Архіви: Публікації

Найамбіційніші мирні плани Євросоюзу: як Брюссель стимулює балканські країни до реформ і боротьби з корупцією

У різні періоди балканської історії вплив на регіон мали різні світові держави та імперії. Зараз на Балканах присутні і США, і Росія, і Туреччина, і навіть Китай, але найвпливовішою силою регіону є Європейський союз. На сьогодні ЄС є головним інженером мирного буття на Балканах та архітектором європейського майбутнього регіону.

Євроінтеграція є головною метою всіх західнобалканських країн, що досі не є членами Євросоюзу. Завдяки бажанню приєднатися до ЄС, Брюсселю вдається стимулювати країни регіону до проведення реформ, боротьби з корупцією, запровадженню верховенства права та інших масштабних трансформацій.

Найамбіційнішими з цих перетворень є втілення в життя мирних планів Євросоюзу в країнах, які були частиною Югославії. Справа в тому, що, незважаючи на припинення військових дій в колишній СФРЮ майже 20 років тому, між деякими країнами та в окремих із них і досі триває політична фаза мирного врегулювання конфліктів.

Визнання Косова

Найскладніша ситуація склалася із Сербією та Косово.

Сербія, як відомо, не визнає Косово і вважає цю частково визнану державу своєю провінцією «Косово і Метохія». Косово, натомість, де-факто не контролює частину своєї території, де компактно проживають серби.

Таким чином, косовсько-сербська проблема має два виміри, два пласти.

З одного боку, це відносини по лінії Сербія – Косово і взагалі питання міжнародного визнання Республіки Косово. З іншого – відносини центральної влади Косова зі сербськими анклавами. Останні сім років Євросоюз наполегливо намагається вирішити ці дві проблеми одночасно.

Перша сфера застосування дипломатичних зусиль з боку Брюсселя – робота щодо забезпечення умов для перетворення Косово в міжнародно визнану державу, члена ООН.

Станом на 1 січня 2018 року Республіка Косово отримала 114 дипломатичних визнань, зокрема її визнали 110 держав зі 193 (тобто, більше половини) країн-членів ООН. Міжнародний суд Організації Об’єднаних Націй у Гаазі ще в 2010-му визнав проголошення незалежності Косова від Сербії правомірним. Цього ж року Європейський парламент схвалив резолюцію із закликом до країн Євросоюзу, які ще не визнали Косово, зробити це. Втім п’ять членів ЄС з 28 – Іспанія, Греція, Кіпр, Румунія, Словаччина – досі продовжують підтримувати сербську позицію і відмовляються від такого кроку.

Ще важливішою для остаточного міжнародного визнання, зокрема, для вступу до ООН нової балканської держави, є позиція постійних членів Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй. Рішення про прийом нових членів ухвалюється Генеральною Асамблеєю ООН, але за рекомендацією Ради Безпеки. Втім, на сьогодні два члени РБ ООН, які володіють правом вето – Росія та Китай – є противниками незалежності Косова, тому шанси отримати в Раді Безпеки позитивні рекомендації щодо прийому частково визнаної балканської країни до ООН є сумнівними.

У цих умовах єдиним варіантом забезпечення міжнародного визнання Косова є отримання згоди на такий крок з боку Сербії. Зрозуміло, якщо сербська держава сама відмовиться від претензій на свою провінцію, то це відмінить зобов’язання із підтримки територіальної цілісності Сербії і з боку іноземних урядів.

Євросоюз намагається домогтися від Сербії компромісного рішення щодо Косова, яке б розблокувало міжнародне визнання цієї республіки. Для цього ЄС просто «прив’язало» вирішення цього питання до європерспектив Белграда.

У 2011 році Європейська Комісія оприлюднила плани подальшого розширення і рекомендувала Раді ЄС надати статус кандидата Сербії, але з певними зауваженнями. Єврокомісія підкреслила, що переговори щодо членства Сербії в ЄС розпочнуться лише після врегулювання питання статусу Косова. Через сім років позиція Євросоюзу не змінилася. Буквально на днях посол Франції в Сербії Фредерік Мондолоні знову нагадав: «Не буде інтеграції Сербії в ЄС без угоди про Косово».

Вже більш ніж півроку в Сербії триває так званий внутрішній діалог щодо статусу «Косово і Метохії», започаткований президентом Сербії Александаром Вучичем. Все йде до того, що Белград піде на компромісний варіант вирішення косовського питання. Судячи з усього, це буде виключення згадки про Косово з тексту сербської Конституції та підписання спеціальної угоди між Белградом та Приштиною за посередництвом Брюсселя, яка б містила згоду Сербії на членство Косова у міжнародних організаціях, у тому числі в ООН.

Останні події в регіоні – вбивство сербського політика Олівера Івановича на півночі Косова – призупинили перемовини Сербії та Косова під егідою ЄС. Але офіційні заяви з Белграда, Приштини та Брюсселя кажуть про те, що діалог буде продовжено.

«Особливі райони» по-косовськи

Інший напрямок діяльності європейської дипломатії – врегулювання проблеми сербських анклавів у Косово.

Якщо максимально спростити суть цього плану, то пропозиції ЄС схожі на політичну частину Мінських домовленостей. Косово має надати особливий статус сербським районам, що на сьогодні не визнали владу офіційної Приштини і де-факто контролюються місцевими сербами, яких всіляко підтримує Белград.

У квітні 2013 року Сербія та Косово за посередництвом Європейського Союзу підписали угоду, що передбачала надання сербським анклавам Косова автономії. Північна Мітровиця, Лепосавич, Звецан та Зубін Поток, згідно із документом, мають бути об’єднані у так звану Асоціацію сербських муніципалітетів.

У серпні 2015 року Сербії та Косово, за посередництвом високого представника ЄС Федеріки Могеріні, вдалося досягти конкретних домовленостей щодо формування сербської автономії.

