Про підсумки парламентських вибори в Італії розповіла в ефірі Українського радіо в програмі “Сьогодні. Зранку” заступник директора Інституту світової політики Наталя Іщенко:
“Вибори в Італії мають відношення до внутрішньополітичної ситуації в Україні, насамперед щодо врегулювання конфлікту на Донбасі, бо Італія цього року головує в ОБСЄ. Ми бачимо, що можлива коаліція – лівоцентристи плюс популісти, або правоцентристи та знов-таки популісти. Ці коаліції не є дуже вигідними для України. Вони будуть орієнтується суто на вирішення внутрішніх поточних питань італійського суспільства і тому будуть діяти дуже прагматично”.
Опубліковано на сайті “UA: Українське радіо“
Трамп продовжив санкції проти Росії: на що вони вплинуть?
Президент США Дональд Трамп продовжив ще на рік кілька пакетів санкцій, які запровадила адміністрація Барака Обами після анексії Криму Росією. Про це йдеться у заяві Білого дому.
“Відповідно до розділу 202(d) Національного закону про надзвичайні ситуації я продовжую на 1 рік національну надзвичайну ситуацію, проголошену у наказі 13660”, – йдеться у повідомленні.
У документі зазначається, що дії Росії “продовжують підривати демократичні процеси та інститути в Україні; загрожувати її миру, безпеці, стабільності, суверенітету та територіальній цілісності; і сприятимуть незаконному привласненню активів держави”.
Як санкції США вплинуть на Росію
“Фактично Росія пристосувалась до всіх санкцій, які запроваджені, зокрема до короткострокових ефектів. А середньострокові й довгострокові ще не настали, тобто технічні наслідки відсутності доступу до технологій у сфері видобування нафти та у військовій сфері”,- вважає Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту світової політики.
Однак аналітик певен, що Росія відчує наслідки дії санкцій в 2020-х роках.
“Для росіян критично важливо у новій програмі по озброєнню, яку саме було прийнято, це доступ до західних військових технологій. У них основне завдання не переозброювати свою армію на нові зразки озброєння, а розвивати зброю нового покоління. Це буде надзвичайно важко зробити Росії через санкції”, – додає пан Бєлєсков.
Першого березня президент Росії під час послання до Федеральних зборів розказав про досягнення у сфері розробки новітніх озброєнь, балістичних ракет та багатофункціональних комплексів.
Зокрема Володимир Путін розповідав про випробовування нового ракетного комплексу з важкою міжконтинентальною ракетою – “Сармат”.
Санкції не надто вплинуть і на позицію Москви щодо Донбасу.
Однак факт продовження обмежувальних заходів зможе використовувати спецпредставник США щодо України Курт Волкер під час перемовин з помічником президента Росії Владиславом Сурковим.
“Завдання, яке поставив собі Волкер, переконати росіян, що конфлікт, який ними розв’язаний, є невигідний для Росії”, – додає експерт.
Внутрішньополітична боротьба в США
“Минулого року прийнято Акт про протидію противникам США через санкції – відповідно фактичної потреби продовжувати санкції не було, крок цей символічний. Щоб показати конгресу, що виконавча гілка влади не забуває про свої прерогативи і буде їх відстоювати”, – наголошує пан Бєлєсков.
Тож продовження санкцій – з внутрішньополітичної точки зору – це елемент боротьби між конгресом і виконавчою гілкою влади за те, хто визначає зовнішню політику Сполучених штатів.
Опубліковано на сайті ““
Третя світова у 2018: загроза №1 і ще чотири сценарії
Глобальний збройний конфлікт може розпочатися у п’яти регіонах земної кулі. Україна — один із них. Такого висновку дійшов старший науковий співробітник Школи дипломатії і міжнародної торгівлі Паттерсона в Університеті Кентуккі (США) Роберт Фарлі, пише газета “Експрес”.
Якщо на першому місці за рівнем небезпеки — ситуація довкола Північної Кореї (що цілком прогнозовано), то на другому — Україна. У нас, за прогнозами американського науковця, ймовірний такий сценарій: дочасна зміна влади (можливо, насильницьким способом), у країні — хаос, Путін зважується на широкомасштабне вторгнення. Далі — неминуча реакція ЄС і США…
— Наскільки ймовірно, що Путін може зважитися на широкомасштабний напад на Україну?
— Якщо українська влада контролюватиме ситуацію, якщо триватиме посилення обороноздатності держави, то Москва, найімовірніше, не розпочне відкритої великої війни, — каже заступник директора Інституту світової політики Микола Бєлєсков. — Але якщо в Україні зав’яжеться боротьба за владу, що, зрозуміло, призведе до дестабілізації, від Росії можна чекати найгіршого.
Не відкидаю, що Москва не йде на жодні поступки на Донбасі, бо чекає 2019 року, а саме реваншу політсил, налаштованих на домовленості з нею. Або ж може бути так: настане 2019-й, Росія не отримає нічого з того, що хотіла, і повернеться до масштабного застосування військової сили в Україні.
— Так, Росія не досягла своїх цілей щодо України, — додає експерт із міжнародних питань, голова правління Європейського руху України Вадим Трюхан. — Понад те, не передбачила консолідованої жорсткої реакції Заходу на її агресію проти нашої держави і, власне, стала ізгоєм після 2014 року, яскравим підтвердженням чого є Брисбенський саміт G20 та виключення зі складу G8. Щоб повернутися у велику геополітичну гру, Москва змушена була втягнутися у сирійську авантюру та інвестувати величезні ресурси в кібератаки і підтримку право- та ліворадикальних політичних сил по всьому світу.
З огляду на це, загроза великої війни, яка може перерости у Третю світову, нині висока як ніколи після закінчення Другої світової. При цьому ймовірність початку війни у 2018 — 2019 роках безпосередньо залежить від трьох факторів.
— Яких саме?
— По-перше, від того, чи вдасться українській політичній еліті впоратись із внутрішньополітичною кризою, яка набирає обертів, — каже Вадим Трюхан. — По-друге, багато залежатиме від Заходу, позиція якого щодо шляхів врегулювання кризи, спричиненої агресією Росії проти України та спробами Москви впливати на внутрішню та зовнішню політику низки інших держав (від США до Нідерландів і Великої Британії), стає дедалі хиткішою.
По-третє, від того, який курс проголосить Путін після свого чергового перезатвердження на посаді президента Росії 18 березня. Є слабкі надії на те, що він піде на новітню “розрядку”, як це вже було в часи СРСР. У рази вища ймовірність, що це буде створення лінії “другого дихання імперської політики”. Тому Україні слід інтенсивно готуватися до оборони території.
— А як далеко може зайти протистояння між Північною Кореєю та США? Чи може розпочатися велика війна між обома країнами? На думку Роберта Фарлі, нині це — загроза №1.
— Американські військові опрацювали різні варіанти дій у разі загострення конфлікту з Північною Кореєю, — пояснює Микола Бєлєсков. — Новини, які лунали наприкінці грудня — на початку січня з Білого дому, свідчать про розгляд опції так званого превентивного удару по Північній Кореї.
Насправді це, на мою думку, ідіотська опція. І тут важливо, чи це лише елемент тиску, чи насправді США мають такий намір. Є інформація, що міністерство оборони не підтримує ідеї застосування військової сили проти Пхеньяна. Бо навіть якщо сили американських союзників перемагатимуть, ситуація може стати патовою. Адже ніхто не знає, як поведеться Китай. Загалом кажучи, криза довкола Північної Кореї справді найзагрозливіша.
В. Трюхан: — Великої війни між США та Північною Кореєю, за моїми прогнозами, не буде. На це вказують останні кроки Кім Чен Ина щодо примирення з Південною Кореєю, унаслідок яких корейці змогли домовитися і взяти участь у зимовій Олімпіаді у Пхенчхані єдиною командою.
Водночас не можна відкидати впливу третьої сторони на ситуацію в цьому регіоні. Зауважте, у КНДР раптово з’явилися технології виробництва балістичних ракет, здатних долітати до території США. Цей факт може свідчити про те, що корейці отримали “допомогу” в досягненні такого дивовижного технологічного прориву від тієї держави, яка найбільше зацікавлена у відволіканні уваги керівництва США, і передусім президента Трампа, від інших глобальних чи регіональних проблем.
З огляду на це, можливе подальше підштовхування лідера КНДР на агресивні випади щодо США та Японії. Відповідно, залишається і загроза переростання однієї з провокацій військових Північної Кореї у відкритий збройний конфлікт з американцями та японцями. Проте у разі його виникнення результат зрозумілий наперед: Північна Корея перестане існувати в тому вигляді, в якому вона існує нині, причому людські жертви обчислюватимуться мільйонами.
— Чи можливий спалах війни на південному фланзі НАТО через погіршення відносин між США й Туреччиною і на тлі зближення Туреччини з Росією?
