Архіви: Публікації

Інститут світової політики спільно з агентством стратегічних комунікацій Truman Agency підготував перший випуск «Індексу відносин» в рамках проекту «Аудит зовнішньої політики».Автори: Альона Гетьманчук, Сергій Солодкий, Леонід Літра, Дарія Гайдай, Андрій Гончарук.\
Відтепер на щоквартальній основі експерти ІСП будуть оцінювати динаміку відносин на ключових напрямках зовнішньої політики: ЄС, США, Китай, Росія. Також окремо будемо готувати спецтему з певного питання.

Переглянути скорочену версію публікації можна тут (російською мовою).

Повна версія доступна тут.

Окрім якісного аналізу, дослідники підготували кількісний аналіз, оцінивши кожну подію за шкалою від 0 до 10 балів зі знаком “плюс” або “мінус”.

Протягом червня-вересня цього року найбільше позитивних тенденцій спостерігалося у відносинах України з ЄС: ці відносини оцінили у +30 балів. На другому місці, з незначним відривом – США із +17 балів, на третьому – Китай (+13). Негативним рекордсменом цілком прогнозовано стали відносини з Росією (-39 балів).

Спецтемою випуску стала ситуація в і навколо Придністров’я «Чи змінює Придністров’я гру в регіоні?»

Методологія дослідження:

У звіті представлено аналіз зовнішньополітичних подій за кожним із напрямків, а також аналіз підходів країни-партнера (регіону) до України. Документ розкриває специфіку подій і містить оцінку факторів, що вплинули на репутацію країни. На основі викладених фактів автори зробили прогноз розвитку ситуації.

Важливою складовою дослідження є не тільки спостереження експертів, а й ексклюзивні інтерв’ю з представниками української влади, вітчизняними та іноземними дипломатами. Крім того, у документі враховано численні бесіди із зарубіжними лідерами думок, офіційними особами.

Загальна оцінка напрямку – це сума балів, що характеризують цей напрямок протягом звітного періоду. Експертна група взяла за основу методологію BISS, який розробив чітку шкалу оцінки подій у зовнішній політиці.

Критерії для кроку (кожен оцінюється в 0,5 бала):
• обговорення;
• домовленість;
• підписання документа;
• старт реалізації;
• виділення фінансування;
• політична підтримка;
• резонансні публічні заяви;
• часткове виконання домовленостей;
• нові ініціативи;
• повне виконання домовленостей.

Шкала оцінки подій:
– Економічна і політична інтеграція, вступ в силу угод про поглиблення співпраці – 7-10 балів
– Підписання / ратифікація важливого договору (про співпрацю, торгівлі, тарифах і т.д., підписання договорів про інтеграцію), надання кредиту та економічної допомоги – 4-6 балів
– Офіційний візит рівня міністра (ключові міністри: закордонних справ, внутрішніх справ, оборони, економіки і фінансів), переговори про укладення договорів, офіційний візит вищого рівня (президент і прем’єр) з обох сторін – 1-3 бали
– Позитивні заяви ключових політиків країни, МЗС, парламентські резолюції – 1-2 бали
– Офіційний візит рівня заступника міністра (і не ключові міністри), візит парламентської делегації, виставки, бізнес-форуми, дні національних культур, важливі дипломатичні контакти і переговори – 1 бал
 
– Негативні заяви ключових політиків країни, заяви МЗС, парламентські резолюції – мінус 1-2 бали
– Затягування із ратифікацією договорів, незапрошення на заходи, ненадання підтримки на міжнародному рівні – мінус 2-4 бали
– Порушення договорів, взаємних зобов’язань – мінус 3 бали
– Торгові війни, антидемпінгові розслідування, бойкот товарів, ембарго, висилка дипломатів, відкликання послів – мінус 4-6 бали
– Провокації, розрив дипвідносин, військові дії – мінус 7-10 балів.

Спільна аналітична записка Інституту світової політики, Vox Ukraine, Фонду “Демократичні Ініціативи” та Донецького інституту інформації щодо стану виконання Мінських домовленостей, різних аспектів перебігу конфлікту та позицій стейкхолдерів.Повний текст аналітичної записки доступний тут.\
Публікація підготовлена у рамках «Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України», яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) та Офісом зв’язку українських аналітичних центрів у Брюсселі. Ініціатива здійснюється за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні.

Зміст дослідження не обов’язково відображає погляди уряду Швеції, Міжнародного фонду «Відродження», Фонду розвитку аналітичних центрів.