Асоціації сербських муніципалітетів були обіцяні широкі повноваження у сфері місцевого самоуправління та можливість зберегти незалежні від центральної косовської влади зв’язки зі Сербією. Окрім того, сербські райони мали отримати право на самостійне ухвалення рішень у сфері економіки, освіти і охорони здоров’я та вплив на кадрові призначення керівництва місцевих правоохоронних органів та суддів.

У жовтні 2015 року Євросоюз та Косово підписали Угоду про стабілізацію та асоціацію. Документ фактично напряму встановлював зв’язок між наданням допомоги для проведення реформ (645,5 млн євро), запровадженням безвізу для громадян Косово та нормалізацією відносин Косова із сусідами. Першою чергою, малося на увазі продовження діалогу Приштини і Белграду та виконання вже досягнутих домовленостей щодо сербської автономії.

Договір з ЄС косовський парламент ратифікував, але опозиційним політикам акцією протесту вдалося заблокувати втілення плану надання особливого статусу сербським районам.

Втім, після дострокових виборів, у вересні 2017 року парламент Косова сформував коаліційну більшість та проголосував за новий уряд. До урядової коаліції увійшли депутати в тому числі і з сербської партії, тому, згідно із задекларованими цілями нової влади, європейський план стосовно надання особливого статусу сербським районам має всі шанси на успіх.

На цьому процесі також негативно відобразилося нещодавнє вбивство політика-серба, але про відмову від плану зі створення Асоціації сербських муніципалітетів ніхто з косовських можновладців не заявляє.

Влада Косова зацікавлена в нормалізації стосунків із Сербією, тому що розуміє – немає альтернативи домовленостям за європейськими правилами. Інакше країна так і залишиться лише частково визнаною та ізольованою.

Якщо раніше Приштину «через голову» Європи напряму підтримували Сполучені Штати, то останні роки американці віддали косовську тему «на відкуп» європейцям. Показово, що США на днях відмовили нинішньому прем’єру Косова Рамушу Харадінаю у візі, хоча раніше косовський урядовець сподівався, що втручання Сполучених Штатів посилить позиції Косова у перемовинах із Сербією та ЄС і навіть закликав США «повернутися на Балкани».

Примирення без НАТО

Україна має ретельно вивчати процеси, що відбуваються сьогодні на Балканах, зокрема, між Сербією та Косово, для того, щоб знати та розуміти логіку європейської дипломатії у підходах до вирішення конфліктів та їхніх наслідків.

Звичайно, аналізуючи миротворчі зусилля європейців на Балканах не треба забувати, що вирішальну роль в припинення збройного протистояння у колишній Югославії зіграли успішні військові операції. Тоді, в середині та наприкінці 1990-х або самі колишні республіки СФРЮ успішно атакували югославсько-сербські війська (як Хорватія), або це робило НАТО – під час бойових дій в Боснії і Герцеговині та Косово. І тільки після застосування військових методів «примушення до миру» починалося успішне втілення мирних планів міжнародної спільноти.

Ми військовий етап або «епізод», в якому відбувається утихомирення агресора за допомогою сил Альянсу, із зрозумілих причин пропускаємо, і вимушені відразу переходити до втілення суто дипломатично-політичних мирних планів, які підтримують наші західні партнери. Саме тому вивчення «технологічних схем» та «типових проектів» ЄС з «розбудови миру» на Балканах для нас є не менш важливою справою, ніж розбір військових операцій. Втім, деякі важливі висновки можна зробити вже після побіжного вивчення балканських реалій. По-перше, мирні плани – це може бути надовго, по-друге, в процесі примирення із ворогом можна ненароком загострити внутрішньополітичне протистояння.

Автор: Наталя Іщенко, заступник директора «Інститут світової політики»

Опубліковано на сайті «Главком»

Сьогодні ідея про стратегічне партнерство України та США – це швидше ідеал, ніж реальність

Після обрання Дональда Трампа, 2017 рік видався в українсько-американських взаєминах фактично прямо протилежним очікуванням. Замість скасування існуючих санкцій щодо РФ за агресію проти України їх було кодифіковано на рівні американського національного законодавства із правом Конгресу давати згоду на відміну. Замість «великої домовленості» між Вашингтоном і Москвою у світовому масштабі, в новій американській стратегії національної безпеки РФ назвали «ревізіоністською державою» та визнали за необхідне протидіяти російській деструктивній політиці. На місце Вікторії Нуланд прийшов Курт Волкер, який, на відміну від попередниці, активно пояснює тонкощі американської позиції щодо врегулювання українсько-російського конфлікту на Донбасі. Цим він знімає основу для значної частини спекуляції і страху щодо можливості сепаратної американо-російської домовленості за рахунок національних інтересів України. Та і власне позиція, яку відстоює спеціальний посланник щодо України по питанням можливого розгортання миротворчої місії ООН майже повністю відтворює позицію офіційного Києва і йде врозріз із баченням Москви. Врешті-решт, наприкінці 2017 року в США не просто повернулися до питання можливого надання Україні летального оборонного озброєння, але, якщо вірити американським ЗМІ, це питання вирішили на нашу користь.

Так, до зміни політики офіційного Вашингтону щодо Києва та українсько-російського конфлікту призвів цілий комплекс причин. Тут і розслідування можливих зв’язків/змови між нинішньою адміністрацією і РФ в 2015-2016 роках, зміни серед ключових радників американського президента, які виступають за спадковість американської зовнішньої політики. До того ж, цілеспрямована діяльність Адміністрації Президента і МЗС зіграла свою позитивну роль. Ба більше. Можна впевнено говорити про те, що завдання мінімум у відносинах з новим господарем Овального Кабінету Україна виконала доволі успішно. Офіційний Київ не просто доніс до адміністрації Дональда Трампа власне бачення щодо українсько-російського конфлікту, але і зробив все можливе, щоб це бачення було прийнято до розрахунків Вашингтону. Відтак, 2017-ий – це рік досягнень в українсько-американських відносинах. Хоча, можливо, відчуття успіхів ще більше посилюються на фоні апокаліптичних очікувань кінця 2016-початку 2017 року.

