Архіви: Публікації

Реальна євро- та євроатлантична інтеграція, яка вона?

Нова українська влада – і новий президент, а незабаром нові парламент і уряд – зіткнуться із багатьма викликами у сфері міжнародних відносин. Збереження санкцій проти Росії, переговори щодо Криму та Донбасу, європейська та євроатлантична інтеграція – напрямки, які будуть вимагати від нових господарів Банкової та Грушевського ефективних рішень та продуктивної діяльності. Скоріш за все, не всі дії «новачків» будуть кардинально новими, не всі вони стануть «проривом», але в будь-якому разі українці точно чекатимуть результатів «тут і зараз».

У сьогоднішньому матеріалі – про три з численних питань міжнародної політики, які потребують відповідей «на вчора».

Виклик 1. Збереження міжнародної коаліції на підтримку України

Це потрібно задля повернення Криму та забезпечення реінтеграції Донбасу

Продовження санкцій проти РФ у ситуації продовження агресивної російської політики на Сході України та незаконної анексії Криму – це те, чого Україна має прагнути.

Завдання ускладнюється тим, що в керівних органах Європейського союзу після виборів до Європарламенту у травні-2019 може бути більше «друзів Путіна» – однодумців Маттео Сальвіні та Марін Ле Пен, Парламентська асамблея Ради Європи з кожним місяцем все сильніше хоче повернути російську делегацію – бо грошей не вистачає, а «Північний потік-2», який має запрацювати вже до початку 2020 року, зробить лідера ЄС, Німеччину, лояльнішим до Росії.

Втім у впливі на чужу політику можливості дипломатії є  дуже обмеженими. Здається, що головне для нас – не розчарувати наших союзників якимись несподіваними рухами, які можна буде витлумачити як капітулянтські.

Виклик 2. Підвищення ефективності міжнародних переговорних майданчиків

Україна має зробити все можливе для забезпечення ефективної роботи чинних переговорних майданчиків – Норманський формат, Мінська контактна група – або для їх переформатування. Оновлені директиви, інший склад делегацій – інструментів  у розпорядженні української сторони не так вже й багато. Втім треба всіма силами боротися проти перетворення наявних переговорних форматів в постійний «розмовний клуб». Варто пам’ятати про сумний досвід т. зв. Женевських дискусій, під час яких делегації Грузії, Абхазії та Південної Осетії за 11 років переговорів та десятки зустрічей у швейцарській столиці  змогли домовитися лише про спільну боротьбу із коричневим мармуровим клопом.

Виклик 3. Реальна євро- та євроатлантична інтеграція

7 лютого 2019 року Верховна Рада ухвалила законопроект про закріплення в Конституції стратегічного курсу України на членство в Європейському союзі й НАТО. Тепер депутати мають забезпечувати «реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському союзі та в Організації Північноатлантичного договору», уряд – впроваджувати цей курс у життя, а президент – бути «гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському союзі та в Організації Північноатлантичного договору».

Якщо новий український президент буде виконувати ці положення Основного закону, то найближчі роки мають стати роками конкретного наповнення європейського та євроатлантичного поступу України.

Але що саме має робити нова українська влада, щоб цей рух до ЄС та НАТО не став імітацією або маскуванням повернення до «багатовекторної» політики? І як громадянам України визначатися – ось це є дійсно досягненням на шляху до ЄС або НАТО, а ось це – просто «бла-бла-бла»?

Перше і головне, що треба зробити – це визначити коректні орієнтири.

Беззаперечним успіхом та першим кроком у напрямку приєднання до ЄС, а не просто євроінтеграції в широкому сенсі цього слова, було б отримання Україною статусу потенційного кандидата на вступ до Європейського союзу.

Наразі п’ять країн є офіційними кандидатами на вступ до ЄС. Це Чорногорія, Сербія, Туреччина, Албанія та Північна Македонія. Дві країни з цього ж регіону мають статус потенційного кандидата: Боснія і Герцеговина та частково визнане Косово.

По суті, Україна не входить до переліку країн, можливість приєднання яких до ЄС офіційно визнано та зафіксовано Євросоюзом. Якщо ми хочемо дійсно виконувати свою Конституцію, то ми маємо змінити цей стан речей і переконати країни ЄС офіційно надати нам європейську перспективу. Важливо нарешті дізнатися або зізнатися собі, що для старту реальної інтеграції до Європейського союзу Україні потрібно отримати на це згоду від самого ЄС.

Починати треба з виконання тих домашніх завдань, які Євросоюз вже нам «роздав».

На сьогодні ключовий механізм, завдяки якому ми можемо реально змінювати країну за євростандартами та де-факто наближатися до ЄС, переконуючи країн-членів, що «Україна є Європа», є виконання Угоди про Асоціацію.

Цей документ формально не дає Україні гарантій членства в Європейському союзі, але його повне виконання є умовою подальших євроінтеграційних кроків.

На сьогодні цей план дій працює не дуже гарно. Прогрес виконання завдань, запланованих на 2017 рік – 41%, на 2018 рік – 52%.

Найбільший поточний прогрес щодо напрямків:

• підприємництво (89%),
• сільське господарство (86%).

Найменший – в таких сферах, як:

• освіта, навчання та молодь (13%),
• транспорт, транспортна інфраструктура, поштові та кур’єрські послуги (15%).

Звіт про виконання угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом у 2018 році

(для перегляду натисніть на зображення)

Зрозуміло, що ні про яке отримання статусу потенційного кандидата не може бути і мови, поки ми не справляємося із завданнями для «першачків».  Цим питанням треба опікуватися всім гілкам влади і постійно – інакше нас чекає лише імітація євроінтеграції, що ніяк не буде сприяти отриманню нами шансу колись вступити до ЄС.

На шляху до вступу до НАТО також є чіткий маркер офіційного старту цього процесу – отримання Плану дій щодо членства. Для отримання ПДЧ потрібно досягти політичної підтримки всіх країн НАТО. 11 років тому, на саміті Альянсу в Бухаресті, Україні цього зробити не вдалося. Відтоді ми з НАТО мали в різні періоди різний тип та інтенсивність стосунків, але більше ніколи Альянс не повертався до теми ПДЧ для України.

Якщо згадати, що основною причиною відмови в Бухаресті був російський фактор, то можна лише теоретизувати, що має статися, щоб цей фактор став менш важливим для країн Альянсу. На практиці Україна може лише продовжувати неформальну євроатлантичну інтеграцію, без якихось конкретних гарантій членства в Альянсі.

Як тут можна визначити, чи дійсно ми стаємо ближче до НАТО? Дивитися на результат виконання Річної національної програми. Ці щорічні документи, в принципі, мали бути «додатком» до Плану дій щодо членства, але в нашому випадку вони є «ерзацом» ПДЧ. Для розуміння ефективності нашого просування в бік НАТО треба вимагати від влади чітких та зрозумілих звітів щодо виконання Річної програми, слідкувати за оцінками з боку Альянсу, та на підставі цих даних робити висновки.

Особливі та необхідні умови для забезпечення успішної та реальної європейської та євроатлантичної інтеграції – налагодження добрих стосунків з усіма країнами ЄС та НАТО. Ми всі знаємо досвід Північної Македонії, яка четверть століття не могла розпочати процес вступу до цих організацій через конфлікт із Грецією, і лише компромісне перейменування країни відкрило перед македонцями двері Європейського Союзу та Північноатлантичного Альянсу.

Складні відносини з Угорщиною та періодичні непорозуміння з Польщею є майже гарантованими шлагбаумами на нашому шляху до ЄС та НАТО. Налагодження стабільно «непоганих» взаємовідносин із Будапештом та Варшавою – ще одне важливе завдання для української влади. Воно не є простим та легким, але є обов’язковим.