Щоб оцінити цілісність і послідовність політики ЄС щодо України, аналітики Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) розподілили 28 держав-членів ЄС на лідерів, нейтральних та нероб, зважаючи на їхню залученість у процес реформ та рівень підтримки України у протидії російській агресії.Цей матеріал є додатком до аналітичного звіту Густава Гресселя, старшого наукового співробітника ECFR, “Keeping up appearances: How Europe is supporting Ukraine’s transformation”, презентованого у Києві 6 жовтня за підтримки Інституту світової політики. Повний текст дослідження з детальним поясненням щодо кожної з країн доступний англійською мовою на сайті ECFR. \
Переклад здійснений Інститутом світової політики.

Лідерами (в оригіналі leaders) визнано держави-члени ЄС, які роблять значний внесок у допомогу Україні, і політично сприяють зусиллям ЄС щодо підтримки України і протидії російській агресії. Лідери займають проактивну позицію і залучені до процесу реформ в Україні. Для їхніх зовнішньополітичних відомств реформи в Україні є пріоритетом. Це: Німеччина, Великобританія, Швеція, Польща, Латвія, Литва, Естонія, Данія, Фінляндія, Румунія, Словаччина і Болгарія.
Нейтральними (в оригіналі fence-sitters – ті, що сидять на паркані) визнано держави-члени ЄС, які або не роблять суттєвого внеску в зусилля ЄС, або політично не сприяють цим зусиллям. До числа нейтральних потрапили держави, що змушені шукати баланс між своїми політичними і економічними інтересами в ЄС (і щодо України) та своїми іншими інтересами. Ці держави-члени не перешкоджають зусиллям ЄС, але не завжди займають проактивну позицію у їхній реалізації. Це: Франція, Нідерланди, Бельгія, Чехія, Ірландія, Угорщина, Португалія, Словенія, Іспанія, Хорватія, Люксембург, Мальта і Кіпр.
Жодна із держав-нероб (в оригіналі slackers) відкрито не саботувала реформістські зусилля ЄС та не скасувала санкцій. Однак вони намагалися звести політику ЄС щодо України до абсолютного мінімуму, а їхня позиція щодо України значною мірою обумовлювалася бажанням зберегти хороші відносини із Москвою. Це: Греція, Австрія, Італія.
{1}

ІСП також переклав рекомендації із звіту ECFR

Думки, висновки і рекомендації, викладені у цьому звіті, є позицією авторів і укладачів цієї публікації.

Аналітичну записку підготували група запрошених експертів: Гончарук Андрій, Гобова Євгенія, Кіктенко Віктор, Коваль Олексій, Кошовий Сергій.Повний текст дослідження доступний тутЗМІСТ

1. Вступ
2. Інтереси України щодо Китаю та Китаю щодо України
2.1. Китайський погляд на світовий порядок
2.2. Етапи українсько-китайських відносин
2.3. Китай як стратегічний партнер України
2.4. Сучасний стан та перспективи українсько-китайського співробітництва
2.5. Місце України в китайському геоекономічному проекті «Один пояс, один шлях»
2.6. Регіональний рівень співпраці Китаю з країнами Центрально-Східної Європи у форматі «16+1»: висновок для України
3. Наявні та потенційні ризики і конфлікти
3.1. Подальше погіршення відносин України
з Росією, загострення конфлікту на Донбасі та у Криму
3.2. Політична нестабільність в Україні
3.3. Проблема корупційної складової у відносинах із Китаєм
3.4. Конкуренція геоекономічних проектів на теренах України
4. Who is who? Групи інтересів в Україні і Китаї
5. Рекомендації

