Архіви: Публікації

Автор дискусійної записки Микола Бєлєсков, аналітик ІСППовний текст дослідження доступний тут.\
ЗМІСТ

1. Вступ
2. Українські інтереси стосовно Японії й інтереси Японії стосовно України
2.1. Політичний вимір взаємодії
• Демократична Україна із ринковою економікою як надійний партнер Японії
• Відносини із Україною як можливість для Японії реалізувати власні підходи до міжнародної безпеки і зовнішньої політики
• Підтримка з боку Японії у протидії агресії РФ проти України
2.2. Економічний і технічний вимір взаємодії
• Японія як джерело модернізаційних ресурсів для України
• Взаємна торгівля і прямі іноземні інвестиції
2.3. Ядерна безпека у відносинах Україна-Японія
3. Хто є хто? Групи інтересів і групи впливів
• Діалог на найвищому рівні
• Українська громада в Японії
• Комітет із економічного співробітництва з Україною Японської федерації бізнесу «Кейданрен»
• Японське агентство з міжнародного співробітництва (JICA)
• Міжпарламентське співробітництво
4. Наявні та потенційні конфлікти і ризики у двосторонніх відносинах
5. Рекомендації

1. ВСТУП
Для України, пріоритети зовнішньої політики якої зосереджені, передусім, на відносинах із країнами власного Євроатлантичного регіону, вибудовування відносини із країнами інших макрорегіонів Євразії завжди було викликом. Яскравим прикладом цього є українсько-японські відносини.
З одного боку, якщо поглянути на кількість візитів і зустрічей на різних рівнях і в різних форматах, діалог між двома країнами був інтенсивний протягом усього часу існування двосторонніх відносин. За цей період було створено відповідні механізми співпраці і координації. У 1999 році Україна і Японія вирішили започаткувати інститут політичних консультацій на рівні заступників міністрів закордонних справ. Після цього найінтенсивніші політичні контакти між представниками двох країн розвивалися на рівні керівників МЗС, підтвердженням чому став обмін візитами очільників зовнішньополітичних відомств двох країн у 2003 і 2004 роках . Пізніше під час візиту тодішнього міністра закордонних справ Японії Таро Асо до Києва (30 червня–1 липня 2006 року) було проведено установче засідання Українсько-японського комітету зі співробітництва на рівні міністрів закордонних справ. Такий крок став результатом рішення українсько-японського саміту на найвищому рівні, що відбувся у липні 2005 року. Зустрічі у форматі Українсько-японського комітету зі співробітництва відбувалися в 2008 і 2013 роках. Усього ж на сьогодні було проведено 9 взаємних візитів керівників зовнішньополітичних відомств України і Японії.
Окрім того, за 25 років існування відносин було створено низку інших механізмів співробітництва — Українсько-японська комісія з науково-технічного співробітництва (засідання у 2006, 2011 і 2013 роках), спільні засідання Комітету з економічного співробітництва Японської федерації бізнесу «Кейданрен» і Координаційної ради з питань економічного співробітництва при Міністерстві економіки України, Парламентська асоціація дружби «Японія-Україна» і депутатська група із міжпарламентських зв’язків із Японією ВРУ. Окремим механізмом співробітництва є інститут міст-побратимів − Одеса-Йокогама (з 1965) і Київ-Кіото (з 1972). Окрім того, йдеться про можливість започаткування інституту побратимства між містами Миколаїв і Нагасакі.
Кількість візитів на найвищому рівні до Японії також може бути гарним індикатором формальної зацікавленості офіційного Києва розвивати відносини із Токіо. Саме в такому ракурсі можна оцінювати перший офіційний візит Президента України Леоніда Кучми до Японії 22-25 березня 1995 року, який увінчався підписанням із прем’єр-міністром Томіічі Мураямою «Спільної заяви України та Японії» . Це був перший програмний документ, який визначав пріоритетні напрямки співпраці між двома країнами на майбутнє. Тим самим була започаткована практика підписання спільних заяв як програмних документів розвитку двосторонніх взаємин у рамках самітів на найвищому рівні. 19-24 липня 2005 року відбувся візит Президента України Віктора Ющенка до Японії, під час якого було підписано Спільну заяву про нове партнерство у XXI столітті . Врешті-решт, 18-21 січня 2011 року Японію з офіційним візитом відвідав Віктор Янукович, у результаті чого було підписано Спільну заяву щодо українсько-японського глобального партнерства . Цей документ і досі залишається основоположним у питаннях українсько-японських взаємин, не зважаючи на те, що ключові положення даної заяви до цього часу були реалізовані.
З іншого боку, попередня практика візитів до Японії президентів України чітко показувала, що звичним було здійснення офіційного візиту на початку каденції із метою надати імпульсу відносинам із подальшим його згасанням до обрання нового очільника держави. Більше того, усі вищезгадані програмні документи значною мірою стосувалися не питань двосторонніх відносин як таких, а актуальних питань світової політики. Так само порівняння документів 1995, 2005 і 2011 років чітко фіксує фактичну незмінність порядку денного двосторонніх відносин. Окрім того, проголошення у 2011 році відносин глобального партнерства між Україною і Японією фактично супроводжувалося, як це не парадоксально, зменшенням переліку питань щодо партнерства порівняно із документом 2005 року.
Більше того, подальші кроки України почасти суперечили положенням заяви про глобальне партнерство. Так у 2013-2015 роках в Україні існувало спецмито на імпорт автомобілів, що викликало протести з боку Японії і змусило її подати відповідне звернення до СОТ, оскільки рішення України суперечило правилам цієї міжнародної організації . Хоча у Спільній заяві про глобальне партнерство 2011 року Україна і Японія дали зобов’язання взаємно поважати принципи СОТ. Загалом же економічний вимір українсько-японських відносин до останнього часу не викликав особливого оптимізму. Взаємодії в економічній сфері зводилися до імпорту готової продукції із високою доданою вартістю до України замість японських прямих іноземних інвестицій(ПII) для розвитку місцевої промисловості. Як наслідок, це призводило до значного дисбалансу у взаємній торгівлі на користь Японії. Тим самим на думку як українських так і японських експертів існуючий потенціал у відносинах між Україною і Японією не використовувався на 90% . При цьому в більшості випадків така ситуація складається виключно через позицію української сторони.
Однак війна, яку розв’язала РФ проти України, мала непередбачуваний позитивний вплив на українсько-японські відносини. Це проявилося в активній і принциповій позиції щодо агресії Москви, яку зайняла Японія. Свою солідарність з Україною вона продемонструвала у формі активної політичної позиції, а також санкцій та обмежувальних заходів проти Росії. Паралельно із цим офіційний Токіо виступив як один із найбільших донорів фінансової і матеріальної допомоги Україні. Такі кроки відбувалися на тлі інтенсифікації політичного діалогу на всіх рівнях, зокрема на найвищому. 5-6 червня 2015 року відбувся перший в історії двосторонніх відносин візит Прем’єр-міністра Сіндзо Абе до України, метою якого було перезапустити відносини, а 5-7 квітня 2016 року Президент Порошенко відвідав із робочим візитом Японію. Як наслідок, сторони вирішили проголосити 2017 рік роком Японії в Україні. Крім того, в японського бізнесу збільшився інтерес до України після підписання Угоди про ЗВТ із ЄС.
Таким чином, на сьогодні в українсько-японських відносинах відкрилося справжнє вікно можливостей на тлі інтенсифікації політичного діалогу і посилення зацікавленості японського бізнесу щодо потенціалу України. Сіндзо Абе під час візиту до Києва чітко задекларував, що метою його політики щодо України є «відкриття нових сильних сторін партнерства» . Тому принципово важливим є не просто зберегти нинішню позитивну динаміку відносин, а й створити міцну базу для сталого характеру двосторонніх взаємин незалежно від дій третіх сторін. В іншому випадку Україна у своїх відносинах із Японією ризикує знову повторити попередній досвід інтенсифікації діалогу на початку каденції нового очільника держави і його поступове згасання разом із збереженням традиційного порядку денного двосторонніх відносин.
На сьогодні інтереси України щодо Японії стосуються низки важливих питань:
1. Отримання допомоги від Японії у процесі модернізації і проведенні реформ через реалізацію міжурядових програм, збільшення обсягів взаємної торгівлі і ПІІ.
2. Перехід на нинішньому етапі від міжурядових програм до активного залучення японського корпоративного капіталу до модернізації України.
3. В умовах продовження агресії РФ проти України важливим є збереження нинішнього рівня політичної та економічної підтримки, що її надає офіційний Токіо, а також збереження уже запроваджених Японією санкції та обмежувальних заходів щодо РФ.
4. Отримання подальшої матеріальної і технічної допомоги щодо ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і посилення ядерної безпеки.

Зі свого боку, Японія далі продовжує декларувати наступні інтереси стосовно України:
1. Зацікавленість у становленні України як демократичної держави із ринковою економікою як надійного партнера, а також готовність активно цьому сприяти через надання різноманітної допомоги, зокрема через сприяння залученню ПІІ.
2. Невизнання наслідків агресії РФ проти України у формі де-юре окупації Криму і де-факто окупації ОРДЛО для попередження реалізації подібного сценарію у відносинах із КНР щодо спірних островів Сенкаку/Даоюйдао.
3. Знаходження балансу між продовженням політики підтримки України в українсько-російській війні, а з іншого, створення усіх необхідних умов для вирішення проблеми чотирьох спірних Курильських островів і підписання мирної угоди із РФ.
4. Продовження співпраці у питаннях після аварійного реагування по лінії Чорнобиль-Фукусіма для отримання унікального українського досвіду і можливості тестування методик в зоні відчуження, які потім використовуватимуться для подальшої ліквідації наслідків аварії на АЕС Фукусіма.
Тому можна констатувати, що на сьогодні інтереси України і Японії щодо одне одного збігаються і доповнюються, що дає можливість сторонам максимально реалізувати наявний потенціал двосторонніх взаємин.