Дипломати «старої закалки» люблять говорити, що реальна європейська та євроатлантична інтеграція України є суто геополітичним питанням, вирішення якого практично не залежить від дій самої України. Але, здається, багато років ця мантра була лише прикриттям для «нічогонероблення» або навіть «відповзання» в бік Москви з її Євразійським союзом та ОДКБ.

Втім уявлення, що все «в наших руках» теж є неправильним – без політичного консенсусу всередині ЄС та НАТО Україні ніколи не стати членом цих об’єднань.

Наталя Іщенко, заступник директора Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»

Події 2018 року в Чорному і Азовському морях продемонстрували всю гостроту проблематики, яка пов’язана із військово-морською безпекою України. Презентація наприкінці листопада минулого року стратегії розвитку Військово-морських сил і її публікація в січні цього року мали довести, що влада намагається системно підійти до проблеми.

Можна, звичайно, зауважувати, що зусилля мали вживатися ще починаючи із 2014 року. Проте така критика звучатиме у відриві від загальної ситуації. Із початком агресії РФ військово-політичне керівництво України було змушене протягом 2014-16 років ліквідовувати кризу боєготовності загалом, а не лише Військово-морських сил. При цьому РФ і далі продовжує представляти головну військову загрозу для України саме на суші. Рішення зосередитися на відродженні та посиленні потенціалу Сухопутних і Повітряних сил є стратегічно вірним. Тому спочатку потреби Військо-морських сил відходили на другий план. Сьогодні ця диспропорція виправляється, і не лише роботою над крилатою ракетою «Нептун». Нещодавно підприємство КрАЗ представило тягач, який буде використовуватися для створення наземного протикорабельного комплексу на основі цієї крилатої ракети.

Поява стратегії розвитку ВМС до 2035 року – черговий етап цієї роботи.

Сильні сторони стратегії

Перше, що впадає в очі – структура документу. Стратегія до 2035 року відповідає кращим практикам в цій сфері. У ній наявні головні елементи документів стратегічного призначення – чітке визначення ролі і місця флоту в системі нацбезпеки і оборони, аналіз середовища, реалістичний покроковий план дій, фінансові обрахунки.

#1 Всеохоплюючий підхід до проблематики безпеки на морі

Запропоноване бачення розвитку флоту до 2035 року дає можливість сказати, що командування ВМСУ має повне уявлення, як гарантувати інтереси України в Чорному і Азовському морях. В стратегії чітко прописані всі елементи, які в сукупності дають можливість впливати на ситуацію на морі. Даний потенціал іще відомий як морська сила (Sea Power). В документі згадується не лише технічна складова, але і необхідність підготовки персоналу, інфраструктури і забезпечення.

#2 Поетапне збільшення потенціалу ВМС. Розстановка пріоритетів на кожному етапі

Реалізація стратегії передбачає три етапи – 2019-25, 2025-30 і 2030-35. Реалізація цілей одного етапу буде основою для успішної роботи на наступному.

На першому етапі стратегія передбачає здатність захищати інтереси в прибережній зоні (до 40 морських миль). Із цією метою планується, перш за все, розвивати систему розвідки і спостереження надводної обстановки в цій зоні. Це має допомогти краще виявляти загрози, зменшувати критичний час між виявленням і реакцією на них. Протидіяти загрозам будуть берегова реактивна і ствольна артилерії. Окрім того протягом 2019-2025 років передбачається поступове отримання протикорабельних ракетних комплексів різних типів – наземного, повітряного і морського базування.

Реалізація завдань першого етапу дозволить гарантувати безпеку гирл річок і портів, не допустити противника в ближню морську зону і навіть отримати потенціал для боротьби із блокадою.

Другий етап – організація безпеки у районі виключної економічної зони (до 200 морських миль). Для цього розвиватиметься система моніторингу надводної, підводної і повітряної обстановки. ВМС мають бути фізично присутніми в виключній економічній зоні і наносити удари по противнику, перш за все, протикорабельними крилатими ракетами. На цьому етапі в гру вступатимуть сили так званого москітного флоту – невеликі по тоннажу (до 600 тонн), але при цьому здатні наносити удари високоточним озброєнням.

Третій етап – забезпечити здатність ВМСУ діяти в відкритому океані і бути контрибутором глобальної безпеки. Протягом 2030-35 років український флот повинен отримати спроможність діяти поза межами 200 мильної зони на значному віддаленні від власних баз. Тим самим Україна зможе бути учасником спільних операцій НАТО і ЄС у випадку потреби. Окрім того в цей час кораблі ВМС мають отримати можливість завдавати удари не лише по морських, але і наземних цілях. Для цього флот повинен буде отримати перші корвети.

Отже, розвиток ВМС буде покроковим без різких рухів.

#3 Чіткий прорахунок фінансової складової

Командування ВМСУ порахувало скільки це нам буде коштувати. У частині техніки на першому етапі – $70-90 млн у рік, на другому – $100-250 млн, а на третьому – $150-400 млн.

Такі калькуляції – необхідний елемент, адже стратегія, яка не враховує фіскальні реалії, від початку приречена на поразку. Це особливо важливо в умовах України, яка спроможна кожного року виділяти на збройні сили лише до $3,5 млрд загалом і $575-600 млн на техніку зокрема.

#4 Курс на інтеграцію до НАТО

Сама стратегія ВМС розроблялася протягом 2018 року із залученням США, Великої Британії і Швеції, які або є членами НАТО, або є партнерами Альянсу. Власне те, що документ вийшов таким елегантним є вже наслідком залучення іноземних спеціалістів.

Але не менш важливим є те, що стратегія українського флоту до 2035 року розроблялася на основі доктрини НАТО AJP-3.1 з проведення морських операцій Альянсу. Передбачається, що на 2025 рік українські моряки будуть підготовлені таким чином, щоб могти діяти спільно із силами НАТО. По суті, мова йде про реалізацію ключової цілі України щодо приєднання до Альянсу, в тому числі через посилення взаємосумісності. Такий розвиток подій спиратиметься на вже отриманий в рамках міжнародних навчань Sea Breeze досвід і навички діяти спільно із силами НАТО.

Також стратегія ВМС передбачає отримання від міжнародних партнерів допомоги. В цьому контексті слід згадати те, що бюджет Пентагону 2018 і 2019 років передбачає можливість фінансування проектів щодо посилення боєздатності України на морі. В тому числі через закупівлі РЛС для моніторингу ситуації на морі.

Слабкі сторони стратегії

Засадничий документ ВМС не позбавлений і недоліків, яких теж щонайменше чотири.

#1 Фінансування

Під питанням, чи зможе Україна на техніку для ВМС виділяти $100-250 млн на рік, як це передбачає другий етап, і $150-400 млн як передбачає третій етап. На 2019 рік увесь бюджет на техніку для ЗСУ складає до $574 млн, які спрямовуються на потреби Сухопутних сил, Повітряних сил, ВМС, Десантно-штурмових військ і Сил спеціальних операцій. Якщо економіка України не почне рости не менше 6-10% на рік або не буде прийняте рішення про збільшення бюджету ЗСУ в абсолютних показниках при нинішніх темпах росту, то наша держава не зможе повною мірою профінансувати ВМС на другому і третьому етапах стратегії. Військова загроза РФ для України і далі буде, в першу чергу, зберігатися на суші, тобто пріоритет залишатиметься за підтримкою Сухопутних і Повітряних сил. У найближчі роки може постати питання щодо заміни радянських високотехнологічних систем – винищувачів (Су-27, МіГ-29) та систем ППО (С-300 ПС/ПТ). Це може стати на заваді фінансуванню проектів ВМС.