1. ВСТУП
На сучасному етапі українсько-китайські відносини зазнають певного випробування. За часи незалежності України ці відносини, загалом, розвивалися по висхідній та досягли найвищої точки розвитку у грудні 2013 р., коли був підписаний Договір про дружбу та співробітництво. Наразі політичні зміни, що відбулися в Україні, невиразна реакція Китаю на російську анексію Криму та воєнну агресію проти України поставили певний знак питання у двосторонніх взаєминах.
Стриману позицію китайського керівництва щодо Революції гідності в Україні цілком доцільно пояснити обережним ставленням китайців до будь-яких радикальних суспільно-політичних змін. Те, що керівництво КНР у 2014 р. дистанціювалося від засудження російської агресії, пояснюється прагненням завершити реалізацію контрактів щодо постачання російської найсучаснішої зброї відповідно до домовленостей, досягнутих між Сі Цзіньпіном та В. Путіним у березні 2013 р. Іншим вагомим аргументом для Пекіна було бажання максимально використати міжнародну ізоляцію Росії для підписання пакету газових та нафтових домовленостей у травні 2014 р. на найвигідніших для Китаю умовах.
На жаль, в українському політичному середовищі існує певна упередженість щодо «комуністичного Китаю» та нерозуміння особливостей функціонування влади у конфуціанському світі. Як наслідок, Україна, маючи відповідну договірно-правову базу та високий рівень стратегічного партнерства з КНР, нині не використовує можливості співпраці з найбільшим світовим експортером, другою економікою світу, країною, що має найбільші в світі золотовалютні резерви й практично необмежені інвестиційні можливості.
У геополітичному плані Китай є свідомим прихильником українсь¬кої євроінтеграції та завжди визначав Україну як «важливу державу в Європі». Керівництво КНР вітало підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС та розглядає залучення України до розбудови «Нового економічного поясу — Великий шовковий шлях», що є особистою ініціативою голови КНР Сі Цзіньпіна. У разі успішної реалізації амбітного китайського плану (який, між іншим, оминає Росію і передбачає прямий вихід Китаю до Європи через Центральну Азію і Кавказ) — Україна матиме принципово нове геополітичне місце «першої європейської країни на Шовковому шляху».
Слід зазначити, що в Європі досить прихильно ставляться до китайських планів та, з огляду на нині обмежені фінансові можливості Європейського Союзу, не заперечують можливу китайську економічну активність щодо України. Більше того, ЄС прямо зацікавлений у тому, щоби здійснити модернізацію України на китайські кошти.
Таким чином, Україна має унікальну можливість стати осередком розбудови «Нового економічного поясу — Великий шовковий шлях» у Чорноморсько-Балтійському регіоні із залученням країн Балтії, Вишеградської четвірки, Румунії, Болгарії, Білорусі, Грузії.
Суттєвим практичним кроком Китаю щодо реалізації проекту «Новий економічний пояс — Великий шовковий шлях» стало нещодавнє створення «Азіатського банку інфраструктурних інвестицій», який вже викликав ажіотажну зацікавленість багатьох країн світу.
Зацікавленість Китаю щодо співробітництва з Україною пов’язана також з ухваленим китайським керівництвом рішенням про ство¬рення «закордонних продовольчих баз». Зокрема, йдеться про використання агропромислових можливостей України у поєднанні із інвестиційними та технологічними потужностями Китаю.
Важливим чинником двосторонніх взаємин може стати війсь¬ково-технічне співробітництво та співпраця у ракетно-космічній галузі. Китай наразі все ще зацікавлений у науково-технічній базі українського ОПК. Авіабудування та двигунобудування можуть стати реальним напрямком українсько-китайського спів¬робітництва за умови відповідного відповідального ставлення з українського боку.
У сучасних умовах китайська сторона розглядає можливість замінити Росію та стати провідним військово-технічним партнером України. Зрозуміло, що таке рішення має бути узгодженим з євроатлантичними партнерами нашої держави. Водночас, слід мати на увазі, що на відміну від євроінтеграції України її вступ до НАТО викликає певні застереження з боку Китаю. Втім, усі сторони виходитимуть із власних національних інтересів, що відповідним чином «розв’язує руки» Україні.
Головною перешкодою на шляху розвитку українсько-китайського стратегічного партнерства з китайського боку нині є підсвідоме сприйняття України як частини пострадянського простору, на який начебто має якісь права Росія. З іншого боку, в Україні є певна упередженість щодо «комуністичного» Китаю. Зняття штучних перешкод щодо розвитку двосторонньої співпраці є головним завданням сучасного етапу українсько-китайської взаємодії.

Повний текст дослідження доступний тут

Публікація підготовлена у рамках проекту Інституту світової політики «Аудит зовнішньої політики України» за підтримки «Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України», яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні.
Зміст дослідження не обов’язково відображає погляди уряду Швеції, Міжнародного фонду «Відродження», Фонду розвитку аналітичних центрів. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цього дослідження у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

ІСП ініціював і разом з іншими аналітичними центрами підготував мемо для української влади щодо «червоних ліній», тобто меж для компромісу в сфері політичного діалогу, безпеки, гуманітарних питань, які не повинна переступати Україна в рамках виконання Мінських домовленостей.Щодо припинення вогню та дотримання режиму тиші:• забезпечити дотримання повного та сталого режиму тиші, як виконання пункту першого «Комплексу заходів», під час роззброєння та відведення військ (пункти 2 та 3 “Комплексу заходів”) та до відновлення контролю над кордоном з боку України;
• режим тиші має фіксуватися моніторинговою місією ОБСЄ та Спільним центром з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін (СЦКК), створеним в рамках Тристоронньої контактної групи.