М. Бєлєсков: — Нині Туреччина і США дуже близькі до збройного конфлікту. Як відомо, Анкара погрожує очистити міста Афрін та Манбідж на півночі Сирії від місцевих курдів. Якщо турки підуть у наступ, під удар можуть потрапити американські військові, які базуються у районі міста Манбідж. Якщо загине бодай один американський солдат, напруженість між країнами різко зросте.
В. Трюхан: — Хоча президент Ердоган дедалі більше віддаляється від Вашингтона і Брюсселя, стратегічні зовнішньополітичні пріоритети цієї країни не змінилися. Як і раніше, це НАТО і ЄС. Тому, думаю, прогнозувати виникнення війни між Туреччиною та США — абсолютно недоречно. Тим більше, що військова потужність цих двох держав неспівмірна.
Зважаючи на це, ймовірні непорозуміння між Анкарою та Вашингтоном, зокрема щодо найболючішого для Туреччини так званого курдського питання, виникати можуть. Проте, думаю, їх залагоджуватимуть суто політико дипломатичними засобами. Крім того, слід узяти до уваги, що Туреччина конче потребує інвестицій, технологій та ринків збуту. І в цьому питанні Росія явно програє як США, так і загалом Заходу. Адже ресурси, якими володіє Москва, не до порівняння з тими вигодами, які Туреччина отримує від співпраці зі США, ЄС та іншими західними партнерами.
— Чи є ризик загострення відносин між Тайванем і Китаєм? На чиєму боці у такому разі будуть США?
М. Бєлєсков: — Починаючи з 2016 року, китайсько-тайванські відносини справді погіршилися. Адже у Тайвані до влади прийшла партія, яка обстоює позиції, що не подобаються Китайській Народній Республіці. На додаток до цього адміністрація Дональда Трампа не відмовляється від ідеї використовувати Тайвань як фактор тиску на КНР. Навіть якщо налагодяться відносини між Пекіном і Тайбеєм, між Пекіном і Вашингтоном у контексті Тайваню, то баланс сил у Східній Азії буде на користь Китаю.
У США є неформальні зобов’язання перед Тайванем стосовно оборони. Однак Вашингтон може не прийти на допомогу тайванцям, якщо вони самі своїми діями спровокують Китай. Щоправда, допомогти Тайбею американців може стимулювати Японія, безпека якої опиниться під загрозою.
В. Трюхан: — Той факт, що Дональд Трамп одразу після обрання, 2 грудня 2016 року, ще до власної інавгурації, провів телефонну розмову з президентом Тайваню Цай Інвень, на перший погляд свідчить, що американська адміністрація розігрує тайванську карту як важіль впливу на Китай. Проте передбачити, яку позицію займатиме керівництво США надалі, доволі важко. Адже навіть попри те, що в низці останніх стратегічних політичних заяв та документів КНР разом із РФ визнано стратегічними суперниками США, навряд чи Вашингтон зацікавлений у подальшому загостренні відносин одночасно і з Москвою, тенденція до чого є, і з Пекіном.
Не можна відкидати, що КНР може скористатися “зайнятістю” Білого дому врегулюванням безпрецедентної кількості глобальних проблем (окрім Росії, це Сирія, Ємен, КНДР, Афганістан, Ірак, Лівія тощо) і спробує реалізувати свою давню мету щодо отримання контролю над островом Тайвань. Водночас, на мою думку, йтиметься не про глобальну війну, а про повзучу гібридну окупацію на кшталт тієї, яку Росія використовувала, реалізуючи сценарій щодо незаконної анексії Криму. Адже масштаби й ресурси КНР і невизнаної Китайської Республіки зі столицею в Тайбеї абсолютно не порівнянні.
— Небезпека під №5, на думку Роберта Фарлі, — спалах глобальної війни на Близькому Сході, зокрема через посилення конфронтації між Саудівською Аравією та Іраном. Наскільки це ймовірно?
В. Трюхан: — Останні удари ізраїльської авіації по позиціях іранських вояків у Сирії, які фактично залишилися без відповіді, свідчать, що оглядачі значно перебільшують військову потужність Ірану. Натомість Саудівська Аравія отримує сучасну зброю зі США та низки інших країн і небезпідставно сподівається на серйозну військову підтримку в разі загострення ситуації.
Тож очікувати якоїсь глобальної війни, яка би почалася з Ємену, не варто. Найімовірніше, думаю, поступово саудити витіснять звідти іранців, і в Ємені почнеться процес фактичного перезаснування держави під контролем Саудівської Аравії та США.
М. Бєлєсков: — Протистояння на Близькому Сході триває не перший рік, і географія його розширюється. Дуже загрозливою ситуація була в січні 2016 року, коли Ер-Ріяд і Тегеран розірвали дипломатичні відносини (це сталося після того, як у Саудівській Аравії засудили до смертної кари низку шиїтських священиків, що викликало протести в Ірані).
Нині між Тегераном та Ер-Ріядом глибокі суперечності, обидві сторони ведуть війну між собою в багатьох країнах, але не виходять за певні неформальні межі. А саме — воліють воювати чужими руками на території третіх держав і не готові переходити певні червоні лінії. Щоправда, ситуація може вийти з-під контролю на тлі того, що хусити час до часу обстрілюють Саудівську Аравію балістичними ракетами, отриманими з Ірану. Тобто підстави для ескалації є.
Автор: Наталія Васюнець
Опубліковано на сайті “Експрес“
Сначала – Балканы. Каковы перспективы членства Украины в ЕС
Новая стратегия расширения ЕС предусматривает перспективу членства стран Балканского полуострова. Почему в списке нет Украины – в материале LIGA.net.
Глава Европейской комиссии Жан-Клод Юнкер заявил, что до 2025 года все страны Балканского полуострова имеют возможность вступить в ЕС. По словам Юнкера, все будет зависеть от соответствия критериям членства. Об Украине как новом члене в ЕС не говорят. Почему Балканские страны будут в ЕС раньше Украины и что надо делать официальному Киеву – в материале LIGA.net.
Балканы и ЕС: что есть сейчас
6 февраля была представлена новая стратегия расширения ЕС. И ключевой пункт в этом документе – перспективы членства стран Балканского полуострова. “Вхождение в Евросоюз государств Западных Балкан отвечает политическим и экономическим интересам Союза, а также способствует его безопасности”, – говорится в стратегии.
К Балканскому полуострову частично или полностью относятся бывшая Югославия, а также Албания, Болгария, Босния и Герцеговина, Греция, Македония, Черногория, Косово, Сербия, Хорватия, Словения, Румыния и Турция. Если Греция, Болгария, Румыния, Словения и Хорватия уже являются членами ЕС, то для других – это четкий сигнал, который так ждала Украина после событий на Майдане в 2013-2014 годах.
Пока Сербия и Черногория – единственные кандидаты, с которыми фактически ведутся переговоры о присоединении. Однако Юнкер объяснил, что другие балканские страны могут догнать лидеров на пути к членству и тоже присоединиться к ЕС в 2025-м. Статус кандидатов имеют также Македония и Албания, а Босния и Герцеговина ждет этот статус уже два года. Частично признанная республика Косово тоже потенциальный кандидат для вступления.
Отдельно стоит выделить Турцию как одну из самых проблематичных. Президент этой страны Реджеп Тайип Эрдоган в прошлом году говорил, что его страну больше не интересует вступление в ЕС. “Если в ЕС думают, что Турция будет молить о вступлении, то они ошибаются”, – отметил он. Однако уже в 2018 году Эрдоган говорит, что Турция согласится только на полноценное членство в Евросоюзе, а Запад де этого не очень хочет и поэтому блокирует процесс вступления, чтобы потом обвинить турков в отсутствии прогресса.
Но в целом Евросоюз заметно лояльно относится к региону. Почему так происходит – объясняет украинский дипломат и экс-директор департамента евроинтеграции Кабмина Василий Филипчук. В комментарии LIGA.net он напомнил, что после распада Югославии в 1990-х и многочисленных конфликтов между сербами, албанцами, хорватами и боснийцами Запад решил стабилизировать ситуацию в регионе. “Балканы были признаны потенциальными следующими кандидатами на вступление в Евросоюз еще в 1999 году. Это было общее решение коллективного Запада – НАТО должно было обеспечить на Балканах военную безопасность, а ЕС – путь примирения и восстановления. Кроме того, эти решения принимались на волне евроэнтузиазма после распада Советского Союза “, – рассказал он.