Автор дискусійної записки Олена Бетлій, аналітикиня Інституту світової політикиПовний текст дослідження доступний тут \
ЗМІСТ

1. Вступ
2. Інтереси України щодо Литви та Литви щодо України
2.1. Назад до минулого: Велике князівство Литовське як простір спільної історичної спадщини
2.2 ЄС як орієнтир двосторонньої співпраці: реформи, інвестиції, енергетична незалежність
2.3. Розбудова безпекової та оборонної співпраці
3. Хто є хто? Групи інтересів і впливу
4. Наявні ризики і потенційні виклики
5. Рекомендації

1. ВСТУП
1887 року біля містечка Рахів на Закарпатті географічне товариство Австро-Угорщини поставило кам’яний знак. До сьогодні він відомий серед українців як позначка географічного центру Європи. 2004 року у селищі Пурнушкес, недалеко від Вільнюса, постав пам’ятник, який також позначає центр Європи. Така негласна змагальність за місце центру європейського континенту між Україною та Литвою сповнена глибокого символізму. З одного боку, вона підкреслює прагнення належати до європейської цивілізації, з іншого, вказує на однакову траєкторію руху до Європи. Це, своєю чергою, також означає позиціонування себе частиною Центральної Європи і нагадує про неросійське минуле цих теренів.
Розуміння відносин між Україною та Литвою неможливе без заглиблення в позбавлене російського впливу минуле, адже своїм корінням контакти між країнами сягають далекого XIV ст. Успішні процеси державотворення в рамках Великого князівства Литовського (ВКЛ) заклали фундамент, який дозволяє розбудовувати сучасні відносини між державами на основі спільної історичної спадщини, що об’єднує, а не роз’єднує обидві сторони. Водночас, ХХ століття збагатило історичний досвід новим спільним контекстом – створенням незалежних держав і втратою, з великим проміжком у часі, державності; боротьбою з СРСР; пережитими репресіями і терором; поновним виборюванням незалежності; трансформаційними змінами на шляху до ЄС. Попри те, що сьогодні Україна пов’язана з ЄС лише Угодою про асоціацію, а Литва понад 12 років є повноправним членом ЄС, переживання однакових процесів у минулому дотепер створює ланцюг єднання між Києвом та Вільнюсом. Водночас, якщо пам’ять про часи ВКЛ живе завдяки працям істориків та збереженим пам’яткам тієї доби, то взаємодопомога при відновленні державності — це складова живої пам’яті. Це і співпраця литовського руху «Саюдіс» та українського Народного Руху, і налагодження контактів між спочатку громадськими, а згодом політичними діячами. Литовці не забули, як підтримували їх українці при штурмі литовського парламенту радянськими танками в січні 1991 року. Відсилка до цієї події є стартом розмови із литовцями про відносини між державами. Своєю чергою, українці пам’ятають про підтримку, яку отримували від литовців під час революцій 2004 та 2013/2014 років, і високо цінують допомогу і підтримку Литовської Республіки за часів російської агресії. 26 листопада 2013 року, коли доля Угоди про асоціацію з ЄС все ще залишалася невідомою, а Євромайдан тільки-но збирав прихильників євроінтеграції, спікер Сеймасу Литви Лорета Граужінене офіційно підтримала європейський вибір українців. Це був не тільки перший чіткий сигнал українській владі від країни-ЄС, а й сигнал українським громадянам про те, що Вільнюс завжди підтримуватиме рух України до Європи. Попри те, що уже наступного дня МЗС України викликав для пояснень тоді уповноваженого міністра, а тепер Надзвичайного і Повноважного Посла Литовської Республіки в Україні Марюса Януконіса, подальша історія відносин між державами показала, що взаємопідтримка та обстоювання європейських цінностей — це те, що є справжньою основою розвитку двосторонніх відносин між Україною та Литвою.
Синтезом спільного досвіду боротьби за власну незалежність та відмінного від Росії шляху розвитку стала пісня на слова української поетеси Анастасії Дмитрук, виконана хором музичного театру Клайпеди «Никогда мы не будем братьями» у 2014 році. У період, коли українське суспільство оговтувалося від вбивств на Майдані, російської окупації в Криму та поринало у війну з російськими спецназівцями на Донбасі, така підтримка литовців була неоціненною. Подальший розвиток подій показав, що Литва — це не просто надійний союзник України. Вона має тверду і послідовну позицію щодо ситуації в Україні. Президент Литовської Республіки Даля Грібаускайте стала правдивою борчинею за територіальну цілісність та європейське майбутнє України. Згідно з експертним опитуванням, вона була визнана топ-лобісткою України у світі у 2014 році. Міністр закордонних справ Литовської Республіки Лінас Лінкявічюс належить до кола західних політиків, які значною мірою впливають на зміцнення міжнародних та безпекових позицій України. Не меншу підтримку отримують українці і від литовського суспільства. Відчувається велика симпатія та людська солідарність. Окрім того, нещодавні події стали поштовхом для тіснішої співпраці між неурядовими організаціями та волонтерами, що розпочалася ще з часів Майдану. Власне, саме Литва стала однією з перших держав, яка запропонувала медичну допомогу пораненим на Майдані протестувальникам. Пізніше ж литовський уряд підтримав чимало ініціатив, спрямованих на надання допомоги постраждалим у війні категоріям населення. Зокрема, уже восени 2014 року з ініціативи Посольства Литви при співпраці з Дніпропетровською ОДА 15 школярів із родин вимушених переселенців поїхали на навчання до Литви. Проект триває уже третій рік. Його особливість полягає у тому, що це, по-перше, довготривале навчання (протягом академічного року), по-друге, що, навчаючись у Литві в російськомовній школі, діти водночас не переривають вивчення української мови. З цією метою з ними їде викладач.
Тож Україна є важливою для Литви геополітично та емоційно. Вільнюс розуміє, що без України Росія ніколи не буде імперією. А тому для Литви сильна прозахідна Україна не менш важлива, аніж членство Литви в НАТО. Це розуміння визначає характер двосторонньої співпраці сьогодні. Адже важить не тільки те, що Литва є адвокатом України в ЄС, де підтримує її в усіх інституціях. Не менш важливо, що литовські політики, урядовці та експерти безпосередньо заанґажувалися в процеси реформування України. З одного боку, вони є хорошими фахівцями від України (допомагає знання менталітету і брак мовного бар’єру), з іншого, вони з власного досвіду знають, як перетворити пострадянську республіку на успішну країну в ЄС. А отже, основою співпраці в сфері реформ є розуміння — «ми були в такій самій ситуації», «ми ще пам’ятаємо злиденність перших років незалежності», «ми не забули наш досвід європеїзації». А тому, всупереч навіть поширеному у Литві прислів’ю — «ви можете вчитися на помилках інших, але тільки ваші власні чогось вас навчать» — литовці терпляче намагаються пом’якшити процес набиття українцями гуль під час імплементації УА з ЄС. Позатим, відзначається, що успіх литовських консультантів безпосередньо залежить від того, чи в Україні, нарешті, почне існувати інституційна спадковість. Адже часта зміна урядових команд і плинність кадрів призводить до того, що литовцям щоразу доводиться починати свою роботу заново. Українській стороні час зрозуміти, що уряд це не університет, де урядовці прийшли повчитися і пішли далі з отриманим багажем знань. Кожна урядова команда має подбати про передачу отриманого досвіду. Тільки тоді можна буде забезпечити безповоротність реформ.
Київ цінує надану Вільнюсом підтримку. Під час зустрічі з президентом Литви Далею Грібаускайте 2 грудня 2015 року президент України Петро Порошенко, зокрема, підкреслив: «Європейська інтеграція для України сьогодні є національною ідеєю, яка об’єднує країну так, як 25 років тому, починаючи з 13 січня, ця ідея об’єднувала всю Литву. Ці реформі ви започаткували 25 років тому, і нам надзвичайно корисний ваш досвід, ваша допомога радниками, передачею цього досвіду у багатьох сферах, про які ми сьогодні говорили». Україна також завжди підкреслює особливий характер двосторонніх відносин. 12 грудня 2016 року за участі президента України Петра Порошенка та президента Литовської Республіки Далі Грібаускайте в українській столиці відзначатиметься 25-річчя становлення дипломатичних відносин між двома державами. Україна визнає, що Литва — це активний прибічник руху українців до ЄС, з яким немає ментальних розбіжностей і цивілізаційних протилежностей. Українська сторона також підкреслює значення України в такому союзницькому контексті співпраці, позиціонуючи себе як ключова держава на східному порубіжжі Європи, як відновлений форпост Європи. При цьому віддається належне тому, що саме Литва першою обрізала пуповину, що поєднувала з Радянським Союзом. Тож значною мірою Вільнюс є прикладом для наслідування в обох процесах, що тільки-но по-справжньому розпочалися в Україні, — декомунізації та європеїзації. Водночас, Україна вдячна за те, що може завжди покладатися на Литву як на стратегічного партнера, щирого друга і відданого союзника. Тут не забувають, що Литва жорстко і послідовно обстоює потребу продовження санкцій проти Росії, відстоює територіальну цілісність України та підносить питання захисту прав кримських татар на міжнародній арені. Українські дипломати також відзначають особливо плідну співпрацю з литовськими колегами в Раді безпеки ООН у 2014-2015 роках, коли завдяки злагодженій роботі вдавалося домагатися скликання засідання Радбезу або ухвалення відповідних резолюцій. Окрім того, для української сторони важливо, що двостороння співпраця охоплює не лише традиційний формат міждержавного спілкування (візити на найвищому рівні, підтримка нацменшин, розвиток договірно-правової бази двосторонніх відносин тощо), а й регіональний та багатосекторальний формати, включаючи культурну, освітню, спортивну, молодіжну тощо складові.
Важливо, що одним з основних форматів розвитку таких приязних і стратегічних відносин між державами є інститут Ради Президентів України та Литовської Республіки. Статут про її заснування підписали президенти Леонід Кучма та Валдас Адамкус у Вільнюсі 2002 року. Відтоді відбулося уже вісім засідань Ради Президентів. З невеликою перервою у 2011-2013 роках зустрічі президентів України та Литовської Республіки відбуваються по кілька на рік у рамках офіційних візитів або ж на полях міжнародних самітів. Значно збільшилася кількість зустрічей президентів протягом 2014-2016 років. У грудні 2016 року має відбутися 9-те засідання Ради Президентів у рамках візиту Президента Литовської Республіки Далі Грібаускайте до Києва.
Активно розвиваються й інші формати двосторонньої співпраці — Українсько-Литовська постійна комісія з питань європейської інтеграції, Міжурядова українсько-литовська комісія з питань торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва, Українсько-Литовська ділова рада тощо. Унікальним є досвід співпраці в рамках Міжпарламентської асамблеї Верховної Ради України, Сейму Литовської Республіки, Сейму та Сенату Республіки Польща. При цьому Литва виступає й рупором інших балтійських країн. Зокрема, на 7-ій сесії Асамблеї, що відбулася 30 травня 2016 року, спікер Сейму Литовської Республіки Лорета Граужінене зазначила: «Делегація парламенту Литви завжди готова до співробітництва для захисту наших спільних інтересів. Голови парламентів Балтійських країн вітають впровадження реформ у вашій державі. У реалізації цих реформ важливий парламентський компонент… Потрібно, щоб більше Європи було в Україні, а України в Європі».
Визнаючи розвиток двосторонньої співпраці в рамках зміцнення територіальної цілісності та проєвропейського курсу України основним обопільним інтересом обох держав серед інших інтересів можна визначити такі:
України щодо Литви:
підтримка України на міжнародній арені (в ЄС, НАТО, ОБСЄ, ООН);
сприяння в остаточній ратифікації УА з ЄС, в отриманні безвізового режиму з ЄС та в інших форматах співпраці Україна-ЄС;
розширення співпраці в оборонній та безпековій сферах;
зміцнення економічної, енергетичної та інфраструктурної співпраць;
вихід українського бізнесу на ринки Литви та ЄС, отримання кредитів бізнесом від міжнародних та литовських банків;
розширення регіональної співпраці.
Литви щодо України:
реформування України та виконання ухвалених у рамках імплементації УА України з ЄС законів;
покращення бізнес-клімату в Україні;
зростання економічної співпраці;
розвиток проекту «Viking» зі збільшенням привабливості його послуг у регіоні та усуненням перешкод для інтенсифікації транзиту товарів на митниці;
відновлення історичної спадщини ВКЛ в Україні;
збільшення співпраці неурядових організацій та розвиток обміну студентів;
зміцнення багатосторонньої регіональної співпраці;
вихід на нові проекти співпраці у сферах енергетики, екології, IT-сектору.
Тож у 25-ту річницю становлення дипломатичних відносин Україна та Литва направду можуть пишатися рівнем досягнутої довіри та взаємодії. Символічним зміцненням такої співпраці стане поява скверу «Литва» навпроти Софійської площі у Києві. Відповідне рішення було ухвалене Київською міською радою 10 листопада 2016 року. За повідомленням Посольства Литовської Республіки в Україні у Вільнюсі з’явиться площа «Україна» . Нагадаємо, що українська сторона висловлювала побажання, щоб так було названо площу, на якій розміщено пам’ятник Тарасу Шевченку (при вулиці Усіх Святих). Поява у міському просторі місць, названих на честь інших держав, — це нова практика для Києва та Вільнюса. Про інші практики двосторонньої співпраці йтиметься в основній частині цієї дискусійної записки, яка є спробою неупередженого аналізу відносин між країнами та пошуком нового потенціалу для розвитку подальшого співробітництва між Україною та Литвою.