#2 Суперечності щодо пріоритетів

Аналіз стратегії ВМС показує нестикування у практичних моментах роботи на різних етапах. Так в розділі «Весла і вітрила: стратегічний підхід та необхідні спроможності майбутніх військово-морських сил» в описі першого етапу не згадується, що флот має отримати протикорабельні ракетні комплекси різних типів базування. Мова про це йде в описі другого етапу в цьому розділі. В той час як в розділі «Карти і секстант: шляхи і засоби імплементації стратегії» мова йде про отримання відповідних протикорабельних комплексів на першому етапі. Так само є певна невідповідність і в питанні отримання ракетних комплексів для нанесення наземних ударів. В розділі «Весла і вітрила: стратегічний підхід та необхідні спроможності майбутніх військово-морських сил» це має відбутися на третьому етапі, а в розділі «Карти і секстант: шляхи і засоби імплементації стратегії» на другому.

#3 ВМСУ будуть спроможні давати відповідь на нинішні загрози в Чорному і Азовському морях лише на третьому етапі

Іще однією слабкою стороною стратегії є те, що навіть у випадку успішного її виконання на першому і другому етапах український флот все одно не буде спроможний ефективно боротися з усіма загрозами на морі.

Окупація і анексія РФ Криму в 2014 році була не лише втратою частини територій України. Цей півострів займає центральне геостратегічне положення в Чорному морі. РФ планомірно насичує його територію озброєнням, яке дозволяє впливати на ситуацію на воді та в повітряному просторі над водою. Мова йде про протикорабельні ракетні комплекси БАЛ (4 пускові установки по 8 ракет) та «Бастион» (4 пускові установки по 2 ракети), 2 полки системи ППО С-400 (не менше 128 ракет для одноразового залпу), 27 змішана авіадивізія (в тому числі не менше 8 винищувачів Су-30СМ, які можуть нести протикорабельні ракети Х-35). Такі сили дозволяють РФ контролювати повітряний і надводний простір над значною частиною Чорного і Азовського морів. Саме цей потенціал в окупованому Криму створюватиме найбільшу загрозу для українських сил на морі і в повітрі, і прикриватиме власні сили.

Боротися із цим ВМС зможе лише у випадку створення потенціалу для нанесення наземних ударів. Командування нашого флоту розуміє: концентруючись лише на воєнних діях на морі, ми тим самим залишаємо для РФ потужний козир в її руках – здатність через наземні протикорабельні ракетні комплекси, системи ППО і авіацію впливати на ситуацію на морі. Проте отримання цього потенціалу це питання часу і значних ресурсів.

А поки дещо лукавлять прихильники москітного флоту, які говорять, що отримання 4-5 ракетних катерів класу «Лань» дозволить вирішувати всі проблеми, які РФ може створити для нас на морі. Ці катери зможуть боротися лише із надводними цілями, маючи протикорабельні ракети. Але так само із ворожими кораблями зможуть боротися і наземний та повітряний варіанти протикорабельних комплексів на основі ракети «Нептун», при цьому будучи менш вразливими чим ракетні катери. Проблему протидії силам РФ в Криму, які впливають на ситуацію в морі москітний флот вирішити не може.

Це в свою чергу ставить під сумнів на скільки успішно на 2030 рік, як обіцяє стратегія ВМС, можна буде вийти на здатність контролювати морський підводний і повітряний простір у районі виключної економічної зони. До появи можливості наносити наземні удари мілітаризований Крим не дозволятиме виконувати цю задачу. Дії в цій частині моря будуть і далі пов’язані із значним ризиком.

#4 Чи потрібно давати можливість завдавати наземні удари?

Як було сказано вище без відповідного потенціалу Україні буде важко протидіяти воєнному потенціалу мілітаризованого Криму, який має можливість серйозно впливати на ситуацію на морі. Але відкритим на сьогодні є питання чи отримання потенціалу для нанесення наземних ударів має відбуватися в рамках розвитку ВМС.

Так, справді, флоти великих країн намагаються мати максимально широкі можливості діяти окремо від інших родів військ. Так, наприклад, себе поводить флот США, який для наземних ударів має крилату ракету Томагавк. Проте сумнівно, що вище політичне керівництво України повинно давати згоду на те, щоб ВМС йшли цим же шляхом, зважаючи на наші обмежені ресурси. Географія і відносно невеликі відстані дають можливість завдавати у випадку потреби удари по Криму із Херсонської області, а не лише із моря. Для цього ЗСУ в майбутньому зможуть застосовувати потенціал ракетних систем «Вільха» і в перспективі оперативно-тактичного ракетного комплексу «Грім-2», який зможе покривати територію всього Криму.

Такий підхід вимагатиме від ВМС вчитися координувати свої дії із іншими родами військ, що важливо при проведенні Операцій об’єднаних сил, і дозволяє економити ресурси.

Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»

Зона російського впливу на Балканах за останні 3-5 років зменшилася в рази

Попри те, що візит Володимира Путіна до Белграда виглядав як тріумф, його змістовний контекст казав геть про інше, а саме про поразку російської політики на Балканах.

Ще якихось три роки тому у Москві «на повному серйозі» будували плани щодо створення Союзу нейтральних держав Південно-Східної Європи з Сербії, Чорногорії, Македонії, Боснії і Герцеговини. У Конституції країн, що мали увійти до цього об’єднання, повинна була бути закріплена ключова об’єднуюча фундаментальна норма – військовий нейтралітет. Окрім того, передбачалося проведення узгодженої зовнішньої політики, аж до спільних дипломатичних представництв за кордоном та створення спільної економічної платформи.

Зразком для майбутнього об’єднання був Рух неприєднання, розквіт якого випав на 60-80 роки минулого століття, і активним учасником якого була Югославія. Головним завданням утворення мало стати утримання всіх чотирьох західнобалканських країн від вступу до НАТО та Європейського союзу.

З боку Росії промоутером організації виступав заступник голови Державної думи РФ та заступник секретаря генради «Єдиної Росії» Сергій Железняк, з боку балканських держав – відверто проросійські політики.

Втім, далі декларацій справа не пішла.

Восени 2016 року провалився державний переворот в Чорногорії, в організації якого, за даними слідства, брали участь представники російських спецслужб.

Навесні 2017 року невдачею закінчилася спроба силового захоплення влади в Македонії, де прихильники минулої влади намагалися не допустити до керма держави орієнтованих на євроатлантичну інтеграцію політиків.

В Боснії і Герцеговині провалу у росіян не сталося – одним з трьох керівників країни, від сербів, на виборах 2018 року було обрано на 100% проросійського Мілорада Додіка. Але необхідність всі рішення ухвалювати консенсусом, разом із сербськими і хорватськими представниками у владі БіГ, не дає можливість РФ та їхнім «проксі» просувати суто свої ідеї на рівні всієї Боснії і Герцеговини.

З часу, що минув з 2016 року, коли проект Союзу нейтральних держав Південно-Східної Європи почав активно просуватися на Західних Балканах, ситуація в регіоні змінилася до невпізнанності.

5 червня 2017 року Чорногорія стала повноправним членом Північноатлантичного альянсу.

У червні 2018 року Греція і Македонія підписали угоду про зміну назви колишньої югославської республіки на Республіка Північна Македонія. Ці домовленості стали проривом у вирішенні майже тридцятирічної суперечки сусідніх країн та першим кроком до розблокування процесу вступу Македонії до НАТО та ЄС.

Македонія вже пройшла весь процес імплементації договору в національне законодавство. Ратифікував угоду із сусідньою державою грецький парламент. Епопея із перейменуванням та відкриттям шляху до євроатлантичної інтеграції колишньої югославської республіки, що тривала майже четверть століття, нарешті успішно завершується.