По словам эксперта, Балканы уже длительное время считают следующим этапом расширения ЕС и способом обеспечить мир в Европе.Замдиректора Института мировой политики Наталья Ищенко добавляет, что лояльное отношение ЕС – это способ помирить балканские народы. “Европа предоставила такую формулу примирения для бывшей Югославии и региона в целом: давайте миритесь и совместно двигайтесь в Евросоюз. В начале 2000-х, когда на Балканах закончились военные действия – именно тогда началась евроинтеграция этого региона. Еще тогда начались переговоры о подписании соглашений об ассоциации и в целом все страны бывшей Югославии и Албания подписали свои отдельные соглашения о том, как они будут вступать в ЕС “, – сказала она LIGA.net.
По словам Ищенко, еврогонки на Балканах выглядят так: “На финишной прямой сейчас Черногория и Сербия, так как они говорят не о политических переговорах, а о технических – согласовывают законодательство и так далее. Позади находятся Албания и Македония. На последних позициях – Босния и Косово”.Кроме того, эксперт уточнила, что даже Босния и Косово в плане евроинтеграции впереди Украины, ведь они являются потенциальными кандидатами на вступление, а Киев такого статуса не имеет.
Как движется Украина
Вопрос вступления Украины в Евросоюз должен был бы решаться в рамках проекта Восточное партнерство (Молдова, Беларусь, Грузия, Армения, Азербайджан, Украина). В Киеве надеялись, что именно в этом проекте будет четкий сигнал о вступлении в Евросоюз. Сейчас есть два предвестника сближения с ЕС – соглашение об ассоциации и безвизовый режим. Но на самом деле в документах саммита Восточного партнерства 2017 нет ни слова даже о возможности вступления Украины в ЕС. Кроме того, чтобы опровергнуть все догадки, в декабре 2017 года Евросоюз специально разъяснил: соглашение о партнерстве с Украиной не гарантирует будущего членства в ЕС.
После Евромайдана в 2013-2014 годах тогдашний президент Еврокомиссии Жозе Баррозу заявлял, что ассоциация – это начало вступления в ЕС. А комиссар ЕС по вопросам расширения Штефан Фюле в 2014-м говорил, что верит в членство Украины. Однако заявления остались лишь громкими лозунгами. Но и Украина тоже пока не соответствует критериям. Чтобы продемонстрировать, как далеко Киев находится от реального вступления, достаточно взглянуть на процедуру присоединения: сначала страна подписывает соглашение об ассоциации, дальше – включение в программу расширения. Следующий шаг – подача заявки на вступление и получение статуса кандидата. В финале кандидат вступает в ЕС.
Украина же сейчас на первом этапе – подписано соглашение об ассоциации, однако никаких даже намеков о включении в расширение от Евросоюза нет. Более того, по словам украинского дипломата Василия Филипчука, соглашение об ассоциации с Украиной, наоборот, в определенной степени перечеркнуло перспективу вступления. “Есть задокументированное заявление руководства ЕС о том, что соглашение об ассоциации не только не является гарантией Украины вступления в ЕС, но даже не создает предпосылок для предоставления такого статуса в будущем. Фактически это заявление уже перекрывает наши европейские перспективы”, – считает эксперт.
Наталья Ищенко добавляет, что Украина до 2014 года вообще выбирала, на что она политически ориентируется – на европейский курс или на евразийский. “Речи о вступлении в Евросоюз не было”, – напомнила она.
Филипчук считает, что фактически Украина выполняет обязательства, которые равнозначны условиям для вступления, и при этом не имеет документа с перспективой членства. “Это не соответствует нашим национальным интересам”, – отметил дипломат.
Но соглашение об ассоциации – не панацея. “Можно не иметь соглашение об ассоциации, но вступить в ЕС, как это сделали Финляндия и Австрия. Можно иметь соглашение и никогда не вступить “, – рассказывает Филипчук.
Роль Украины и Балканских стран
Для сравнения: чем являются для Евросоюза Балканы и Украина и какова их роль в развитии ЕС. Наталья Ищенко отмечает, что Балканы хотят сделать полноценной частью Европы. А Украина сейчас является частью Восточного партнерства – это роль соседей ЕС и не более. Филипчук указывает на то, что об Украине в ЕС нет монолитной мысли – в ЕС это достаточно дискуссионная тема. “Для Евросоюза Балканы действительно является частью большой Европы, которая строится. Но является ли такой же частью Украина? Единой точки зрения в ЕС нет”, – сказал он.
Кроме того, украинский дипломат выделяет еще несколько преимуществ балканских стран. Во-первых, Балканы – это элемент безопасности для Европы. “Любая дестабилизация на Балканах – это автоматически дестабилизация еще в нескольких странах ЕС. По меньшей мере речь идет об Италии и Австрии, которые граничат с этими территориями”, – уточнил Филипчук.
Во-вторых, Балканы уже давно интегрировались в Европу экономически. Эксперт отмечает, что из-за относительно небольшой территории этих стран европейский капитал уже давно успешно занял все позиции на рынке.
В-третьих, в отличие от Украины, Балканы – это реальная задача, которую Евросоюзу под силу выполнить в обозримом будущем. “Плюс, надо выполнить обещания, которые были даны в 1990-х”, – резюмировал Филипчук. Ищенко объясняет ситуацию так: “Балканские страны в приемной Европы, а мы бегаем еще где-то на улице”. По ее мнению, в ЕС позиционируют Балканы как ограждение от так называемой старой Европы от Азии. “Они понимают, чтобы был мир в старой Европе – нужен мир на Балканах. Это прагматическая мотивация “, – отметила она.
Также Ищенко выделяет интересный момент в лояльности Евросоюза. Он – взаимный. То есть, Украина не так самоотверженно выполняет все рекомендации Брюсселя, как это делают балканские страны. “Сейчас, чтобы стать ближе к ЕС, надо взять балканский опыт. А он заключается в полном выполнении всех требований Брюсселя. Почему Украину не включили в план расширения? В ЕС четко сказали: украинцы должны выполнять те договоренности, которые уже подписаны “, – считает эксперт.
Филипчук предполагает, что Украину вообще откладывают в далекое будущее. Президент Еврокомиссии Юнкер уже говорил о том, что путь Украины к членству продлится 25-35 лет. По мнению украинского дипломата, это объективная оценка. “Евросоюз находится на пороге значительных изменений. И сохранится ли ЕС в этом состоянии и каким будет через 25-35 лет – никто не скажет сейчас”, – добавляет эксперт.
Не стоит также забывать о количестве условий, которое выполнили балканские страны. Их было сверхмного и пока даже не сравнить с украинскими успехами, отмечает заместитель директора ИСП. “Очень яркий пример Хорватии, который не касается экономических или пограничных вопросов. Коррупции так же много в балканских странах, как и в Украине. Однако претензий к ним не было, ведь эти страны не спорили и принимали все советы ЕС”, – объясняет Ищенко.
Кроме того, в определенной степени и сама Украина помогла Балканам ускорить евроинтеграцию. По словам Ищенко, в мае 2014-го после начала российской агрессии в той же Черногории начали посылать четкий сигнал: надо срочно идти в НАТО и ЕС. “Они поняли, что Россия начала шевелиться и дойдет до Балкан. Балканские страны смогли в этом убедить Брюссель”, – объяснила эксперт.
Фактически говорить о европейской перспективе Украины не лишено смысла, однако в ближайшие годы Евросоюз делает ставку на Балканы, которые гораздо лояльнее, дольше ждут совместного будущего с ЕС и выполнили больше условий. Дополнительные баллы балканский регион получает и из-за стратегического значения. Украина же пока имеет соглашение без перспективы членства. Самое время обратить внимание на балканский опыт.
Автор: Богдан Амінов
Коментар давала: Наталія Іщенко, заступник директора Інституту світової політики
Опубліковано на сайті “Liga.net“
Директор ІСП: «Наші «зрадофіли» такі самодостатні, що з ними однією прес-конференцією не впораєшся»
Прес-конференція президента України Петра Порошенка в останній день лютого спричинила багато дискусій у ЗМІ, соцмережах і в середовищі політичних експертів. Радіо Свобода попросило директора Інституту світової політики Євгена Магду прокоментувати те, що, на його думку, було найважливішим у цьому виступі:
Євген Магда: Як на мене, це з точки зору національних інтересів, а вони Україні потрібні незалежно від того, коли відбудуться в країні вибори, це прагнення в Конституції закріпити європейський, євроатлантичний вибір держави. Я розумію, що це і технологічна складова, але все ж таки до цього подібних ініціатив не було. Як на мене, це потрібний крок. Крок, який дійсно говорить про прагнення захистити, забезпечити національні інтереси, сформулювати їх. Сформулювати ті інтереси, які будуть вищі від політичних суперечок, яких в Україні на сьогоднішній момент не бракує. Це, як на мене, одна теза. Друга теза – це те, що про дострокові парламентські вибори, про які в Україні був такий зараз сплеск в інформаційному полі, президент наразі говорити намірів не має.
