Архіви: Публікації

Дискусійну записку підготувала Дарія Гайдай, аналітикиня Інституту світової політики.Завантажити повний текст записки можна тут.\
1. ВСТУП
«А ви знаєте, що з Відня до України ближче ніж до австрійського кордону зі Швейцарією?» Цією фразою розпочинається майже кожне обговорення українсько-австрійських відносин. Далі співрозмовники згадують про те, що лише століття тому західні області сучасної України були частиною Австро-Угорської імперії. Однак, насправді, численні культурні, політичні та економічні зв’язки, що поєднували два народи у минулому, сьогодні майже забуті як в Україні, так і в Австрії. До 2014 року австрійці, як, утім, значна частина громадян ЄС, часто плутали Україну з Росією, адже майже нічого про Україну не знали.
Пам’ять про приналежність окремих українських регіонів до Австро-Угорської імперії стала лише цікавим фактом двосторонніх відносин, а не їхнім фундаментом. І, на жаль, інколи навіть приводом для неоімперських жартів. Так, у 2014 році президент Федеральної палати економіки Австрії Крістоф Ляйтль, приймаючи у себе президента Владіміра Путіна, назвав Україну територією спільних інтересів і заявив: «У 1914 році Україна була частиною Австрії, а сьогодні, сто років потому, Україна…» . «Я вже боюся далі вас слухати, що ви скажете», — зупинив його президент Росії. Дружній обмін жартами щодо поділу України менш ніж через 4 місяці після анексії Криму не викликав жодної негативної реакції в австрійських бізнесменів, які були присутні на зустрічі. І як не згадати, що згідно з російською пропагандою Україну «вигадали» саме в австрійському генштабі для протистояння Росії.
Після здобуття незалежності до України часто приїжджали австрійські делегації, які з інтересом та ентузіазмом заново відкривали для себе австрійський спадок України. На жаль, скористатися повною мірою з цього інтересу українське керівництво не змогло, чи не захотіло. Дозволимо собі припустити, що одна з причин — обмеженість пам’яті про австрійське минуле західними регіонами (Галичиною, Буковиною, Закарпаттям). Для Києва та решти українських регіонів Відень був столицею успішної, але далекої країни Центральної Європи.
Задля справедливості слід зазначити, що подібна історична амнезія не оминула й австрійське суспільство, для якого після Другої світової війни імперське минуле перетворилося на яскравий міф, казку, а не орієнтир у зовнішній політиці. Із часом українські сюжети австрійської історії без підживлення з політичного боку (як у випадку Західних Балкан) стали ще більш далекими для австрійських громадян, особливо молодого покоління. Сьогодні Україна для Австрії — це регіон, географічно близький, але політично досить далекий.
Між тим Австрія стала улюбленим місцем відпочинку та навіть життя для десятків українських політиків і бізнесменів. У Відні частина сфер послуг уже давно адаптувалася під таких «успішних людей» із пострадянського простору, найнявши російськомовний персонал. Найпарадоксальніше, що пустили коріння у Відні ті представники т.зв. еліти України, які критично ставляться до європейської інтеграції України, до Євромайдану тощо (син екс-прем’єра Олексій Азаров, відомий олігарх, який перебуває під слідством ФБР, Дмитро Фірташ, Сергій та Андрій Клюєві). Утім, варто зазначити, що австрійці сприймали їх не як українців, а як росіян, з якими ті підтримували тісні зв’язки і розмовляли однією мовою. Рівень інтеграції українських політиків та членів їхніх сімей у австрійське середовище став ще більш очевидним, коли одразу після Революції гідності українське МЗС звернулося до Австрії з проханням сприяти поверненню вивезених колишніми чиновниками коштів. Австрія була першою країною в ЄС, яка ухвалила рішення щодо замороження рахунків українських політиків, підозрюваних у корупції .
Ціль цього аналізу, окрім загальної оцінки українсько-австрійських двосторонніх відносин останнього десятиліття, визначити основні інтереси сторін та можливі точки дотику. Наразі Австрія з її тісними зв’язками з Росією розглядається українськими посадовцями та лідерами думок як загроза єдності Європейського Союзу щодо підтримки України та протидії російській агресії. Але є ще «інша» Австрія, яка вбачала і вбачає в Україні значний економічний потенціал, яка хоче бути медіатором між Сходом та Заходом та яку не лякають труднощі ведення бізнесу у пострадянських реаліях. Ця записка є спробою дещо змінити ракурс і поглянути на Австрію як цінного партнера для України, як ще одні «двері», через які наша держава може увійти до спільного європейського економічного та культурного простору.
У коротко- та середньостроковій перспективі інтереси України щодо Австрії сфокусовані навколо двох речей: санкції та інвестиції. Сьогодні ключовий інтерес України полягає у збереженні єдності Європейського Союзу з підтримки України та продовження санкцій щодо Росії, доки не буде досягнуто явного прогресу у виконанні Мінських домовленостей. Другим головним інтересом України є збільшення австрійських інвестицій в українську економіку. Саме про ці інтереси найчастіше згадують українські представники, водночас при визначенні інших пріоритетних напрямків співпраці виникають труднощі. Це пояснюється як браком розуміння інтересів Австрії щодо України, так і відсутністю стратегічного бачення інтересів України.
Серед інших важливих інтересів України щодо Австрії слід виділити спільну боротьбу зі злочинами у сфері економіки, зокрема протидію відмиванню коштів та ухилянню від сплати податків, запозичення успішного австрійського досвіду у таких сферах як охорона здоров’я, енергоефективність, альтернативна енергетика, охорона навколишнього середовища, туризм.
Інтереси Австрії щодо України тісно пов’язані з її економічними інтересами у регіоні. Узагальнюючи, інтереси Відня можна сформулювати таким чином:
формування загальної зони вільної торгівлі від Лісабона до Владивостока, тобто промотування тісної економічної кооперації між державами-членами ЄС та членами Євразійського економічного співтовариства;
якнайшвидше відновлення миру та стабільності у регіоні;
зниження напруженості у регіоні через налагодження багатостороннього діалогу у сфері безпеки;
посилення економічної співпраці між Україною та Австрією через відкриття нових можливостей для австрійських інвесторів;
розширення економічних та культурно-гуманітарних зв’язків із західними областями України, які у минулому входили до складу Габсбурзької монархії.