Навіть Боснія і Герцеговина стала ближче до НАТО та ЄС. БіГ у 2018 році відповіла на спеціальну офіційну анкету Євросоюзу, яка передує поданню заявки на членство. Наразі країна готується відправити до Брюсселя додаткові відповіді на питання, і навіть представники проросійських сил цей процес не блокують. Просування в бік Північноатлантичного альянсу, з одного боку, ще більш значні. Боснії і Герцеговині багато років тому було надано План дій щодо членства в НАТО. В минулому році Альянс затвердив щорічну національну програму для країни, що є вже суттєвим та конкретним кроком в напрямку отримання статусу кандидата на вступ до організації. Але, з іншого боку, сербські представники у владі БіГ, за відкритої підтримки Росії, роблять все, щоб не допустити приєднання країни до НАТО.

Що стосується Сербії, то тут все неоднозначно. Формально країна, що є офіційним кандидатом на вступ до ЄС, активно просувається на шляху європейської інтеграції, регулярно відкриваючи т.зв. нові розділи в переговорах із Брюсселем. Але одночасно Белград категорично відкидає можливість проведення узгодженої із Євросоюзом зовнішньої політики, відкидаючи можливість санкцій проти РФ. Це вже призвело до певних ускладнень у взаємовідносинах Сербії та ЄС. Зокрема, в листопаді минулого року Європейський парламент ухвалив резолюцію, яка закликає Белград більше узгоджувати свою зовнішню політику та політику безпеки з політикою Євросоюзу, «включаючи політику щодо Росії», тобто подальше підігрування Москві точно не буде сприяти сербській євроінтеграції.

Що стосується відносин із НАТО, то в найближчий час ніякої євроінтеграції Сербії до Альянсу точно не прогнозується. Співробітництво, взаємодія у гуманітарних та миротворчих проектах – так, але на цьому все. Бомбардування сербських міст в 1999 році під час війни за Косово у Сербії ніхто забувати або переосмислювати та переоцінювати не збирається. Події того часу визначаються як «війна з НАТО», і вже 20 років саме це трактування минулого є фундаментальним в сербській новітній історії.

Офіційною позицією Белграду є військовий нейтралітет і євроінтеграція одночасно з укріпленням дружби із Росією, тобто така знайома Україні багатовекторність. Таку ж саме політику проводить і Республіка Сербська – сербська частина Боснії і Герцеговини. По суті, тільки Белград та Баня-Лука (центр влади в Республіці Сербській) і залишилися опорою Москви на Західних Балканах – «натівська» Подгориця вже точно відпала, і зі Скоп’є ось-ось відбудеться така сама метаморфоза.

Тому «тріумфальний» візит Володимира Путіна до Сербії насправді є всього лише візитом на символічні залишки проекту проросійського союзу держав південно-східних православних слов’ян, якому вже точно не судилося втілитися в життя.

Щоправда, російський лідер, очевидно, не згоден зі своєю поразкою.

В Белграді, під час обіду на свою честь, організованого сербським президентом, Путін зустрівся із лідерами проросійської опозиції Чорногорії. Явна демонстрація небажання змиритися із фактом чорногорського вибору НАТО, а не нейтралітету.

Буквально за кілька днів до візиту російського президента до Сербії, Москва продемонструвала, що все ще не змирилася із можливістю євроатлантичної інтеграції Македонії. Напередодні розгляду в парламенті Греції грецько-македонського договору МЗС РФ наробив таких різких заяв на адресу Афін, що МЗС Греції вимушений був практично прямим текстом просити Росію не втручатися в справи інших держав.

Звичайно, у Кремля є сили та засоби за для дестабілізації і Чорногорії, і Македонії, і навіть Греції через Македонію.

Але наразі факт залишається фактом – зона російського впливу на Балканах за останні 3-5 років зменшилася в рази, як шагренева шкіра. Фактично, після російської агресії в Україні Чорногорія та Македонія, ті країни, які балансували між Заходом та Сходом, гралися в багатовекторність, остаточно обрали євроатлантичний шлях розвитку, залишивши Росії дуже вузький простір для маневру.

Втім Заходу святкувати перемогу на Балканах теж зарано. Замість «союзу нейтральних держав» в регіоні поступово постає півтора, але доволі міцних і дуже відданих союзники Москви. Белград та Баня-Лука все більш демонстративно виказують свою прихильність російській державі, її політиці та особисто її лідеру. Посилення цього тренду на «індивідуальну русифікацію» Республіки Сербії та Республіка Сербської є, насправді, не менш дестабілізуючим фактором для усієї Європи, ніж спроби Москви створити в регіоні проросійське наддержавне утворення. Що робити з цією новою реальністю Брюссель та Вашингтон, здається, поки що не вирішили.

Наталя Іщенко, заступнки директора Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»

Україна переживає непростий рік. Тому варто чітко розставити акценти та визначити завдання для тисяч громадян, які не стоятимуть осторонь від політичних процесів у нашій державі.

Перш за все, право балотуватися у Президенти України дійсно має кожен громадянин, який досяг віку 35 років, володіє державною мовою та проживає на її території останніх 10 років. Застава у 2,5 мільйони гривень не стане обмеженням для багатьох бажаючих влаштувати з президентських перегонів ярмарок марнославства. Але у демократії, навіть нестабільної, як в Україні, мають бути свої закони, дотримання яких є обов’язковим.

Правдою є і інше: Росія намагатиметься втрутитися спочатку у перебіг президентських виборів, потім до парламентської кампанії. Цілі різні – від дестабілізації ситуації до наголошення для Заходу на тому, що Україна – failed state. У Кремлі звикли протягом 1994 – 2012 років впливати на будь-які електоральні процеси в Україні, звідси заяви про «київську хунту». Однак цього разу Росія діятиме переважно опосередковано, через формально українських політиків та медіа з переважно українською реєстрацією. Але її завдання від того не змінюється: відновити контроль над Україною, без чого реалізація її подальших зовнішньополітичних завдань виглядає сумнівною.

Тому нашим першочерговим завданням є збереження нинішнього курсу України в сучасному світі. Завдання, за великим рахунком, не таке просте, як видається на перший погляд, оскільки ставки у президентській кампанії є високими, і телебачення буде куди потужнішим засобом агітації та пропаганди протягом наступних трьох місяців, ніж соціальні мережі. Україна виснажена гібридною війною, і це факт, який навряд чи потребує дискусії.

Ми багато говоримо про громадянське суспільство, і саме йому, тобто нам з вами, громадянам, потрібно буде примусити реальних кандидатів у президенти на важливі для суспільства питання. Якою є стратегія повернення Донбасу та Криму? Якими будуть відносини з Росією у найближчій перспективі? Чи можливі компроміси з Кремлем? Чи буде збережено монопольний статус української мови як державної? Які перспективи деолігархізації та становлення національної буржуазії? Реальні терміни європейської та євроатлантичної інтеграції України? Персоналії їх кандидатів на посади генерального прокурора, голови СБУ, міністрів оборони та закордонних справ?

Стратегічне завдання України – провести президентські вибори у такий спосіб, щоб їх результати не викликали сумнівів ані всередині країни, ані за її межами; не дозволили Росії реалізувати плани з дестабілізації ситуації; дали імпульс розвитку держави. І громадяни, що готові відстоювати своїх кандидатів, мають бути готові вийти з теплої ванни соціальних мереж у реальні дискусії та обговорення, зберігаючи в них спроможність чути опонента та повагу до нього.

Ідеалістично? Можливо, проте інші сценарії несуть суттєву загрозу Україні та її суверенітету.

Євген Магда, директор Інституту

Опубліковано на сайті site.ua

Чим закінчиться чергова спроба оживити документ, про який воліють не згадувати майже всі його підписанти

5 грудня 2018 року в чергову річницю підписання Будапештського меморандуму МЗС України повідомило про те, що ініціювало консультації за участю решти підписантів даного документу. Атака РФ і захоплення 24 українців і трьох суден ВМСУ в Керченській протоці 25 листопада змусили офіційний Київ вдатися до такого кроку.