– Але при цьому він говорить, що ніколи не програвав ніяких виборів.
– Він це сказав, відповідаючи на запитання про президентські вибори. Тому що не секрет, що фактично з січня поточного року в Україні стартувала президентська кампанія. Вона стартувала без оголошення, звичайно, ще правил гри. Навіть без уточнення дати виборів, але вони мають відбутися в останню неділю березня 2019 року. Тому я не бачу сьогодні підстав, чому мають парламентські і президентські вибори помінятися місцями за часом їхнього проведення.
– У прес-конференціях напевно цікавіше слухати відповіді на запитання журналістів. А як Ви вважаєте, чи своїми відповідями Петро Порошенко зміг вибити ґрунт з-під «зрадофілів»?
– Ні, наші «зрадофіли» такі самодостатні, що з ними однією прес-конференцією не впораєшся. З іншого боку, треба розуміти, що українське суспільство вже чотири роки живе в системі координат зрада-перемога, в постійній системі координат. І звичайно, владі в цілому часом бракує ефективних комунікацій. Але попри це президент намагався продемонструвати, що його прерогатива – це питання зовнішньої політики і оборони. Це, власне, його конституційні обов’язки. А все інше – повноваження уряду, що він очікує від Верховної Ради. Сказати, що відповідь про Мальдіви заспокоїть українських «зрадофілів»? Вони не для того розтягували, роздмухували цю тему, щоб просто так заспокоїтись.
– Чи були у цій прес-конференції моменти, про які Ви можете сказати, що вони Вас розчарували?
– Мене трошки розчарував все таки рівень запитань. Ви знаєте, коли з понад 20 запитань лише десять відсотків можуть претендувати на статус «гостре», а до того в соціальних мережах чимало журналістів писали, що мовляв, дайте нам президента, «ми його розірвемо в плані запитань-відповідей», то це свідчить про те, що до спілкування з політиком треба готуватись, так само як політик має готуватись до спілкування з медіа. І на мою думку, нині Порошенко медіа переграв.
– А на Вашу думку, між іншим, яке запитання було найгостріше?
– Найгостріше і найнеприємніше, і запитання, на яке складно давати українській владі відповідь, це запитання про Медведчука, чому він в Українській тристоронній контактній групі, і ..
– І яка користь від його діяльності була…
– Так. Тобто користь від його діяльності – вона помітна. Вона відома. Але чому саме він? Такої зрозумілої, чіткої відповіді, яка була б зрозуміла не тільки журналістам, журналісти то на це питання якраз відповідь знають і розуміють, а ось пересічному громадянину – поки що ця відповідь українською владою і конкретно Порошенком, не сформульована.
– Чи, на Вашу думку, ось ця прес-конференція чимось суттєвим відрізняється від тих, які були у президента Порошенка раніше?
– Я думаю, вона відрізняється тим, що на відміну від попередніх років, цього року буде як мінімум ще одна масштабна президентська прес-конференція. Але про неї ми будемо говорити вже в другій половині року.
– Там ще було кілька таких моментів, де начебто здавалося, що зараз президент Порошенко не зможе відповісти на запитання. Ось, зокрема, чи зустрічався він, скажімо, з Юлією Тимошенко, але він мав відповіді практично на всі запитання.
– Порошенко досвідчений політик, власник телевізійного каналу. Я думаю, ми з Вами можемо змоделювати ситуацію, що якщо він призначає прес-конференцію, то він витрачає якийсь час на моделювання питань і відповідей, які сьогодні на порядку денному. Їх може бути достатньо багато, але головні напрями, вони визначені. Це як шахова партія в турнірі за глобальне чемпіонство, коли важливо виграти не один хід і навіть не один поєдинок, а важливо виграти шаховий матч. От Порошенко, граючи на кількох дошках, він продемонстрував достатньо свій високий професіоналізм, граючи і чорними, і білими.
– А якщо би теоретично ось порівняти прес-конференцію Петра Порошенка в Україні і російського президента Путіна в Росії. Яка дуже суттєва різниця, на Вашу думку?
– Це зовсім різний формат. Порошенко спілкується з представниками медіа, а Путін влаштовує все таки шоу з включеннями з регіонів, ледь не з подяками. Ну і Путін, не забувайте, що він живе і працює в президентській республіці. Тобто він може собі дозволити вирішувати окремі питання просто перед журналістами. Порошенко працює в парламентсько-президентській республіці. Навіть чутливе питання майбутнього звільнення двох українських заручників, він не став педалювати, а про нього тільки згадав.
– Там якраз такий був нюанс, що Порошенко навіть обмовився і ніхто цього не зауважив, а вже десь через 10 хвилин його прес-секретар Цеголко все ж звернув увагу на те, що йдеться про не «до кінця року», а «до кінця тижня» – теж доволі цікавий момент, бо ніхто не перепитав… Чи мають журналісти бути уважнішими?
– Я думаю, що справді у нас вже триває президентська кампанія і рівень насиченості інформаційними повідомленнями буде зростати. Але від цього має зростати і рівень професійної підготовки журналістів. Бо вони в цій ситуації весь час опиняються на передньому краї. Тобто через них українські політики будуть доносити свою позицію до громадян. І тому журналісти мають ставити всім політикам більш професійні питання і більш гострі питання, більш жорсткі питання. Але ці питання не повинні переходити на особистості. Вони повинні торкатися політичної сфери, а не бути прикладом «тролінгу». Це, так би мовити, в порядку побажання людини з певним журналістським досвідом у минулому.
Матеріал опубліковано на сайті “Радіо Свобода“.
Предвыборная бухгалтерия Порошенко
Не стоит слишком увлекаться заблаговременно обнародованными рейтингами, а также примерять сценарии прошлых президентских кампаний на современные.
Сразу в нескольких средствах массовой информации появились сообщения о достижении взаимопонимания между представителями партии власти в формате “стратегической семерки”. Озвучиваются даже процентные соотношения будущих квот в едином предвыборном проекте. Но говорить о цифрах на самом деле рано.
Сегодня во власти сформировался почти триумвират, пусть и с разными весовыми категориями. “Блок Петра Порошенко” опирается на рейтинг президента (кстати, заявившего, что не будет выдвигаться на второй срок от политической партии), самую крупную парламентскую фракцию (отнюдь не монолитную) и какую-никакую структуру на местах. Министры от “БПП” в правительстве занимают заметные, если не ключевые позиции. “Народный фронт” не менее щедро представлен в правительстве, имеет монолитную фракцию в 80 “штыков” в парламенте, секретаря СНБО и ощутимые политические амбиции. Владимир Гройсман сумел во время процесса переформатирования правительства ввести своих людей на ряд ключевых должностей, активно заигрывает с “фронтовиками”, делает громкие политические заявления, но о “Винницкой европейской стратегии” знают только специалисты.
Напомню, что президентские выборы должны пройти 31 марта 2019 года. Если отбросить конспирологические предположения, то логика формирования предвыборной инфраструктуры во время спаренной общенациональной избирательной кампании предполагает организацию штабов за год до дня голосования. Иначе говоря, участники представители нынешней власти должны подготовиться и к конкуренции с Юлией Тимошенко, не скрывающей президентских амбиций, и к появлению возможного “кандидата надежд”, способного опереться на протестный электорат и разочарованных сограждан, которых в обществе не менее 40%. Формализовывать соглашения, договоренности, квоты для властного триумвирата рискованно: в случае привычной для украинских реалий утечки информации эта ситуация будет обернута против бенефициаров договоренностей со всей предвыборной безжалостностью.
Информация о достижении взаимопонимания в квотном вопросе представителями власти имеет ключевое значение для тех, кто поверил в возможность досрочных парламентских выборов. Поскольку в активе Петра Порошенко уже есть роспуск парламента в первые 100 дней его президентства в 2014 году, некоторые эксперты предполагали и ускорение избирательной кампании в Верховную Раду. Однако шансы на это серьезно уменьшились после пресс-конференции президента, во время которой он опроверг предположения о роспуске законодательного органа. Если в ближайшее время пройдет кадровое обновление Центризбиркома, то вероятность досрочных выборов и вовсе будет стремиться к нулю: даже располагая большинством в ЦИК, представителям “БПП” и “Народного фронта” необходимо освоиться на новых местах, ведь Порошенко сделал ставку на полное обновление Центральной избирательной комиссии.
Интересно, какой в нынешней ситуации будет судьба новой центристской партии, идею о создании которой активно продвигает Юрий Луценко. Механическое слияние “БПП”, “Народного фронта” и “Винницкой европейской стратегии” может не дать искомого эффекта обновления политического класса, к тому же создавать снова партию перед избирательной кампанией – это моветон. Дело не только в отсутствии адекватного механизма слияния партий в законодательстве, но и в общественном запросе на новые лица. Да и сменить на ходу принципы партийного строительства вряд ли удастся: в отечественной политике не в ходу правила fair play.