Публікація підготовлена у рамках проекту Інституту світової політики (ІСП) «Ау¬дит зовнішньої політики України». Цей проект виконується за підтримки «Чорноморського фонду для регіональної співпраці» Німецького фонду Маршалла (BST GMF), а також проекту «Об’єднуємося заради реформ» (UNITER), що реалізується Pact в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Дискусійну записку підготували Іван Мединський, аналітик Інституту світової політики, та Бенс Капчос, запрошений угорський експерт.Переглянути записку можна тут. \
1. ВСТУП
Тенденції співпраці на початку 1990-х років значною мірою визначили динаміку двосторонніх відносин на наступні двадцять п’ять років. У грудні 1991 року прем’єр-міністр Угорщини Йожеф Антал і президент України Леонід Кравчук підписали в Києві українсько-угорську двосторонню угоду, яка стала основою для відносин між країнами. Це був фундаментальний документ, що визначив найважливіші зобов’язання обох сторін: відсутність територіальних претензій між обома країнами і гарантії взаємного захисту прав меншин. Справді, підписання цієї угоди було символічним актом для обох сторін: Будапешт продемонстрував міжнародній спільноті своє прагнення до побудови відносин із сусідами на принципах дружби і поваги, тимчасом як Київ ефективно вирішив питання щодо однієї з найбільших етнічних меншин, сподіваючись таким чином продемонструвати приклад для Криму та Буковини.
Озираючись назад, ми можемо стверджувати, що Угорщина та Україна йшли досить схожими історичними та геополітичними траєкторіями, оскільки обидві країни відкинули тягар минулого на користь євроатлантичних прагнень (щоправда, у випадку з Україною ці прагнення час від часу коригувалися) і позиціювали себе як місток між Сходом і Заходом. Київ і Будапешт мають відносно безконфліктну спільну історію в порівнянні з бурхливими періодами, що обидві країни пережили зі своїми сусідами. У певному сенсі, обидві країни мають більше спільного, ніж того, що може їх роз’єднати.
Однак на даному етапі двосторонні відносини ґрунтуються частіше на спільних інтересах, аніж на спільній історії, географічній близькості або прагненнях. Ця тенденція стала очевидною в світлі складної геополітичної ситуації, що виникла внаслідок рішення Росії анексувати Крим і нав’язати конфлікт у Східній Україні. Не лише Україна, а й Угорщина зіткнулася з проблемою перебудови економічних та енергетичних зв’язків з Росією. Тимчасом як Київ взяв єдино можливий курс на подолання залежності від російського імпорту та природних ресурсів, Будапешт зіткнувся з непростим вибором між зовнішнім викликом єдиної позиції ЄС стосовно Росії та внутрішньою проблемою забезпечення низьких цін на газ і збереження економічних зв’язків. Опинившись між молотом і ковадлом, Угорщина обрала посередницьку роль між ЄС та Росією. Незважаючи на явну присутність російського фактору у зовнішній політиці Будапешта, Україна залишатиметься ключовим партнером Угорщини, оскільки остання прагне знайти баланс між двома силами. Замість нормативного підходу до Будапешта Києву варто послідовно працювати в напрямку пом’якшення спірних питань, а також створення стимулів для підтримки своїх ключових інтересів.
Для України ці інтереси полягають у:
підтримці єдиної позиції Європейського Союзу щодо антиросійських санкцій, пов’язаних із ситуацією на Донбасі та в Криму;
реверсних поставках природного газу;
розвитку транскордонної інфраструктури;
адаптації кращих практик у сферах безпеки, демократичних перетворень, розвитку середнього та малого бізнесу, енергетики і децентралізації в рамках Вишеградської групи.
Інтереси Угорщини щодо України в сучасний період можна зрозуміти крізь призму добробуту угорської меншини Закарпаття, підтримки інтеграції України до євроатлантичних структур, а також політики «відкриття Сходу», спрямованої на пошук нових ринків для угорського експорту.
Великою мірою, ключові інтереси України та Угорщини не виключають одне одного, а навпаки, доповнюють, адже обидві країни виграють від транзиту і реверсних поставок природного газу, поліпшення інфраструктури та економіки Закарпаття, лібералізації візового режиму та ініціативи щодо вільної торгівлі в рамках ЄС. Співпраця між двома країнами розширюється і в безпековому вимірі (Україна та Угорщина проводять спільні навчання в рамках Вишеградської бойової групи), а також у сфері торгівлі енергоносіями (Угорщина є найбільшим імпортером української електроенергії). Існує значний інтерес угорського бізнесу щодо українського ринку, а культурні та освітні програми сприяють подальшому зближенню обох країн.
Водночас, двосторонній діалог перенасичений спірними питаннями. За останні кілька років відносини між країнами неодноразово затьмарювалися епізодами, яких можна було б уникнути шляхом поліпшення комунікацій та активізації стратегічного діалогу. Наразі проблемними та здатними негативно вплинути на двосторонні відносини у разі їхнього неефективного вирішення є такі питання:
Санкції щодо Росії. Зближення Угорщини з Москвою та полярна позиція Будапешта (принаймні, у публічній площині) щодо санкцій проти Росії ставлять під загрозу стратегічні інтереси України, зокрема, збереження єдності ЄС у цьому питанні.
Закарпаття. Одним з головних пріоритетів угорського уряду є підтримка та захист угорських етнічних меншин за межами країни. Україна може сприйняти наміри Угорщини (надання громадянства, вимоги щодо дотримання прав меншин, економічну допомогу, тощо) як потенційну загрозу власному суверенітету.
Відсутність взаєморозуміння між двома державами. Брак знань про історію, культуру, мову, а також національні мотиви і прагнення спостерігається з обох сторін. На рівні широкого загалу обидві країни залишаються terra incognita одна для одної через недостатній інтерес та розуміння усього, що відбувається по інший бік закарпатського кордону.
У цілому, у двосторонньому порядку денному переважають питання, в яких більш зацікавлена Угорщина, ніж Україна. Хоча розвиток транскордонної інфраструктури та поліпшення торгового балансу добре резонують із зовнішньополітичними завданнями Києва, угорська сторона бере на себе провідну роль у формуванні динаміки і напрямків двосторонніх відносин. У певному сенсі, наше дослідження відображає наявний стан справ, за якого Угорщина має більше інтересів щодо України, ніж Україна щодо Угорщини. Отже, основна мета цієї записки полягає у виявленні елементів і можливостей, які могли б прокласти шлях до більш збалансованих відносин, а також глибшої та більш плідної співпраці з точки зору економіки, енергетики, безпеки і — не в останню чергу — культури. Наше завдання полягає в тому, щоб проаналізувати ті сфери, які можуть об’єднати, а не роз’єднати країни.

Переглянути повну версію записки можна тут.

Публікація підготовлена у рамках проекту Інституту світової політики (ІСП) «Аудит зовнішньої політики України». Цей проект виконується за підтримки “Чорноморського фонду для регіональної співпраці” Німецького фонду Маршалла, а також проекту «Об’єднуємося заради реформ» (UNITER), що реалізується Pact в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Звіт дослідження є винятково відповідальністю Інституту світової політики та не обов’язково відображає погляди GMF, USAID, Pact, чи уряду США.

Напередодні візиту президента України Петра Порошенка в Румунію Інститут світової політики підготував мемо щодо сигналів, які варто було б надіслати румунській владі та суспільству.Під час візиту в Румунію Президенту України Петру Порошенку слід:– Висловити подяку за підтримку Румунією суверенітету, територіальної цілісності України, зокрема невизнання незаконної анексії Криму, та європейського вибору на міжнародній арені (в ЄС, ОБСЄ, ООН та ін.);
– Висловити вдячність за те, що Румунія стала першою країною, яка ратифікувала Угоду про асоціацію між Україною та ЄС;
– Наголосити, що Україна зацікавлена в тому, щоб Румунія розвивалася як сильна, успішна і впливова країна і була надійним партнером України на Заході;
– Заявити про інтерес до досвіду Румунії в боротьбі з корупцією. Підкреслити, що Україна віддана справі боротьби з корупцією, особливо у вищих органах влади, як головній умові для розвитку сильної держави, і ніщо, навіть війна, не завадить цьому процесу;
– Новий український уряд націлений на реалізацію реформ в усіх сферах життя: починаючи з верховенства права, боротьби з корупцією, розвитку професійних збройних сил, реформи поліції й закінчуючи системою захисту прав дітей та питанням національних меншин. Серед першочергових пріоритетів нового уряду – виконання очікувань міжнародних партнерів (МВФ та ін.), а також зміцнення довіри до країни та створення сприятливого середовища для отримання міжнародної допомоги та досягнення найкращих результатів;
– Висловити зацікавленість у співпраці з Румунією в енергетичній галузі; обговорити можливість реверсного постачання газу;
– Висловити зацікавленість у якомога тіснішій співпраці з країнами Східної Європи, особливо з Румунією та Польщею, які, можливо, стикалися з подібними труднощами, викликами та перепонами і успішно їх подолали. Успіх цих країн сам по собі є найбільшим стимулом для України рухатися тим же шляхом, особливо стосовно реалізації Угоди про асоціацію;
– розпочати діалог про організацію українсько-румунського бізнес-форуму в Бухаресті.
Щодо питання безпеки:
– Висловити стурбованість з приводу ситуації в Чорноморському регіоні та готовність до співпраці з метою протидії російській загрозі. Наголосити на непорушності фундаментальних принципів ООН та міжнародного права як основоположних принципів у взаємодії з Росією;
– Наголосити на спільній з Румунією позиції щодо підтвердження рішення НАТО про підвищення безпеки в регіоні на Варшавському саміті НАТО;
– Мілітаризація Чорного моря і всього регіону несе загрозу безпеці регіону. Важливо, щоб обидва Президенти продовжували тримати це питання на міжнародному порядку денному і й просили про прийняття серйозних заходів для стримування цієї загрози. Важливо, щоб обидва Президенти повернулися до ініціативи створення Чорноморського флоту, в складі якого перебував би один український корабель. Морська безпека є надзвичайно важливою, і для стримування Росії потрібно більше конкретних кроків, зокрема і таких, як цей. Потрібно розробляти цю ініціативу спільно з Туреччиною та, в ідеалі, з Грузією і піднімати це питання на Варшавському саміті. Важливо, щоб при підготовці до саміту всі чотири країни провели попередню роз’яснювальну та агітаційну роботу.
– Висловити інтерес до участі України у військових навчаннях, спрямованих на боротьбу в гібридній війні та подолання зовнішніх загроз. У таких навчаннях могли би взяти участь країни-члени НАТО, такі як США, Польща, Литва, Норвегія, Естонія, Латвія, а також країни, що не є членами НАТО, наприклад Грузія і Молдова. Ця ініціатива могли би бути корисною особливо у світлі обговорення на Варшавському саміті питання стратегічної адаптації НАТО та розробки стратегій по боротьбі в гібридній війні;
– Подякувати Румунії за лікування українських солдатів, надання нелетального військового озброєння та реалізацію Трастового фонду Україна-НАТО з питань кібербезпеки.
Щодо питання національних меншин:
– Наголосити на тому, що українська національна меншина в Румунії та румунська національна меншина в Україні є дуже цінними для розвитку тісних стосунків та плідної співпраці між двома країнами; Україна цінує той факт, що представники румунської меншини в Україні воюють на Донбасі пліч-о-пліч з українцями.
– Висловити вірність дотриманню рівних прав та захисту прав національних меншин, зокрема румун, які проживають в Україні