Публікацію підготовлено у рамках проекту Інституту світової політики «Аудит зовнішньої політики України» за підтримки Посольства Литовської Республіки в Україні.
Зміст дослідження є винятково відповідальністю Інституту світової політики та не обов’язково відображає погляди уряду Литви.

Аналітичний звіт Густава Гресселя, презентований у Києві 6 жовтня за підтримки Інституту світової політикиЄвропейська рада з міжнародних відносин висловлює вдячність Європейській Комісії і Міністерству закордонних справ Швеції за підтримку. Думки, висновки і рекомендації, викладені у цьому звіті, є позицією авторів і укладачів цієї публікації, і не обов’язково відображають офіційну позицію уряду Швеції чи Єврокомісії.Повний текст аналітичного звіту доступний українською мовою

Рекомендації
Із метою подальшої підтримки зусиль України у проведенні реформ політикам ЄС і держав-членів слід взяти до уваги такі рекомендації:
• Не дозволяйте, щоб Мінський процес відволікав увагу від реформ. Мінський процес зосереджує занадто багато зусиль на перетворенні війни на Донбасі із повномасштабної збройної маневреної війни у позиційну. Мінський формат усе ще є корисним для того, аби вирішувати практичні питання на лінії фронту та підтримувати діалог між ворогуючими сторонами; однак Мінські домовленості не дають чіткої дорожньої карти для досягнення миру, так і не забезпечують умов для воєнної деескалації. Франція і ФРН особливо, а також США і ЄС задіяли значний дипломатичний ресурс і тиск для забезпечення виконання політичної частини порядку денного (вибори, закон про спеціальний статус) Мінських домовленостей. Якби такі ж зусилля спрямували на просування реформ в Україні (особливо реформування судової системи), на сьогоднішній день вдалося б досягти значно більшого прогресу із цього питання, водночас ситуація на Донбасі загалом була б такою ж самою.
• Інформуйте про прогрес у Мінських переговорах населення України. Реалізація пакету домовленостей Мінськ-2 із точки зору дипломатії була добре скоординованим процесом, але стала справжнім комунікаційним провалом як з боку Заходу (перш за все, Франції і ФРН, але і США певною мірою), так і уряду України, особливо Президента Петра Порошенка. Заходу не вдалося пояснити сутність угод ширшому колу осіб в Україні – особливо реформаторам і народним депутатам – або залучити на свій бік тих, хто формує громадську думку щодо переваг і недоліків домовленостей. Розбіжності між публічними заявами керівників МЗС Франції і ФРН, і суперечності між їхніми переговорними командами у групах щодо імплементації Мінських домовленостей, породили непотрібну плутанину. Якщо Європа хоче тиснути на Україну, щоб та реалізувала Мінські домовленості, вона має спершу запевнити українське суспільство, а не лише дипломатів, що сепаратисти не отримають впливу на Київ та не зможуть використати цей процес для отримання воєнних переваг. Без цього марно очікувати суспільної підтримки Мінських домовленостей.
• Слід зосередити увагу на реформі судової системи. Усі інші внутрішньодержавні реформи, включно з боротьбою проти корупції не матимуть тривалого ефекту, якщо судова система залишиться у своєму нинішньому стані. Головними пріоритетами повинні бути: ліквідація зв’язку між політичною приналежністю та призначенням на посаду в судовій системі, відміна жорстко вертикальної структури судової системи, виплата достойних заробітних плат, і створення незалежної дисциплінарної комісії, яка б займалася скаргами щодо корупції суддів.
• Іще більше наполягайте на створенні спеціалізованих органів з проведення реформ у кожному українському міністерстві. Заступники міністрів і високопосадовці в міністерствах занадто зайняті іншими обов’язками для того, аби виділяти достатньо часу для просування реформ. Тому необхідно, щоб існували спеціальні органи, які б займалися цим напрямком, особливо це стосується таких ключових реформ як: реформа судової системи, децентралізація і адміністративна реформа. ЄС і ЄБРР зараз ведуть переговори, щоб у кожному міністерстві були спеціальні програмні координатори. Це буде важливим кроком вперед, однак при цьому необхідно вирішити питання фінансового контролю за реалізацією цієї програми.
• Слід ввести до складу адміністративних структур в Україні європейських дипломатів і експертів. Залучення до державних структур в Україні європейських експертів дасть ЄС розуміння стану імплементації реформ, скоротить час реакції, і допоможе українським чиновникам у переході до європейських стандартів і процедур. На рівні експертів програма EU-Twinning – відправка адміністративного персоналу до країни партнера для допомоги у практичній реалізації законів і постанов ЄС – є лише першим кроком. Наразі лише низка держав-членів ЄС надала таких експертів, цю практику треба зробити більш загальною.
• Слід продовжити підтримувати розвиток села. У процесі реалізації Угоди про глибоку і всеосяжну зону вільної торгівлі та реформи децентралізації, українське село пройде через радикальні трансформації. Будуть закриті публічні сервіси та адміністративні структури. З’являться нові правила щодо ведення бізнесу і процедури сертифікації продукції, зокрема європейські стандарти із безпеки продуктів харчування, які буде важче запровадити малому і середньому бізнесу. Як наслідок, програми для розвитку сільського господарства є необхідними для допомоги трансформації бізнесу та для збереження підтримки громадськістю процесу реформ. Особливо це стосується східних регіонів України, які особливо зачепили економічні санкції РФ. Програми сільського розвитку і трансформацій у сфері сільського господарства, які зараз реалізує ЄС, є одними із непомічених «історій успіху» підтримки ЄС України, тому розширення і посилення цих зусиль повинно всіляко заохочуватися.
• Необхідно підтримувати малий і середній бізнес. Для сприяння економічним трансформаціям в Україні і процесу деолігархізації, підтримка малих і середніх підприємств є вкрай необхідною. У період фінансової невизначеності фонди гарантування позик є одним із заходів, які ЄС може легко і ефективно реалізувати. Підтримка малих і середніх підприємств є тим способом, яким донори можуть надати допомогу без безпосередньої участі в українській політиці.
• Посилити зусилля із реформування Збройних сил України. Збройні сили України уже стали об’єктом реформування, і прогрес, який був досягнутий у цій сфері, перевищує успіхи інших державних структур. Однак усе ще є сфери, які потребують подальших реформ, при тому, що країна досі знаходиться в стані війни. Серед речей, які потребують покращення: оперативне і тактичне планування, розвиток командних навичок, тактичної підготовки і взаємодії між цивільними і військовими. Є також недоліки в обладнанні і військових технологіях, зокрема це стосується забезпечених безпечних каналів зв’язку, електронної боротьби, систем командування і контролю, протитанкової оборони і технології виявлення ворожих артилерійських систем. Всупереч поширеній в Європі думці, Мінські домовленості не є гарантією відносного миру в Україні, натомість такою гарантією є стримування за рахунок більш ефективної української армії.
• Слід не відкидати ідею постачання летального озброєння, якщо для цього будуть відповідні умови. ЄС має надавати летальну допомогу Україні за умови, якщо будуть реалізовані певні реформи у секторі оборони, передусім йдеться про реформу логістичних структур, системи державних закупівель, контролю, нагляду і притягнення до відповідальності, реформу Служби безпеки України (СБУ); замість того, щоб говорити про геополітичні розрахунки стосовно Москви.
• Виконання взятих зобов’язань. Якщо ЄС погоджується надати Україні певні преференції в обмін на прогрес у реформах, то слід виконувати свої обіцянки як тільки будуть досягнуті критерії. Відтермінування позитивного рішення щодо лібералізації візового режиму через проблеми в ЄС ( міграційна криза, Брекзит, зростання популізму), не зважаючи на те, що Україна виконала вимоги, стало однією із найбільших помилок ЄС із часів Майдану. Блокування лібералізації візового режиму завдало великої шкоди авторитету як ЄС, так і українських реформаторів.
• Слід чітко говорити про недоліки реформ в Україні. Європейські дипломати повинні слідувати прикладу посла Яна Томбінського і бути такими прямолінійними, наскільки це можливо, називаючи імена тих, хто відповідальні за затримку реформ. Лише діючи таким чином, можна досягнути справжнього прогресу.
Наостанок, слід зазначити, що дерадянізація України неминуче буде довгостроковим проектом. Навіть якби уряд в Києві був більш налаштованим до реформ, знадобляться роки, щоб за відповідних зусиль реформи дали результат. Значна зарегульованість, хаотичний розподіл ресурсів і дублювання повноважень, а також надмірні преференції державних службовців гальмували б усі реформи за будь-яких обставин. ЄС необхідно запастися терпіння, оскільки процес реформ має тривати щонайменше протягом десятиріччя.

