від героя Тома Круза, стріляти і підривати є можливість максимум жорсткими заявами. Від дипломатів практично вимагалось перетворити Тимошенко у діалозі між Україною та Заходом у те, чим є Грузія у діалозі між Росією та Заходом: серйозним каменем спотикання, який, поміж тим, не перешкоджає вирішувати інші взаємовигідні справи. Треба було зробити все для того, щоб Захід остаточно захлинувся не від втоми Україною, а від втоми справою Тимошенко.

Уникнути “тимошенкізації” зовнішньої політики не вдалось. Але вдалось зробити так, щоб під кінець року певні проблиски у запуску мультитрекової дипломатії таки намітились: західні партнери почали на деяких зустрічах з українськими керівниками (на здивування навіть останніх) присвячувати більше часу головуванню України в ОБСЄ та внутрішньополітичним розкладам, аніж справі Тимошенко й іншим речам з набору “антидемократичні тренди України”. Хоча зрозуміло – поки Юля не опиниться на свободі, ніякого business as usual з Януковичем у Заходу не вийде при всьому бажанні українського міністра закордонних справ і всіх послів разом узятих.

Ну але напередодні свята не хотілось би концентруватись виключно на тюремному вимірі української дипломатії. Були у 2012 році й деякі дипломатичні проблиски, які за умови більш сприятливої внутрішньополітичної кон’юнктури можуть принести певні дивіденди для країни.

Якщо рухатись хронологічно, по-перше, я б звернула увагу на організовану Україною зустріч лідерів Молдови та Придністров’я у січні 2012 році в форматі 1+1. З легкої подачі деяких українських дипломатів вперше зустрілись новообраний лідер Придністров’я Євгеній Шевчук і прем’єр-міністр Молдови Влад Філат. Їхня зустріч в Одесі, на якій модератором виступив персонально Грищенко, сприйнята багатьма на Заході як своєрідний яскравий камбек України в тему придністровського врегулювання, з якої вона на рівні помітних ініціатив випала після фіаско Плану Ющенка. Небагато хто в Україні знає, що за організацію цієї зустрічі отримав по голові з Москви і Шевчук, і українці, бо наважились за спиною головного спонсора Тирасполя влаштувати такі сепаратні переговори. Але справа України продовжує жити: після вдалого знайомства в Одесі Шевчук і Філат продовжили зустрічатись у форматі 1+1. Знаю, що саме на цей формат Україна робитиме ставку і під час свого головування в ОБСЄ, що, в принципі, цілком логічно. Але для цього хотілось би порадити реанімувати персональний контакт на високому рівні і з Філатом, і з Шевчуком.

По-друге, це, звісно, парафування Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Парафування не гарантує підписання, але, так чи інакше, наближує до нього. Хоча б тому, що після нього стає неможливим внесення чергових змін в Угоду, а ситуація і в Україні, і в ЄС, натомість, змінюється. Якщо тримати Угоду довго на полиці – деякі положення можуть стати не лише неактуальними, але й невигідними, зокрема й для європейської сторони. Сьогодні Угода про асоціацію є заручником послідовності керівництва ЄС і непослідовності керівництва України. Так, Янукович до Дня дипломата зробив гарний подарунок багатьом в МЗС, коли в останній день передумав їхати здаватись до Митного Союзу. Але проблема в тому, що змінив він свою думку не після дзвінка Баррозу, і не від того, що злякався зриву європейської інтеграції України. Спрацювали інші фактори (остання інформація з посиланням на Зурабова про запланований державний візит Януковича в Росію лише підтверджує це).

Так чи інакше, зрив візиту дав шанс Україні не перетворитись на “тушку” міжнародного масштабу. Ви знаєте, як до “тушок”-депутатів ставляться в Україні. “Тушок”- країн, які міняють свою зовнішньополітичну орієнтацію, женучись за довгим рублем, не поважають у світі. Україна на початку цього тижня так близько знаходилась від перетворення на “тушку” міжнародного масштабу, що тепер для відновлення довіри у Брюсселя треба не тільки хоча б частково виконати його відомі умови (включно з наболілим питанням вибіркового правосуддя), а ще й довести, що ЄС не отримає геополітичний ляпас у вигляді різкого розвороту України вбік Митного Союзу в останній момент перед підписанням Угоди, а то й після того, як підписи вже будуть поставлені.

