Публікації

Колонка члена Наглядової ради ІСП, колишнього міністра закордонних справ Швеції Карла Більдта, опублікована на сайті Project-syndicateПереклад на українську мову здійснено “Європейською правдою”.\
Увага Європи та світу, можливо, нині прикута до грецької драми, але ключова криза на Сході Європи від того не зникла. Україна лишається частково окупованою сепаратистами, яких підтримує Росія. І, попри Мінську домовленість про перемир’я, тут періодично відбуваються сутички.
З лютого, коли було підписано Мінську угоду, зіткнення на Донбасі зробили чіткою та ясною одну річ:
Якщо Росія всерйоз налаштована на пошук розв’язання конфлікту, вона має підтримати направлення на Донбас міжнародної миротворчої місії та миротворчих сил.
Така місія могла би розпочати відновлення регіону, дозволила б повернутися тим, хто втік через насилля, та полегшила б реінтеграцію Донбасу в складі України – з відповідними запобіжниками та переданими ним повноваженнями.
Зразок для такого підходу вже є.
Два десятиліття тому міжнародна спільнота розпочала фінальну частину дій задля збереження миру в Боснії. Але на той час все ще тривав затяжний конфлікт в Хорватії, а саме в регіоні Східна Славонія, на кордоні з з Сербією.
Хорватські військові наступи, перший з яких відбувся в травні 1995, а другий – на початку серпня, дозволили вибити з-під контроля сербських сепаратистів три з чотирьох секторів регіону.
Але найважливіша область – східний сектор Східної Славонії – лишався під чітким контролем сербів.
Так само, як нині діє російський президент Путін з українського питання, тодішній президент Сербії Слободан Мілошевич наполягав, що питання має бути вирішено виключно шляхом переговорів між сербськими сепаратистами та урядом Хорватії.
Реальність, звичайно ж, полягала в тому, що сепаратисти були повністю залежні від політичної, військової та економічної підтримки Сербії Мілошевича. І, врешті-решт, Мілошевич погодився на введення місії та військ ООН, задачею яких стала демілітаризація регіону та його повернення під контроль Хорватії – після запровадження необхідних запобіжників для сербського населення.
Сьогодні про цю місію UNTAES практично ніхто не пам’ятає, але не тому, що вона провалилася, а через її успішне завершення.
Звісно, не всі питання в Східній Славонії були вирішені – ані за часи роботи місії, ані за багато років по тому.
Але відтоді в регіоні немає конфлікту, а Хорватія та Сербія мають плідні двосторонні стосунки.
Саме це може бути моделлю для тих районів Донбасу, які перебувають під контролем сепаратистів. Звісно, якщо є політична воля домовитися про такий варіант.
Та чи насправді Кремль всерйоз готовий визнати суверенітет Україні над Донбасом та чи зацікавлений він у нормальних відносинах із Заходом?
На даний момент я в цьому дуже сумніваюся.
Не варто забувати, що саме Росія підтримувала всі кроки до ескалації конфлікту – включно зі створенням сепаратистських анклавів. Насправді схоже, що Путін зараз чекає на провал українського керівництва та на розкол Заходу з українського питання – щоби на Заході припинилися розмови та зацікавленість (у вирішенні конфлікту).
А щойно це станеться – Путін буде готовий до дій проти України, щоби досягти своєї давньої та бажаної мети.
Але якщо і українська влада, і Захід лишаться єдиними, Кремль може почати усвідомлювати, що анклави на Донбасі несуть загрозу перш за все самій Росії. Врешті-решт, сувора реальність полягає в тому, що сепаратистські регіони, з економічної точки зору, нині перебувають у вільному падінні, а суспільство в цих районах стає все більш криміналізованим.
Донбас ризикує перетворитися на “валізу без ручки”, за яку ніхто не хоче брати відповідальність.
І коли це ставатиме очевиднішим, російські лідери, можливо, самі почнуть вивчати сценарій UNTAES для регіону.
Кремль має лишитися без вибору, повинен бути змушений зробити саме це.
Доктрина колишнього глави Держдепу Коліна Пауела “що зламав – то твоє” (if you break it, you own it) стосується вторгнення Путіна до України так само, як і неуспішних дій Джорджа Буша в Іраку.
Звісно, є дуже складні питання, які доведеться вирішити перед тим, як миротворча місія може бути спрямована до Донбасу. Передусім йдеться про склад місії, її повноваження, та чи будуть взагалі до неї входити миротворчі війська. Але якщо буде політична воля, ці питання не стануть невирішуваними.
Така місія має забезпечити реальне виконання політичних положень угоди Мінськ-2.
Чесні та вільні вибори, за участю всіх переселенців та біженців, ніколи не зможуть відбутися без суттєвої міжнародної присутності в регіоні.
Звичайно, сьогодні ця ідея видається мертвонародженою. Але точно так сприймали UNTAES під час перших дискусій про долю Східної Славонії.
Режим Милошевича тоді коментував цю ініціативу так само, як нині на неї реагує Кремль. Але завтра реальність може бути іншою. І нині точно не зарано починати розглядати варіанти, які пропонують не лише управління конфліктом, але й його вирішення.
Такий підхід може спрацювати, але лише у випадку, якщо обидві сторони будуть справді, а не на словах прагнути до пошуку розв’язання конфлікту.
Наразі ми ще не на цьому етапі.
Але якщо Україна та Захід твердо блокуватимуть усі подальші дії Росії з дестабілізації, цей день може настати. І ми маємо бути до нього готові.