Презентація у Києві організована Інститутом світової політики у партнерстві з Європейською радою міжнародних відносин та Посольством Швеції.

На основі дослідження «Безпека перехідного періоду. Як протидіяти агресії з обмеженими ресурсами» Інститут світової політики розробив десять рекомендацій, виконання яких сприятиме посиленню безпеки України.Вони розраховані на середньострокову перспективу (3-5 років). Інститут світової політики переконаний, що євроатлантична інтеграція – безальтернативний напрямок розвитку України. Утім, без рішучих реформ у всіх сферах (і не в останню чергу в оборонній) це прагнення залишатиметься так само одностороннім. Партнерство з НАТО не повинно базуватися на тезі «членство або нічого», яке характеризується нездатністю України скористатися наявними можливостями. Україні варто переходити до етапу «углиб, а не вшир» (deeper not wider) – поглиблювати співпрацю за визначеними напрямками, зокрема, в Комплексному пакеті допомоги, а не марнувати ресурси на пошуки нових механізмів.\
Завантажити pdf-версію

1. Асиметрична безпека. У ситуації, коли традиційні безпекові моделі для України не спрацьовують або не в змозі забезпечити належний рівень безпеки, варто розробити сучасні адаптивні моделі, які зможуть дати відповідь на найбільш важливі виклики у сфері безпеки. Ці моделі мають виходити за межі усталених канонів і головним їхнім критерієм має стати живучість та ефективність. Із огляду на реальний стан усередині України та ззовні асиметрична модель безпеки здатна у коротко- та середньостроковій перспективі дати належні відповіді на більшість з важливих безпекових питань України. Однією з її ключових характеристик є здатність надати ефективну відповідь переважаючому супротивнику при власних обмежених ресурсах та зламати його волю до агресії.
2. Розумна оборона та дипломатія. У розвитку конвенційних збройних спроможностей акцент треба робити на розбудову системи «розумної оборони» та відповідної армії нового покоління (елементи прикладів у арміях Швейцарії, Ізраїлю, Швеції). Особливу увагу варто приділяти роботі з суспільством, яке повинно чітко пов’язувати армію та систему безпеки безпосередньо з собою. Критично важливу роль для успіху будь-якої моделі безпеки для України відіграє розумна та проактивна дипломатія – системна робота з усіма важливими партнерами, створення необхідних мереж та коаліцій, дії на випередження, сприяння перетворенню України на важливий континентальний хаб (атака на який занадто дорого коштує), робота з суспільними елітами та бізнесом у ключових країнах. Тому підтримка розумного реформування української дипломатії і виділення (попри всі складнощі) належних ресурсів має стати одним з небагатьох реальних пріоритетів для держави на середньострокову перспективу.
3. Орієнтація на результат у євроатлантачній інтеграції. Посилити (кадрово, фінансово) координацію реформ в сфері євроатлантичної інтеграції. Розробляти документи, які регламентуватимуть сферу реформ для наближення України до стандартів НАТО, із чіткими цілями, індикаторами успіху (results-based management). Залучити представників НАТО до розробки Річної національної програми з визначенням чітких цілей, індикаторів їх вимірювання, відповідальних, строків. Підготувати чіткий план моніторингу та оцінки виконання РНП. Неурядовий сектор повинен надалі мати можливість впливати на підготовку документа, а також на його оцінку.
4. Боротьба з корупцією як основа безпеки. У найстисліші строки продемонструвати результати боротьби з корупцією в оборонній сфері. Боротьба з корупцією може стати першим найочевиднішим і фундаментальним свідченням рішучості України впроваджувати зміни: принаймні вона не вимагає коштів, а навпаки заощаджуватиме їх. Покарання за корупційні дії в оборонній сфері мають бути суворішими, ніж у цивільній сфері. Законодавство має передбачати серйозне покарання компаній, які звернулися з корупційною пропозицією до структур у сфері оборони та національної безпеки.
5. Углиб, а не вшир. Україна не може дозволити собі риторику «членство або нічого» у співпраці з НАТО, але повинна максимально використати всі наявні можливості партнерства з Альянсом. Принципово нових форматів співпраці з НАТО, які б не використовувала Україна, немає. Більше того, наразі Україна повною мірою не використовує навіть ті механізми співпраці, які їй запропоновано. Партнерство України та НАТО є унікальним, рівень підтримки країни-партнера – безпрецедентний. Це не виключає можливості збільшення масштабів допомоги, але в Альянсі наголошують: для початку Київ має продемонструвати належний рівень освоєння нинішнього рівня підтримки, бо наразі Україна не може скористатися і нинішньою допомогою (йдеться про absorption capacity). Дуже важливо: Київ не має права допускати паузи у прийнятті рішень, які насправді не потребують багато часу, але позначаються на репутації країни. Наприклад, неприпустимим є подальше затягування призначення Голови Місії України при НАТО.
6. Створення нового наративу в країнах-партнерах. Уряд повинен активніше співпрацювати з неурядовим сектором як України, так і країн-членів НАТО для формування нового позитивного образу про державу – як країни, яка є контрибутором безпеки усього євроатлантичного простору; як держави, що має унікальний досвід у плані стійкості, протидії гібридійній війні. Україні необхідно налагоджувати комунікацію не лише з самим Альянсом, але, в першу чергу, з країнами-членами, а для цього інвестувати не лише в комунікацію на міжурядовому/міжпарламентському рівні (так звана track I diplomacy), але й між урядом та громадянським суспільством (track II diplomacy) та всередині самого громадянського суспільства (track III diplomacy). Варто зауважити, що в цьому контексті неурядовий сектор більш прогресивний у задіянні усіх вказаних «треків» дипломатії.
7. Максимальна інтеграція в безпековий простір ЄС і НАТО. Для зміцнення позиції України на пострадянському просторі і зменшення впливу в ньому Росії Києву потрібно активно розвивати дво- і багатосторонню безпекову, оборонну та секторальну співпрацю з країнами-членами ЄС і НАТО (формати Тримор’я, NORDEFCO, бойові групи ЄС, ЛИТПОЛУКРБРИГ, миротворчі операції тощо). МЗС України спільно з МО України мають створити робочу групу для аналізу форматів тіснішої військової співпраці з групами країн-членів НАТО і ЄС. Зокрема, слід розглянути участь України в проектах: NORDEFCO (від статусу спостерігача та участі в навчаннях і тренінгах до співпраці ВПК); в рамках Бухарестської дев’ятки (співпраця з країнами східного флангу НАТО); в рамках військової співпраці країн Вишеградської групи (подальша участь в V4 EU BG, спільні навчання та розробка оперативних планів). Мета такої співпраці – максимальна інтеграція в військовий та безпекових простір ЄС та НАТО без фактичного членства України в НАТО в короткостроковій та середньостроковій перспективах.
8. Нові знання. Запровадження стандартів НАТО і переорієнтація на європейський простір безпеки вимагають нагальної зміни підходів до навчальних планів військових ВНЗ України та підготовки військовиків загалом. Військові навчання, тренінги та сучасна військова освіта – це обов’язковий компонент налагодження регіональної співпраці в існуючих і започаткованих проектах в сфері оборони. Тому Україні слід не тільки вивчити досвід європейських країн, але також докласти зусиль для створення спільного освітнього простору для українських і європейських військовиків. Зокрема, Київ може виступити з пропозицією створення в Україні навчального центру НАТО (в короткостроковій перспективі симуляційних тренінгових центрів) або зі створення регіональної військової академії на кшталт естонської в Тарту. Про це можна вести перемовини і з Вишеградською групою, яка передбачала створення подібного вишу в рамках власного розвитку оборонної співпраці.
9. Використання можливостей ОБСЄ та ООН. Необхідною складовою зміцнення регіональної безпеки України є також активне використання можливостей ОБСЄ та ООН. Підтримка ініціатив з реформування Радбезу ООН, наполягання на модернізації договорів з контролю за озброєнням в ОБСЄ – це мінімальний набір уже існуючих ініціатив, у розгляді яких голос Києва має бути посиленим. Завданням української дипломатії є донести світові інформацію про деструктивну роль Росії у врегулюванні конфліктів та продовжувати викривати її агресію проти України та інших країн регіону.
10. Поглиблення партнерства зі США. Україні необхідно працювати у напрямку збереження і посилення співпраці з Вашингтоном. Києву слід промотувати ідею щодо збільшення присутності США і НАТО на Балканах і в Чорноморському басейні. Аргументами в цьому випадку може виступати те, що на сьогодні угруповання РФ в окупованому Криму кількісно і якісно набагато переважає за новими типами озброєння те, що Кремль розмістив у Калінінградській області. Поступово Україні варто розширювати співпрацю із США за рахунок пошуку додаткових спільних інтересів у військовій сфері. Покроковий розвиток відносин між США та Україною та їх закріплення на рівні угод в середньостроковій перспективі має супроводжуватися модернізацією українського військового потенціалу. Такий документ за рівнем юридичної сили має бути вище ніж чинна Хартія, а в кінцевому рахунку набути рівня Стратегічної рамкової угоди або Угоди про оборонну співпрацю. Серед пріоритетних напрямків такої угоди мають бути:
– Спільні навчання;
– Співпраця у сфері розробки озброєнь;
– Консультаційна та матеріально-технічна допомога в реформі оборонного сектору;
– Співпраця у сфері кібербезпеки (є важливою ланкою у співробітництві зі США, враховуючи, що хакерські атаки Росія проводила як проти США, так і проти критично важливих інфраструктурних об’єктів України);
– Співпраця у підтримці міжнародного миру та безпеки, що посилювала б роль України як стратегічної країни для США. Важливо наповнити таку співпрацю реальним змістом та уникати її декларативного характеру;
– Спільні дослідження та аналіз методів ведення гібридних війн;
– Співпраця у сфері розвідки.