Вічне філософське питання

У зовнішній політиці сучасної України немає більш суперечливого питання, як процес ядерного роззброєння і підписання Будапештського меморандуму. Українське керівництво середини 90-х звинувачують в короткозорості і неспроможності забезпечити національні інтереси країни. Перш за все, мова йде про нездатність отримати дієвих союзників у обмін на ядерну зброю. Проте для кращого розуміння умов торгу, в яких опинилася Україна, варто згадати декілька деталей.

Так, адміністрації Джорджа Буша-старшого і Білла Клінтона чітко обумовлювали початок повноцінної взаємодії із Києвом повною відмовою України від ядерної зброї. Протягом 1991-1994 років питання ядерного роззброєння України затьмарювало всі інші питання порядку денного двосторонніх відносин із США. Фактично ж мова йшла про те, чи може Україна взагалі приєднатися до існуючої системи міжнародних відносин після розвалу СРСР чи залишиться державою-ізгоєм. Із іншого боку, на фоні глибокої економічної кризи і скорочення ВВП в 90-х роках Україна не мала достатньо ресурсів для того, щоб спробувати взяти під контроль частину стратегічного ядерного арсеналу колишнього СРСР на своїй території і підтримувати його в належному стані.

Також варто згадати, що Леонід Кравчук в рамках переговорів із представником Державного департаменту США Строубом Телботтом в травні 1993 року чітко ставив питання щодо отримання гарантій безпеки в обмін на відмову України від частини ядерного арсеналу СРСР на своїй території. Проте американська сторона була не готова до такого кроку. Не в останню чергу через те, що США було б важко виконати союзні зобов’язання щодо України на той час. НАТО тоді не мало іще спільного кордону із Україною.

Тому в таких умовах важко уявити, що в грудні 1994-го Україна могла б отримати щось інше ніж Будапештський меморандум. Сам документ, як відомо, не передбачає кругової поруки всіх підписантів. Зобов’язалися поважати територіальну цілісність і суверенітет України США, Велика Британія і РФ. Ці країни погодилися в односторонньому порядку дотримуватися відповідних пунктів Будапештського меморандуму. Саме тому Вашингтон і Лондон після 2014 року постійно нагадували про те, що вони виконали всі взяті на себе в 1994 році зобов’язання.

Проте на фоні російської агресії США і Велика Британія перетворилися на ключових донорів із надання матеріально-технічної допомоги Україні для посилення обороноздатності. Із березня 2014 року Вашингтон надав допомоги і провів тренувань ЗСУ і Нацгвардії на суму в $1 млрд. Теж саме стосується Лондона, який надав два пакети матеріально-технічної допомоги (серпень-2014, березень-2015) на $5 млн, а також почав операцію Orbital з тренування бійців ЗСУ. На сьогодні в рамках цієї операції британські солдати підготували 9,5 тисяч бійців ЗСУ за стандартами НАТО.

Ці суми можна вважати незначними, хоча сама Україна і на сьогодні витрачає на ЗСУ лише $3-3,5 млрд на рік. При цьому, коли США чи Велика Британія надавали Україні перші партії бронежилетів 5-6 рівня захисту чи по декілька тисяч кевларових шоломів в 2014 році, таких засобів захисту майже не було на озброєнні нашої армії.

Формально Вашингтон і Лондон не пов’язують допомогу, яку вони надають Україні із Будапештським меморандумом. Не виключено, що роблять це вони свідомо, аби у Києва не склалося уявлення про те, що документ 1994 року створює формальні зобов’язання щодо надання гарантій безпеки Україні. Проте в рамках засідання Комісії стратегічного партнерства Україна-США 16 листопада 2018 року сторони згадали Будапештський меморандум і відзначили його важливість. Водночас Велика Британія готується розширювати програму допомоги Україні, як свідчить останній раунд переговорів між міністерствами оборони двох країні, в тому числі для посилення української обороноздатності на морі. Тому формально Вашингтон і Лондон, не прив’язуючи свою допомогу Україні до Будапештського меморандуму, продовжують її надавати.

Нові консультації – місія нездійсненна

Варто уточнити: МЗС України ініціювало проведення нових консультацій підписантів Будапештського меморандуму відповідно до указу президента про введення воєнного стану від 26 листопада 2018 року.

У цьому контексті слід згадати, що 5 березня 2014 року в Парижі відбулося засідання, предметом якого були зобов’язання сторін в рамках Будапештського меморандуму. Учасниками цього засідання були тодішні очільники зовнішньополітичних відомств США, Великої Британії і України. Проте формальних консультацій щодо документа 1994 року не вдалося провести. РФ просто проігнорувала запрошення і не надіслала своїх представників. Як відомо, тоді Москва апелювала до нелегітимності українського уряду і як наслідок цього, що зобов’язання за Будапештським меморандумом не є обов’язковими для них в такій ситуації.

Однак 21 грудня 2018 року зі слів спеціального посланника США з українського питання Курта Волкера стало відомо про те, що і цього разу РФ відмовляється брати участь в офіційних консультаціях на основі Будапештського меморандуму. Причиною такої поведінки Москви можуть бути ряд факторів. Як можна зробити висновок із заяв Володимира Путіна і Сергія Лаврова, у випадку з 24 захопленими українськими моряками російською владою взято курс на проведення публічного судилища. Нинішній режим в РФ хоче повторити практику СРСР періоду 1930-х років. Лише після того, як буде проведено дійство небачене із часів правління Йосипа Сталіна, полонених можливо відпустять. Не в останню чергу тому, що американська сторона чітко поставила умовою проведення наступних зустрічей із президентом РФ звільнення українських військових і захоплених кораблів. Проте до самого суду в РФ не має жодної зацікавленості в проведенні зустрічі, де їм нагадуватимуть про долю незаконно утримуваних військових. Піти ж на участь в консультаціях означає для Москви так чи інакше опосередковано визнати зобов’язання щодо Будапештського меморандуму.

Однак в таких умовах все одно було б неправильно казати, що відповідна ініціатива МЗС України не мала будь-якого сенсу із самого початку. Для офіційного Києва критично важливо показати всій світовій спільноті, особливо це стосується країн ЄС, що ми використали всі наявні майданчики і можливості для дипломатичного врегулювання наслідків російської агресії в Керченській протоці. Україна шукала будь-які можливості для того, щоб сісти за стіл переговорів із РФ, хоча та постійно ігнорувала дані заклики.

Такі українські ініціативи можуть стати гарним аргументом в діалозі із країнами ЄС щодо того як Київ і Москва на практиці дослухаються до закликів щодо деескалації і дипломатичного вирішення протиріч із боку європейських країн. На фоні фактичного вичерпання Україною всіх дипломатичних можливостей можна буде чіткіше ставити питання про відповідні кроки тиску на Москву із боку західних структур.

Формат «Будапешт плюс»

На фоні ініціативи МЗС України також слід згадати про нову хвилю закликів щодо відмови від Нормандського формату вирішення конфлікту на Донбасі. Цього разу мова йде про перехід до формату «Будапешт плюс».

Нічого дивного в появі таких ініціатив немає. Мінські домовленості і переговори в рамках Нормандського квартету так і не принесли сталий мир на Донбас. Проте є і інша причина – в рамках де-факто триваючої президентської кампанії всім потенційним супротивникам діючого президента критично необхідно пропонувати альтернативи у питанні вирішення конфлікту на сході України. Це також можливість покритикувати діючу владу і представити себе у ролі ефективнішого політика, в тому числі і в сфері міжнародних відносин.