По-третє, не менш важливою подією в контексті відносин Україна-ЄС (хоч і не типово зовнішньополітичною) я б назвала Євро-2012. Чому це важливо? А тому, що дозволило не просто на деякий час звільнити діалог Україна-Євросоюз з тісних політичних лещат. Але воно й дало можливість українцям (особливо на Сході України) побачити, що європейці – це такі ж такі прості, доступні і привітні люди, а не сноби з іншої планети, які всіх нас вважають людьми третього сорту. А головне – воно дало можливість європейцям побачити, що Україна – це не той страшний виродок десь на околиці Європи, який, хочеш не хочеш, постає перед очима після прочитання закордонної преси і прослуховування заяв найбільш впливових західних політиків. Нагадаю лише один маленький штрих: згідно з опитуванням європейських вболівальників (а йдеться де-факто про типових представників європейського середнього класу), виконаного компанією GFK Ukraine на замовлення Інституту світової політики, майже половина опитуваних (42,56%) висловили думку, що Україна заслуговує на вступ до ЄС найближчим часом, а 17% взагалі вважали, що Україна вже в Євросоюзі. Наше дослідження стало першою такого роду спробою за останні роки дослідити настрої щодо України в Європі не європейської бюрократії, а пересічних європейців.

Це три події, які б я хотіла окремо виділити у 2012 році. Крім них, звісно, можна було б згадати той факт, що відбулось нарешті серйозне законодавче зрушення у питанні безвізового діалогу з ЄС (зокрема, прийняли багатостраждальний закон про біометрику і позбавили Україну статусу останньої країни в Європі, в якій не видають біометричних паспортів). Можна згадати і те, що нарешті дійшли руки до країн, на яких не вистачало часу через зацикленість на трикутнику ЄС-Росія-США: це не тільки Китай, а й країни Латинської Америки, Перської затоки, Індія. Це якраз, як не парадоксально, той випадок, коли фактична ізоляція першої особи в ЄС і США мала позитивний ефект на розвиток відносин з деякими іншими важливими країнами в сьогоднішньому світі, передусім з БРІКС. Так само, як і примусила президента України звернути увагу на деяких інших сусідів України, окрім Росії та Польщі. Навіть потоваришувати з деякими з них.

Ну що ж, залишається побажати українським дипломатам, щоб наступний день дипломата вони зустріли не лише без жодного українського моряка у полоні, але й без політичних в’язнів у своїй країні. Щоб “тимошенкізація” зовнішньої політики України на західному фронті припинила своє існування після виконання Україною майбутнього рішення Європейського Суду з прав людини. Хочеться побажати, щоб емоції залишались за закритими МЗСівськими дверима, а назовні виходили лише зважені професійні реакції зовнішньополітичного відомства країни, яка себе поважає. Щоб після 3-денного державного візиту президента в Москву Україна таки не перетворилась у “тушку” міжнародного масштабу, а якщо виникне подібна загроза, щоб українські дипломати продемонстрували таку ж рішучість і принциповість, як під час Помаранчевої революції з відомим листом дипломатів.

Щоб, зрештою, на соту річницю української дипломатії через п’ять років, якщо й цитували Володимира Винниченка, який якраз 22 грудня 1917 року з Олександром Шульгиним і підписав законопроект про створення генерального секретарства з міжнародних справ УНР, то лише про неможливість прочитання української історії без брому. Натомість, щоб його цитата про те, що вся історія взаємин між Москвою і Києвом є “планомірним, безоглядним, безсоромним, нахабним нищенням української нації всякими способами” втратила будь-яку актуальність через втрату основних важелів впливу Росії на Україну.