Проте ситуація далека від ідеальної – точніше від того, що прийнято називати «стратегічним партнерством» у відносинах між Україною і США, або новою якістю. Саме ці словосполучення українська влада регулярно використовувала в другій половині 2017 року. Дійсно, в цьому питанні є певна асиметрія щодо того як ситуацію бачать в Києві та Вашингтоні. Для України США і справді навіть на сьогодні є стратегічним партнером, оскільки від позиції Вашингтону значно залежить те, як світ реагує на українсько-російську війну. В той же час те, що мало місце в українсько-американських відносинах протягом 2017 року явно не дотягує до справжнього стратегічного партнерства. Перший за 10 років візит міністра оборони США Джеймса Меттіса до України є показовим, але систематичне військово-технічне співробітництво набагато важливіше. Аналогічно, окремі нові проекти в економічній сфері і зростання торгівлі протягом 2017 року не компенсують того, що в абсолютних показниках мова йде про 2-3 млрд. доларів. Так само з прямими іноземними інвестиціями із США в Україну: на 1 жовтня 2017 року вони складали 541 млн. доларів або 1,4% від загального об’єму. Тому ідея про стратегічне партнерство, яка була закріплена у відповідній хартії 2008 року, і сьогодні є швидше ідеалом чим реальністю. Без відповідного рівня відносин у військовій і економічній сфері стратегічне партнерство втрачає основу для існування. Без цього, в тому числі, в кінці кінців Вашингтон не буде сприймати офіційний Київ як критичний елемент реалізації власної зовнішньої політики в Євроатлантичному регіоні.

Не секрет, що ключі від покращення ситуації в відповідних сферах знаходяться в Україні. Нова редакція стратегії національної безпеки США чітко говорить про те, що Вашингтон готовий підтримувати держави, які прагнуть перетворитися на демократичні та бути американськими партнерами на міжнародній арені. Проте мова йде не про створення хронічних реципієнтів економічної допомоги, а сприяння в перетворенні на самодостатні країни, які в тому числі стануть ринками для американських товарів. Як підсумовують автори стратегії – США потрібні сильні, а не слабкі партнери. А тому в 2018 році перед Україною у взаєминах із США стоять інші завдання і успіх тут не гарантований. Слід подолати ту логіку, яка існувала в українсько-американських взаєминах протягом всього часу їх існування, коли наголос робився саме на питаннях міжнародної і європейської безпеки, в той час як інші питання були по суті маргінальними.

Насамкінець про ставки в питанні гарантування справжнього стратегічного характеру відносин із США. Українсько-російський конфлікт рано чи пізно буде вирішений, або, щонайменше, йому буде все важче конкурувати з іншими проблемами світової політики за увагу американського керівництва. Як наслідок, є великі побоювання, що український напрямок і загалом втратить свою актуальність для Вашингтону. Це може бути повторення періоду 2010-2013 років, коли українська проблематика була майже непомітною в Вашингтоні. Від того, наскільки успішно вдасться надати реального значення словосполученню «стратегічне партнерство» протягом наступних декількох років, залежить, чи буде Україна фігурувати в розрахунках США в XXI столітті загалом.

Автор: Заступник директора Інституту світової політики Микола Бєлєсков

Опубліковано на сайті “Новое время“

Силові спецоперації Росія застосовує на Балканах все частіше

Коли ми кажемо «гібридна агресія Росії», ми насамперед згадуємо наступ «руского міра» на Україну. Але не тільки наша країна є об’єктом застосування російських «змішаних» методів впливу. «Почесне» перше місце серед цілей кремлівських стратегів наша країна ділить з є Балканами, точніше, з колишніми югославськими республіками.

Україні потрібно уважніше вивчати балканський досвід протистояння російському впливу та втручанню у внутрішню політику – методи, які застосовує РФ, не змінюються в залежності від регіону, а розробляють та втілюють спецоперації, судячи з усього, одні і тих самі люди.

«Гібридні» інструменти росіян в колишній Югославії є різноманітними, від пропаганди в медіа до організації силових спецоперацій. При чому останній тип прихованого втручання у внутрішні справи інших держав РФ застосовує на Балканах все частіше.

Найбільш відомою спецоперацією останніх років, до якої, як стверджують, має відношення Росія, є спроба державного перевороту в Чорногорії.

За день до голосування на парламентських виборах в цій країні в жовтні 2016 року чорногорські правоохоронці затримали групу з 20 людей, в основному колишніх силовиків, в тому числі — громадян Сербії, що готувала повалення влади. Планувалися захоплення парламенту, замах на тодішнього прем’єр-міністра Міло Джукановича… У результаті цих дій до керівництва країни мали прийти політики з проросійських партій.

Мета спецоперації була зрозуміла – шляхом зміни влади в Чорногорії запобігти вступу країни до НАТО. Вплинути на офіційну Подгорицю за допомогою корупції або тиску та погроз не вдалося, і в хід пішли силові методи.

У ході розслідування правоохоронці знайшли докази того, що організаторами путчу були два офіцери ГРУ РФ, Едуард Шишмаков і Володимир Попов. Для проведення спецоперації вони найняли сербського націоналіста Александра Сінджеліча, який до того допомагав росіянам під час захоплення Криму, а потім брав участь в бойових діях на Донбасі.

Після того, як путч провалився, Сінджеліч став свідком звинувачення. Його свідчення, в тому числі, і щодо участі в змові росіян, стали ключовою частиною процесу.