Хотелось бы предостеречь не только от увлечения заблаговременно обнародованными рейтингами (в переживающем уже пятый год общественно-политический кризис обществе турбулентность очень высока, а поиск новых кумиров, как и разочарование старыми не прекращается), но и от примерки сценариев прошлых президентских кампаний на современные политические реалии. В следующем году определенно будут напряженные и сложные избирательные кампании, таящие в себе немало сюрпризов, далеко не всегда приятных для участников избирательного процесса и миллионов избирателей. Мимо вас, уважаемые читатели, выборы не пройдут, не переживайте.
Автор: Євген Магда, виконавчий директор Інституту світової політики
Опубліковано на сайті “Главред“
Заступник директора ІСП прокоментував можливе розміщення ядерної зброї в Криму
Переміщення ядерної ракетної зброї до Криму було б важко приховати, стверджує військовий експерт Ігор Козій. Так він прокоментував повідомлення про те, що Росія розмістила на тимчасово окупованому півострові ракетний комплекс стратегічного призначення «Тополь». А фахівець Олег Жданов припускає, що перегони озброєнь між США та Росією спрямовані на те, щоб економічно виснажити останню.
Заступник директора Інституту світової політики Микола Бєлєсков зазначив, що він взагалі не вірить в правдивість подібних даних. Оскільки, на думку експерта, розміщення подібної зброї в Криму взагалі недоцільне.
«Розміщення у Криму ґрунтового ракетного комплексу стратегічного призначення, або це буде «Тополь», «Тополь-М», «Ярс», не має ніякого значення військового, тобто переваг. Тому чисто з військової точки зору розміщувати його – це повний абсурд. Мені важко повірити, що у Криму була розміщена подібна система. По-друге, ціллю цих систем є не Україна. Міжконтинентальні балістичні ракети створюються для ударів по головному супротивнику гіпотетичному – це Сполучені Штати Америки. У випадку України, Росія має інші системи. Єдине, у що я можу повірити, для чого такі речі може Росія розмістити гіпотетично якісь заряди ядерні на складах – це для того, щоб показати, що Крим є територією Росії. Тобто, розміщуючи ядерну зброю в Криму, вони мітять територію», – припускає Бєлєсков.
Хоча вся інформація, пов’язана з передислокацією та розміщенням ядерної зброї, повністю секретна, повністю приховати її важко, зазначає військовий експерт Інституту Євро-Атлантичного співробітництва Ігор Козій. Особливо це стосується установки «Тополь-М», яка, за його словами, сягає 21 метру в довжину.
«Тополь» за своєму конфігурацією – це така здорова бандура, яку просто так не сховаєш. Її треба ще на Кримський півострів затягнути. А що стосується ядерних боєголовок – можу сказати, що «Феодосія-13» свого часу була саме тим сховищем, яке обслуговувало ядерні боєголовки», – сказав Козій в ефірі «Ранкової Свободи».
Він припускає, що установку могли переправити на півострів на борту літака ІЛ-76 або своїм ходом, хоча в такому разі не береться назвати конкретний маршрут.
Крім того, Козій підкреслює, що наявність ядерної зброї ще не означає наявності ядерної боєголовки.
«Як правило, ядерна боєголовка зберігається окремо, в так званих пересувних чи стаціонарних сховищах, які відповідають тільки за те, що цю боєголовку утримують в належному стані. Коли приходить відповідний сигнал, вони їх передають безпосередньо в той підрозділ, який вже її доставляє. Мається на увазі – ракетний, артилерійський, авіаційний чи інший підрозділ», – каже експерт.
Маючи потужну армію, легко вести політичні перемови – Жданов
Військовий експерт Олег Жданов визнає, що Росія має потребу в ядерній зброї і відновлює об’єкти зберігання ядерних боєзарядів і має необхідну стратегічну авіацію, проте також додає, країни, зацікавлені в контролі за ядерним озброєнням, моніторять ситуацію в Криму.
«Перемістити пускову установку «Тополь-М» – вже б весь світ про це знав. Що стосується ядерних зарядів – то тут ще простіше, тому що ядерний заряд залишає радіоактивний шлейф, і сьогодні супутники бачать ядерний заряд прекрасно, без будь-яких перешкод, і відслідковують його», – стверджує експерт.
Він сумнівається, що Москва наважиться на переміщення зброї з огляду на потенційну реакцію Заходу.
«За порушення угоди про нерозповсюдження ядерного озброєння – думаю, (передбачені санкції – ред.) впритул до відключення системи SWIFT. Тому Росія це чудово розуміє і не піде на такі ризики для себе», – міркує він.
Ігор Козій розповідає, що радіус дії «Тополь-М» – близько 12 тисяч кілометрів, тобто, запущена з Криму ракета зможе вдарити по Європі. Однак також додає, що з появою лазерної зброї чи зброї спрямованої енергетичної дії ядерне озброєння може обернутись проти того, хто його має.
«Дуже цікаві пішли тенденції, коли військово-морські сили США отримали таку лазерну установку, коли військово-повітряні сили США до кінця, якщо не помиляюсь, 2018 чи 2019 року хочуть вже мати в себе бойову установку. Зрозумійте правильно, запуск стратегічної ядерної зброї, не тактичної, може обернутись проти тієї держави, яка почне її запускати», – пояснює він.
Олег Жданов також зазначає, що ядерна зброя може виступати скоріше як фактор стримування, ніж реальний інструмент у війні. Крім того, він схильний до думки, що США використовують напругу для виснаження Кремля в довгій перспективі.
«Один зі способів тиску на Росію – це її активне втягування у перегони озброєнь, яку економіка Росії на сьогодні навряд чи потягне з врахуванням відставання технологій та рівня виробництва. Тому Сполучені Штати намагаються розставити свої сили навколо Росії. Звичайно, Росія починає відповідати, починаючи з політичних заяв і намагаючись якось наростити військову потугу. Ми спостерігаємо фактично класичну холодну війну між блоком НАТО та Росією», – констатує він.
Втім, Ігор Козій не радить сподіватись, що в результаті цього протистояння Росія звільнить окуповані українські території.
«Чи можливо, що Росія піде з України? За цієї влади, боюсь, що ні, і за тим рівнем провладної філософії, який існує – боюсь, що і наступне покоління влади в Росії буде здатне відвернути російську експансію», – визнає він.
Однак Олег Жданов наголошує, що це не привід загальмовувати реформування та посилення української армії.
«Реформа оборонного сектору, збройних сил при сприянні наших партнерів – Сполучених Штатів та країн-членів НАТО – маючи потужну армію, яка здатна вирішити питання військовим шляхом, дуже легко вести політичні перемови. Це все ж основа нашої національної безпеки, і на цьому треба робити основний наголос», – аргументує він.
Матеріал опубліковано на сайті “Радіо Свобода“.
Пропонуємо прослухати повну версію програми.
Угода з General Electric: як Україна допомагає Трампу
Минулого тижня Укрзалізниця та американська компанія General Electric Transportation підписали рамкову угоду на 1 млрд доларів, що передбачає співпрацю протягом 15 років у сфері оновлення та модернізації парку тепловозів.
Церемонія підписання відбувалася у присутності президента України Петра Порошенка та посла США в Україні Марі Йованович, а угода була проголошена новим досягненням в українсько-американських відносинах та залученні інвесторів.
Згідно з умовами угоди, восени 2018 – на початку 2019 року, Україна придбає за процедурою фінансового лізингу 30 тепловозів ТЕ33АС, виготовлених в США, з рівнем локалізації – тобто участю вітчизняного виробника у виробництві – 10%.
В майбутньому планується придбати ще приблизно 200 тепловозів, а рівень локалізації може зрости до 40%.
“Українські підприємства, які будуть залучені в кооперацію та сертифіковані GE, отримають змогу стати постачальником товарів та послуг для GE та інших виробників під час реалізації аналогічних проектів в інших країнах”, – так пояснили в “Укрзалізниці” вигоди для українських підприємств.
Також американська компанія надасть послуги з модернізації українських тепловозів та обслуговування куплених локомотивів.
Рішення про купівлю тепловозів в “Укрзалізниці” обґрунтували тим, що в локомотивному парку зараз 609 тепловозів, середній строк експлуатації яких становить 31 рік, а зношеність – 100%, тому гарантувати вчасне постачання вантажів клієнтам дедалі важче.
Проте критики угоди зауважують, що гроші з українського бюджету підуть на забезпечення замовленнями американських, а не українських підприємств.
Чому критикують угоду
В інтерв’ю ВВС News Україна Олександр Кава, який обіймав посаду заступника міністра інфраструктури у 2014-2015 роках, назвав контракт з General Electric радше політичним, аніж економічно доцільним.