Проте чи вдасться зібрати «Будапешт плюс» – питання. До нього планують залучити США, Велику Британію, Францію, КНР, ФРН і Верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки. Вашингтон до цього неодноразово ігнорував заклики офіційно долучитися до Нормандського формату. США опонують цим закликам тим, що вони мають власний двосторонній канал консультацій із РФ щодо Донбасу. Велика Британія, в умовах хаотичного виходу із ЄС, не може дозволити собі розкоші розпорошувати увагу і ресурси. Тим паче Лондон для себе обрав вже роль у україно-російській війні на Донбасі – британці активно закулісно підтримують і лобіюють посилення тиску Європи на РФ, а також посилюють обороноздатність України шляхом тренувань і консультацій.

КНР, формально підтримуючи суверенітет і територіальну цілісність України, скоріше за все, не буде зацікавлена в такому форматі, де буде змушена постійно нагадувати про це РФ. В умовах загострення системної конфронтації між Пекіном і Вашингтоном надійний тил із російського боку для КНР важливіший за будь-яку можливість демонструвати відданість одному із ключових принципів китайської зовнішньої політики. Як наслідок, залишаються все ті ж Франція і ФРН, які і так залучені до Нормандського формату. У таких умовах Брюссель також може справедливо поставити питання щодо доцільності залучення напряму Верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки до переговорів із Москвою щодо Донбасу.

Водночас відмова РФ вдруге із 2014 року провести консультації на основі Будапештського меморандуму ставлять під питання готовність Москви приєднатися до будь-якого переговорного формату на основі документу 1994 року. Очікувати цього від Москви як мінімум не логічно, адже згода на формат «Будапешт плюс» це опосередковано визнання актуальності і значення положень відповідного меморандуму. Звичайно, зовнішня політика РФ не позбавлена абсурдності і алогічності. Проте чекати від Москви кроків, які ставлять під сумнів анексію Криму чи легітимність агресії проти українських моряків 25 листопада, як мінімум наївно. А саме таким кроком була б згода на формат переговорів «Будапешт плюс».

Проте навіть, якщо уявити, що вдасться залучити всі країни до формату «Будапешт плюс», це не означає, що РФ змінить свої калькуляції щодо конфлікту на Донбасі. Від зміни переговорних форматів позиція Москви автоматично не змінюється. А саме в цьому і є головний виклик для світової дипломатії.

Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»

Росія не вперше виставляє Білорусі рахунки

Наші сусіди переживають сьогодні складний період у відносинах з Росією. Звісно, простір для маневру у офіційного Мінська не вражає розмірами, проте підтримка суверенітету Білорусі сьогодні виглядає для України стратегічним завданням.

Погіршення білорусько-російських взаємин не зуміла приховати зустріч Олександра Лукашенка з російськими журналістами та блогерами. Хоча президент Білорусі під час неї наголошував на непохитності суверенітету Білорусі, низка аналітиків міжнародних відносин зауважує: Москва взяла курс на приєднання Білорусі під соусом створення Союзної держави. Парадокс полягає у тому, що наприкінці 90-х років ХХ століття створення цього формату ініціював сам Олександр Лукашенко, розраховуючи очолити Союзну державу. Проте сьогодні його електоральні перспективи примарні, адже на посаду лідера Союзної держави націлився Володимир Путін.

Росія не вперше виставляє Білорусі рахунки у найменш підходящий для тієї момент, у такий спосіб отримуючи контроль над ласими шматками сусідської власності. Оскільки дві третини білоруської економіки перебувають у державній власності, проблеми на перший погляд видаються мінімальними. Для ілюстрації російського впливу нагадаю, що газотранспортна система Білорусі протягом тривалого часу називається «Газпром-Белтрансгаз» та контролюється російською енергетичною монополією. На черзі, як видається, білоруські НПЗ та виробництво калійних добрив.

Білорусь у категорії соціального часу перебуває у 2010-2013 роках, пережитих Україною, і усвідомлення цього факту має підштовхнути керівництво країни до більш активних дій. На території країни дуже активно працюють російські пропагандистські медіа, їх приборкання у короткий термін видається маловірогідним попри повноту влади, зосереджену в руках Лукашенка. Той сьогодні виглядає радше заручником багаторічної мантри про непохитність російсько-білоруської дружби, яку Кремль вправно використовує проти нього. І навіть цензурування російських ТБ-новин, яке здійснюється у Білорусі, навряд чи зарадить потужному гібридному тиску Кремля.

В Україні поширена думка про вірогідне російське військове вторгнення через територію Білрусі. Станом на сьогодні підрозділів армії РФ, спроможних зробити щось подібне, немає, навчання «Запад-2017» значною мірою носили характер психологічного тиску не лише на Україну, але і Польщу та країни Балтії. Втім, варто визнати, що справжній стан боєготовності білоруської армії та лояльності спецслужб не проходив випробування в умовах активної фази російської гібридної агресії.

Україні не варто забувати про 1000 кілометрів спільного з Білоруссю кордону, перетворення якого на зону напруження навряд чи відповідає стратегічним інтересам нашої держави. Наголошу, що викрадення у серпні 2017 року у Гомелі громадянина України Павла Гриба російськими спецслужбами з подальшим «судом» над ним у Краснодарі мало на меті погіршення відносин між Києвом та Мінськом. На жаль, українські політики, на відміну від експертів, не балують сусідню державу своєю увагою, хоча налагодження двосторонніх відносин у різних сферах є нині найдієвішою допомогою Білорусі у протистоянні гібридній агресії з боку Кремля.

Поза сумнівом, Україні необхідно уникати менторських ноток у діалозі з Білоруссю, проте доцільно зробити ставку на обопільне інформування населення наших країн про ситуацію в них, уникаючи «крижинок» російської пропаганди. Білорусь залишається гібридним союзником України попри її перебування у складі ОДКБ та ЄврАзЕС, а двосторонні відносини мають потенціал розвитку.

Євген Магда, директор Інституту

Опубліковано на сайті site.ua

Обстріл і захоплення в полон 24 українських моряків і 3 суден Військово-морських сил України, що здійснила РФ наприкінці минулого місяця, став новим етапом протистояння між Києвом і Москвою. Пряме застосування сили РФ викликало справедливі очікування України щодо відповідної реакції США, ЄС і НАТО. Своїми агресивними діями Москва поставила під сумнів один із фундаментальних основ сучасного світоустрою –  свободу судноплавства. Із часу російської атаки пройшло більше трьох тижнів, а тому можна починати оцінювати якість реакції структур колективного Заходу, відповідність реакції нашим очікуванням і прогнозувати майбутній розвиток подій. Необхідність критичної оцінки також важлива оскільки тема реакції Заходу на події в Керченській протоці вже стала причиною численних спекуляцій, що може негативно позначитися на настроях українського населення.

Очікування швидких кроків

Перед тим як говорити якою ж власне була реакція структур Заходу, варто декілька слів сказати про те, що впливає на нашу оцінку цієї реакції. Також доцільно згадати фактори, які впливають на формування відповідної західної політики.

Перш за все, проблема в тому, що в Україні були неправильні очікування щодо швидкості реакції структур колективного Заходу. Багато оглядачів очікували не просто заяв із засудженням дій Москви і підтримки Києва, але і конкретного переліку кроків у відповідь буквально за декілька днів після російської атаки. Такі очікування фіксують неправильне розуміння того, як функціонують бюрократичні машини таких утворень, як НАТО і ЄС. Справа в тому, що будь-якому рішенню на рівні цих організацій передує тривале обговорення проблеми і пошук консенсусу. Лише після цього дані організації приймають і реалізують якісь рішення.

Як в НАТО, так і ЄС майже по три десятки суверенних держав із своїм трактуванням того, що мало місце в районі Керченської протоки 25.11. і того, яка саме реакція на це відповідає їх інтересам, тому нічого дивного, що напрацювання консенсусу займає час. Також нічого дивного в тому, що цей консенсус, скоріше за все, не відповідатиме нашим очікуванням повною мірою. Як наслідок, природнім є те, що Єнс Столтенберг чи Дональд Туск перший час обмежилися лише заявами із засудження дій РФ і підтримки України. Це максимум, що вони могли зробити, не виходячи за рамки своїх повноважень. Логіку механізму роботи таких комплексних структур, як НАТО і ЄС, варто засвоїти для того, щоб не допускати неправильних очікувань в майбутньому.