Після «розгрому» путчистів чорногорська прокуратура взялася за перевірку схожих на парамілітарні та пов’язані з Росією організації. Зокрема, правоохоронців зацікавило «Балканське козаче військо», про створення якого було заявлено за місяць до невдалого перевороту, у вересні 2016 року. (В урочистій церемонії з приводу початку роботи цієї структури в приморському місті Котор брали участь члени відомого в Україні російського байкерського клубу «Нічні вовки»). Влада Чорногорії відмовилася реєструвати «козаче військо» як громадську організацію, а після провалу путчу та уваги з боку правоохоронців «козаки» взагалі зменшили свою активність в Чорногорії.

«Балканське козаче військо» було створене за місяць до невдалого перевороту у Чорногорії

Верховним отаманом «Балканського козачого війська» є Віктор Заплатін – учасник бойових дій в Придністров’ї, Абхазії, Боснії і на сході України. Він був «першим заступником командувача прикордонними військами «ЛНР», а тепер виконує обов’язки «уповноваженого представника «Союзу добровольців Донбасу» на Балканах». Керівником «Балканського козачого війська» є колишній «прем’єр-міністр ДНР» Олександр Бородай, який з деяких пір очолює ту саму організацію «донбаських добровольців».

Основна діяльність «балканських козаків» зосереджена в Сербії та Республіці Сербської (Боснія і Герцеговина). Там вони, зокрема, регулярно відкривають пам’ятники російським добровольцям, що в різні періоди часу воювали на Балканах разом із сербами – проти турків, боснійців та хорватів…

Є відділення «Балканського козачого війська» і в Косово. У сербському анклаві на півночі республіки російські екстремісти взагалі почувають себе комфортно і вільно «вештаються», як кажуть політологи з Косова. Цей факт присутності росіян став однією з причин того, що нещодавне вбивство сербського політика в Косово, колишнього кандидата в мери міста Косовська Мітровиця Олівера Івановича, багато хто розцінив як ще одну спецоперацію, до якої можуть бути причетна Росія. Як написала одна з газет, не відомо, хто вчинив убивство, та непрямі докази вказують на те, що це був Кремль.

У Чорногорії спецоперація за участю росіян була спрямована на перешкоджання вступу країни до НАТО. Теракт в Косово, хто б за ним не стояв і що б не планував сказати цим вбивством, теж де-факто мав геополітичне значення.

Вбивство сербського політика в Косово стало на заваді налагодженню стосунків між Приштиною та Белградом. Саме в день, коли стався теракт, в Брюсселі мали розпочатися перемовини між сербською та косовською делегаціями за сприяння Європейського Союзу. Але вони були перервані.

Якщо Приштина та Белград не зможуть домовитися і знову сісти за стіл переговорів, негативні наслідки пострілів в Косовській Мітровиці відчують обидві сторони. Без нормалізації відносин з Косово, Сербія не зможе стати членом ЄС, а без досягнення домовленостей із Сербією Косово, в свою чергу, не зможе стати членом ООН, тобто отримати повне міжнародне визнання. Очевидно, кому зі глобальних світових гравців вигідна неєвропейська Сербія і невизнане Косово…

Окрім прихованого втручання в справи регіону, Росія багато чого «гібридного» робить відкрито, але «легендовано». (Легендування – спосіб захисту інформації від розвідок, що передбачає навмисне поширення і підтримку неправдивої інформації про функціональне призначення об’єкта захисту.) Такою діяльністю є робота Російського гуманітарного центру, якій вже декілька років працює в Ніші (Сербія).

Росія фактично створила військову базу на Балканах під виглядом гуманітарного центру

Перший раз у фокус уваги громадськості цей центр потрапив під час масштабної повені на Балканах навесні 2014 року. Тоді на допомогу постраждалим в райони стихійного лиха в Сербії та Боснії з Нішу відправилося… більше сотні російських рятувальників на важкій техніці подвійного призначення. Зрозуміло, яке враження ця картина, що нагадувала армійський наступ, справила на регіон, де досі реалізуються миротворці операції та присутні миротворчі військові підрозділи.

Після цієї гуманітарної акції Російським центром в Ніші зацікавився Захід. Окрім всього іншого виявилося, що, окрім можливості приймати на сусідньому із базою рятувальників аеродрому літаки з Росії з важкою технікою та особовим складом, «гуманітарії» можуть стежити за всіма Балканами за допомогою системи «космічного моніторингу». За легендою, цей комплекс лише допомагає створювати точний прогноз погоди. Втім посольство США в Сербії вважає, що Російський гуманітарний центр є насправді «центром шпигунства», а американська преса пише про те, що Росія фактично створила в Ніші військову базу.

Подібний центр Росія почала створювати в минулому році і в Республіці Сербській, яка є автономією Боснії і Герцеговини. На сьогодні вже сформовано загін місцевих рятувальників, яких росіяни підготували в Ніші. Але план створення другого Російського гуманітарного центру (або гібридної військової бази) на Балканах вже зіткнувся із проблемами.

В організації воєнізованих загонів в Боснії і Герцеговині, що підкоряються президенту Республіки Сербської Мілорадe Додікe, беруть участь найманці, що пройшли підготовку у Російській Федерації

Боснійські ЗМІ з’ясували, що загін рятувальників, який має назву «Сербська честь», насправді займається охороною проросійського президента Республіки Сербської Милорада Додика і є парамілітарним угрупуванням. Прокуратура Босній і Герцоговини вже розпочала своє розслідування, і в цих умовах навряд чи ще одна гібридна база РФ має шанс постати ще і в Боснії.

Цю розповідь про явне та приховане російське втручання в справи балканських країн можна ще продовжувати і продовжувати. Росія не шкодує сил та ресурсів на посилення впливу в регіонах своєї історичної присутності. Тут, окрім суто гуманітарних інструментів по типу пропаганди в медіа або культурних проектів, що призначені для Західної Європи та Північної Америки, можна побачити спецоперації у дусі КГБ за участю агентів розвідки і місцевих найманців, розгалужену міжнародну мережу парамілітарних угрупувань,спеціально підготовлену команду «громадських діячів» та просто лідерів бойовиків, які виконують гібридні завдання в різних регіонах світу, легендовані бази військового спрямування, які маскуються під гуманітарні центри.