Повний текст дослідження

Публікацію підготовлено у рамках «Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України», яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні. Зміст дослідження є винятково відповідальністю Інституту світової політики.

Дослідження ІСП щодо безпекових можливостей України у межах п’яти моделей: співпраця з НАТО, регіональні безпекові утворення, озброєний нейтралітет, двосторонні безпекові механізми, а також асиметрична модель.Повна публікація доступна тут.\
ЗМІСТ
ВСТУП
Олексій Семеній
1. Асиметрична безпекова модель
Ярослав Литвиненко, Закарі А. Рівз
2. Модель безпеки на основі двосторонньої угоди між Україною та США
Сергій Солодкий, Ольга Лимар, Яна Саєнко
3. Партнерство України та НАТО. Углиб, а не вшир
Олена Бетлій
4. Регіональна безпека
Леонід Літра, Микола Бєлєсков
5. Нейтралітет

ВСТУП
Російська загроза, непослідовність державної політики, брак політичної консолідації, інституційна неспроможність. На ці небезпеки, що стояли перед Україною, Інститут світової політики звертав увагу у 2013 році в своєму дослідженні «Україна: діагностика національної (не)безпеки». Матеріал було опубліковано за кілька місяців до агресії Росії. Наше дослідження, презентоване три роки тому, багато в чому не втратило актуальності і сьогодні (хіба що перелік викликів став ще ширшим). Останнє опитування, здійснене в жовтні 2016 року, показало, що більшість українців вважає найважливішою проблемою для України військові дії на Донбасі .
Наше нове дослідження «Безпека перехідного періоду» покликане якраз відповісти на цей величезний список загроз. Основна мета дослідження — аналіз безпекових можливостей у межах п’яти моделей: співпраця з НАТО, регіональні безпекові утворення, озброєний нейтралітет, двосторонні безпекові механізми, а також асиметрична модель. Кожна із п’яти частин дослідження присвячена одній із цих безпекових опцій. У свою чергу кожна опція проаналізована відповідно до таких питань:
1) оцінка нинішнього стану моделі (передовсім, щодо України);
2) найкращі світові приклади упровадження моделі;
3) недоліки моделі;
4) як модель може допомогти у стримуванні агресії Росії;
5) імовірність імплементації моделі в коротко- (1-3 роки), середньо- (3-5) та довгостроковій перспективі (5 та більше років);
6) рекомендації.
Кожен розділ супроводжується таблицею-резюме з плюсами та мінусами проаналізованої моделі.
Інститут світової політики у жодному випадку не ставить під сумнів безальтернативність євроатлантичної інтеграції України. Водночас, як аналітики, ми були зобов’язані розглянути й інші безпекові формати, зокрема, для оцінки переваг і недоліків тієї чи іншої політичної опції у перехідний період. Наприклад, аналіз останніх трендів із модифікації нейтральної моделі може бути цікавим як для дослідників, так і для осіб, які ухвалюють рішення. Власне, дослідження Інституту показує, що нейтральні держави стають дедалі менш нейтральними у звичному розумінні цієї моделі: країни усвідомлюють свою вразливість перед різного роду загрозами: чи це йдеться про загрозу тероризму для нейтрального Туркменістану, чи про загрозу гібридної (чи навіть реальної) війни для нейтральних Фінляндії і Швеції.
Асиметрична модель — це модель перехідного періоду, яка цілковито допускає використання елементів із будь-яких інших безпекових опцій, проаналізованих у дослідженні. Вона у жодній мірі не заперечує євроатлантичної інтеграції, а навпаки може стати додатковою перевагою, через яку Україна стане ще цікавішою і ціннішою для Альянсу. У самій євроатлантичній інтеграції Україні потрібно припинити пошук нових форматів, натомість зупинитися на реалізації тих програм, які на сьогодні пропонує партнерство з НАТО. Інтеграція вглиб, а не вшир має стати ключовим девізом для всіх, хто причетний до виконання плану реформ, спрямованих на рух України до Альянсу. Так, наприклад, українська влада нині наполягає на долученні України до Програми розширених можливостей НАТО (Enhanced Opportunities Programme). До неї наразі входять Грузія, Фінляндія, Швеція, Йорданія та Австралія. У самому НАТО (не кажучи вже про країни, які входять до ініціативи) не можуть достеменно пояснити важливість цього формату. Немає жодних видимих доказів, що ця програма якимось чином наблизить Україну до Альянсу.
Інститут світової політики свідомий того, що ризик «великої домовленості» (grand bargain) між глобальними акторами існує, але він не неминучий. Останні роки протидії російській агресії супроводжувалися численними «викриттями» про те, що міжнародні партнери домовляться/домовилися із Кремлем усупереч інтересам України. Три роки посилення української оборонної сфери, самовідданого внеску українців у підтримку власної армії та політичної і дипломатичної активності України зробили свій внесок у те, аби сценарій змови не став реальним. Успішна безпекова модель України — це передовсім подальше реформування Збройних сил України, але не тільки: це також і боротьба з корупцією (зокрема, в оборонному секторі), приваблення інвестицій в економіку, довіра громадян до влади і влада, яка була б підзвітною перед своїми громадянами.

Альона Гетьманчук, директорка Інституту світової політики

Повний текст дослідження доступний тут.

Публікацію підготовлено у рамках «Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України», яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні.

Інститут світової політики висловлює щиру подяку колегам із інших аналітичних центрів як в Україні, так і за кордоном, представникам органів влади України, закордонним дипломатам і політикам, які зробили свій внесок у це дослідження, але побажали лишитися неназваними. Особлива подяка за інтерес до цього дослідження Міністерству закордонних справ України.

Аналіз відносин Києва та Вашингтону протягом червня-жовтня 2016 року, підготовлений Альоною Гетьманчук у рамках нового проекту ІСП “Індекс відносин”На щоквартальній основі ІСП оцінюватиме динаміку відносин на ключових напрямках зовнішньої політики України. Проект здійснюється у партнертсві з агентством стратегічних комунікацій Truman Agency. \
Повний текст публікації “Індекс відносин зі США, ЄС, Росією, Китаєм. Спецтема” доступний тут (російська мова).

УКРАИНА-США

Резюме отношений

Американская администрация вошла в период «хромой утки», однако диалог между двумя странами в последние месяцы – с июня по сентябрь – оставался чрезвычайно активным (хотя существенных прорывов и не произошло). Генеральную линию нынешняя администрация избрала еще раньше: не допустить очередной эскалации на Востоке Украины, и предотвратить политический хаос и экономическую катастрофу на остальной части страны.
США предприняли кое-какие попытки сдвинуть с мёртвой точки имплементацию Минских договорённостей. Хотя формально американцы придерживались ключевой для Киева формулы «сначала безопасность, потом выборы», в этот период стало особенно очевидно: в Вашингтоне и Киеве по-разному оценивают уровень безопасности, который нужен, чтобы Украина выполнила политическую часть Минских соглашений. Фундаментальное различие – в том, что американцы считают их вполне выполнимым и не до конца понимают, почему здесь настолько драматизируют реальные угрозы, которые представляет стабильности Украины и её европейскому вектору развития полная имплементация соглашений. Еще одно отличие состоит в том, что Вашингтон полагает, что сегодня Минские соглашения можно имплементировать на лучших для Украины условиях, чем в будущем. В Киеве же уверены, что быстрая имплементация сегодня возможна исключительно на условиях России.
В этот период стало ясно, что Барак Обама станет первым президентом США за время независимой Украины, который ни разу не посетил Украину, хотя мог это сделать во время одного из европейских турне (например, накануне саммита НАТО в Варшаве, когда Киев с коротким визитом посетил госсекретарь США Джон Керри). Это ошибка его администрации, поскольку визит американского президента стал бы важным сигналом политической поддержки Украины. Симптоматично, что у Порошенко не состоялось ни одних полноценных переговоров с президентом Обамой за последний год – лишь общение на полях международных мероприятий.
Украинская тематика прямо или косвенно (в связи с Россией) впервые фигурирует в предвыборном дискурсе в США, в первую очередь, как ни парадоксально это звучит, благодаря кандидату от Республиканской партии Дональду Трампу (резонансные заявления Трампа по Крыму, скандал и отставка Пола Манафорта в связи с украинским кейсом). В целом, подход украинской стороны к президентским выборам в США можно сформулировать следующим образом: Трамп – не очень желательный, но Клинтон – тоже не панацея. Хотя в последнем случае более понятно, по каким каналам выстраивать дальнейшие отношения (что доказала встреча Клинтон с Порошенко на Генассамблее в Нью-Йорке).
Есть основания полагать, что США продолжат работу в Украине по двум приоритетным для них направлениям: помогут сдерживать российскую агрессию и бороться с коррупцией. Очевидно, что и в следующем квартале диалог будет проходить по этим линиям, вопрос только в том, какие компоненты будут включать в себя эти направления.
На данном этапе первое направление – остановка российской агрессии – среди прочего включает в себя:
• санкции против России, которые США координируют с союзниками в Европе и G7;
• помощь в урегулировании ситуации вокруг Донбасса;
• рост обороноспособности Украины (США обучает Национальную гвардию и Вооруженные силы, предоставляет военное оборудование и присылает советников по борьбе с коррупцией и по вопросам перехода на гражданский контроль).
Второе направление – борьба с коррупцией – среди прочего включает:
• создание и укрепление независимых антикоррупционных органов (НАБУ, специальной антикоррупционной прокураторы, Генеральной инспекции в структуре Генпрокуратуры и в будущем антикоррупционного суда);
• содействие в реформе правоохранительных органов и судебной реформы;
• помощь в реформе таможенной службы.
Для Украины было важно, что Палата представителей Конгресса США приняла законопроект «О поддержке стабильности и демократии в Украине» (STAND for Ukraine), который, кроме прочего, законодательно запрещает США признавать аннексию Крыма, фиксирует санкции и разрешает предоставлять Украине летальные оборонительные виды вооружения. Однако, маловероятно, что при нынешнем составе Сената и, тем более, при нынешнем президенте США этот законопроект рассмотрят и утвердят в таком виде.
Американские инвесторы по-прежнему выжидают. Исключением стал производственно-перегрузочный комплекс, который компания Bunge Украина открыла в Николаевском порту. Он включает завод по производству растительного масла и масляный терминал, и дополнительно увеличивает мощности зернового терминала (инвестиция составила $180 млн). Показательным для США станет то, как пройдёт приватизация Одесского припортового завода, которая, согласно рекомендациям МВФ, должна состояться еще до конца года.