Щодо роззброєння:
• у випадку, якщо військова техніка і зброя до виборів перебуватимуть на території України у спеціальних безпекових сховищах, сховища мають охоронятися представниками міжнародної місії з військовим компонентом. Тільки озброєні спостерігачі можуть забезпечити дотримання (а не моніторинг) виконання безпекових зобов’язань сторін.
Щодо відновлення контролю над кордоном:
• постійний контроль над кордоном має бути встановлено до проведення виборів на окупованих територіях. Як варіант, прийнятний для сторін конфлікту, контроль над кордоном має здійснюватися з боку місії СММ ОБСЄ або з боку місії ОБСЄ на російському кордоні у пунктах пропуску «Гуково» і «Донецьк», за умови розширення мандату останньої для охоплення усієї ділянки українсько-російського кордону.
Щодо виборів:
• вибори до органів місцевого самоврядування окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) можуть проводитися лише на повністю демілітаризованій території (коли російські військові формування та найманці виведені за межі території України, а військова техніка та зброя, як мінімум, зберігаються у безпекових сховищах на території України; при цьому вже розпочато процес виведення військової техніки та зброї з тимчасово окупованих територій);
• вибори може бути скасовано у разі порушення стійкого перемир’я;
• вибори можуть проводитися лише після завершення обміну полонених та незаконно затриманих осіб;
• вибори мають відбуватися в рамках українського законодавства відповідно до закону, ухваленого Верховною Радою України;
• закон про вибори не має визначати конкретну дату виборів, натомість містити перелік передумов, які необхідно забезпечити для проведення виборів, – політичних (загальні передумови для проведення виборів, визначені у Копенгагенському документі ОБСЄ 1990 року) і технічних (створення електронного реєстру виборців , тривалість та умови передвиборчої кампанії тощо). Вибори можуть бути проведені тільки після виконання передумов, визначених цим законом. Політичні передумови – це відновлення основ демократичного процесу. Зокрема, міжнародні спостерігачі мають констатувати наявність у регіоні свободи політичної діяльності, включно зі свободою законної політичної агітації та безперешкодного функціонування зареєстрованих в Україні політичних партій (відповідно до закону «Про політичні партії в Україні») та громадських організацій. Оцінка виконання політичних та технічних передумов має здійснюватися спеціально створеною незалежною виборчою комісією, до складу якої мають увійти представники ОБСЄ;
• право голосування має бути надане лише громадянам України, які мали відповідну реєстрацію у Донецькій та Луганській областях станом на 1 квітня 2014 р.;
• мають бути створені можливості для максимальної реалізації виборчих прав внутрішньо переміщених осіб (ВПО);
• до участі у виборах у якості кандидатів не допускаються особи, які вчинили важкі злочини;
• щонайменше за 2 місяці до початку і під час виборчої кампанії має бути відновлений повноцінний доступ українських ЗМІ;
• результати виборів встановлюються Центральною виборчою комісією відповідно до законодавства України;
• безпека під час виборів, зокрема на лінії розмежування, має забезпечуватися міжнародним поліцейським контингентом, сформованим за участі ОБСЄ та під її наглядом і контролем.

Щодо амністії:
• закон про амністію для осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей, не має суперечити українському законодавству та не може поширюватися на злочини проти людяності та воєнні злочини. Окрім того, закон про амністію має містити чітко визначений термін дії і умови, за яких навіть вже амністована особа може бути притягнута до відповідальності (наприклад, у випадку скоєння злочину у межах терміну, на який не поширюється закон про амністію).
Щодо децентралізації:
• імплементація закону про особливості самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей не повинна суперечити конституційному розподілу влади (питання правоохоронних структур, питання судової системи тощо).

Вищенаведений перелік не претендує на вичерпність і може доповнюватися відповідно до політичної ситуації.