“Сотні тепловозів простоюють через відсутність грошей на їх ремонт. Але достатньо відремонтувати наявні тепловози і їх можна експлуатувати ще багато років. Заміна дизель-генератора, установка сучасного обладнання – це до 1 млн доларів”, – говорить пан Кава.
Він нагадує, що Польща та Угорщина модернізували старі радянські тепловози.
Олександр Кава критикує відсутність тендеру щодо постачання тепловозів, і те, що завдання з розробки нового тепловозу не поставили заздалегідь перед Крюківським вагоноремонтним заводом, здатним його виконати.
Він звертає увагу також на вартість замовлених “Укрзалізницею” вагонів – 4,5 млн доларів за кожен, хоча раніше General Electric розпочав поставку тисячі тепловозів Індії за майже вдвічі нижчою ціною – у 2,5 млн доларів за тепловоз.
На думку пана Кави, якість та екологічність вантажних перевезень треба забезпечувати придбанням не тепловозів, а нових електровозів та заміною застарілих електровозів ВЛ8, строк експлуатації яких перевищив 50 років.
“Україні зараз необхідні вантажні електровози подвійного живлення. Всі основні коридори електрифіковані, 80% вантажів перевозять по електрифікованим залізницям”, – наголошує він.
Аргументи “Укрзалізниці”
Натомість в.о. голови правління “Укрзалізниці” Євген Кравцов говорить, що на сьогодні проблема забезпечення залізниць тепловозами стоїть гостріше, ніж електровозами.
“Через більшу кількість і кращий експлуатаційний стан, ситуація з електровозами не така критична як з тепловозами. Ми паралельно ведемо переговори з міжнародними гравцями, як можуть інвестувати в виробництво електровозів в Україні”, – пояснює він в коментарі ВВС News Україна.
За словами пана Кравцова, проблему капітального ремонту тепловозів не вирішили за всі роки незалежності, і в такого кроку зараз не буде ефекту.
“Ми бачимо неефективність в тому, що ми ремонтуємо і витрачаємо великі кошти на техніку, яка вже давно морально і технічно застаріла. Ми порівняли експлуатацію першої партії локомотивів General Electric з нашими затратами на утримання старої техніки та ремонти, і побачили економію у 100-150 млн грн на рік тільки на цій партії”, – наголошує він.
Замовлення тепловозів в General Electric пан Кравцов пояснює втратою потужностей Луганськтепловозву через конфлікт на Донбасі та неможливістю чекати ще 3-4 роки, доки якесь з інших українських підприємств налагодить випуск першого тепловозу. Він також наголошує на високих технічних характеристиках американської продукції.
“Це не єдиний випадок, коли ми закуповуємо нову техніку за процедурою фінансового лізингу”, – пояснює в.о. керівника Укрзалізниці відсутність тендеру.
“Ми проводили оцінку, хто має бути нашим партнером для оновлення рухомого складу. Технічно тепловози General Motors на сьогодні є найбільш сучасними на просторі 1520”, – додає він.
Щодо партнерів з локалізації, Євген Кравцов повідомляє, що їх обиратиме General Electric, але переговори з Крюківським заводом американська компанія вже веде.
В.о. керівника “Укрзалізниці” також вважає некоректним порівняння ціни тепловозів, які поставить General Electric в Україну з тими, які отримає Індія – через різні технічні характеристики, а також через те, що обсяг замовлення з боку Індії був величезним.
Подарунок для Трампа?
Якщо в “Укрзалізниці” пояснюють закупівлю американських тепловозів їхніми чудовими технічними характеристиками, то на Банковій відверто говорять про політичний характер укладеної угоди з General Electric.
За день до церемонії підписання угоди мотиви її укладення журналістам пояснило джерело з Адміністрації президента.
Чиновник розповів, що основні параметри угоди були узгоджені безпосередньо Петром Порошенком та Дональдом Трампом, а співпраця з General Electric має не стільки економічний, скільки політичний й безпековий характер.
Стверджувалось, що чим більше американських інвестицій в країні, тим вона важливіша для США, тому мета української влади – залучити якомога більше американських інвесторів до української економіки.
Окрім того, джерело в АП повідомило, що очікується підписання угоди з виробництва та модернізації вагонів з американською компанією The Greenbrier Companies, йдуть переговори про купівлю мобільного медичного обладнання в General Electric в рамках президентської програми сільської медицини.
Президент України Петро Порошенко у Twitter підтвердив, що обговорював з Дональдом Трампом наповнення відносин з США “практичним змістом”, саме тоді виникла ідея співпраці для потреб “Укрзалізниці”.
“Сьогодні ми вже маємо і американське вугілля, і американське ядерне паливо, і американську зброю. До цього переліку додаємо американські локомотиви та виробниче партнерство”, – повідомив він у Twitter.
Експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко сумнівається, що угоди на зразок цієї можуть допомогти Україні отримати від США безпекові гарантії.
“Говорити, що купівля чогось державою А в держави В приведе до того, що держава В буде зацікавлена в безпеці держави А, – це або відверте нерозуміння ситуації, або маніпуляція. Немає такого механізму в світі, який би перетворював економічну взаємозалежність в жорсткі зобов’язання у сфері безпеки, які держави б виконували”, – зазначає політолог.
Він звертає увагу на те, що роль України у торговельному балансі США ледь помітна.
Минулого року товарообіг двох країн склав понад 3 млрд доларів і контракт на 1 млрд з General Electric, розтягнутий на 15 років, суттєво становище не змінить, зазначає він.
Водночас Микола Капітоненко зазначає, що Україна грошами “рятує відносини” з адміністрацією Трампа, які на початку були в поганому стані через відверту підтримку українських політиків та чиновників Гіларі Клінтон на виборах у США 2016 року.
“З боку Трампа логічно було вимагати грошей на порятунок різних американських підприємств. Його передвиборчі обіцянки щодо забезпечення заводів замовленнями має хтось оплачувати, тож Україна, яка перед виборами (у США. – Ред.) вляпалася в скандал і в дуже уразливому становищі перебуває, платить. І взагалі платить за увагу, зустрічі з Трампом та підписання угод”, – наголошує експерт.
До чого тут передвиборчі обіцянки Трампа?
Водночас заступник директора Інституту світової політики Микола Бєлєсков вважає лінію України на посилення економічних взаємин зі США правильною, оскільки з 1991 року в них домінували політичні та безпекові питання, але не економічні.
“Ще кілька таких угод і виправиться дисбаланс на користь політики у двосторонніх відносинах. А без економічної складової важко очікувати стратегічного партнерства”, – пояснює він.
На його думку, про купівлю лояльності з боку США можна буде казати, лише, якщо “з’ясується, що конкуренти General Electric з ЄС пропонували Україні подібні за характеристиками тепловози за меншою ціною, але країна вибрала американські”.
Водночас пан Бєлєсков звертає увагу на значення українських замовлень для американських компаній в умовах, коли Дональд Трамп за 979 днів до наступних виборів почав готуватися до переобрання.
Україна вже закуповує вугілля марки антрацит у важливому для переобрання Дональда Трампа штаті Пенсильванія.
Пенсильванія – один зі swing states – “штатів, які коливаються”, де розрив між кандидатами республіканців та демократів на президентських виборах незначний і переможець до останнього моменту залишається невідомим. Штат входить до так званого Іржавого поясу, де сконцентрована важка промисловість США і є значні проблеми з безробіттям.
На виборах 2016 року з відривом менш ніж в 1% в Пенсильванії переміг Дональд Трамп, не в останню чергу – завдяки обіцянкам зберегти робочі місця в американській промисловості. Несподівана поразка Клінтон в Пенсильванії, Мічигані та Вісконсині подарувала йому перемогу.
На виборах 2020 року результат в Пенсильванії знову може кардинально вплинути на вибори.
“Ми фактично Трампу Пенсильванію даруємо, це прекрасно для його політтехнологів, навіть якщо це несуттєво для американської економіки. Ми допомагаємо Трампу продемонструвати турботу про американського виробника, про наявність робочих місць і він навіть має бути вдячним Києву”, – вважає Микола Бєлєсков.
На його думку, подібна допомога панові Трампу є побічним ефектом дій української влади, а не свідомими кроками на його підтримку на виборах.
“У листопаді 2016 року було поставлено завдання зацікавити Трампа у співпраці з Україною. Подальші кроки робилися з цього розрахунку”, – зазначає експерт.
Виробничі потужності транспортного підрозділу General Electric розташовані в місті Ері, в Пенсильванії. Влітку 2017 року було оголошено про закриття цього заводу, перенесення виробництва на завод у Техасі та скорочення майже 600 робочих місць до кінця 2018 року.
Не відомо, чи зможуть контракти з Україною та Індією якось вплинути на долю заводу в Ері, але в будь-якому разі Дональд Трамп може їх представити як свою турботу про збереження робочих місць в США.