В последние месяцы отношения Украины и США определял ряд неравноценных факторов и событий. Среди них: 1) первые шаги нового украинского правительства во главе с премьером Гройсманом, включая его визит в США, а также начало работы нового Генерального прокурора Юрия Луценко, 2) попытки США ускорить разрешение конфликта на Востоке Украины до конца года, то есть до ухода нынешней администрации Белого дома, 3) активная фаза предвыборной кампании в США, когда главные кандидаты зафиксировали в своих дискурсах тематику, так или иначе связанную с Украиной, 4) саммит НАТО в Варшаве, где на наивысшем уровне прошла Комиссия Украина-НАТО, помощь США в сфере безопасности, 5) смена американского посла в Украине.
Кратко проанализируем каждый из этих факторов.

Первые шаги нового правительства Украины во главе с премьер-министром Гройсманом, визит премьера в США, назначение нового генпрокурора Юрия Луценко
Не секрет, что изначально в США довольно скептически относились к увольнению Арсения Яценюка с поста премьер-министра и назначению лояльного к президенту Владимира Гройсмана. Но еще более скептически тут отнеслись к перспективе очередных парламентских выборов в Украине. Соответственно выбирая «между двух зол» – новым правительством во главе с Гройсманом и внеочередными парламентскими выборами – выбор сделали в пользу Гройсмана. Еще до назначения Гройсмана в политических, дипломатических и экспертных кругах США о нём сложилось мнение как о политике, который менее склонен проводить реформы, нежели Яценюк (несмотря на локальный, но реальный реформаторский кейс Гройсмана в Виннице). Недаром для первого зарубежного визита новый премьер выбрал именно Вашингтон (14-17 июня), а американские эксперты расценили его в первую очередь, как намерение лично доставить в американскую столицу месседж о том, что Гройсман серьёзно настроен продолжать реформы и что в его правительстве достаточно людей, которые смогут обеспечить этот курс (практически все они прибыли в Вашингтон с премьером).
Для американской стороны после ухода Яценюка с поста премьера принципиально важно было, чтобы отношения между Порошенко-Гройсманом и Яценюком оставались конструктивными. Американские дипломаты искренне радовались, когда видели Яценюка на Банковой после отставки и слышали, что он готов всячески поддерживать правительство. Хотя, на самом деле, такое поведение Яценюка не стоит списывать исключительно на пожелания американской стороны. Яценюк сам не заинтересован в развале коалиции и внеочередных выборах. К тому же, это может быть просто мудрой тактикой с его стороны: предоставить полный карт-бланш работе Гройсмана, чтобы потом нынешний премьер не смог списать свои промахи и неудачи на то, что ему мешал деструктивный партнер по коалиции в лице бывшего премьера. Так или иначе, Яценюку удалось выдержать линию демонстративного взаимопонимания, не считая, может быть, его визита в Вашингтон. Визит последовал сразу же за официальным визитом Гройсмана и включал в себя все самые важные элементы программы действующего премьера, в частности, встречу с вице-президентом США Джо Байденом.
В правительственных кругах преподносили визит Гройсмана в США как «поездку за миллиардом». Речь идет о третьем и последнем транше кредитных гарантий объемом $1 млрд, который должен обеспечить Украине субсидии на газ (перед визитом Гройсмана Украина и США подписали соответствующее соглашение). Симптоматично, что этот же миллиард в заслугу своего визита в США записал также Президент Порошенко. Таким образом, происходит своеобразная сакрализация финансовой помощи США, хотя эксперты давно советуют делать ставку не на американскую помощь, а на американские инвестиции.
С ними всё сложнее. Несмотря на призывы украинского руководства инвестировать в Украину, американский бизнес продолжает выжидать благоприятных условий. Из заметных событий на этом поприще – только производственно-перегрузочный комплекс в порту Николаева, который открыла компания Bunge Украина. В него вошли завод по производству растительного масла и масляный терминал, а кроме того он увеличил мощности зернового терминала (инвестиция составила $180 млн).
Американцы по-прежнему демонстрируют интерес к приватизации Одесского припортового завода (ОПЗ). Этот интерес они в который раз подтвердили на переговорах во время визита Гройсмана. По большему счету, то, как пройдёт приватизация Одесского припортового завода, станет показательным для всего американского бизнеса. Согласно рекомендации МВФ, приватизация должна состояться ещё до конца этого года. Офис привлечения инвестиций, открытие которого анонсировал премьер, американские (как и европейские) бизнесмены воспринимают по большей части скептически. «Надо создавать условия для работы инвесторов, а не офисы», – сказал один американский бизнесмен. Практическую ценность в деловых отношениях Украины и США имеет то, что страны договорились совместно запустить космическую ракету.
Что касается того, как в США воспринимают работу нового премьера, на данный момент есть основания утверждать: к правительству Гройсмана были настолько низкие ожидания, что в целом его работу многие стейкхолдеры в американской столице оценивают довольно нейтрально, местами даже положительно, но однозначно не лучше, чем работу Яценюка. Гройсману пока что не удалось побороть на Западе стереотип о том, что при правительстве Яценюка происходили изменения, а при его правительстве наступил застой.
Показательны в этом контексте комментарии американских экономических экспертов, а также Майкла Макфолла, который хоть и не является непосредственно экспертом по Украине, но работает в группе внешнеполитических советников кампании Клинтон по региону. Не менее показательно также сентябрьское выступление Байдена в Совете внешних отношений (CFR) в Нью-Йорке, где он, по-видимому, просто забыл фамилию Гройсмана, назвав его по инерции «спикером», когда говорил о постоянном контакте с украинскими властями (по его словам, 2-3 звонка в неделю). Наконец, показательно, что Барак Обама не выказал интереса лично познакомиться с Владимиром Гройсманом во время его визита в Вашингтон. Речь даже не идет об отдельной, заранее запланированной встрече с американским президентом. Ранее Барак Обама часто вне своего графика подключался ко встречам Байдена с определенными зарубежными премьерами. Так было в своё время с премьером Яценюком, когда Обама просто зашел на встречу Байдена с украинским гостем, так было и с премьерами Молдовы и Грузии. В дни визита Гройсмана Обама был в Белом Доме, но предпочёл встретиться со вторым заместителем премьер-министра, министром обороны и заместителем наследного принца Саудовской Аравии Мухаммадом ибн Салманом Аль Саудом.
Ещё более символической, чем должность премьера, стала для американских политиков фамилия нового генпрокурора. США, на удивление очень многих наблюдателей и в Киеве, и в Вашингтоне, чрезвычайно персонализировали и, в какой-то мере, демонизировали фигуру бывшего генпрокурора Шокина. Он стал олицетворением старой системы, или старой Украины, как любят говорить американцы. Вице-президент Байден в своём недавнем выступлении публично подтвердил, что Вашингтон увязал увольнение Шокина с выделением одного миллиарда кредитных гарантий США.
В американской администрации не сразу восприняли кандидатуру Юрия Луценко и рекомендовали вообще воздержаться от того, чтобы назначать политиков. Однако Порошенко заверил Байдена, что люди изнутри прокурорской системы неспособны её же и реформировать, и в США закрыли на это глаза. Более того, среди некоторых американских дипломатов даже появился определённый энтузиазм из разряда «а вдруг получится?». Американские партнеры провели не один разговор непосредственно с Луценко о том, как он видит реформу Генпрокуратуры. И были рады получить при Генпрокуроре американского советника, бывшего федерального прокурора, американца украинского происхождения Богдана Витвицкого, который отвечает за создание Генинспекции ГПУ. Однако его роль в реформе Генпрокуратуры и уровень влияния на неё остаются крайне ограниченными. В результате конфликта между Генпрокуратурой и НАБУ (Национальным агентством по борьбе с коррупцией) пострадала репутация Генпрокуратуры. В Генпрокуратуре отмечают, что проблема с американскими партнерами в том, что они склонны демонизировать Генпрокуратуру и идеализировать НАБУ. Подобную идеализацию можно объяснить тем, что США считает НАБУ важным символом «Новой Украины».