Всі ці «фокуси», які мають місце на Балканах, можуть бути реалізовані і в Україні. І не в анексованому Криму та окупованому Донбасі, де «зелені чоловічки», фейкове ополчення зі зброєю, «знайденою в шахтах», діючі російські офіцери «іхтамнєти», замасковані під відпускників або «добровольців», гуманітарні конвої, які підозрюють у військових поставках, вже нікого не дивують, а в інших частинах країни. В тому і сенс гібридних методів впливу, що вони ефективно працюють саме там, де триває нібито мирне життя…

Автор: Заступник директора Інституту світової політики Наталя Іщенко

Опубліковано на сайті “Главком“

В України нема іншого виходу, окрім як послухатися МВФ та ЄС. Інакше – криза, а Росія тільки цього і чекає

За останній тиждень в ЗМІ з’явилась низка заяв західних партнерів України, де вони в доволі жорсткій формі висловлювали претензії щодо блокування владою важливих реформ. Перший дзвіночок пролунав 10 січня – голова представництва Євросоюзу в Україні Х’юг Мінгареллі закликав створити Антикорупційний суд не як-небудь, а негайно. 15 січня з’явилась заява Міжнародного валютного фонду, в якій наші кредитори висловили незгоду на межі дипломатичності (чи й поза нею?) щодо президентського законопроекту про Антикорупційний суд.

А 16 січня втрутився і Світовий банк, який висунув ультиматум: якщо не врахуєте наші вимоги, про 800 мільйонів доларів кредиту не може бути й мови.

Одночасно з’являлись заяви і євродепутатів, і послів країн Заходу, зокрема Великобританії та США, які також були невдоволені виконанням Україною зобов’язань перед МВФ та ЄС.

Вимоги Заходу не обмежуються створенням незалежного Антикорупційного суду. Зокрема, Х’юг Мінгареллі в заяві 10 січня закликав владу припинити тиск на антикорупційні органи НАБУ і НАЗК, надати НАЗК ресурси для перевірки декларацій та скасувати норму про декларування громадських антикорупційних активістів. А 16 січня СБ доповнив свій перелік вимог якнайшвидшим введенням в дію закону про аудит фінансової звітності та аудиторську діяльність.

Такий «асортимент» вимог дозволяє говорити про надзвичайно потужний тиск Заходу на українську владу. У заявах і Євросоюзу, і МВФ, і Світового банку вже не йдеться про стурбованість чи занепокоєння, йдеться мало не про ультиматум. Чи це значить, що вимоги таки доведеться виконувати?

Укрінформ вирішив розібратись, якими будуть санкції до України, в разі невиконання або ж виконання лише частини заявлених вимог?

Президент України Петро ПорошенкоАнтикорупційний суд: Президент Порошенко на поступки не піде, але залишить таку можливість Парламенту

Найголовніше питання – створення Антикорупційного суду у вигляді, який запропонувала Венеційська комісія, а не в тому, який запропонований у зареєстрованому в ВР законопроекті. У листі глави місії МВФ в Україні Роя ван Родена до глави АП Ігоря Райніна, спікера Андрія Парубія, Прем’єра Володимира Гройсмана та інших високопосадовців озвучено три ключові проблеми – процедура відбору суддів, терміни запуску суду і його юрисдикція.

Найперше, що не влаштовує МВФ – дорадча роль міжнародних експертів та представників донорських організацій в президентському законопроекті. Позиція Заходу така: Громадська рада має отримати механізм ветування призначення недоброчесних суддів.

Водночас, Світовий банк не вимагає повної заміни “президентського” законопроекту про антикорупційний суд. Але. По-перше, необхідно змінити межі юрисдикції Антикорупційного суду – він має займатись усіма справами, що розглядаються НАБУ і НАЗК, по-друге, вимогу до кандидатів «мати значний досвід роботи в українських і міжнародних антикорупційних організацій» треба прибрати, і по-третє, те саме – Громадська рада повинна мати право ветувати недоброчесних кандидатів, а міжнародні донори, в свою чергу, мають отримати право призначати членів Громадської ради.

В Адміністрації Президента ще вчора наполягали, що роль міжнародних організацій в процесі відбору суддів не може бути ключовою – лише консультативною. Але потім особисто Президент зробив крок назустріч, заявивши про можливість внесення правок у законопроект під час його розгляду в Парламенті. Втім, це у свою чергу залежитиме від того, яку позицію займуть депутати, на яких Президент має вплив.

Євросоюз поки що нічим не погрожує. Але вимагає значно більше, ніж МВФ

Крім створення Антикорупційного суду, Захід вимагає від України припинити тиск на вже існуючі антикорупційні органи, зокрема – НАБУ та НАЗК. На це натякнув голова представництва ЄС Х’юг Мінгареллі, додавши, що НАЗК має отримати ресурси для перевірки електронних декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави. А прямим текстом про це заявила посол Великої Британії в Україні Джудіт Гоф. Мовляв, це може серйозно позначитися на репутації України. За її словами, йдеться про подальшу міжнародну підтримку України, не кажучи вже про прихід в країну нових інвестицій.

В офіційному зверненні представництва ЄС в Україні згадується про затягування Україною виконання умов угоди про асоціацію з Євросоюзом. Україні треба якнайшвидше ввести в дію закон про аудит фінансової звітності та аудиторську діяльність. Це необхідно для встановлення довіри до фінансової звітності суб’єктів економічної діяльності і, як наслідок, для сприяння інвестиціям та міжнародній торгівлі. Простими словами – поки Україна не змінить законодавство, західні інвестори просто не зайдуть.