Підписанти:
Інститут світової політики
Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва
Український незалежний центр політичних досліджень
Інститут євро-атлантичного співробітництва
Донецький інститут інформації
Школа політичної аналітики при НаУКМА (Національний університет “Києво-Могилянська Академія”)

Аналітичну записку підготувала Дарія Гайдай, аналітик Інституту світової політикиЗавантажити текст записки у форматі pdf.\
ВСТУП
Кожного, хто прилітає до Грузії, в аеропорту зустрічає напис «Грузія — асоційований член ЄС». Частина сприймає цей напис скептично, частина — як прояв «позитивного мислення» (чи націо¬нального брендингу), а дехто, хто не цікавиться політикою, може навіть подумати, що перебуває на території Європейського Союзу. Орієнтація на Європу не є чимось новим у грузинській політиці. Ідея про те, що Грузія є частиною Європи, тобто частиною християнського світу, завжди була важливим елементом грузинської ідентичності. Останні два десятиліття Грузія відчайдушно прагне позбутися своєї пострадянської ідентичності, як і асоціацій із нестабільним та небезпечним Кавказьким регіоном . Спроби Тбілісі вирватися із проблемного регіону та стати частиною європейського та євроатлантичного простору, які сприймалися критично багатьма оглядачами, сьогодні натикаються на все менший і менший спротив з боку західних партнерів.
Окрім безпекових мотивів, важливу роль у формуванні прозахідного курсу Грузії відіграли економічні міркування. Найближчі сусіди, які застрягли у транзитному періоді, мало що могли запропонувати Грузії у сенсі модернізації та економічного розвитку. Для Грузії шлях до Європи пролягає через відновлення і закріплення її чорноморської ідентичності, тобто посилення співпраці з країнами Чорноморського регіону, зокрема й з Україною. Таким чином, партнерство з Україною — це складова ширшої стратегії Грузії щодо зміни свого позиціонування у світі, що зацементує її інтеграцію у європейські та євроатлантичні структури. Але не тільки.
Зважаючи на відмінність потенціалів, відсутність спільного кордону та інші фактори, партнерство України і Грузії завжди було більш політичним, аніж економічно мотивованим. Країни підштовхували одна до одної геополітичні міркування, спільне бажання протидіяти впливу Росії та досягнути більш тісної співпраці з європейськими країнами. У Грузії добре пам’ятають про допомогу, яку надала Україна під час війни в Абхазії, як і про підтримку під час п’ятиденної війни з Росією 2008 року. Однак не слід применшувати ціннісний фактор, адже період найбільшого зближення Грузії та України припав саме на час після демократичних революцій 2003-го року у Грузії та 2004-го в Україні, які створили певне відчуття ідеологічно-світоглядної спорідненості між двома країнами пострадянського простору. Також важливе значення для Грузії має релігія. Знаходячись поряд з потужними мусульманськими державами, вона завжди шукала християнського союзника (т.зв. Суліко ) — дружньої держави, яка б допомогла їй зберегти незалежність, ідентичність та зв’язок з Європою . Довгий час цю роль виконувала Росія, однак після розпаду СРСР, на тлі погіршення відносин між Тбілісі і Москвою, саме Україна зайняла місце Суліко у грузинській політиці . І хоча сьогодні у Києва і Тбілісі не так вже й багато спільних інтересів, як відзначають грузинські аналітики, у практичному та ціннісному вимірах Грузія більш тісно пов’язана з Україною, ніж з іншими державами регіону .
Якщо узагальнювати інтереси України щодо Грузії та Грузії щодо України, то перші два інтереси повністю збігаються, а саме: підтримка незалежності, суверенітету та територіальної цілісності одна одної, а також беззастережна підтримка реалізації європейських та євроатлантичних прагнень одна одної.
Серед інших інтересів, які акцентують у Києві та Тбілісі, слід також відзначити:
України щодо Грузії:
• безпекова та військова співпраця для протидії агресивній політиці Росії;
• посилення економічної співпраці, зокрема збільшення українських інвестицій у Грузії;
• розширення «м’якої сили» України в Грузії;
• використання транзитного потенціалу Грузії;
• вивчення грузинського досвіду реформ, політики щодо окупованих територій та вирішення проблем внутрішньо переміщених осіб (ВПО).
Грузії щодо України:
• взаємна підтримка та координація діяльності на міжнародних форумах;
• активна участь України у забезпеченні стабільності та безпеки у Чорноморському регіоні;
• збільшення торговельного обороту та туристичного потоку між країнами;
• допомога України у розвитку транзитного потенціалу Грузії.
Сферами співпраці, які становлять взаємний інтерес, є морська безпека, транспорт, енергетика, АПК, професійно-технічна освіта та окремі спеціальності вищої освіти.