Попытки США ускорить урегулирование конфликта на Востоке Украины до конца года, де факто до конца работы нынешней администрации Белого дома
В Украине очень ценят, что США координирует ввод и сохранение санкций относительно России. Американцы делают намного больше, чем известно публично.
В сентябре США утвердили дополнительные санкции относительно России. По информации высокопоставленного источника из украинского правительства, американские партнёры учли все персоналии и компании, которые предоставила им украинская сторона.
Американцы также проводят огромную работу в европейских столицах, предоставляя аргументы, почему Украина значительно больше делает для имплементации Минских соглашений, чем Россия. Именно поэтому они были рады получить от Украины законопроект по выборам на оккупированных территориях в доказательство того, что украинская сторона серьёзно относится к своим минским обязательствам. Законопроект по выборам хорошо ложится в тактику, которую Вашингтон изначально советовал избрать Украине – быть «конструктивным» партнером и демонстрировать проактивную позицию в имплементации Минских соглашений.
Также американцы считают, что приносят Украине большую пользу, помогая европейским партнерам понять реальную картину происходящего в зоне АТО. США располагают большими ресурсами, в том числе и человеческими, чтобы собрать и обработать информацию, в то время, как в посольствах европейских стран (включая Германию и Францию) недостаточно персонала. В целом, американцы помогали Украине отстаивать позицию «сначала безопасность, потом политическое урегулирование». Однако на формальных и неформальных переговорах они точно так же чётко дают понять: Украина должна быть готова выполнять политическую часть сразу же после того, как будут соблюдены условия безопасности, иначе поддержка Запада закончится.
Неоднозначную реакцию в Киеве, однако, вызывает так называемый диалог Нуланд-Сурков. У некоторых украинских десижнмейкеров есть основания полагать, что в Вашингтоне и в Киеве по-разному смотрят на дипломатические усилия Нуланд. В американской столице склоняются к мнению, что их переговорный трек с Москвой несёт определённую добавленную стоимость, является достаточно «конструктивным» (любимый эпитет американской стороны) и Киеву нечего переживать, поскольку таких встреч было всего лишь 4. Каждый раз украинскую сторону тщательно информировали до и после переговоров, и переговорщики обсуждали преимущественно один компонент урегулирования – так называемые «security bubbles».
Американцы считают создание «security bubbles» (зон безопасности, куда можно отводить и где можно группировать вооружения) довольно важным шагом в имплементации Минских соглашений. Идею презентовала Виктория Нуланд согласно рекомендациям отставного американского дипломата Джона Ордвея, который в 2015 и в начале 2016 работал при посольстве США в Украине в качестве специального посланника при Минском процессе. Именно американцы предложили в качестве пилотного проекта для таких зон безопасности выбрать Золотое, Петровское и Станицу Луганскую.
В украинской столице относятся к этой идеи более скептически: украинская сторона настаивала и продолжает настаивать на выводе вооружений с территории ОРДЛО, что чётко предусматривает пункт 10 Минских договорённостей. Эта идея вызывает возражения в Киеве, поскольку непонятно, кто должен охранять эти оружейные хранилища и возможно ли гарантировать безопасность в таком случае вообще. Точнее, ответ есть, но он не устраивает Киев. Некоторые американские партнеры (как и европейские) считают, что позаботиться о безопасности оружейных хранилищ, как и в целом о безопасности на выборах, могут местные провайдеры безопасности (local security providers), что звучит довольно загадочно и напоминает концепцию Суркова о народной милиции. В Киеве настаивают, что это должен быть как минимум вооружённый компонент миссии ОБСЕ.
Украинскую сторону настораживает не только сам формат переговоров Нуланд-Сурков (об Украине без Украины), но и то, что, как утверждают в украинских правительственных кругах, Сурков умело пользуется отдельным каналом коммуникации с Нуланд, чтобы продвигать свои идеи и, возможно, даже манипулировать. В частности, Нуланд начала использовать некоторые лексические обороты, ранее присущие Суркову. Парадоксально, но факт: что касается имплементации Минских договорённостей, отношения с администрацией в Берлине у Киева более доверительные, чем с администрацией в Вашингтоне, в первую очередь, благодаря внешнеполитической команде канцлера Меркель.
До конца непонятно, насколько самостоятельно действовала Нуланд на переговорах с Сурковым. Среди американских собеседников есть разные мнения на этот счёт. Но не исключено, что в последние полгода её активность усилили соответствующие инструкции из Белого Дома. В июне 2016 года (накануне визита Гройсмана в Вашингтон) Сьюзен Райс в интервью The Washington Post сказала о том, что в Белом доме верят, что конфликт в Украине можно развязать до конца года, и прилагают все усилия для того, чтобы мирные договорённости соблюдали до тех пор, пока Барак Обама не покинет офис: «Мы надеемся, если русские хотят развязать его – и у нас есть некоторые основания думать, что они могли бы – у нас есть время, и ресурсы, и инструменты, чтобы это сделать».
Американские дипломаты, в то же время, продолжали утверждать, что для них непринципиально решить конфликт до окончания администрации Обамы, и что они не будут давить на Украину, если это будет идти вразрез с украинскими национальными интересами. Однако, есть основания полагать, что в Вашингтоне и Киеве либо по-разному понимают, что такое «давить», либо по-разному видят «национальные интересы» Украины в контексте имплементации Минских соглашений. По утверждениям отдельных участников переговоров президента Порошенко и вице-президента Байдена в Нью-Йорке, украинская делегация испытала серьёзное давление на предмет того, чтобы срочно вспомнить о своих политических обязательствах в рамках Минских соглашений, как только произойдёт согласованное 21 сентября в Минске разведение войск.
Остается открытым вопрос, зачем США за считанные недели до президентских выборов форсируют имплементацию Минских договорённостей, когда нет убедительных сигналов, что Путин готов на компромиссы. На самом деле американцы полагают, что сегодня решить конфликт вокруг Донбасса Украина может на лучших условиях, чем, например, в следующем году. В украинской столице тоже понимают (чего не было ещё год назад), что время играет против Киева. Но точно так же понимают и то, что продвижение Минских соглашений сегодня возможно на условиях Путина, и, вполне вероятно, лучшее, что может сделать нынешняя администрация США до конца своего строка в контексте Минских договорённостей, – это уже ничего не делать. Ведь решение конфликта вокруг Донбасса на условиях Путина вряд ли способно усилить внешнеполитическое наследие (legacy) Президента Обамы, скорее – может еще больше подорвать его.
Здесь важно заметить, что в США, в отличие от Украины, не переживают, как выполнение Минских договорённостей скажется на внутриполитической стабильности и дееспособности Украины как государства. В украинской же столице считают, что каждый, кто заинтересован в стабильной Украине, в её ориентации на ЕС и функциональном государстве, не может поддерживать имплементацию Минских соглашений на нынешних условиях. Кроме того, высокопоставленные представители администрации Порошенко на неформальных встречах с экспертами и журналистами уже открытым текстом (хоть и с просьбой «не цитировать») говорят, что, выбирая между внутриполитической стабильностью и санкциями, Украина выберет первое.
Не до конца понятно, каким образом влияет на разрешение конфликта вокруг Донбасса американско-российский диалог по Сирии. Вопреки довольно успешному разведению переговорных треков по Сирии и Украине (надо отдать должное администрации Обамы), отдельные представители американской администрации в неформальной беседе с экспертами после встречи Обамы и Путина в Китае высказывали опасение, что если договорённости с Россией по Сирии заработают (что было маловероятно с самого начала), в знак благодарности американцы смогут усилить давление на Украину в том, что касается политической части Минских соглашений. Однако давление имеет место и после того, как соглашение между Россией и Сирией было де-факто сорвано. Рискнём предположить, что если США сознательно или несознательно действовали по принципу «сначала сотрудничество по Сирии, потом, возможно, сотрудничество по Украине», Путин может преследовать другой план: «сначала сотрудничество по Украине, потом, возможно, решение по Сирии».