Щодо Молдови:

– Наголосити на тому, що як сусіди і друзі Республіки Молдова Україна і Румунія всіляко підтримують рух країни на шляху до європейської інтеграції;
– Підкреслити відданість України ідеї політичного вирішення Придністровського конфлікту з повним збереженням територіальної цілісності Республіки Молдови. Україна також зацікавлена в імплементації Угоди про поглиблену і всеохоплюючу зону вільної торгівлі в Придністров’ї.

Президенту потрібно бути готовим до запитань про наступне:
– Відставка Яценюка, склад нового уряду, вплив олігархів на політичні процеси та здатність реалізувати реформи;
– Ситуація на Донбасі та в Криму (також важливо наголосити, що конфлікт на Донбасі все ще триває, оскільки велика кількість румун про це не знають);
– Можливий провал Мінського процесу;
– Оцінка з боку України результатів референдуму в Голландії;
– Права румунської національної меншини в Україні (зокрема Закон України “Про громадянство”, закон про регіональні мови, зменшення кількості румунських шкіл в Україні та ін.).

Для посилення ефекту своїх повідомлень Президенту слід:
– Звернутися до румунської громадськості румунською мовою;
– Провести відкриту дискусію/дебати за участю ЗМІ;
– Звернутися до ЗМІ з проханням дуже серйозно ставитися до російської пропаганди і перевіряти інформацію, якою вони користуються;
– Попросити ЗМІ звертати більше уваги на події в Україні.

Над підготовкою мемо працювали експерти ІСП Альона Гетьманчук, Катерина Зарембо, Леонід Літра.

Інститут світової політики висловлює подяку Ілеані Рачеру, Аліні Інайе, Серджіу Челаку, Богдану Недеа, Юліану Кіфу, Оані Попеску, Серджіу Панаінте, Станіславу Секрієру, Арманду Гошу та Аліні Матіс за допомогу в підготовці цього мемо.

13 квітня Інститут світової політики презентував дослідження “Аудит зовнішньої політики: Україна-Туреччина”. Дискусійну записку щодо українсько-турецьких відносин підготувала Марина Воротнюк, запрошений експерт Інституту світової політики.Завантажити текст записки можна тут.\
«Стратегічне партнерство» між Україною і Туреччиною донедавна існувало здебільшого як атрибут дипломатичної риторики, аніж як змістовний формат двосторонніх відносин. Незважаючи на активний політичний діалог і поглиблення економічних контактів між Україною та Туреччиною, зовнішньополітичним діям країн у багатьох сферах співробітництва бракувало далекоглядності та системності.

Окрім того, зовнішньополітичний наратив України чітко мав біполярну спрямованість — куди рухатись, на Схід чи Захід? Південь як такий був білою плямою на мапі української дипломатії; згадки щодо можливостей двосторонньої співпраці з Туреччиною були спорадичними та декларативними.

Зрештою, найбільшу перешкоду стратегічному зближенню України та Туреччини становила приналежність останньої до тих держав, які опосередковано підтримують Росію, прагнучи зберегти високий рівень співробітництва з нею.

Кардинальна зміна геополітичної ситуації у регіоні у 2014 році призвела до перегляду політики щодо Туреччини з боку України. Туреччина почала займати одну з перших сходинок у зовнішньополітичних пріоритетах України у зв’язку з втратою Криму та конфліктом на Сході країни, а також загостренням безпекової ситуації в Чорноморському регіоні в цілому. Своєю чергою, погіршення відносин Турецької Республіки з більшістю держав Близького Сходу, конфронтація з Російською Федерацією призвели до того, що Анкара розпочала відновлення контактів зі своїми сусідами та країнами Заходу. Зближення з Україною є однією зі складових повернення Анкари до проєвропейського курсу.

На сьогодні інтереси України щодо Туреччини полягають у наступних сферах:

1) безпековій, зокрема гарантування безпеки у Чорноморському регіоні та можлива участь Туреччини у створенні механізму деокупації Криму (формат «Женева плюс»);

2) економічній, у контексті залучення фінансової підтримки для стабілізації й відновлення України, а також посилення торгівельних відносин із Туреччиною;

3) енергетичній, зокрема отримання від Туреччини дозволу на проходження танкерів зі скрапленим природним газом (СПГ) через Босфор та будівництво LNG-термінала (з урахуванням результатів переговорів) та інтерконекторів;

4) гуманітарній, а саме співпраця щодо внутрішньо переміщених осіб, зокрема кримських татар, зв’язки між кримськотатарською меншиною в Україні та кримськотатарською діаспорою в Туреччині для адвокатування інтересів України в Туреччині.

Зі свого боку Туреччина, у зв’язку з кризою у відносинах із Росією, включила до діалогу з Україною теми, які донедавна вважалися занадто чутливими, як-от енергетика та військово-технічна співпраця. Інтенсифікувався політичний діалог з актуальних безпекових та економічних питань, відбулася низка зустрічей на вищому рівні, поновилися переговори щодо підписання ЗВТ тощо.

Таким чином, сьогодні є підстави говорити про певне «вікно можливостей», яке за умови ефективної української дипломатії може піднести українсько-турецькі відносини на якісно новий рівень. Йдеться передусім про вироблення стратегічного бачення пріоритетів співпраці замість реактивного підходу до двосторонніх відносин, притаманного українській зовнішній політиці. Однак перегляд відносин з офіційною Анкарою має ґрунтуватися не тільки на поточній напрузі між Туреччиною та Росією, а й на усвідомленні всіх тих переваг, які надає стратегічне партнерство.