Інша причина того, чому реакція Заходу нам здається недостатньою, є те, що заяви українського керівництва породили неправильні очікування. Якщо аналізувати заяви офіційного Києва після 25 листопада 2018 року, то виходить, що спочатку Україна готова була прийняти від Заходу і вдовольнитися лише найжорсткішими новими секторальними санкціями щодо РФ. Мова йде про неможливість російським суднам заходити в порти ЄС і США, або обмеження на економічну діяльність російських портів Чорного і Азовського морів. Проте дещо пізніше Київ заговорив і про необхідність запровадження персональних санкцій щодо осіб, які безпосередньо керували атакою і захопленням українських суден і моряків 25 листопада. Шанси на такий розвиток подій звичайно вищі, проте і ефект від персональних санкцій є в рази меншим, чим від секторальних.

Така зміна риторики із боку України фіксує поступове розуміння того, що план максимум може і не вдасться реалізувати. Тому для того, щоб не втратити обличчя приходиться знижувати очікування. В цьому як раз і криється ключова проблема – невміння управляти очікуваннями. Максималістський підхід із самого початку робить будь-який відхід від нього іміджевою втратою. В той же час більш обережні заяви в стилі «Так, ми працюємо над можливими санкціями, проте на сьогодні зарано говорити, якими вони будуть», хоч і виглядають менш переможно, проте дають можливість представити будь-які нові кроки як однозначне досягнення. Відхід же від попередньо задекларованої максималістської позиції викликає почуття поразки і розчарування. Це ж, в свою чергу, породжує песимістичні спекуляції.

Тому саме ці дві причини – нерозуміння того, як бюрократичні машини НАТО і ЄС виходять на конкретні рішення, і максималістські очікування із самого початку – і є основами того, що реакція колективного Заходу на новий виток російської агресії здається багатьом в Україні недостатньою.

В той же час, є щонайменше два інших важливих фактори, які визначили, чому саме таку реакцію Заходу, а не іншу, отримала Україна. Ці фактори теж треба пам’ятати, роблячи прогнози можливого подальшого розвитку подій. Для того щоб теж по суті не мати неправильних очікувань.

Першим фактором є те, що агресія РФ 25 листопада 2018 року, на щастя, мала обмежений характер і не переросла в щось більше у вигляді повномасштабної війни. Українські моряки і судна, хоча і були захоплені в полон, проте, знову ж таки, на щастя, не були знищені. А такий сценарій розвитку подій теж міг мати місце, оскільки росіяни спеціально неодноразово провокували наші артилерійські катери на відкриття вогню на ураження для того, щоб отримати карт-бланш на їх повне знищення. Обмеженість машстабів інциденту контрастує із активними бойовими діями на Донбасі в 2014 році, на фоні яких і з’явилися основні санкції США і ЄС.

Із іншого боку, хоча формально Москва своїми діями і поставила під сумнів принцип свободи мореплавства, проте епопея навколо Керченської протоки і Азовського моря це, по суті, справа лише двох країн – України і РФ. Безпосередня фізична безпека країн НАТО/ЄC чи їх економічне процвітання не ставляться під сумнів агресивними діями Кремля в Керченській протоці і Азовському морі. Так само дана частина світового океану не має такого стратегічного значення, як, для порівняння, Південно-Китайське море, в якому США своїми зусиллями не дають КНР встановити повне домінування.

Дані фактори треба пам’ятати для того, щоб розуміти межі можливого – на що справді в найкращому випадку можуть піти структури колективного Заходу.

Реакція ЄС

Саме країни ЄС стали головним адресантом ідеї Азовського пакету санкцій. Даний крок мав би включати як нові секторальні, так і персональні санкції. Проте саміт глав держав і урядів ЄС 13-14 грудня 2018 року відмовився не те що схвалити таку пропозицію, але і банально прописати в заключній декларації можливість запровадження нових санкцій в майбутньому за нові агресивні дії Москви в Керченській протоці і в Азовському морі.

Причина цього проста. Лише 10 із 28 країн ЄС підтримали ідею нових санкцій щодо РФ за дії 25 листопада. Із важковаговиків Азовський пакет санкцій підтримали лише Польща, Швеція і Велика Британія. Проте опозиція ФРН і Франції фактично поховала дану пропозицію України. Це сталося, скоріше за все, в тому числі через вище згадані фактори – обмеженість масштабів інциденту і відсутність відчуття безпосередньої загрози для себе від цих дій РФ. Для порівняння, секторальні санкції ЄС щодо РФ, як відомо, з’явилися після того, як російська система ППО Бук знищила малайзійський Boeing MH17, де були в тому числі і громадяни ЄС.

Але така реакція ЄС – далеко не привід впадати в відчай і починати чергову хвилю спекуляцій. Ситуація навпаки розвивається в напрямку вигідному Україні. Перш за все, в рамках саміту 13-14 грудня 2018 року лідери країн ЄС схвалили продовження наявних секторальних санкцій щодо РФ. Хоча до цього новий коаліційний уряд Італії погрожував заблокувати автоматичне продовження санкцій без належного обговорення. Окрім того Рим із літа цього року пропонував спробувати пом’якшити санкції через надання можливості ЄБРР і ЄІБ знову кредитувати невеликі комерційні проекти в РФ. Тепер же, після атаки РФ, Рим, скоріше за все, іще довго не зможе заїкатися про відмову від автоматичного продовження санкцій, вже не кажучи про їх можливе послаблення. Особливо поки українські моряки і судна і далі перебувають в полоні.

Із іншого боку, згода ЄС надати економічну допомогу для Приазов’я, яке страждає від, по суті, економічної блокади РФ, може виявитися набагато важливішою, чим навіть умовний пакет нових антиросійських санкцій. Слід згадати, що всі прийняті на сьогодні санкції ЄС щодо РФ, в тому числі і секторальні, так і не змогли змінити поведінку Кремля щодо окупованого Криму чи Донбасу. А тому є всі причини сумніватися, що навіть і умовний Азовський пакет санкцій, в тому вигляді, як його бачила Україна, міг би досягнути цілі щодо зміни поведінки РФ, але тепер вже на морі. В той же час масштабна економічна допомога для Приазов’я могла б допомогти цьому регіону пережити негативні економічні наслідки політики РФ, тим самим демонструючи Москві те, що своєю блокадою росіянам не вдасться досягнути своїх цілей. Як наслідок, згода ЄС допомогти фінансово Україні може бути набагато вигіднішою, чим згода запровадити нові санкції, які, скоріше за все, були б більше символічні чим суттєві.

Врешті-решт, не менш важливим є те, що такі політики, як нова очільниця Християнсько-демократичного союзу в ФРН Аннегрет Крамп-Карренбауер, яка є потенційним майбутнім німецьким канцлером, не просто засудила дії РФ. Нова лідерка ХДС підтримала ідею заборони доступу суден РФ до портів ЄС. Окрім того Крамп-Карренбауер виступила за те, щоб Північний потік-2 хоча і був створений, проте не функціонував на повну потужність.

Тим самим РФ хоча і змогла показати 25 листопада, що вона повністю контролює ситуацію в Керченській протоці, проте змушена плати ціну за такий курс шляхом ослаблення спроможності своїх прихильників в ЄС міняти європейський курс щодо РФ у руслі, вигідному Москві. Іншими словами, перемога починає мати присмак нової поразки…

Реакція НАТО

На відміну від ЄС, від якого чекали економічних кроків щодо РФ, від НАТО в Україні чекали потужної військової демонстрації в Чорному морі. Окрім того, Альянс в Києві запрошували навіть в Азовське море.

