Публікації

Блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони Гетьманчук

Українсько-польські відносини стали в минулому році для багатьох в Україні справжнім холодним душем. Холодним історичним душем, як що точніше. Після поїздки до Варшави, де відбувалось засідання Українсько-польської групи діалогу, я поділилась деякими думками на цю тему в останньому номері “Дзеркала тижня”. Для тих, хто у нашому твітеризованому світі відучився від long read, вирішила розставити деякі важливі, як на мене, акценти і дещо доповнити тут, у блозі.

– Відносини дещо стабілізувались. Однак, є підстави вважати, що під кожну важливу та чутливу для двосторонніх відносин історичну дату є ризик чергової ескалації. Якщо раніше найгарячіше у відносинах зазвичай було у липні, під річницю Волинської трагедії, то в цьому році є ще 70-річниця акції “Вісла” та 75-річниця створення УПА.

– Все ще є спроба з польського боку перетворити українсько-польське партнерство на партнерство за передумови. Таке собі conditional partnership. Спроба ця відбувається з ініціативи керівника партії “Право і Справедливість”, Ярослава Качиньського, який начебто не хоче (як він навіть дав зрозуміти на зустрічі з Порошенком) повторити помилок свого брата з боку історичної політики України. Але тут важливо зауважити, що не всі в польському уряді поділяють цю позицію. Деякі польські колеги навіть просять не ототожнювати позицію польського уряду та позицію керівництва партії щодо того, чи варто настільки жорстко ув”язувати героїзацію Бандери та УПА в Україні з майбутнім співробітництвом і підтримкою Польщі в ЄС.

– Ні формула Києва “історією мають займатись історики”, ні позиція окремих політичних діячів у Варшаві “прийміть польську позицію і будемо дружити далі” поки що не мають шансів на успішне втілення. Двосторонні відносини буде трясти, допоки Київ та Варшава не розроблять довгострокове бачення примирення і не погодять, хто це бачення буде імплементувати на ПОСТІЙНІЙ основі, а не від однієї історичної дати до іншої. Такий собі своєрідний план дій з примирення міг би запропонувати і президент України, а втіленням його мала б передусім зайнятись спільна, аполітична структура, для якої процес українсько-польського примирення був би щоденним завданням. Україна сама могла б запропонувати бачення такої структури, а якщо такого бачення бракує, то щонайменше не відкидати ідею створення Українсько-польського центру добросусідства, запропоновану колегами з польського уряду. Створення окремої структури в інтересах України, оскільки дозволяє де-факто зробити серйозний апгрейд нашої позиції з деполітизації історичного діалогу – дозволити питаннями історії та примирення займатись незалежним експертам, а урядам сфокусуватись на практичній співпраці.

– Попри спроби окремих польських політичних діячів узалежнити партнерство від історичного діалогу, жоден проект на двосторонньому рівні не був заблокований через історію. Отож, не треба використовувати історію як привід не розвивати співпрацю на інших треках: зокрема, інфраструктурному, енергетичному, оборонному. І тут важливо й з боку України не словами, а діями продемонструвати бажання до конкретної співпраці. Для початку хоча б ефективно використати 100 млн. євро, наданих Польщею на розбудову прикордонної інфраструктури. У контексті майбутнього безвізового режиму нам дуже потрібні нові прикордонні переходи, але якщо ми не можемо елементарно облаштувати навіть ті вісім, які існують (до деяких просто не існує нормального під”їзду), то як ми зможемо далі наполягати на відкритті ще хоча б такої ж кількості?

– Дискурс, який сьогодні потрохи нав”язується в Україні, що взагалі-то Польща нам сьогодні не дуже вже й потрібна, зокрема з огляду на послаблення її позицій в ЄС, потрібно максимально дозувати. Такий підхід може мати обмежений ефект у діалозі з тими польськими діячами, які підтримку Польщею України в ЄС відверто роблять заручником позиції Києва з історичних питань, адже маргіналізуючись у Брюсселі, вони втрачають важіль впливу і в діалозі з Україною на тему “ви не героїзуєте Бандеру, ми підтримуємо вас в ЄС”. Однак, головне в цій грі не переграти самих себе. По-перше, активна позиція Польщі залишається важливою з низки критично важливих для України питань (зокрема збереження санкцій). По-друге, це сьогодні українські керівники можуть літати в Берлін, не зупиняючись у Варшаві, а що буде завтра – невідомо. Те, чого потребують обидві країни сьогодні – це партнерства, без патронату з боку Варшави з розряду “адвокат України в ЄС та НАТО” і месіанства з боку України в стилі “ми вас захищаємо від Росії”. Тільки так ми можемо наповнити новим сенсом відомий слоган “Київ-Варшава – спільна справа”.