Інтереси України щодо Туреччини і Туреччини щодо України: «Мапа цілей»

Туреччина як безпековий гравець у чорноморському регіоні

У політико-безпековій площині Туреччина завжди відігравала важливу роль для України. Важливим елементом українсько-турецького співробітництва була його орієнтація на європейську і євроатлантичну інтеграцію (виключаючи період позаблокового статусу України). Незважаючи на різні рівні інтеграції країн з ЄС (Туреччина з 1987 р. є кандидатом на вступ до ЄС, з 1996 р. — входить в митний союз із ЄС), процеси європеїзації є спільним знаменником соціальних трансформацій в обох країнах. Неодноразово сторони підтримували одна одну, виступаючи в тандемі в міжнародних організаціях, під час виборів до керівних органів тощо. Щоправда, важко стверджувати, що це є свідченням синхронізації їхніх дій на багатосторонніх платформах.

Однак після анексії Криму з боку Російської Федерації та збройної агресії на Сході України роль Туреччини у забезпеченні національної безпеки України суттєво збільшилася. Про це свідчить активізація контактів, яка розпочалась, починаючи з 2014 р., але особливо у кінці 2015 — на початку 2016 рр. У цей період відбулася низка важливих зустрічей, зокрема перша офіційна зустріч Президента України Петра Порошенка та Президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана у березні 2015 р. та наступна, у березні 2016 р. в рамках засідання Стратегічної ради високого рівня між Турецькою Республікою та Україною у Києві. На них, окрім підтримки територіальної цілісності України, було підкреслено «значний потенціал Туреччини у сприянні стабілізації ситуації в Україні» та відзначена перспективність залучення турецьких будівельних компаній до реконструкції зруйнованих регіонів України. Той факт, що спеціальну моніторингову місію ОБСЄ в Україні очолює досвідчений турецький дипломат, Посол Туреччини в Україні називає своєрідним внеском Туреччини в урегулювання ситуації на Сході. Окрім того, президент Порошенко заявив, що Туреччина підтримує механізм деокупації Криму через двосторонні консультації та формат «Женева плюс», а також підтримує українську економіку через виділення кредиту (50 млн дол. США) на фінансування загального фонду Державного бюджету України .

Зміни в концептуальних основах турецької зовнішньої політики, а саме: розширення «зони відповідальності» Туреччини, бажання не тільки забезпечувати свою безпеку, а й проеціювати її, самосприйняття її як «глобальної сили», а також її конфронтація з Росією — створюють абсолютно новий формат системи безпеки в регіоні, з чим Україні потрібно узгоджувати свої інтереси та політику. Слід врахувати, що в Чорноморському регіоні Туреччиною традиційно виділяються три найважливіші напрями зовнішньої політики: Росія, ЄС та Південний Кавказ, український напрямок не є найбільш пріоритетним. Також на сучасному етапі можна також констатувати об’єктивно вищий інтерес Анкари до регіональних процесів на Близькому Сході (в світлі громадянської війни в Сирії), у порівнянні з Чорноморським регіоном.

Безумовно, безпека Чорноморського регіону є також важливою для турецької зовнішньої політики. Однак вона зацікавлена у стабільності країн-партнерів та сусідів та збереженні статус-кво більше, ніж, скажімо, у їхніх демократичних перетвореннях і нестабільності, що їх супроводжує. Саме тому всі політичні турбулентності в Україні в Туреччині сприймають із певною обережністю. Крім того, проблема України, з якою Туреччина не має сухопутного кордону, менше турбує турецький політикум і пересічних турків, у порівнянні з власним «Донбасом» на південному сході країни та власними безпековими загрозами: терактами Ісламської держави, Робочої партії Курдистану, напливом біженців із Сирії.

На жаль, нинішня позиція Туреччини щодо Криму є двозначною. З одного боку, Анкара висловила підтримку Україні. Туреччина підтримала українську позицію в рамках ООН, надіслала своїх представників до Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. У пункті 5 Cпільної декларації за результатами П’ятого засідання Стратегічної ради високого рівня від 9 березня 2016 р. зазначено: «Працювати разом у рамках міжнародного права з метою деокупації Криму, посилити співпрацю в рамках ООН, РЄ та ОБСЄ з метою відновлення суверенітету України над півостровом та захисту прав громадян України, зокрема кримських татар, на тимчасово окупованих територіях». У випадку анексії Криму Туреччина відреагувала на підтримку України набагато швидше, ніж на підтримку Грузії під час російсько-грузинської війни у 2008 році (що не залишилося непоміченим у Москві).

Однак, формально підтримуючи територіальну цілісність України, дотримання норм міжнародного права, подолання сепаратистських тенденцій у Криму шляхом діалогу та консенсусу, водночас Туреччина не солідаризувалася з Україною та Заходом стосовно санкцій проти російського уряду. Неодноразово турецькі високопосадовці заявляли про неприпустимість використання кримської проблеми зовнішніми силами для погіршення відносин між Туреччиною та Росією. Туреччина намагалася використати ситуацію із забороною російським урядом імпортувати продовольчі продукти з країн, що вдались до санкцій проти Росії. Таким чином, Анкара була зручним прикладом для російської влади, щоб показати, що є країни НАТО, які не розділяють «імперіалістичні амбіції США», інструментом легітимізації російської політики.

Можна умовно використати таку аналогію: якщо у випадку Німеччини відбулася «донбасизація» її зовнішньої політики щодо України , то у випадку Туреччини здавалось би очікуваної «кримізації» не відбулося, якщо під «кримізацією» розуміти висунення питання повернення Криму та забезпечення прав кримських татар на півострові в топ пріоритети турецького поряду денного. Уникаючи політизації взаємодії, Туреччина сфокусувалася на гуманітарній складовій проблеми — вона стала одним із найбільших донорів гуманітарної допомоги Україні. Зараз об’єми технічної допомоги Туреччини (наприклад, у вигляді надання польового шпиталю Збройним Силам України чи для внутрішньо переміщених осіб (ВПЛ)) стабільно зростають. Так само як Німеччина, «захищаючи територіальну цілісність України, […] передусім стала на захист міжнародного права та постгельсінського безпекового порядку в Європі, а не власне України» , Туреччина виступає адвокатом збереження статусу-кво, гарантом якого вона себе відчуває, а не самої України.

Анкара підтримує європейські та євроатлантичні аспірації України. Водночас зміна статусу-кво в регіоні, зокрема, через посилення присутності НАТО, завжди неоднозначно сприймалось Анкарою. Дається взнаки традиційне ще з часів Османської імперії сприйняття Чорного моря як «Турецького озера», де у Росії та Туреччини є власні сфери та існує мовчазне розуміння, що втручання до чужої сфери є небажаним. Незважаючи на регулярну участь турецьких ВМС в міжнародних навчаннях в Чорному морі, Туреччина, наприклад, заветувала розширення операції НАТО «Активні зусилля» до Чорного моря, не пропустила американський воєнний корабель через протоки під час російсько-грузинської війни 2008 року.

«Економізація» двосторонніх відносин

Геополітична та безпекова динаміка 2014–2015 років контраверсійним чином позначилися на українсько-турецьких відносинах. З одного боку, цей період ознаменувався поновленням переговорів щодо Зони вільної торгівлі між Україною та Туреччиною, які були призупинені у 2013 році. З іншого — конфлікт на Донбасі фактично призвів до втрати деяких турецьких підприємств, що залишилися на окупованих територіях, а економічна рецесія в Україні загалом — до падіння товарообігу між країнами. На даний момент товарообіг між двома країнами становить 4-5 млрд дол. США на рік (українські і турецькі оцінки відрізняються), що менше, ніж показники до рецесії. Економізація зовнішньої політики Туреччини є традиційною її рисою, яка визначає геоекономічні інтереси цієї країни. Саме цим викликана наполегливість турецьких партнерів у питанні підписання угоди про ЗВТ. Набрання чинності ЗВТ з ЄС, згідно з правилами митного союзу між Туреччиною та ЄС, надає можливість безмитного доступу до турецького ринку українським експортерам. У зв’язку з цим турецькі партнери наголошують на асиметричності торгівельних позицій двох країн та необхідності відповідного доступу турецького бізнесу до українського ринку після укладання ЗВТ.

