Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукСьогодні презентували дослідження про відносини України та Молдови (якраз за два дні до президентських виборів). Старший аналітик нашого Інституту Олена Бетлій підготувала ґрунтовний аналіз про те, де ми перебуваємо у відносинах з нашим крихітним, але дуже важливим сусідом. З дослідженням можна ознайомитись тут.\
На додаток до дослідження можна було б зробити ще чимало важливих акцентів. Бо, якщо чесно, політика України щодо Молдови – це одна з тих політик, за яку мені завжди було дещо соромно. Саме з цією країною в України завжди була спокуса погратись у Росію. У такого собі старшого брата, який краще знає, що нещасним молдованам треба. Молдова ж виступала у ролі України. Мало до якої країни мені доводилось спостерігати стільки зверхності серед українських дипломатів і політиків старшого ешелону як до Молдови. Однак через брак часу зверну увагу на інше.

У розпал дискусій щодо врегулювання на Донбасі і звинувачень на адресу міжнародних партнерів, які, безсовісні, мають нахабність заїкатися про вибори на окупованих територіях, мало хто згадує про український миротворчий план щодо Придністров’я, так званий План Ющенка. Злі язики завжди казали, що він був ініційований і підготовлений за чіткого керівництва тодішнього секретаря Ради нацбезпеки і оборони України Петра Порошенка.

Якщо уважно прочитати цей план, то що ж ми побачимо? Український президент пропонує почати врегулювання з “вільних і демократичних виборів” на території Придністров’я. Не з виводу російських військ, які незаконно перебувають на території регіону, і запровадження поліцейської місії ОбСЄ, а саме з виборів. І якщо подивитись на реакцію різних сторін на цей план тоді, не дивно, що в Кишиневі його не сприйняли, а в Тирасполі привітали. Румунський президент тоді теж сказав, що Київ своїм планом просто хоче легалізувати сепаратистський режим.

Добре, що Петро Порошенко завжди пріоритизував і продовжує тримати в тонусі цей молдовський напрямок (незалежно від того, які інтереси його мотивують). Добре, що розуміє безпекові виклики з того боку (на закритих зустрічах полюбляв говорити про те, що після перемоги в Молдові проросійських сил, для України відкривається третій фронт). Однак, якщо Україна сама пропонувала вирішити конфлікт у Придністров’ї, з чим вона безпосередньо межує, за формулою “спочатку політичне формулювання, потім безпека”, то чому ми дивуємося нашим західним партнерам, які пропонують паралельний підхід – безпека і політичне врегулювання крок за кроком на далекому для них Донбасі.

Ми вимагаємо від усього світу солідарності з Україною, але самі недостатньо проявляємо солідарність з нашими партнерами. Дехто скаже, що після агресії з Росією ми зовсім по-іншому почали ставитись до врегулювання придністровського конфлікту. Так, підкоригували деякі речі. На щастя, уже не розповідаємо, що нам все одно, як він вирішиться – на основі федералізації чи конфередерації, чи Придністров”я як широкої автономії, головне суверенітет і територіальна цілісність Молдови. Але поки доводиться чути з різних джерел, що позиція України у відновленому переговорному форматі 5+2 в деяких чутливих моментах де-факто збігається з російською, то стає трохи моторошно (хочеться вірити, що це відбувалось під тиском західних партнерів, а не з наміром не провокувати Москву). Менш егоїстичними треба бути. Відстоювати національні інтереси можна й зберігаючи солідарність з партнерами. Тим більше, якщо потім відсутність цієї солідарності може вдарити по вас самим.