Публікації

Стаття першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого в “Дзеркалі тижня””Не сподівайтеся, що Росія заспокоїться”. Ці слова були адресовані Україні. Три роки тому екс-президент Литви Валдас Адамкус так попереджав українців зі сторінок “Дзеркала тижня” (№45 від 3 грудня 2010 р.): Москва тиснутиме доти, доки ми не відмовимося від своїх спроб іти на Захід. \
В.Адамкус мав рацію, але навряд чи міг уявити масштаби мстивості Росії, яка вирішила карати й тих, хто підтримує Україну. Під роздачу потрапила, власне, Литва, яка готується через півтора місяця, 28—29 листопада, провести в себе саміт Східного партнерства. Спочатку Росія посилила контроль до литовських перевізників, внаслідок чого на кордоні утворилися довгі черги з фур. Не встигла ситуація більш-менш утрястися, як “Роспотребнадзор”, улюблений каральний інструмент Кремля, оголосив цього тижня про рішення не впускати продукцію великих молочних литовських виробників на російський ринок. То чому саме Литва? І як на це реагує Вільнюс?

У переліку мотивів, які примусили Росію піти на зовнішньополітичні крайнощі, на перший план виходить, звісно, політична активність Литви в регіоні. Один із пріоритетів Вільнюса під час головування в Європейському Союзі — підписати Угоду про асоціацію з Україною. У самому Вільнюсі усвідомлюють, що саміт 28—29 листопада — це точка неповернення, це подія, яку за важливістю можна порівняти з Біловезькою угодою. Якщо Біловежжя зафіксувало смерть СРСР тільки юридично, то Вільнюс наблизить кінець радянській спадщині і фактично. З цього погляду можна пояснити й переживання Росії, чий президент неодноразово бідкався з приводу найбільшої геополітичної катастрофи — розвалу Радянського Союзу. У цьому ж контексті зрозуміла й риторика Кремля, характерна для агонізуючого періоду холодної війни. Звісно, масштаби інші, інші й заходи. Росія давно не здатна змагатися зі світовими важковаговиками (дрібна капость із Едвардом Сноуденом чи хлоп’яцтво з сірійського питання, що видавалося за серйозну політику захисту міжнародного права, — до уваги не береться), тому й відривається по повній на тих, хто нібито не в змозі дати здачі. Але якщо така російська політика не отримує належної відсічі з боку Вірменії, Молдови чи України, то в литовському питанні Кремль ризикує жорстоко прорахуватися.

У Вільнюсі обговорюють ще, як мінімум, три причини російського тиску.

Перша причина — Росія карає Литву за незговірливість у переговорах із “Газпромом”. Торік Вільнюс подав у Стокгольмський арбітраж позов проти російського монополіста, пред’явивши концернові претензій на суму майже 1,5 млрд євро. Крім того, “Газпром” конфліктує з Литвою щодо компанії Lietuvos Dujos (у ній 37,1% акцій належать газовому гіганту РФ), яка постачає російський газ у балтійську країну. Вільнюс має намір розділити Lietuvos Dujos, як того вимагає Третій енергетичний пакет ЄС: одна й та сама компанія не може одночасно поставляти газ і володіти газовою інфраструктурою. “Газпром”, природно, виступає проти такого поділу. Крім того, у 2015 р. спливає дія нинішнього газового контракту, відповідно до якого литовці платять найвищу в Європі ціну за газ — 479 дол. за 1 тис. кубометрів (із цього приводу, нагадаю, недавно в Ялті зав’язалася суперечка між президентами Литви та України). Росія хотіла б продовжити дію контракту на своїх умовах — Литва відмовляється. Понад те, через принциповість Вільнюса Європейська Комісія ще торік розпочала розслідування з приводу перешкоджання вільній конкуренції з боку “Газпрому”. Підсумок розглядів для Росії — невтішний.