Досягнення взаємоприйнятного компромісу щодо угоди є важливим питанням, яке потребує врегулювання й узгодження сторонами в рамках переговорів про створення ЗВТ. Істотною відмінністю в позиціях сторін є протиріччя щодо товарів, на які поширюватиметься режим ЗВТ. Наприклад, Туреччина виступила з пропозицією виключити з режиму ЗВТ аграрні товари, оскільки турецькі виробники відчувають конкуренцію з боку українських. Своєю чергою, аграрна сфера є стратегічною для України в економічних відносинах із Туреччиною. За повідомленням Міністра аграрної політики та продовольства України Олексія Павленка, у 2015 р. українському АПК вдалося досягти практично повної зовнішньоторговельної переорієнтації із російського ринку на ринки країн Азії, ЄС, Африки. Туреччина стала четвертою у загальноторговельному обігу аграрною продукцією України (993,4 млн дол. США, що становить 5,3% експорту).

Для турецьких партнерів інтерес у підписанні ЗВТ з Україною та відкритті компаній в Україні полягає у використанні переваг, зокрема, того факту, що Україна має спільний кордон із чотирма країнами ЄС та більш дешеву робочу силу. Крім того, для деяких секторів турецької економіки, зокрема текстилю, присутність на українському ринку означає доступ до європейського та російського ринку. Підписання угоди про ЗВТ означатиме не тільки зростання товарообігу між Туреччиною та Україною, а й можливість відкриття нових турецьких компаній, а значить й інвестицій в українську економіку, а також ноу-хау турецької промисловості . Проривом у двосторонніх відносинах стало підписання Угоди про безвізовий режим у 2011 р., що значно пожвавило ділову активність між двома країнами.

Представники турецького бізнесу наголошують на тому, що досвід Туреччини, яка на початку 2000-х рр. провела серію структурних реформ та забезпечила швидке економічне зростання, є важливим для України. Зокрема, досвід Туреччини важливий для України з точки зору функціонування моделі економічної взаємодії у вигляді ЗВТ, а також митного союзу з ЄС без членства в Союзі, а також угоди з МВФ та реалізації структурних реформ. Наприклад, віце-президент Турецько-української бізнес асоціації порівнює становище в Україні зі становищем у Грузії, яка, маючи два заморожені конфлікти на своїй території, спромоглася провести економічні реформи та де турецький бізнес є головним інвестором .

Турецький бізнес залишається зацікавленим в інвестуванні в українську економіку. За даними Української служби державної статистики, обсяг турецьких інвестицій в Україні станом на 31 грудня 2014 року становить 198,7 млн дол. США, що означає, що Туреччина посідає 21-е місце серед країн-інвесторів. Проте частина турецьких інвестицій, згідно з турецькими джерелами, на практиці надходить через треті країни, тож їх об’єм значно більший .

Лише Turkcell та їх дочірня компанія Life в 2015 році інвестували в українську економіку близько 500 млн дол. США. Турецькі авіалінії, Pegasus, Atlasjet також продовжують інвестувати в українську економіку. Авіаперевезення до Запоріжжя здійснюють лише Турецькі авіалінії. Також в 2014 році Турецькі авіалінії стали першою компанією, що почала здійснювати міжнародні рейси до Херсону, з пасажиропотоком близько 50 тис. на рік, що призвело до пожвавлення економічної ситуації в регіоні . «Екстраординарним випадком» прозорої приватизації Президент Петро Порошенко назвав аукціон по ліцензіях на зв’язок третього покоління, внаслідок якого турецький бізнес інвестує в Україну 11 мільярдів гривень . Турецькі компанії також очікують на можливості, які надасть приватизація портів.

У сфері транспорту важливими сторони вважають такі сфери, як розвиток ліній поромного сполучення, інтермодальні пасажирські перевезення, модернізація морських портів, розвиток логістичної інфраструктури. Розглядається можливість приєднання Туреччини до проекту «Вікінг» — поїзду комбінованого транспорту, маршрут якого проходить через Україну, Білорусь і Литву та об’єднує транспортні лінії Балтійського регіону з Чорним, Середземним і Каспійським морями. Також обговорюється можливість створення транспортного коридору Україна — Туреччина — Єгипет і від Балтії (Литви) до Червоного моря (Йорданії).

У світлі російських санкцій проти Туреччини та обмеження можливостей російських громадян відвідувати Туреччину з метою туризму Туреччина покладає надію саме на українських туристів.

На жаль, традиційним елементом двостороннього діалогу завжди були не стільки якісні, скільки кількісні орієнтири, наприклад, декларації щодо необхідності досягнення певного рівня товарообігу між двома країнами (10 млрд дол. США до 2010 р., чи 20 млрд дол. США до 2020 р.). Навіть кількісні показники були нереалістичними, не говорячи вже про якісні. Так, наприклад, український експорт до Туреччини має суто сировинний характер, частка високотехнологічних товарів становить до 1 відсотку експорту. При наявній структурі експорту-імпорту (в українському експорті переважає метал, продукти харчування, хімічна продукція, продукти деревообробки, в турецькому — продукти харчування, легкої промисловості, хімічна продукція), заявлених 20 млрд дол. США товарообігу до 2020 р. досягти не вдасться, стверджує президент Торгово-промислової палати (ТПП) України. Потрібно задіювати також інші галузі і напрями взаємодії, користуючись перевагами наявних та нових транспортних коридорів — контейнерного поїзда «Вікінг», транспортного маршруту «Via Carpatia» (від Балтійського до Егейського моря з відгалуженнями на Туреччину, Україну і Білорусь), а також нового «Шовкового шляху» .

Україна та Туреччина: конкуренція енергетичних хабів?

Однією з центральних сфер двосторонньої взаємодії є співпраця в енергетичній сфері. Інтереси двох країн у сфері енергетики близькі: необхідність диверсифікації джерел енергозабезпечення, безпека постачання енергоресурсів, більш активне використання свого транзитного потенціалу, розвідка і видобуток своїх власних ресурсів та інші. По території України і Туреччини проходять важливі для транспортування енергоресурсів до Європи Центральний та Південний газові коридори. Під час останніх зустрічей сторони домовились співпрацювати в сфері будівництва підземних газосховищ, атомної енергетики, альтернативних джерел енергії, енергоощадних технологій тощо.

Україна неодноразово висловлювала готовність брати участь у проектах будівництва нафто- і газопроводів на території Туреччини, а також спільного видобутку вуглеводнів на шельфі Чорного моря. Так, перспективною вважалась участь України в реалізації проектів «Набукко», «Самсун-Джейхан», також декларувалось бажання брати участь у будівництві та експлуатації ініційованого в травні 2012 Трансанатолійського трубопроводу (TANAP). Однак потенційна участь України в подібних проектах не реалізовується повною мірою.

Енергетична безпека України у багатьох аспектах залежить від Туреччини. Стратегічним завданням є забезпечення дозволу турецької сторони на проходження танкерів зі скрапленим природним газом (СПГ) через протоки до Чорного моря. Від реалізації оголошеного РФ «Турецького потоку», що має реорієнтувати транзит російського газу до Європи з території України до Туреччини, залежить доля української ГТС. Той факт, що зараз у контексті російсько-турецької конфронтації, цей проект може бути скасований Анкарою, не може приховати невтішний факт: Україна не спроможна координувати свою енергетичну політику з Туреччиною, яка керується лише власними інтересами щодо перетворення на світовий енергетичний хаб.