Переглянути повний текст записки у форматі pdf.

Публікація підготовлена у рамках проекту Інституту світової політики «Аудит зовнішньої політики України». Цей проект виконується за підтримки «Чорноморського фонду для регіональної співпраці» Німецького фонду Маршалла (GMF), та «Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України», яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні.
Зміст дослідження є винятково відповідальністю Інституту світової політики та не обов’язково відображає погляди Німецького фонду Маршалла, уряду Швеції, Міжнародного фонду «Відродження», Фонду розвитку аналітичних центрів. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цього дослідження у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

Дискусійну записку підготувала Олеся Яхно, запрошена експертка Інституту світової політикиЗавантажити резюме у форматі pdf\
Повний текст записки тут

Відносини між Україною та Росією завжди були важливим фактором впливу на ситуацію як на регіональному рівні, так і на глобальному. Регіональне лідерство дозволяло РФ позиціонувати себе як впливового геополітичного суб’єкта, що додавало Росії ваги в тих чи інших переговорних позиціях зі світовими лідерами. Відповідно, будь-який «відрив» України від політичних, економічних та суспільних «стандартів» РФ болюче сприймався російською владою.
Незважаючи на перші прояви того, в якому напрямку може рухатися Росія в перспективі, а саме: «мюнхенська промова» Владіміра Путіна у лютому 2007 року та війна РФ з Грузією у серпні 2008 року, Захід недооцінив можливого масштабу розвороту РФ у майбутньому. Як і Україна, де більшість громадян та політиків навряд чи коли-небудь всерйоз допускали реальну військову загрозу з боку Росії. Лише у 2014 році українці зрозуміли реальний зміст тези «Україна — не Росія».
Третій термін Владіміра Путіна став розворотом від Заходу. Російська політична еліта, яка протягом двох президентських термінів Владіміра Путіна (2000-2008 рр.) та одного президентського терміну Дмітрія Мєдвєдєва (2008-2012 рр.) інтегрувалася в західні реалії та була активним учасником різних переговорних майданчиків, у 2014 році розірвала неформальний пакт із Заходом, будучи залежною за багатьма позиціями від нього.
Зміна курсу РФ в напрямку військової логіки лежить не у площині зовнішньої політики. Курс РФ на так званий «перспективний ізоляціонізм» — відповідь на неминуче економічне відставання Росії від великих геополітичних суб’єктів. Розвилка в долі Росії виникла не з українських подій 2013 року, а з внутрішніх російських, приблизно в 2010-2012 роках, на тлі протестів на Болотній площі та проспекті Сахарова. Тоді російська влада постала перед вибором між двома варіантами:
1) «наздоганяючої стратегії»; 2) «стратегії зламу».
Перший варіант, орієнтований на країну всередині, передбачав реформаторський курс, реальну модернізацію економіки, побудову сучасної пострадянської держави. Другий варіант — орієнтований назовні, який передбачав не стільки збереження і розширення впливу Росії (без сильної економіки це завдання не є реальним), скільки злам розстановки сил та впливів у світі, з тим, щоб в цілому дестабілізувати ситуацію, послабити в цьому хаосі позиції інших суб’єктів геополітики і, в результаті, переглянути підсумки «холодної війни». Росія обрала другий варіант — звідси «російська весна» (при багатонаціональній РФ), окупація Криму та Донбасу з подальшою фашизацією російського суспільства.
На пострадянському просторі Кремль до 2014 року реалізовував два концептуальних, в рівній мірі застосовуваних, підходи зовнішньої політики РФ. Перший передбачав відновлення лідерства Росії на пострадянському просторі і повернення статусу одного з центрів впливу у багатополярному світі. Другий, натомість, мав на меті отримання матеріального прибутку, а також створення захисного механізму від вірусу «кольорових революцій» на пострадянському просторі. Курс РФ стосовно країн СНД завжди підкріплювався потужною медіа-підтримкою: в російських ЗМІ досить давно формувався негативний імідж України, Грузії, Молдови як країн, що проводять нібито недружню щодо Росії політику.
Пострадянського світу, сформованого після розвалу Радянського Союзу у 1991 році, більше не існує. Повернення до статус-кво на пострадянському просторі неможливе, навіть якщо уявити, що Росія визнає помилковою свою позицію щодо України за останні два роки. Крім військової агресії, політичного тиску та інформаційної війни, Україна зіштовхнулася з проблемою необхідності подолання залежності від російських енергоресурсів та необхідності заміни російських ринків для українського експорту. Якщо додати до цього зруйнований Донбас, який якраз і давав багато експортних позицій, то виявиться, що Україна фактично майже з нуля, по-новому має будувати та переорієнтовувати свою економіку. Відтак, тісні регіональні зв’язки а саме вони були для Росії найбільшою гарантією знаходження України в зоні впливу РФ та взаємозалежності двох країн — зруйнувала та руйнує далі сама Росія. Митний союз виявився нефункціональним і звівся до наступної формули: союз сировинної імперії Росії та інших держав без економіки, які об’єднувала поточна, а не стратегічна, вигода й інтерес. Зараз країнам Митного союзу взагалі пропонується нести солідарну відповідальність за політику і дії Кремля. Виявилося, що Митний союз створювався під війну й обмеження, а не під мир і можливості. Після набуття чинності поглибленої та всеосяжної ЗВТ України з ЄС, введення Росією мит на українські товари і продовження безмитної торгівлі з Україною пострадянських країн-партнерів РФ виявилось, що де-факто немає ні Митного союзу, ні СНД, оскільки єдині правила більше не діють. Нова геополітична реальність пострадянського простору — це Україна як центр консолідації західної частини євразійського «хартленду» та джерело європейських цінностей для цієї частини постімперської/пострадянської території. І що далі, то більше Росія розвертатиметься в бік ізоляціонізму, відгороджуючись «стінами» від усіх країн, які реально або потенційно належать до західного світу. Пострадянські країни, які будуть орієнтуватися на Європу, — це «західники» в розумінні РФ. Серце цих країн на пострадянському просторі — Україна. По суті, Росія реалізувала одвічну внутрішню російську історичну суперечку між «західниками» та «почвенниками» в масштабах пострадянського простору.