Автор:
Коментар давав: Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту світової політики
Опубліковано на сайті ““
Чи можна повернути території, повертаючи людей
Останнім часом Молдова почала поступово налагоджувати стосунки із тимчасово непідконтрольною територією – Придністров’ям, або “Придністровською молдавською республікою” (ПМР).
Пожвавлення навколо цього замороженого конфлікту почалося відразу після анексії Криму та початку війни на Донбасі, коли Україна перестала “крізь пальці” дивитися на існування незрозумілого проросійського утворення в себе на кордоні, а Захід вирішив зсунути з мертвої точки процес врегулювання суперечки, яка існує в стані “заморозки” вже більше як 25 років.
Україна, зокрема, поклала край безперешкодному транзиту “російських миротворців” через українську територію – 8 червня 2015 року президент Петро Порошенко підписав закони про денонсацію угод з РФ, які дозволяли транзит через територію України російських військових у Придністров’я.
Економічна інтеграція
З 2017 року транзит через Україну продовольчих товарів до Придністров’я було дозволено здійснювати лише за умов погодження із молдовською стороною. Також з минулого року розпочалося спільне патрулювання, – за участю молдовських колег, – на Центральній ділянці українсько-молдовського кордону, так званому Придністровському сегменті (з українського боку). Тобто, поставки товарів в обхід молдовських митних правил та контрабанда теж було суттєво обмежені.
Ще з 2006 році підприємства ПМР, що здійснюють експортно-імпортні операції, вимушені були реєструватися згідно із законодавством Молдови. Відбулася поступова переорієнтація товарообігу з російського на молдовсько-європейський напрямок. Зараз експорт придністровських товарів в Молдову – більше 45%, в країни ЄС – понад 30%, в РФ – 8,7%.
В молдовських супермаркетах на почесних місцях можна побачити пляшки із відомими придністровськими коньяками, на яких в якості місця виготовлення позначені міста в ПМР, але вказано, що це – продукт Молдови. По суті, можна казати про реінтеграцію придністровського бізнесу в молдовське законодавче поле, і останні кроки України щодо транзиту товарів та спільного прикордонного контролю ще більш стимулювали цей процес.
Іншим важливим етапом налагодження відносин між Кишиневом та Тирасполем вважають відкриття мосту через Дністер.
Міст на міжнародної трасі М14 Одеса – Кишинев – Брест розташований в районі сіл Гура-Бикулуй з молдовської сторони й Бичок з боку Придністров’я було зруйновано в 1992-му році, під час бойових дій. Відбудували споруду на європейські гроші ще на початку 2000-х, але домовитися та відкрити рух по ньому змогли лише тепер. В урочистостях з цього приводу в листопаді 2017 року взяли участь “президент” ПМР Вадим Красносельський та прем’єр-міністр Молдови Павєл Філіп. Вони разом прогулялися по мосту і зробили заяви для преси, символізуючи таким чином готовність до діалогу та співробітництва.
В останні два роки були досягнуті домовленості про поліпшення стосунків між Молдовою та невизнаною республікою на Дністрі і в інших сферах.
2-3 червня 2016 року в Берліні та 27-28 листопада 2017 року у Відні відбулися засідання “Постійної наради з політичних питань у рамках переговорного процесу щодо Придністровського врегулювання” у форматі “5+2” (за участю Молдови і Придністров’я — сторін конфлікту, України, ОБСЄ і Росії – посередників, ЄС і США – спостерігачів). За підсумками переговорів сторони підписали документи (т.зв. “Берлінський” і “Віденський” протоколи).
Зокрема, йшлося про те, що Кишинів і Тирасполь мають:
- розробити правила виїзду за кордон автомобілів з придністровськими номерами;
- налагодити телекомунікації (в першу чергу, телефонний зв’язок) між лівим і правим берегом Дністра (комунікації не працювали понад 10 років).
Кишинев зобов’язався легалізувати придністровські документи про вищу освіту (йдеться про дипломи Придністровського університету імені Т.Г. Шевченка).
Тирасполь взяв зобов’язання:
- запровадити навчання в школах Придністров’я на латиниці (зараз є кирилиця),
- надати фермерам з Молдови доступ до їхніх угідь в Дубоссарському районі ПМР.
За перші два місяці 2018 роки вже виконана більшість торішніх домовленостей. Як повідомляє Місія ОБСЄ в Молдові:
- сторони домовилися про апостилювання (визнання) документів про вищу освіту, що видаються в Придністров’ї;
- забезпечено функціонування в Придністров’ї молдовських шкіл з латинським алфавітом;
- почалася робота щодо відновлення доступу молдовських фермерів до своїх земель в Дубоссарському районі.
15 лютого 2018 в Кишиневі відбулася перша зустріч у форматі “1+1” між політичними представниками Молдови та Придністров’я – Кристиною Лесник і Віталієм Ігнатьєвим. Учасники кишинівської зустрічі заявили, що протягом найближчих декількох місяців будуть досягнуті домовленості і по іншим напрямкам, зокрема про механізм, який дозволив би транспортним засобам з Придністров’я брати участь в міжнародному дорожньому русі.
Нинішній очільник Місії ОБСЄ в Молдові, посол Майкл Скенлан заявив, що швидке здійснення сторонами угод є “доказом політичної волі з обох сторін на підтримку орієнтованої на результат динаміки”.
Безсумнівним успіхом вважає останні досягнення в сфері врегулювання придністровського конфлікту спецпредставник голови ОБСЄ з придністровського врегулювання Вольф-Дітріх Хайм, що займав цю посаду впродовж минулого року. Нещодавно дипломат провів спеціальну презентацію в Києві, під час якої розказав про прорив в зближенні позицій сторін – перший за останні десятиріччя. Але, відповідаючи на питання щодо впливу реалізації цих “малих кроків на зустріч один одному” на загальне врегулювання конфлікту – на повернення Придністров’я до складу Молдови – він дав зрозуміти, що поточні завдання – це покращення повсякденного життя мешканців невизнаної республіки в рамках боротьби за права людини, незалежно від місця їх проживання.
Втім, Кишинів вірить, що поступово вирішення локальних питань допоможе, в кінцевому рахунку, реінтегрувати Придністров’я до складу Молдови. У Відні, підбиваючи підсумки переговорного раунду в форматі “5+2”, віце-прем’єр Молдови Георге Белан заявив, що прорив у вирішенні цілого списку соціально-економічних питань наблизив сторони до початку обговорення проблеми статусу Придністров’я. “Маленькими кроками ми наближаємося до головного питання, яке будемо обговорювати. Я маю на увазі особливий правовий статус для Придністров’я”, – підкреслив він.
“Повзуче” визнання ПМР
За неофіційною інформацією, проект документу, який регламентує політичну реінтеграцію, вже існує. “Придністровській автономії”, або як там буде називатися цей регіон в складі Молдови, Кишинів нібито готовий запропонувати широкі повноваження в економічній, соціальній, культурній сферах. Прикладом такого регіону із особливим статусом може стати вже існуюча в складі Молдови Гагаузька автономія, яку на початку 1990-х вдалося не перетворити на зону бойових дій, а потім мирно повернути до складу єдиної держави.
Окрім надання особливого статусу Придністров’ю, ще однією важливою частиною врегулювання конфлікту в Кишиневі є переформатування миротворчої місії. Йдеться про вивід з Придністров’я російських військ і трансформацію нинішньої миротворчої операції за участю РФ в цивільну місію з підтримання миру з міжнародним мандатом.
Закликати владу РФ вивести свої війська з території придністровського регіону і зупинити підтримку “сепаратистських рухів усередині Молдови” запропонували Конгресу США парламентарі Давид Прайс і Піт Олсон. Як повідомляють ЗМІ, 20 лютого 2018 конгресмени, що входять до групи дружби “Молдова-США”, зареєстрували проект резолюції на підтримку Молдови. “Довгостроковий мир і стабільність в Молдові – ключовий пріоритет для США, і це може бути досягнуто лише в тому випадку, якщо територіальна цілісність і незалежність Молдови і всіх інших європейських країн буде дотримуватися”, – підкреслюється в документі.
Підтримують Молдову в питанні про виведення російських військ, дислокованих в Придністров’ї, і в ОБСЄ. Як сказано в повідомленні ЗМІ, про це заявив генеральний секретар організації Томас Гремінгер під час недавніх переговорів з молдовським прем’єром Павлом Філіпом.
Ці новини не на жарт розлютили Кремль. Російські та проросійські пропагандистські ресурси почали пророкувати, що вивід російських військ з Придністров’я неодмінно викличе загострення конфлікту аж до поновлення збройного протистояння.