Звіт Кабінету Міністрів за 2015 р. дозволяє зробити висновки про стан виконання головних пріоритетів України щодо Туреччини . Ключовим питанням у Програмі енергонезалежності виокремлено будівництво LNG-терміналу, для чого необхідно досягти згоди турецької сторони на пропуск танкерів із СПГ через протоки Босфор та Дарданелли.

Згідно з Конвенцією Монтре 1936 року, всі кораблі, крім військових, мають свободу судноплавства через протоки. У 1994 році Туреччина впровадила (та в 1998 р. переглянула) Правила морського руху в протоках, фактично ввівши додаткові заходи безпеки судноплавства та обмеження на розмір танкерів. Зважаючи на те, що СПГ у морському праві характеризується як небезпечний вантаж, слід забезпечити згоду турецької сторони на прохід СПГ-танкерів. Фактично, прецедентів проходу СПГ-танкерів через протоки ще не існує. Турецька відмова формально пов’язана з екологічними міркуваннями. За повідомленням Посла України в Туреччині, проблема полягає у небажанні Туреччини створювати даний прецедент, так само, як необхідності визначити технічні параметри — кількість і періодичність пропуску танкерів. Функціонування СПГ-терміналу потребувало б 8 танкерів на місяць, що не становило б значне додаткове навантаження на протоки .

Результати переговорів, які ведуться між Києвом та Анкарою щодо пропуску танкерів з СПГ через протоки, не відомі широкому загалу. Зазначається лише, що «здійснюється послідовна робота за участю Кабінету Міністрів, Адміністрації Президента України, Міненерговугілля та МЗС з опрацювання з турецькою стороною зазначеного питання з метою його позитивного вирішення», і ця тематика регулярно обговорюється, зокрема, під час зустрічей Президента Петра Порошенка з Президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом, під час візиту в Україну Прем’єр-міністра Туреччини Ахмета Давутоглу. Крім того, було проведено двосторонні технічні консультації з експертами турецької сторони в рамках переговорного процесу щодо укладення Угоди про ЗВТ між Україною та Туреччиною та намічені подальші кроки в організації переговорного процесу.

Кримські татари: «місток Дружби» між Україною та Туреччиною

Дедалі більшу роль набуває взаємодія між Україною та Туреччиною в гуманітарному вимірі. Туреччина і раніше була основним донором допомоги тюркським етносам, що проживають в Україні. Туреччина відчуває себе опікуном усіх тюркських народів та досить активно використовує їх як важелі свого впливу в країнах-партнерах. Саме цим викликаний інтерес Туреччини до кримських татар, турків-месхетинців, гагаузів, що проживають в Україні. Кримських татар, які проживають в Україні, на всіх офіційних зустрічах називають «містком дружби» між країнами.

У зв’язку з останніми подіями в країні саме кримським татарам випала доля стати двигуном гуманітарної взаємодії між Україною і Туреччиною. У звіті Кабінету Міністрів серед найважливіших візитів та зустрічей відзначений візит Міністра закордонних справ України Павла Клімкіна до Туреччини для участі у ІІ сесії Всесвітнього конгресу кримських татар 1 серпня 2015 року. Задля залучення донорської допомоги для тимчасово переміщених осіб, українських громадян на Донбасі та в Криму, зокрема кримських татар, у січні 2015 року Мінсоцполітики та Координаційний офіс в Україні урядової організації Турецького агентства зі співробітництва та координації підписали протокол про наміри. Наприклад, за підтримки Туреччини у Херсонській області планується будівництво будинків для кримських татар — вимушених переселенців із Криму.

Туреччина неодноразово висловлювала свою стурбованість щодо статусу кримських татар. Лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв (Киримоглу) неодноразово зустрічався з турецьким керівництвом та був нагороджений Орденом Турецької Республіки за заслуги у зближенні націй та розвитку дружніх зв’язків між Туреччиною та Кримом. Заборона окупаційної влади на в’їзд Джемільову та Чубарову на територію Криму та загрози розпустити Меджліс кримськотатарського народу викликали засудження з боку Туреччини. Неофіційна делегація турецьких вчених та експертів відвідала Крим для з’ясування ситуації з правами людини на окупованому півострові.

Окрім кримськотатарського питання, міжлюдські контакти чи співпраця між громадянськими суспільствами обох країн є спорадичними, приклади співпраці українських та турецьких неурядових організацій нечисленні. Звісно, існують приклади реалізації спільних проектів у сфері науки і техніки, культури, співпраці на рівні регіонів та міст тощо, розвиваються контакти в сфері спортивних та культурних обмінів. Але така взаємодія не носить системний характер. Динаміка розвитку туристичної співпраці є досить стрімкою, але не пропорційною: українські туристи частіше відвідують Туреччину, ніж турецькі — Україну .

Зацікавлені особи, групи інтересів та впливу

Для того, щоб зрозуміти турецьку специфіку процесу прийняття рішень в сфері зовнішньої політики, варто подивитись на структуру влади в країні. З 2002 р. в Туреччині при владі перебуває помірковано-ісламістська партія — Партія справедливості та розвитку (ПСР), з якою пов’язують глобальні трансформаціі у внутрішній та зовнішній сферах Туреччини. Цій партії вдалось прочно закріпитись у всіх структурах влади, протягом десятиліть формуючи однопартійний уряд. Після парламентських виборів влітку 2015 р., коли створити коаліційний уряд ПСР не вдалось, були призначені дострокові вибори, внаслідок яких партія все ж отримала більшість.

Таким чином, ключові зовнішньополітичні посади в країні — президента, прем’єр-міністра та міністра закордонних справ — обіймають представники однієї політичної сили. Через це про плюралізм поглядів на зовнішню політику не йдеться. Рішення щодо ключових питань зовнішньої політики приймають в режимі «ручного управління».

Ключовою персоналією у зовнішньополітичному планування ПСР залишається прем’єр-міністр Ахмет Давутоглу, який у 2009-2014 рр. обіймав посаду міністра закордонних справ, а до цього виступав зовнішньополітичним радником Ердогана. Саме Давутоглу є ідеологом перетворення Туреччини на «глобальну» державу.

Президент Республіки також має важелі для прийняття ключових рішень, і Реджеп Таїп Ердоган проводить активну зовнішньополітичну діяльність, зокрема і на українському напрямку. Про це свідчать засідання Стратегічної ради високого рівня між Україною та Турецькою Республікою у 2015-2016 рр.

Інші політичні партії, представлені в парламенті — Великих націо¬нальних зборах Туреччини — не мають суттєвого впливу на формування зовнішньої політики. Незважаючи на те, що вони можуть критикувати владу щодо пасивної політики у відношенні України (наприклад, представники Партії націоналістичного руху регулярно закликають турецьку владу до більш активних дій щодо становища кримських татар в Криму), їхні погляди в цілому збігаються з позицією правлячої партії щодо ситуації в регіоні. Політика опозиційної нині Республіканської народної партії щодо України з початку 1990-х до 2002 р. ніякими принципово іншими підходами не відрізнялася.

У звя’зку з вищевказаним, чутливим залишається питання ставлення України до характеру внутрішньополітичного процесу в Туреччині. На відміну від європейських партнерів, у спілкуванні з якими Україна дискурсивно спирається на свій європейський вибір та вважає спільним знаменником приналежність до єдиного європейського простору, у відносинах з Туреччиною є потенційно конфронтаційні фактори. Такими факторами, зокрема, є згортання демократичних реформ в Туреччині, масові порушення прав людини, зокрема, арешти журналістів та представників академічноі спільноти, утиски курдської меньшини тощо. Європейська спільнота одностайно засуджує дії нинішньоі влади в Туреччині, хоча й вимушена знаходити баланс між критикою уряду та залежністю від Туреччини в питанні розв’язання сирійськоі проблеми, зокрема проблеми біженців. Наразі перед Украіною стоїть схожа задача — вивести відносини з Туреччиною на прагматичні рейки, не жертвуючи своєю відданістю демократичним цінностям. З іншого боку, тенденція на збереження та посилення позицій нинішнього керівництва в Туреччині може свідчити про стабільний та передбачуваний зовнішньополітичний курс турецького керівництва в цілому, зокрема, в контексті відносин з Україною.