Х’юг Мінгареллі, голова представництва Євросоюзу в УкраїніІнше звернення, вже особисто від Х’юга Мінгареллі, стосувалось виборчої реформи. Пан Мінгареллі вимагав прийняття в другому читанні нового виборчого кодексу, розробленого групою депутатів на чолі зі спікером Парубієм. Пан Мінгареллі підкреслює, що цей кодекс необхідно ухвалити до початку передвиборчої кампанії, щоб вибори-2019 відбулись вже за новою системою.

ЄС також стурбований тиском на громадських активістів. Зокрема, Х’юг Мінгареллі вимагає скасувати норми Закону про протидію корупції, що стосуються подання електронних декларацій про доходи громадськими активістами. До речі, цю вимогу ЄС підтримав і Президент Порошенко – його представник у парламенті Ірина Луценко запропонувала внести ці закони в порядок денний на цей тиждень.

Невиконання Україною цих вимог– прямий шлях до економічного колапсу

Що ж буде, якщо вимоги МВФ та Світового банку не будуть виконані? МВФ, який категорично не погоджується з президентським законопроектом щодо Антикорупційного суду, вказує, що прийняття його в такому вигляді означатиме порушення Києвом своїх зобов’язань в рамках співробітництва з МВФ. А це у 2018 році – два транші кредиту на загальну суму близько 3,5 мільярдів євро.

Натомість Світовий банк налаштований ще категоричніше: Україна має врахувати їх рекомендації, інакше кредиту на $800 мільйонів –не буде.

І це – серйозно. Україні фінансова допомога МВФ, меншою мірою Світового банку, – життєво необхідна. Економіст Сергій Фурса стверджує, якщо Україна “посвариться” з МВФ, вона не просто не отримає транш, а взагалі випаде з програми допомоги. В такому разі, усі західні інвестори закриють усі проекти в Україні. “Але одразу кінець світу не настане. Здаватиметься, що все добре – але це буде ілюзією. Економічне зростання почне вгасати, резерви поступово вичерпаються, а згодом доведеться сплачувати борги. Без контролю МВФ економічна політика повернеться до традиційної підтримки національного виробника, результатом чого стане “відкат” усіх реформ, емісія гривні тощо”, – зазначає експерт.

Сергій ФурсаЩодо глобальних перспектив експерти налаштовані ще скептичніше. “Перше, що відреагує на припинення співпраці з МВФ – курс валюти. Далі буде скорочення видатків бюджету. Девальвація гривні призведе до різкого дорожчання імпортних товарів, в тому числі газу. А тоді доведеться або ж різко підвищувати тарифи, або ж накопичувати дефіцит бюджету, що, в свою чергу, призведе до ще більшої девальвації. В такому разі про економічне зростання можна забути” – зазначає Сергій Фурса.

Захід навряд чи вдасться до санкцій. Це –ризик, враховуючи війну України з Росією

В перспективі будуть і політичні наслідки. Експерти сходяться на думці, що Україна стане вразливішою для агресора – Росії. “МВФ зараз не лише гарант нашого економічного добробуту, а й основний союзник у війні з Росією. І ціна розриву стосунків з МВФ буде відповідною” – вважає Сергій Фурса.

Детальніше в коментарі Укрінформу пояснив проблему аналітик Інституту світової політики Микола Бєлєсков.

Микола Бєлєсков“Захід чітко розмежовує питання стимулювання реформ в Україні і посилення обороноздатності країни. Невиплата чергового траншу кредиту спричинить в Україні фінансову кризу, дефіцит бюджету. Україна вже не зможе виділяти по 250 мільйонів доларів щомісяця на утримання армії. Відтак, Заходу доведеться балансувати – з одного боку сприяти реформам, подекуди й караючи за їх гальмування, а з іншого – посилювати Україну на фоні російської агресії” – вважає експерт.

Євген МагдаА втім, чи можуть МВФ та Світовий банк піти на рішучі кроки у разі невиконання Україною їхніх вимог? Експерти вважають, що наразі такий сценарій нереальний. “Я дуже сподіваюсь, що і в НАТО, і в ЄС політики не забудуть власних заяв, що в питанні реформ за три попередніх роки Україна зробила більше, ніж за двадцять три попередніх. Сподіватимемось, вони врахують це, приймаючи рішення стосовно фінансової підтримки України” – прокоментував Укрінформу директор Інституту світової політики Євген Магда.

Зрештою проблеми, озвучені західними партнерами України, лежать не лише в міжнародній площині. Вони не обходять і український актив, який давно висуває схожі вимоги. Відтак, перед українською владою стоять надвеликі ризики – погіршення стосунків із Заходом та розігрів атмосфери всередині країни. Чи можливо таке проігнорувати в передвиборчий рік? Лише на перший погляд це питання видається риторичним. На жаль, є ще таке слово – популізм…

Опубліковано на сайті: Укрінформ

Лідера Громадського руху косовських сербів “Свобода, демократія, правда” Олівера Івановича було вбито вранці 16 січня в Косовській Мітровиці на півночі Косова. Цей злочин став найбільш гучним терористичним актом на Балканах за останні півтора десятка років.

Політик помер у лікарні. Повідомляється, що в нього потрапило шість куль. Стріляли з пістолета, який має неофіційну назву “довга дев’ятка” – це 9-міліметровий Zastava M70A.

За попередніми даними, вбивці (вбивця) втекли на Opel Astra. Повністю спалений автомобіль було знайдено на відстані близько одного кілометра від місця злочину, біля албанських будинків на кордоні з сербським поселенням.

Поліція Косова сформувала спеціальну групу для розслідування вбивства Івановича. Місцеві особливості: слідство ведуть два прокурора, серб і албанець.