До подій 2014 року Україна і Росія як пострадянські держави переживали багато в чому схожі процеси. Сьогодні Україна не має вибору, окрім як здійснювати реформи, боротися з корупцією, займатися енергодиверсифікацією та заміщенням російських ринків, зміцнювати обороноздатність, реалізовувати об’єднавчі доктрини, формувати відповідальний політичний клас — робити все те, що працює на виживання і розвиток держави, перетворення України в сучасну європейську країну, відновлення територіальної цілісності країни в межах 1991 року. Росія ж добровільно і за власною ініціативою відкидає себе за рівнем економіки у XIX сторіччя. Більше того, Росія знецінила та дискредитувала привабливі геополітичні позиції та надбання, які їй дістались у спадок від Радянського Союзу: статус постійного члена РБ ООН, сприйняття Росії як переможця у Другій світовій війні. Виявилося, що саме Владімір Путін завершує, умовно кажучи, партію «Сталін-Черчилль-Рузвельт», у якій у РФ як правонаступниці СРСР було багато виграшних позицій.
Між Україною та Росією в площині «політичного» з самого початку було апріорі набагато більше того, що роз’єднує, ніж того, що об’єднує (на відміну від економіки, де обидві держави перебували на «примітивному рівні» розвитку). По-перше, принципово різні державні моделі та політичні системи обох країн, а також напрямки еволюції цих моделей: Росія рухається в бік закріплення авторитарної моделі, Україна — до поліцентричності влади (парламентсько-президентська форма правління). По-друге, різні ідеологічні вектори державності. Україна будувала національний проект держави. Проект РФ — це проект імперії, за принципом інерції пострадянської легітимності. По-третє, різні механізми приходу до влади президентів України і Росії, а значить, — і ресурси легітимації як лідерів держави. Президент в Україні спирається на думку народу, президент у Росії — як наступник свого попередника спирається, перш за все, на елітний консенсус.
Можемо констатувати непоєднуваність вимог, які країни висувають одна одній. Список вимог Росії щодо України, якщо проаналізувати заяви різних представників російської влади, містить наступні позиції.
1. Україна не займається поверненням Криму.
2. Україна не вступає в середньостроковій перспективі в НАТО, а також фіксує максимум євроінтеграції на рівні Угоди про Асоціацію з ЄС (замість членства).
3. Україна не форсує ініціативу зі створення єдиної Помісної Православної Церкви.
4. Україна переходить до федеративного устрою, тобто такого устрою, який дозволив би Росії поглиблювати/грати на ментальній різниці між окремими регіонами.
5. Україна визнає лідерство РФ на пострадянському просторі і не претендує на цей статус.
Своєю чергою, Україна ніколи чітко не артикулювала позицію щодо того, яка Росія як сусід відповідала б її інтересам, а, скоріше, реагувала на ті чи інші кроки РФ — газові та торгові війни, шантаж щодо вступу в Митний союз тощо. Узагальнено можна так сформулювати підходи щодо того, яка Росія влаштовує Україну.
1. Росія — не імперія, а сучасна держава, яка переймається, передусім, своїми внутрішніми питаннями.
2. Росія адекватно та чітко розуміє своє місце в сучасному світі. Це велика, багата країна зі значними природними ресурсами та людським потенціалом, але не глобальна і навіть не регіональна держава.
3. Росія сприймає кордони України, як і інших пострадянських країн, в межах 1991 року. Росія дотримується чинної двосторонньої договірної бази між Україною та Росією, зобов’язань у рамках міжнародного права.
4. Росія не спекулює на культурі та історії, не використовує історичні символи, події, пам’ять як інструмент розколів.
5. Росія — партнер, який мислить категоріями взаємовигідних конкретних проектів у тій чи іншій сфері економіки чи культурі, а не категоріями використання економічного ресурсу чи ресурсу «м’якої сили» (мови, релігії) з метою політичного тиску та шантажу України/інших пострадянських країн.
Українсько-російська політика дуже часто оперувала штампами, зокрема в розумінні російських еліт та процесів, власне, нерозуміння реальних процесів призвело до неправильної оцінки ризиків. Один із найпоширеніших штампів, який не відповідає дійсності, — це поділ російського політичного класу на дві групи: «силовиків» та «лібералів». Більш красномовною може бути наступна умовна класифікація російського політичного класу: «москвичі», «петербуржці», «провінціали». Причому, цей розподіл, незважаючи на свою регіональність у назві, аж ніяк не пов’язаний із територіальною ознакою тієї чи іншої групи. Просто зазначена регіональність спрощує систематизацію еліти, коли відсутні або є несправжніми всі інші критерії (скажімо, ідеологія, мораль тощо). У даному випадку — це поділ, в першу чергу, за способом створення капіталу, цінностями та способом життя.
Ризики, пов’язані з Росією, можна класифікувати таким чином:
1) пов’язані із зовнішнім тиском Росії (військовим, політичним, економічним, інформаційним);
2) зумовлені спробами Кремля розхитати ситуацію в Україні зсередини через різні групи впливу в різних сферах та через можливу диверсійну діяльність;
3) визначені непрогнозованістю Росії, внутрішніми процесами в РФ, які так чи інакше впливатимуть на Україну.