В гуманітарній сфері турецький урядовий орган ТІКА (Турецьке агентство співробітництва та розвитку) є важливим каналом надання гуманітарної допомоги. За останні роки були імплементовані численні проекти, від побудови житла для кримських татар до реставрації культурних пам’яток на території України. Зараз позитивним трендом є інтенсифікація контактів українських міністерств з цим органом та підписання документів, які закладають підвалини для подальшого більш ефективного надання технічної допомоги Україні. Часто проблему становила зайва політизація, як на побутовому, так і на експертному рівнях, економічної та гуманітарної діяльності ТІКА, а також турецьких компаній та НУО в Україні, зокрема, в Криму до окупації, що є реліктом мислення часів Холодної війни. Парадоксально, але протягом багатьох років від окремих представників українського політикуму та академічної спільноти можна було почути стереотип, що саме Туреччина рано чи пізно здійснить спробу анексії Кримського півострову, в той час як російська загроза абсолютно не бралась до уваги.

Важливим гравцем у двосторонніх українсько-турецьких відносинах є бізнес-структури. Економічній складовій, починаючи з моменту встановлення дипломатичних відносин, надавалося принципове значення, і є підстави говорити про повну «економізацію» співпраці. Такі структури як торгівельно-промислові палати можуть стати містком між підприємствами двох країн. Наприклад, Торгово-промислова палата (ТПП) України має представництво в м. Трабзон і в регіоні Трабзон, головою якого є очільник Асоціації промисловців та підприємців міста Трабзон. Досягненням є організація бізнес-делегацій, сформованої ТПП за сприяння Міжнародної спілки бізнесменів України та Туреччини (TUID). Одним зі стимулів для багатьох турецьких бізнесменів тісніше співпрацювати з Україною є втрата великого російського ринку, також такі бізнес-делегації цікаві для тих українських підприємців, хто втратив власний бізнес на Сході України .

Кримськотатарське питання є важливим об’єднавчим фактором відносин України та Туреччини. Найбільшу активність тут відіграє Меджліс кримськотатарського народу на чолі з Мустафою Джемілєвим. Впродовж останніх двох років він мав численні зустрічі як з Ердоганом, так і з Давутоглу.

Як зазначалось, головним провідником українських інтересів у Туреччині є кримськотатарська діаспора, кількість представників якої сягає близько 1 млн осіб . Ця група населення, яка називає себе кримськими турками, добре представлена в турецьких політичних партіях, органах влади, бізнес-колах та вирізняється великою активністю . Ця активність викликана «діаспорним націоналізмом» кримських татар, які добре інтегровані в турецьку культуру, але відчувають свою спорідненість, розвивають національну самосвідомість та з інтересом спостерігають за подіями на своїй прадавній батьківщині — в Криму .

Так, деякі кримськотатарські активісти відчули себе покинутими напризволяще турецькою владою, яка, на їхню думку, пожертвувала інтересами кримських татар задля збереження добрих відносин із Росією, у той час, коли вони очікували, що Туреччина може зробити більше. Обурення викликали оголошені владою наміри наростити економічну взаємодію з Росією, незважаючи на антиросійські санкції Заходу .

Водночас, у Туреччині активною є також проросійськи налаштована кримськотатарська спілка, яка співпрацює з Росією та на яку часто посилаються російські джерела. Зокрема, її голова публічно критикує українську владу за блокаду Криму, прирівнюючи її до терористичних дій Ісламської держави в Сирії . Крім того, в самому Криму були створені маріонеткові кримськотатарські організації, які служать рупором російської пропаганди. Вони організували так звані національні збори кримських татар у Криму одночасно з Конгресом кримських татар в Анкарі, щоб висловити свій протест проти «деструктивної діяльності групи [кримськотатарських] політиків, які знайшли притулок в Києві та підтримують конфронтацію» .

На це потрібно зважати в рамках пуб¬лічної дипломатії, спрямованої на турецьке суспільство, щоб не дозволяти таким «прокремлівським» групам монополізувати кримськотатарський дискурс. Туреччина вітала той факт, що наразі в Києві почали приділяти більше уваги кримським татарам у порівнянні з попередніми адміністраціями. Однак, очікуються ще більш конкретні кроки, зокрема, щодо імплементації законодавства, що стосується кримських татар.

Академічна спільнота в Туреччині є досить потужною силою, яка не обов’язково має вплив на процес прийняття рішень, але є важливим у формуванні громадської думки. Українська тематика достатньо добре відстежується в турецьких наукових колах, тож спільні заходи, включаючи шкільні та студентські, можуть стати одним з елементів української публічної дипломатії.

Наявні і потенційні ризики, конфлікти

Провадження з боку Анкари політики «Росія передусім»

Можна прогнозувати продовження Туреччиною курсу балансування між Росією та Заходом. Реальним виглядає сценарій, за яким Туреччина буде далі вести обережну політику щодо країн, яких вона вважає сателітами Росії, з метою мінімізувати ризик ще більшого загострення відносин із Москвою. Нинішнє керівництво може вважати поглиблення співпраці з Україною «червоною лінією», яку не варто переступати, щоб не викликати зайвого роздратування в північного сусіда.

Ймовірність. Висока. На сучасне бачення Туреччини щодо відносин з Росією дуже впливає історичний досвід. Він вказує на те, що Туреччина й раніше була на межі повномасштабного конфлікту з Росією, що не завадило цим відносинам потім перетворитись на «кероване суперництво».

Як уникнути? На даному етапі виникло унікальне «вікно можливостей» для поглиблення відносин із Туреччиною. У світлі загострення протиріч між РФ і Туреччиною можливе ситуативне пожвавлення інтересу турецької сторони до співпраці з Україною, що не обов’язково буде заслугою української дипломатії. Внаслідок анексії Криму Росія фактично порушила сфери впливу в регіоні та розширює свою військову присутність у Чорному морі, активно мілітаризуючи півострів та модернізуючи флот, що не може не вплинути на оборонну стратегію Туреччини, яка намагається тепер забезпечити підтримку всіх можливих сторін. Тож йдеться про те, щоб ефективно скористатись шансом просунутись у тих напрямках співпраці, на яких великого прогресу досі не було через їхню чутливість (зокрема, йдеться про військово-технічну співпрацю та енергетику).

Потрібно використати ситуацію, за якої Туреччина змушена солідаризуватися з Україною та розв’язувати загрози безпеки спільними зусиллями. Це може інтенсифікувати співпрацю з Туреччиною по лінії НАТО, зокрема що стосується досягнення взаємосумісності ЗСУ з арміями країн-членів НАТО та реформи сектору безпеки. У рамках переговорів уже були досягнуті певні домовленості щодо поглиблення військово-технічної співпраці.

Непрозорі правила гри на українському ринку нівелюють цінність України як бізнес-партнера в очах Туреччини

Узагальнюючи, можна виокремити такі проблеми в торговельно-економічній сфері, що мають об’єктивний характер. По-перше, до них належить непропорційне сальдо торгового балансу на користь України, що турбує турецьку сторону та має бути скоригованим для успішного функціонування ЗВТ між Україною та Туреччиною. По-друге, структура українського експорту до Туреччини свідчить, що високотехнологічна продукція становить мізерну його частку. Переважають товари з малою доданою вартістю, український експорт має переважно сировинний характер, обсяги торгівлі послугами незначні. Крім того, тимчасом як турецькі компанії займають важливу нішу в українській економіці («Енка», «Догуш», «Чукурова», «Тюрксель» та ін.), українські компанії в незначному обсязі представлені на турецькому ринку.