Одночасно сербська прокуратура з організованої злочинності почала власне розслідування, але ця діяльність не вітається офіційною Приштиною. Рада безпеки Косова на позачерговому засіданні вирішила, що в разі необхідності професійної допомоги в розслідуванні справи косовські правоохоронні органи зможуть звернутися до спеціалізованих міжнародних організацій, зокрема до ФБР США.

Хто такий Олівер Іванович

Олівер Іванович був людиною з цікавою біографією та нетиповими політичними поглядами.

Він народився 1953 року в тій частині колишньої Югославії, де зараз знаходиться Косово, в сербській родині з чорногорським корінням. Вільно володів албанською мовою, що є рідкістю серед косовських сербів. В юності хотів стати військовим льотчиком, але через проблеми із зором змушений був залишити навчання у Військовій академії в Загребі. Повернувся до Косова, де здобув освіту інженера та економіста.

1999 року Іванович очолював так звану “Варту мосту”, яка контролювала міст, що з’єднує північну та південну, сербську та албанську частини Косовської Мітровиці. (Міст нещодавно реконструювали за гроші Євросоюзу, але його досі не відкрито – по ньому можуть пересуватися лише пішоходи).

З 2008 по 2012 рік обіймав посаду державного секретаря Міністерства Республіки Сербія у справах Косова і Метохії.

У січні 2014 року його раптово було заарештовано через звинувачення у воєнних злочинах, нібито скоєних під час збройного конфлікту в Косові. Як стверджував прокурор EULEX, Місії Європейського Союзу в сфері верховенства закону и правопорядку в Косові, Іванович причетний до вбивства мирних албанських мешканців у південній частині Мітровиці під час косовського конфлікту 1998-1999 рр.

Арешт став шоком практично для всіх, хто знав Івановича, тому що раніше навіть праворадикальні екстремісти з числа косовських албанців не звинувачували його у воєнних злочинах.

21 січня 2016 року суддями EULEX Івановича було засуджено до 9 років ув’язнення. Проте апеляційний суд Приштини скасував вирок та наказав провести новий судовий процес. В червні 2017 року політика звільнили з-під варти.

У жовтні минулого року він висував свою кандидатуру на пост мера Мітровиці, але програв іншому сербському політику, лідеру партії “Сербський список”, яку підтримували Москва та Белград. Під час виборчої кампанії Івановичу спалили автомобіль.

Напередодні голосування на місцевих виборах, в інтерв’ю белградському тижневику VREME, Олівер Іванович казав про атмосферу страху та беззаконня, яка панує в Косовській Мітровиці.

За його словами, люди бояться не албанців, а місцевих сербів, злочинців, які “їздять на джипах без номерів”. Він розповів, що в останні два роки в Мітровиці було зафіксовано більш ніж п’ятдесят випадків підпалів авто та два нерозкритих вбивства. До того ж наркотики продаються на кожному кроці… “Все це відбувається на території у два з половиною квадратних кілометри, що повністю покрита камерами безпеки”, – зазначив Іванович. На його думку, поліція нічого не може зробити, тому що, можливо, сама пов’язана із криміналітетом, або просто боїться злочинців, як і судді та прокурори.

“Трагічно, що після вісімнадцяти років життя в страху через екстремістськи налаштованих албанців тепер серби побоюються екстремістськи налаштованих сербів і через те бажають звідси поїхати… Раніше ми знали, де є фронт, але тепер ми не знаємо, тому що фронт є серед нас”, – констатував Іванович.

Зустрічні звинувачення

Асоціація сербів з Косова і Метохії заявила, що вбивство Олівера Івановича є найбільш серйозним нападом на сербський народ у Косові з часу заворушень у березні 2004 року. Нагадаємо, 14 років тому через вбивство невідомими сербського підлітка та загибель трьох албанських дітлахів, що потонули за нез’ясованих обставин, у Косовській Мітровиці почалися зіткнення сербів та албанців. В результаті декілька людей загинуло, сотні отримали поранення, в тому числі – 11 миротворців.

“Постріли в Олівера Івановича – це постріли в усіх нас, хто бореться за Косовську Мітровицю, це постріли у кожного серба, який не хоче залишати свого вогнища”, – заявив Горан Ракич, нинішній мер Мітровиці, колишній конкурент Івановича на виборах.

Очільник Сербської радикальної партії Воїслав Шешель в ефірі телеканалу “Россия 24” заявив, що до вбивства лідера косовських сербів причетні західні розвідувальні служби.

Натомість балканські ЗМІ цитують косовського юриста і політолога Азема Власі, який вважає, що за теракт несуть відповідальність “сербські та російські екстремісти”, які вільно почуваються на півночі Косова, в Мітровиці.

Президент Сербії Александар Вучич наголосив, що, якщо той, хто вбив Олівера Івановича, має сербське ім’я та прізвище, його не можна вважати сербом.

Після закінчення екстреного засідання Ради безпеки Сербії Вучич зазначив, що “напад на Олівера Івановича – це, по-перше, напад на сербський народ на півночі Косова і Метохії, по-друге, це напад на Сербію в цілому”.

“Вбивство Івановича – злочинне, зловмисне діяння з метою викликати хаос на півночі Косова і весь народ втягнути в конфлікт. Хто б не стояв за вбивством, албанські або сербські злочинці, вони мають відповісти. Їхньою метою є дестабілізація, паніка і страх. Злочин має бути покараний”, – заявив керівник адміністрації по Косову і Метохії при уряді Сербії Марко Джурич.

НАТО посилює патрулювання

В Белграді вважають, що нинішня криза в Косові може негативно відобразитися на всіх Західних Балканах.

Вбивство Олівера Івановича – це безумний терористичний акт, який загрожує стабільності не тільки півночі Косова, але й усього регіону, вважає перший віце-прем’єр і міністр закордонних справ Сербії Івіца Дачич.