Також групи ризиків можна розділити на дві категорії за критерієм терміну актуальності/дієвості: короткострокові/середньострокові та довгострокові. Серед актуальних ризиків можна виділити, зокрема, такі: ризик перманентної активізації військових дій як спосіб військового шантажу; ризик дискредитації України; ризик роботи Росії на розколи в Україні; ризик намірів Росії «гібридизувати» Європу; ризик загострення подій навколо Криму; ризик непрогнозованої Росії.
Оскільки Україна та Росія перебувають у стані «гібридної війни» та об’єктивно віддалятимуться одна від одної, прогнози та рекомендації щодо двосторонніх відносин стосуються, передусім, мінімізації наявних ризиків та реагування на чинні виклики. Серед рекомендацій можна виокремити наступні позиції.
1. Всебічне вивчення проблематики РФ.
2. Приділення активної уваги України країнам СНД.
3. Формування Україною бачення майбутніх стосунків з РФ на поствоєнний період/період досягнення остаточного миру, після повернення Росії в логіку міжнародного права.
4. Підвищення рівня інформаційної складової зовнішньої політики.
5. Розв’язання питання безпекових гарантій у регіональному та глобальному вимірах.

Публікація підготовлена у рамках проекту Інституту світової політики «Аудит зовнішньої політики України». Цей проект виконується за підтримки «Чорноморського фонду для регіональної співпраці» Німецького фонду Маршалла (GMF).
Погляди, висловлені в публікації, відображають особисту позицію авторки та не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики (ІСП) та Німецького фонду Маршалла (GMF).