Друга причина прямо пов’язана з Вільнюським самітом: Росія тисне на промисловців, сподіваючись, що бізнес-групи, які постраждають від санкцій, примусять чинний уряд бути менш активним у питанні країн Східного партнерства. Росія — справді один із найважливіших торгових партнерів Литви у сфері як експорту, так і імпорту. Але Вільнюський саміт — надто принципове питання для литовських еліт, щоб на них могли вплинути навіть найнастирливіші голоси симпатиків Кремля.

Третя причина — Росія рятує свій внутрішній ринок від зовнішньої конкуренції. Вступ у СОТ зв’язав Москву зобов’язаннями — регулювати імпорт продукції новими митами або податками складніше, тому протекціонізм доводиться здійснювати з допомогою давнього, перевіреного способу: обвинуватити імпортера в неякісному продукті. Це версія, яка часто обговорюється в експертних колах Литви. Однак вона викликає певні сумніви: литовська молочна продукція не може бути реальною загрозою для відповідного сегмента ринку Росії (менше 1% загального обсягу). Від чого, таким чином, захищатися? Тому політичне підґрунтя, безперечно, вагоміше, тим більше що деякі великі підприємства Литви поставляли на російський ринок чи не половину своєї продукції. Поставки литовської “молочки” до Росії зростали рік у рік; у Москві добре розуміли, по якій галузі треба вдарити. Так було у випадку з мінеральною водою та винами Грузії; так сьогодні знову відбувається з молдовськими винами.

Але якщо Грузія чи Молдова не здатні адекватно відреагувати на витівки Росії, то в Литви поле для маневру ширше. І річ не тільки в тому, що Вільнюс призупинив дію ліцензії Першого Балтійського каналу (російського аналога в регіоні). І навіть не в тому, що Литва може заблокувати транзит у Калінінградську область, як вважають деякі російські аналітики. До речі, у самому Вільнюсі обурені пересмикуванням цитати з цього приводу міністра закордонних справ Лінаса Лінкявічуса, що підкреслив: “Ми таких методів (блокада. — Авт.) не розглядаємо і таких методів не застосовуємо, оскільки не прагнемо до конфронтації”. Усі чомусь звернули увагу лише на припущення міністра: “Теоретично, ми можемо багато що зробити”.

Литва обрала дипломатичний шлях умиротворення розгніваної Росії. І лежить він через серце Євросоюзу — Брюссель. У Вільнюсі розуміють, що Москві було б зручніше вести торгові, інформаційні війни у двосторонньому форматі. Але в такому разі надто очевидно, хто в цій нав’язаній бойні виграє. Вільнюс надасть Росії право “потягатися” з усім Євросоюзом. До речі, в ЄС уже заявили, що з литовським молоком усе в повному порядку (інакше й бути не може; стандарт якості продуктів у ЄС незрівнянно вищий, ніж на пострадянському просторі). Всю документацію про події на “торговому фронті” Вільнюс передає у Брюссель. Якщо Росія упиратиметься, то саме Єврокомісія вирішуватиме це питання. Навіть якщо справа дійде до розгляду у Світовій організації торгівлі, то, знову ж, питання вирішуватиметься у форматі ЄС—Росія.

Намагаючись показати свою силу, Москва демонструє свій страх. Страх втратити те, що вона, з якихось незрозумілих причин, вважає своїм. Страх опинитися перед необхідністю змінюватися самій. “Подобається нам це чи ні, але політичний вплив Росії на Україну найближчим часом збереже відчутну вагу. Якщо ви не згодні з такою ситуацією, потрібно з цим боротися”. Такими словами резюмував своє інтерв’ю “Дзеркалу тижня” Валдас Адамкус у 2010 р. Його слова актуальні для Литви, яка бореться і яку підтримають у боротьбі ще 27 країн ЄС. Його слова мають бути актуальними і для України, вище керівництво якої все ще здатне зробити так, аби Вільнюський саміт завершився підписанням Угоди про асоціацію. Інакше це керівництво підведе не тільки свій народ, а й ті кілька країн, які наважилися підтримати Україну навіть перед загрозою великих втрат.