Якщо ж казати про ставлення до “миротворчих сил РФ” в ПМР, то один факт все пояснює – в 2016 році парламент Придністров’я ухвалив закон, який передбачає кримінальну відповідальність за заперечення позитивної ролі російських миротворців.
Отже, незважаючи на наявні успіхі в зближенні Придністров’я з Молдовою в економічному та гуманітарному напрямку, очевидно, що спроби Кишинева зайнятися політичною частиною реінтеграції призвели лише до активізації зусиль Росії щодо збереження нинішнього статус-кво, тобто фактичної окупації (“ефективного контролю”) частини Молдови.
Що стосується точки зору Тирасполя, то на сьогодні не існує переконливих аргументів, які змусили б ПМР повернутися до складу Молдови. Більшість мешканців Придністров’я мають молдовські паспорти, отже, можуть спокійно переміщуватися за межі невизнаної республіки, в тому числі – до ЄС (завдяки безвізу). Фактично, не існує економічної блокади – придністровські підприємства, якщо вони дотримуються молдовського законодавства, можуть вільно експортувати свою продукцію, зокрема, до Європи.
Немає обмежень і по імпорту товарів до ПМР, якщо він юридично відбувається «через Молдову». Тепер ще налагоджуються транспортні та телекомунікаційні зв’язки, будуть визнаватися придністровські дипломи, вирішиться питання із номерними знаками для авто з ПМР… Юридично невизнана республіка де-факто веде майже повноцінне життя, і її мешканці все менше відчувають дискомфорт від сумнівного статусу ПМР. Представники придністровської влади наголошують, що “Придністровська держава відбулася” і пропонують Молдові “розлучення” за чехословацькою схемою.
Висновки для України з придністровського “кейсу” є дуже повчальними. По-перше, треба визнати, що вирішення проблем людей не призводить автоматично до вирішення державних проблем, а реінтеграція населення не є запорукою відновлення територіальної цілісності країни.
По-друге, реінтеграційна діяльність лише в соціально-економічної та гуманітарній сфері, під девізом покращення життя людей, призводить до консервації невизнаних утворень та може зробити для них неактуальним питання політичної реінтеграції.
Автор: Наталія Іщенко, заступник директора Інституту світової політики.
Опубліковано на сайті “Еспресо“
“Залізна” Меркель та її обеззброєні солдати
Експерти вважають, що станом на сьогодні німецькі війська не здатні оборонятись. Країна-лідер ЄС недооцінює загрозу з боку Росії?
Початок 1950-х. Пам’ять про руйнування і жертви внаслідок дій Третього рейху іще надзвичайно свіжа. Проте США, не зважаючи на заперечення Франції, активно просувають ідею переозброєння нещодавно створеної Федеративної республіки Німеччина і її приєднання до НАТО. Причина проста і банальна – за розрахунками американських військових Північноатлантичному альянсу критично необхідні потужні збройні сили ФРН для протидії можливому наступу СРСР. Як наслідок, вже в 1955 році ФРН стала новим членом НАТО. Протягом Холодної війни західна Німеччина витрачала щороку не менше 3,3% ВВП на оборону, тим самим будучи відповідальним членом Альянсу.
Проте із 1991 року ситуація почала змінюватися не в кращий бік. На сьогодні ФРН є головним об’єктом критики із боку США як країна із найбільшим розривом між економічним і військовим потенціалом. Така критика сприяла тому, що витрати ФРН на оборону протягом 2016-2018 років виросли із 1,06% до 1,26% ВВП. Окрім того, Збройні сили Німеччини (Бундесвер) склали основу багатонаціонального батальйону НАТО, який розгорнули в Литві в 2016-2017 роках. Нещодавно стало відомо про те, що до 12 тисяч німецьких солдат мають цього року долучитися до навчань НАТО, а це в 3 рази більше порівняно з минулим роком. Зрештою, нова коаліційна домовленість щодо формування правлячого уряду до 2021 року передбачає збільшення витрат на оборону. Хоч між німецькими партіями на сьогодні немає єдності щодо того, чи доцільно доводити витрати на оборону до мінімально необхідних 2% ВВП до 2024 року, як передбачає рішення Уельського саміту НАТО 2014 року.
Та демонструють інші новини, загальна ситуація в Бундесвері не дає приводу для оптимізму. Перш за все, минулого тижня видання Die Welt повідомило, що відповідна бригада збройних сил ФРН не зможе в 2019 році очолити Об’єднану оперативну групу підвищеної готовності (VJTF) на ротаційній основі. Солдатам 9-ої танкової бригади в Мюнстері не лише не вистачає танків (лише 9 із 44 в бойовій готовності), немає в достатній кількості й більш базових речей – приладів нічного бачення, зимового одягу, бронежилетів. Ліквідувати прогалини планують за рахунок інших частин. Проте внутрішня оцінка Міністерства оборони ФРН, як повідомило інше німецьке видання, показує неспроможність вийти на необхідні показники по базовому оснащенню до 2021 року. При цьому, як виявилося в процесі, німецькі парламентарі фактично не знають повною мірою про ситуацію щодо озброєння і оснащення Бундесверу, що ставить питання щодо ефективності німецької моделі цивільного контролю над сектором безпеки і оборони.
Тож виникає питання: наскільки ефективно 8 тисяч німецьких солдат (фактично до 2 бригад) зможуть прийняти участь в багатонаціональних навчаннях НАТО восени 2018 року, якщо в ФРН виникають проблеми навіть щодо повного забезпечення однієї бригади?
У 2015 році в Бундесвері вже був випадок, коли для участі батальйону в навчаннях Північноатлантичного альянсу в Норвегії необхідно було запозичити в 56 інших з’єднань збройних сил більше 14 тисяч одиниць спорядження і техніки для повної комплектації. Тож виникають сумніви, що подібний трюк вдасться виконати стосовно двох бригад.
Проте на сьогодні мова йде не лише про проблеми в Сухопутних силах і танкових військах – криза бойової готовності і оснащення охопила всі без виключення роди військ Бундесверу. Навесні 2017 року видання Zeit публікувало статистику щодо того, скільки відповідних систем озброєння перебуває в готовності, а також про те, як змінювалась динаміка їх кількості в 2014-2017 роках. Ця статистика особливого оптимізму не викликає.
Проте, як показали пізніші публікації, ситуація із тими ж танками Leopard 2 ще гірша, ніж повідомляло видання Zeit. У листопаді 2017 року стало відомо, що лише 95 із 244 танків Leopard 2 перебувають в повній бойовій готовності, а 86 танків не мають запасних частин, а отже не працюють.
Ситуація на флоті теж далека від ідеальної. В лютому 2018-го уповноважений Бундестагу із справ військовослужбовців Ханс-Петер Бартельс виступив із вимогою припинити участь військово-морських сил ФРН в операціях НАТО, ЄС і ООН через нестачу суден. Цього ж місяця уповноважений в щорічній доповіді повідомив про те, що ВМС ФРН мають лише 9 із 15 запланованих фрегатів. Показово, що при цьому німецька суднобудівна компанія TKMS почала цього ж місяця створення першого корвета для Ізраїлю по проекту Saar 6. Всього німецькі корабели мають створити і передати Ізраїлю 4 корвети по цьому проекту. Паралельно Тель-Авів уже отримав 6 підводних човнів класу Дельфін від ФРН і в жовтні 2017 року була підписана попередня домовленість на постачання іще 3 додаткових підводних човнів для Ізраїлю. В той же час, як стало відомо восени минулого року, жодна зі 6 субмарин Тип 212 ВМС ФРН не перебуває в бойовій готовності – всі вони знаходяться на ремонті. Така ось парадоксальна ситуація.
Тож у січні Ханс-Петер Бартельс визнав, що збройні сили ФРН фактично не здатні до виконання завдань в рамках колективної оборони. А саме це завдання по обороні держав-членів НАТО є основою існування альянсу.
На сьогодні відкритим залишається питання наскільки швидко ФРН зможе ліквідувати численні прогалини в національному воєнному будівництві. Протиріччя між ХДС/ХСС та СДПН по питанням збільшення витрат на оборону показують, що в німецькій еліті до сьогодні немає консенсусу щодо цього питання. І це попри те, що з початку нинішнього десятиліття світ дедалі більше звертається до силової політики в міжнародних відносинах. До речі, тут є ще один парадокс. Теорія міжнародних відносин вчить, що коли країна перебуває в умовах загрози чи використання іншими державами збройних сил як інструменту зовнішньої політики, то реакцією на це в тому числі є швидке нарощення власного військового потенціалу. Проте незважаючи на те, що РФ із 2014 року почала політику активного використання власних збройних сил для перекроювання кордонів в Європі і просування власних інтересів, ФРН поки ще не особливо поспішає діяти за приписами.
Автор: Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту світової політики
Опубліковано на сайті “Новое время“
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.