Однак і тут не все так просто і швидко як би нам хотілося. Навіть якщо уявити те, що РФ дозволить флотилії НАТО зайти в Азовське море, це мало що змінить по суті. Така флотилія через декілька днів залишить це море. А виправити ситуацію із по суті блокадою може лише повна деокупація Криму, чого звичайно ж сили НАТО на сьогодні зробити не можуть. Тому тут треба тверезо оцінювати ситуацію.

Загалом же Альянс зможе вийти на якісь нові кроки по Чорноморській безпеці лише в першій половині 2019 року. Нові рішення в НАТО напрацьовуються на засіданнях міністрів закордонних справ і оборони, які вже не збиратимуться цього року. При цьому речниця Альянсу вже нагадала, що в 2018 році судна цього військового союзу були в Чорному морі 120 днів на противагу 80 дням минулого 2017 року. Згадайте, як в липні 2018 року в Одесу спочатку зайшла Постійна військово-морська група НАТО, а потім і Постійна протимінна група НАТО. Тому найбільш реалістичним є те, що в 2019 році Альянс вийде на присутність в Чорному морі протягом 160 або може і 180 днів на рік.

Постійне перебування в Чорному морі потужних військових кораблів нечорноморських держав було б бажаним, але при нинішньому рівневі саме військово-морської загрози із боку РФ в цій частині світового океану є малоймовірним розвитком подій. Така постійна присутність вимагатиме, по суті, принципового рішення НАТО задіяти значну кількість фінансових ресурсів і кораблів, зважаючи на обмеження, які накладає Конвенція Монтрьо 1936 року. Уявіть, скільки треба буде задіяти ресурсів для того, щоб одна група кораблів НАТО залишала Чорне море, а інша заходила в нього для постійної присутності. Для цього треба буде задіяти значну частину найбільших флотів країн НАТО. Рівень же військової загрози РФ в Чорному морі об’єктивно не виправдовує такого кроку.

Але не зважаючи на все це, НАТО справді порадувало Київ тим, що передало партію обладнання зв’язку. Це був перший такий крок західних структур, де була якась практична конкретика, а не лише риторика. Однак і тут треба пам’ятати, що цей крок був здійснений в рамках роботи окремого Трастового фонду. Тим самим передача обладнання зв’язку – це реалізація рішень Уельського і Варшавського самітів НАТО, а не рішень, які були прийняті після 25 листопада. Такі рішення Альянсу іще треба буде розробити і прийняти.

Реакція США

Окремі очікування Україна, звичайно ж, покладає на США із багатьох причин. Від того, що США є підписантом Будапештського меморандуму, і до того, що це держава із найбільшим військовим потенціалом у світі.

Заяви представників адміністрації Дональда Трампа після подій 25 листопада 2018 року варіювалися. Від однозначного засудження дій РФ і повної підтримки України, як це зробили Курт Волкер чи Ніккі Хейлі, до більшої стриманості в Дональда Трампа і Майка Помпео. Проте агресія РФ минулого місяця рикошетом вдарила і по російсько-американським відносинам. Дональд Трамп скасував заплановані повноцінні переговори із Володимиром Путіним, які мали пройти в рамках саміту G20 в Аргентині (30.11-01.12). При цьому очільник Білого Дому чітко заявив про те, що жодних переговорів не буде, поки РФ не поверне захоплені судна і моряків. Нещодавно дану тезу повторив і радник президента США із питань національної безпеки Джон Болтон.

Така постановка питання робить більш імовірним якомога швидше звільнення українських моряків, оскільки для Кремля проведення переговорів на найвищому рівні на сьогодні є критичною необхідністю. РФ намагається уникнути нової гонки озброєння у випадку краху угод РСМД і СНО-3. А тому українських моряків, скоріше за все, під тиском США звільнять і повернуть захоплені судна. Проте, якщо орієнтуватися на заяви представників РФ, пройде це, скоріше за все, після показового суду над полоненими українськими військовими. Москва взяла курс на те, щоб провести показове судилище по типу тих, які були в СРСР в 1930-ті роки.

Після подій 25 листопада можливим є збільшення присутності американських есмінців в Чорному морі. Такий розвиток подій був би позитивним, бо один есмінець ВМФ США несе на борту більше ударних крилатих ракет, чим увесь Чорноморський флот РФ. А тому така присутність одразу міняє баланс сил не на користь РФ в Чорному морі. CNN повідомляло про те, що Вашингтон повідомив Анкару про можливість проходу свого військового корабля через протоки. Але навіть якщо есмінець ВМФ США з’явиться в Чорному морі в скорому часі, не треба очікувати, що вони будуть там тепер на постійній основі. Так, США мають в Європі лише чотири есмінці із керованим ракетним озброєнням на постійній основі, які базуються в іспанському порту Рота. Три із цих есмінців цього року вже заходили в Чорне море, що є показовим фактом. Загалом же ВМФ США змушений підтримувати свою присутність в 18 ключових районах світового океану, маючи найменшу кількість кораблів за останні 100 років – лише 282. А тому постійна присутність США в Чорному морі малоймовірна.

Нарешті, окремі експерти і аналітичні центри США почали закликали Вашингтон надати окремий пакет матеріально-технічної допомоги для посилення обороноздатності ВМСУ. Мова в тому числі йде про протикорабельні ракети і радари контролю над ситуацією на морі. Такі заклики є однозначно позитивним розвитком подій. РНБОУ в вересні 2018 року прийняло рішення про створення в тому числі системи контролю над ситуацією на морі. А тому отримання такого обладнання від США було б доцільним. Тим паче, що можливість такого кроку була передбачена бюджетами Пентагону на 2018 і 2019 роки. А от із протикорабельними комплексами може виявитися складніше. На сьогодні США мають на озброєнні фактично лише одну протикорабельну ракету Harpoon. Інші ракети (NSM, LRASM, Tomahawk) перебувають або на стадії тестування, або лише на початку масового розгортання. Проте в США немає на озброєнні наземного протикорабельного ракетного комплексу на основі ракети Harpoon, який можна було б під ключ передати Україні у випадку рішення. Лише Данія має такий комплекс. Створення ж такого комплексу компанією Boeing – це час, навіть якщо буде позитивне рішення із боку Білого Дому.

Замість висновків

Реакція структур колективного Заходу на агресію РФ 25 листопада дає декілька важливих уроків для національної зовнішньої політики і для широких мас українців, які варто було б засвоїти. Перш за все треба пам’ятати про те як функціонують такі інститути як НАТО і ЄС. Лише в найбільш критичних ситуаціях, де їх безпека і виживання ставляться під питання вони здатні приймати рішення за декілька днів чи годин. У випадку ж агресії РФ в Керченській протоці треба мати реалістичні очікування щодо того як швидко і які саме рішення можуть бути прийняті.

Так само Києву треба відмовитися від практики по максимуму ставити планку очікувань щодо реакції Заходу. Управління очікуваннями є критичним навиком, який допомагає боротися із різного роду інсинуаціями. Краще щонайменше публічно декларувати стриманість в очікуваннях. Тоді будь-який прогрес буде сприйматися позитивно. Відступ від максималістської позиції, навіть якщо і дає результати, сприймається більше як поразка.

Врешті решт, треба вчитися краще розуміти, що керує тими чи іншими гравцями в їх поведінці. Спроба вчергове налякати воєнною загрозою із боку РФ вкотре не дала результатів. Треба реалістично оцінювати стратегічний вимір ситуації в Керченській протоці і Азовському морі, рівень військової загрози від РФ на морі. Лише так реакція наших західних партнерів перестане бути для нас неприємним сюрпризом.

Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту

Опубліковано на сайті «Сегодня»