Прем’єр-міністр Косова Рамуш Харадінай після проведення засідання Ради безпеки зазначив, що вбивство Івановича було окремим випадком, і ситуація в Косові є стабільною. Втім, за його словами, “це не означає, що немає ніякого ризику можливих терористичних актів”.

Одразу після вбивства в Мітровиці Александару Вучичу зателефонувала високий представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки Федерика Могеріні. Вона наголосила, що найважливіше зараз – зберегти ситуацію мирною та спокійною. Те саме сказала вона по телефону і президенту Косова Хашиму Тачі.

Пізніше стало відомо, що в суботу та неділю Вучич відвідає Косово і Метохію. Напевно, щоб усіх заспокоїти.

На сьогодні гарантом безпеки та стабільності Косова і досі є міжнародний миротворчий контингент під керівництвом НАТО. Місія триває в республіці вже 19-й рік – сили KFOR (Kosovo Force) були створені згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН № 1244 та вступили в Косово 12 червня 1999 року.

Повідомляється, що після вбивства в Мітровиці миротворці посилили патрулювання міста. Прес-секретар НАТО Оана Лунгеску зробила заспокійливу заяву про те, що сили KFOR продовжують гарантувати безпеку в Косові згідно з Резолюцією РБ ООН.

Погані наслідки

Невідомо, на який ефект розраховували замовники та виконавці вбивства Івановича, можливо, на загострення аж до поновлення силового протистояння. Але поки що обидві сторони зберігають спокій, принаймні, зовнішній. Немає в регіоні достатньої кількості бажаючих йти на відкритий конфлікт, ну і присутність миротворців НАТО суттєво охолоджує атмосферу та гарячі голови.

Втім, вже є перший суттєвий негативний наслідок теракту в Мітровиці – припинення перемовин Сербії та Косова під егідою ЄС.

В день вбивства Івановича у Брюсселі мали відбутися перемовини між Белградом та Приштиною на рівні робочих груп. Але через події в Мітровиці зустріч не відбулася – сербська делегація терміново повернулася до Белграда. Керівник адміністрації Косова і Метохії Марко Джурич повідомив, що продовження діалогу в Брюсселі не буде, поки Сербія не отримає відповіді на питання щодо вбивства Олівера Івановича.

Припинення контактів між Сербією та Косовом невигідне обом сторонам. Тільки досягнення домовленостей із сербською владою дає косоварам надію на остаточне визнання своєї держави світовою спільнотою.

Що стосується Сербії, то умова щодо нормалізації відносин із Приштиною є головною вимогою до Белграда з боку Брюсселю – без цього країна втратить шанс стати членом ЄС.

Автор: Заступник директора Інституту світової політики Наталія Іщенко

Опубліковано на сайті “Європейська правда“

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони Гетьманчук

Можна тільки здогадуватись, наскільки вважає свою місію виконаною президент України за результатами візиту до США і його головної прикраси – зустрічі в Овальному кабінеті з президентом Трампом. Адже навряд чи ця місія полягала лише в тому, щоб просто “зачекінитись” з американським президентом раніше, ніж це зробить Путін. Попри титанічні зусилля, докладені для організації цієї зустрічі до того, як Трамп відбуде на G20 в Гамбург. Титанічні зусилля, які виявились затребуваними навіть на фоні сприятливої для прийому українського президента кон”юнктури всередині США.

Як на мене, головне питання, на яке важливо було отримати відповідь Україні у Білому Домі під час візиту Порошенка, полягало в наступному: американський президент вважає себе лише вимушеним арбітром в конфлікті Росії з Україною, чи може бути й нашим послідовним адвокатом? Йдеться саме про американського президента. Адже для багатьох поважних членів нової адміністрації (того ж радника МакМастера чи міністра оборони Меттіса), це питання є швидше риторичним. І може навіть прозвучати як образливе для тих представників уряду США, які активно лобіювали нинішню зустріч Трампа з Порошенком саме під соусом “не можна зустрічатись з агресором раніше, аніж з жертвою”. Чи для тих урядовців, які в день візиту Порошенка до Вашингтона розширили список санкційних осіб за агресію Росії в Україні.

Водночас, з американським президентом це питання, на жаль, поки що залишається відкритим. І хоча сам Трамп ще під час першої телефонної розмови з українським президентом попросив останнього розповісти йому про агресію (“tell me about agression”), ризикну припустити, що визнавати дії Росії агресією – ще не означає підтримувати Україну у цьому конфлікті.

Насправді, як би парадоксально це не звучало, результати візиту Порошенка у площині врегулювання конфлікту з Росією, будуть зрозумілішіми не після повернення Порошенка з Вашингтона, а після завершення зустрічі Трампа з Путіним у Гамбурзі за кілька тижнів. Саме тоді стане більш ясно, на якого Трампа ми можемо розраховувати надалі – незалежного арбітра між агресором і жертвою, чи адвоката жертви.

Поки що добре, що в повідомленнях Білого Дому за результатами зустрічей з Трампом і Пенсом була підтверджена позиція США щодо вирішення конфлікту навколо України у Нормандському форматі та на основі Мінських домовленостей, до яких прив”язані санкції. Адже ще недавно на зустрічах з деякими іноземними лідерами (зокрема з європейським тезкою американського президента), Трамп, як стверджують поінформовані джерела, вкрай скептично реагував на згадки про Норманді і Мінськ, натомість грозився вирішити конфлікт напряму з Путіним.

Невідомо, чи після зустрічі з Порошенком Трамп остаточно похоронив цю ідею. Але очевидно, що спроба вирішити конфлікт з Путіним без врахування позиції України є в нинішніх обставинах серйозним політичним ризиком для американського президента. І тут залишається сподіватись, що Порошенко дуже переконливо пояснив американському президенту, в чому, власне полягає позиція України.

P.S. Більш детально про візит Порошенка до США читайте згодом у моєму щоквартальному публічному звіті на тему українсько-американських відносин.