Активная фаза предвыборной кампании в США и украинская тематика в дискурсах главных кандидатов
В отчётный период определились кандидаты на президентских выборах в США от Демократической и Республиканской партии – Хиллари Клинтон и Дональд Трамп. В Украине к этому с начала года подходят в стиле: кто станет президентом, с тем и будем работать. В Киеве, и по большому счету в Вашингтоне, превалировало мнение, что потенциальный кандидат Трамп – это не официальный кандидат, а официальный кандидат – это не президент. Но тот факт, что, став официальным кандидатом (то есть, например, получив доступ к разведывательной информации), Трамп не смягчил, а наоборот – ещё больше заострил свою риторику по отношению к Европе в целом и Украине частности, встревожило Киев. Своеобразной красной линией стало заявление Трампа относительно Крыма (де-факто он допустил, что рассмотрит вопрос о признании полуострова, ведь в Крыму люди всё равно больше хотели в Россию). То есть, если раньше Трамп звучал как пророссийский, то после заявлений по Крыму он начал звучать как откровенно антиукраинский.
Смену риторики Трампа большинство наблюдателей связывают с тем, что в руководстве его избирательной кампании появился Пол Манафорт, бывший политтехнолог Януковича. Однако есть вопрос, действительно ли Манафорт и другие советники Трампа, напрямую или косвенно связанные с Россией, советовали ему делать подобные заявления, или же просто создали в кампании Республиканского кандидата среду, благоприятную для подобного рода заявлений.
Красноречивый пример того, как смещались акценты – коррективы в платформе (программе) Республиканской партии перед самим съездом республиканцев, когда оттуда исчезла формулировка о том, чтобы предоставить Украине оборонительное летальное вооружение. Трамп впоследствии заверил, что лично он не имеет никакого отношения к изменению платформы, но знает, что её текст был смягчен. Показательно, что в программе Демократической партии вообще не было отдельного пункта по Украине, но это почему-то в Украине не нашло должного резонанса.
По-настоящему резонансным в Украине стала отставка Пола Манафорта с поста руководителя избирательной кампании Трампа в августе этого года. Увольнение последовало за тем, как The New York Times и Associated Press опубликовали материалы с данными «чёрной бухгалтерии» Партии регионов, где неоднократно фигурировала фамилия Манафорта, а также назвали лоббистские структуры в Вашингтоне, которым он передавал деньги, чтобы добиться менее критичного отношения к правительству Януковича после ареста Тимошенко. В Киеве это восприняли как непосредственное влияние Украины на ход выборов в США, хотя до сих пор остаётся вопрос, что сыграло более весомую роль в уходе Манафорта – данные Национального антикоррупционного бюро Украины или же данные социологических опросов, которые зафиксировали неблагоприятные тенденции для Трампа с приходом Манафорта, и его личные противоречия с неконтролируемым клиентом. Поэтому однозначно утверждать, что увольнение произошло из-за украинского вопроса, вряд ли корректно.
К тому же, в репутационном плане история с Манафортом вряд ли добавила Украине баллов – скорее, ещё раз закрепила в общем сознании образ глубоко коррумпированной, олигархической страны. Точно так же, как и неоднократные публикации в американской прессе о том, что украинский олигарх Виктор Пинчук достаточно щедро финансировал Фонд Клинтонов (по данным Wall Street Journal – около $10 млн), и за это получал определённые преимущества не только в виде близости к семье Клинтонов (один из немногих бизнесменов в мире, который посещал их семейные праздники), но и в виде возможности работать в Иране в обход санкций в бытность Хиллари Клинтон госсекретарём.
Именно поэтому, когда была анонсирована встреча Порошенко с Клинтон на Генассамблее в Нью-Йорке, у некоторых американских экспертов возник вопрос: было ли это исключительно результатом дипломатических усилий, или же имели место лоббистские усилия со стороны Пинчука? Большинство экспертов, так или иначе, сходятся во мнении, что вряд ли Пинчук сможет влиять на Хиллари Клинтон как президента в вопросе Украины. Но его телефонный звонок так же маловероятно будет совсем проигнорирован.
До сих пор остаётся открытым вопрос, почему Трамп не принял приглашение Порошенко встретиться в рамках Генассамблеи. Украинская сторона продолжает настаивать, что дело исключительно в несовпадении графиков и не нужно искать никакой подоплеки.
Возвращаясь ко встрече с Клинтон, симптоматично, что если со стороны президента Украины встреча с кандидатом от Демократической партии получила масштабное освещение, то со стороны кандидата в Президенты США – довольно скромное. Даже в Твиттер-аккаунте Клинтон не нашлось для этой встречи места. Хотя, как свидетельствуют участники этой встречи, Хиллари была прекрасно осведомлена в том, что происходит в Украине.
К слову, за два последние года, Хиллари Клинтон, согласно подсчётам журналистов «Голоса Америки», только два раза твиттила об Украине: первый раз в декабре 2013 года во время Евромайдана, второй – в августе 2016 года во время скандала с Манафортом. Примечательно, что в скандале с Манафортом косвенно фигурировала и структура, связанная с Клинтонами. Речь идет о компании Podesta Group, созданной нынешним главой избирательного штаба Клинтон Джоном Подестой. Через эту компанию, в частности, Манафорт и пытался за определённую сумму денег отмывать имидж Януковича в связи с арестом Тимошенко. Однако, эта связь опять-таки не нашла должного резонанса в Украине. Как, впрочем, и сотрудничество Podesta Group со Сбербанком России.
В целом, подход Украины к президентским выборам в США можно сформулировать следующим образом: Трамп – не очень желательный, но Клинтон – тоже не панацея. Хотя в последнем случае более понятно, каким образом строить мосты и по каким каналам работать. Хиллари Клинтон окружают многие люди, с которыми в Киеве успели выстроить контакт в бытность их на разных должностях в Госдепартаменте или ещё в службе Клинтон как первой леди. Также есть осторожные ожидания, что Трамп, если станет президентом, всё же будет отличаться от Трампа-кандидата и после первой размолвки с российским президентом станет по отношению к России куда жёстче. В Киеве пока не понимают, каким образом выстраивать линию поведения в диалоге с США в случае победы Трампа. В случае же победы Хиллари Клинтон, Украина будет добиваться новых договорённостей по линии безопасности и попробует восстановить институциональные форматы, в частности Комиссию стратегического партнёрства Украина – США, последнее заседание которой, довольно символично, состоялось на уровне еще министра иностранных дел Петра Порошенко и госсекретаря США Хиллари Клинтон.

Cаммит НАТО в Варшаве, Стратегический оборонный бюллетень, Комиссия Украина-НАТО, помощь США по линии безопасности
Позиция США по поводу сдерживания российской агрессии в Европе не дипломатическими мерами сводится примерно к следующему: страны НАТО мы защищаем, не странам НАТО мы помогаем защитить себя самим. США оказались достаточно последовательными в том, чтобы помочь Украине защитить себя самой. США продолжали помогать Украине уже без вопросов, которые звучали в Белом Доме в начале 2014 года о том, не слишком ли та или иная помощь военная.
Свою важную роль американцы сыграли и в том, чтобы в рамках Варшавского саммита состоялась Комиссия Украина-НАТО на уровне лидеров государств. Украина взамен должна была продемонстрировать план с четким видением реформ в секторе безопасности и обороны. Таковым планом стал Стратегический оборонный бюллетень (СОБ), подготовленный и представленный в штаб-квартире НАТО министром обороны и подписанный президентом. Американская сторона очень лестно отзывалась о финальном варианте документа. Особое удовлетворение у неё вызвало то, что Украина учла все рекомендации корпорации RAND, которая ранее детально расписала, как, по их мнению, должна выглядеть структура Министерства обороны.
Сегодня главный вызов для американцев, сочувствующих украинской оборонной реформе, – подготовить соответствующим образом Украину к переходу на гражданский демократический контроль над армией, который, согласно СОБу, должен произойти в 2018 году. «Мы должны сделать так, чтобы это была не просто реформа смены костюма – с военного на гражданский, – а реформа по сути», – говорит один американский дипломат. США предоставили Украине советника министра обороны, известного генерала Джона Абезаида, который должен помогать, в том числе, и в вопросе перехода на гражданский контроль над армией и борьбе с коррупцией в вооружённых силах. О важности этих шагов американская сторона ещё раз напомнила министру обороны Украины Степану Полтораку, когда он посещал Вашингтон в конце сентября.
К саммиту НАТО в Варшаве была суммирована вся помощь, которую американцы предоставили Киеву и по двустороннему каналу, и в рамках сотрудничества с НАТО для того, чтобы украинские вооружённые силы были более совместимы с силами НАТО. В частности, на этот год США выделили пакет $335 миллионов двусторонней помощи по линии безопасности, повысив, тем самым, сумму общей помощи по линии безопасности до более, чем $600 миллионов с 2014 года. Много ли это или мало – зависит с какой страной сравнивать. Скажем, соседней Грузии помощь США составила в целом за прошлый год $30 млн, Молдове – $11 млн. А вот Израилю на ближайшие 10 лет США выделят 39 миллиардов, что равняется почти 4 млрд. каждый год.
Предназначенная на 2016 год помощь для Украины включает двустороннюю поддержку в трёх основных сферах:
• Тренировки: 350 американских инструкторов тренируют 5 батальонов украинских Вооружённых сил и один батальон сил специальных операций.
• Оборудование: контрартиллерийские и контрминометные радары, безопасные средства связи, тактические беспилотные летальные аппараты, медицинское оборудование.
• Советники: они помогают имплементировать оборонную реформу, продвигая гражданский контроль, прозрачность и борьбу с коррупцией.
США продолжили ежегодно проводить военные учения в Украине – наземные Rapid Trident и морские Си-Бриз (Sea Breeze). В июле в Одессе прошли четырнадцатые по счёту, масштабные учения Си-Бриз, которые, по мнению американской стороны, превзошли все ожидания. Американцы считают, что эти учения повысят совместимость украинских военных и военных стран-членов НАТО.
Несмотря на серьёзные деньги, которые США тратят, чтобы укрепить обороноспособность Украины и повысить уровень ее совместимости, далеко не всем в Киеве нравится подход, что Украина должна помочь себе сама. Если в одних ведомствах считают, что как раз обучение украинских военных – самый весомый вклад США, в других по-прежнему полагают, что США должны сделать больше, учитывая Будапештский меморандум. Как признался президент Порошенко на закрытом совещании украинских послов, он совершенно недаром отдельно упомянул Будапештский меморандум в своем выступлении на 25-летие Независимости Украины. В украинском правительстве по-прежнему считают, что США могли бы подписать с Украиной двустороннее соглашение по линии безопасности, которое бы так или иначе усиливало Будапештский меморандум (эту тему будут обсуждать с новой администрацией США, особенно если победит Хиллари Клинтон). Проблема в том, что в США нет четкого видения, как в дальнейшем работать со странами, которые не в НАТО и вряд ли станут членами Альянса в обозримом будущем.
В сентябре Палата представителей Конгресса США приняла законопроект “О поддержке стабильности и демократии в Украине” (STAND for Ukraine), который, кроме прочего, законодательно запрещает США признавать аннексию Крыма и разрешает предоставлять Украине летальное вооружение. Однако, маловероятно, что его немедленно примется рассматривать нынешний сенат, и что его примут в текущем виде (не говоря уже о том, чтобы его подписал президент). Украина должна максимально мобилизовать свое неформальное лобби в Вашингтоне, чтобы продвинуть законопроект в сенате.

Новый посол США в Украине
На это лето выпала традиционная ротация американского посла в Украине. Джеффри Пайетта сменила Мари Йованович, первая женщина-посол США в Украине. Несмотря на разные мнения о стиле работы Пайетта в Киеве, в Вашингтоне о нём сложилось хорошее мнение. Вице-президент США публично называл его одним из лучших послов на американской дипломатической службе. Некоторые конгрессмены уверены, что работа Пайетта в Украине должна попасть в учебники для молодых дипломатов в виде практических рекомендаций, как заниматься дипломатическим кризисным менеджментом. Джеффри Пайетт умудрялся играть заметную роль, несмотря на постоянный прямой контакт украинского руководства с вице-президентом США и помощником госсекретаря США.
Мари Йованович пока что получает нейтрально положительные отзывы (чего, например, не скажешь о некоторых новоприбывших послах ключевых европейских государств). В отличие от Пайетта, Йованович приехала в Украину очень хорошо подготовленным экспертом по региону. Её плюс и преимущество перед, например, новым послом ЕС – знание русского языка. Её особенность (как и почти всех новоприбывших послов) – отсутствие эмоциональной привязки к Революции достоинства, которая была у послов, которые лично пережили эти события, находясь на тот момент в Киеве. Вряд ли в Вашингтоне сохранится ситуация, когда украинский кейс курирует лично вице-президент США, поэтому роль посла США в диалоге с Вашингтоном будет расти. Не исключено, что с приходом новой администрации в Белый дом об отношениях Украины и США за последние два года в Киеве будут вспоминать с огромной ностальгией.