З точки зору турецького бізнесу, існує два важливих питання на двосторонньому порядку денному, специфічні саме для українсько-турецького економічного співробітництва. По-перше, це питання укладання Угоди про ЗВТ. По-друге, це відсутність можливості турецьким авіакомпаніям здійснювати більшу кількість рейсів до України у зв’язку з монополізацією в авіаційній сфері. Турецький бізнес нарікає на проблеми, з якими стикається весь бізнес в Україні, такі як верховенство права, бюрократія, монополізація тощо . За інформацією Посольства Турецької Республіки в Україні, найбільш поширеними проблемами, що ускладнюють роботу турецьких підприємств на українському ринку, є неузгодженість у питаннях стандартизації, затримки з поетапною оплатою послуг турецьких підприємств-підрядників, недосконала митно-тарифна політика, суперечності в українському законодавстві, існування «тіньової» економіки та непрозорих практик ведення бізнесу .

Ймовірність. Висока, зважаючи на повільний темп реформ та переважання інтересів олігархічних структур у сфері ведення бізнесу в Україні.

Як уникнути? Окрім здійснення реформ, спрямованих на покращення бізнес-клімату в Україні загалом, в економічній сфері Туреччина також може стати майданчиком для імплементації нового механізму — торговельних представництв. Тож запровадження представництва в Туреччині має стати ефективним інструментом популяризації української економіки за кордоном. До речі, між Україною та Туреччиною вже мало місце введення інноваційного формату двосторонніх відносин — Стратегічної Ради високого рівня, яка залишається ефективним дипломатичним інструментом для реалізації реального стратегічного партнерства між двома країнами.

Укладання ЗВТ можливе за наявності політичної волі, прикладом чого стало впровадження безвізового режиму з Туреччиною. Як висловлюються представники турецького бізнесу: «Сотні турецьких компаній, фабрик чекають на підписання ЗВТ. Після цього ми побачимо багато великих інвестицій, і що головне, «інвестицій від нуля» (greenfield investments), оскільки зараз турецькі компанії в Україні здебільшого працюють у сфері послуг». Важливим є презентувати можливості української економіки не як країни, яка є failed state через війну на Сході. Україна має показати, що на 93 процентах території України мир та існують інвестиційні можливості .

Мала обізнаність щодо України в Туреччині, викривлене сприйняття українських реалій серед турецького політикуму і громадськості, вплив російської пропаганди

У Туреччині мало обізнані з Україною, мало цікавляться її політикою чи культурою. На шпальтах турецьких газет домінує таке визначення українських подій як «громадянська війна». Роль Росії в конфлікті на Донбасі мало відома, нерідко можна почути серед пересічних турків думку, що Україна — це частина Росії. Частково проблема пояснюється тим, що експертів з української проблематики в Туреччині мало, частина журналістів, що спеціалізуються на пострадянському просторі, є російськомовними вихідцями з тюркськими коренями, які використовують російські джерела для своїх репортажів. Як і в інших країнах, у турецькому академічному та експертному середовищах є ті, хто симпатизує Україні як жертві російської агресії, а отже, жорстко критикує примирювальну позицію турецької влади, і ті, хто сповідує принцип «рівновіддаленості» від сторін конфлікту, щоб не стати його заручником, або навіть закликає до використання протиріч між Росією та Заходом у своїх цілях. До речі, остання позиція неодноразово відображалася у зая¬вах турецьких високопосадовців. Помітною є роль посольства РФ у Туреччині, яке є рупором пропаганди. Новий характер російсько-турецьких відносин призвів до того, що Україна та Туреччина розпочали консультації щодо об’єднання зусиль в інформаційній війні проти Росії.

Ймовірність. Від середньої до високої, у залежності від погіршення чи нормалізації відносин між Росією та Туреччиною.

Як уникнути? У світлі неповної і часто спотвореної інформації в турецьких медіа про Україну важливо доносити відомості про Україну до турецької громадськості. Корисною може бути практика запрошення журналістів провідних мас-медіа відвідати країну з метою висвітлення подій в Україні . Важливо також використовувати дипломатичні установи України. Незважаючи на скромні ресурси в розпорядженні українських дипломатичних представництв за кордоном, посольство України в Анкарі є активним щодо інформування про події в Україні. Посол України в Туреччині Сергій Корсунський у дослідженні Інституту світової політики потрапляв до топ десяти очільників українських дипломатичних представництв за кордоном . Українське посольство досить активне в медіа-просторі, з активними сторінками в соціальних мережах, де регулярно висвітлюються українські події турецькою, англійською та українською мовами. Необхідно також активно співпрацювати з кримськотатарською діаспорою в Туреччині.

Висновки та рекомендації

Стратегічне партнерство передбачає планомірну координацію дій країн у всіх сферах. Наявне охолодження у російсько-турецьких відносинах є «вікном можливостей» для України, однак ставитися до ситуації як до магічної палички, яка зробить турецьких партнерів більш поступливими, наприклад, у сфері транзиту газу чи на переговорах щодо ЗВТ, не варто.

Для реалізації найбільш бажаного сценарію розвитку двосторонніх відносин Україні в політичній сфері варто здійснити наступний комплекс заходів.

Сприяти завершенню концептуального, інституційного та нормативно-правового забезпечення задекларованого стратегічного партнерства, що передбачатиме, між іншим, сприяння вирішенню проблеми надмірного затягнення внутрішньодержавних процедур із набрання чинності двосторонніх українсько-турецьких угод, розширення кількості консульських установ на території одна одної.

Зважаючи на стратегічну для України позицію Туреччини щодо Росії, ЄС та України, а також її чутливе ставлення до становища кримських татар, важливо забезпечити більш активну участь Туреччини в розв’язанні кримської проблеми, зокрема в запропонованому Україною форматі «Женева плюс».

Обговорити можливість приєднання Туреччини до санкцій проти Росії, засудження дій російської влади, дипломатичний тиск на Росію та визнання інтересів Туреччини в мирному розв’язанні конфлікту, розгляд можливості приєднання Туреччини до структури ГУАМ-ОДЕР тощо, приєднання України до формату тристороннього безпекового діалогу Польщі, Румунії та Туреччини та ін.

Обговорити з турецькою стороною питання необхідності дотримання режиму окупованої території Криму, що стосується обмеження заходів турецьких кораблів у кримські порти і перельотів турецьких авіакомпаній на півострів, інформувати компетентні органи Туреччини щодо порушення статусу окупованої території турецькими судами, контролювати перебіг уже відкритих компетентними органами Туреччини кримінальних справ щодо перевізників, що порушують цей статус.

Створити експертну структуру для моніторингу ситуації в двосторонніх відносинах, а також координації діяльності чинних інститутів, яка б включала в себе представників Адміністрації Президента, МЗС, Міністерства економічного розвитку і торгівлі та інших міністерств, а також представників спільних українсько-турецьких структур та експертного співтовариства.

Сприяти деполітизації питання про офіційну допомогу Анкари тюркським етносам в Україні (туркам, туркам-месхетинцям, гагаузам, кримським татарам), сприяти наданню дипломатичного статусу Турецького агентства зі співробітництва та розвитку (ТІКА) в Україні.

Інтенсифікувати втілення ідеї про створення «Програми міжрегіональної співпраці» як інструмента посилення прямих зв’язків між українськими та турецькими областями.

Розглянути можливість залучення Туреччини у розробку спільної безпекової стратегії в Чорноморському регіоні та підтримання стабільності спільними зусиллями (на кшталт турецької ініціативи Платформи стабільності на Кавказі, запропонованої після російсько-грузинської війни 2008 р.).

Міністерству закордонних справ України та Міністерству оборони України розпочати консультації з країнами НАТО щодо включення до порядку денного засідання Комісії України-НАТО під час Варшавського саміту НАТО питання посилення військової присутності Альянсу в Чорноморському регіоні.

Інтенсифікувати співпрацю з Туреччиною в сфері спільних навчань, обміну досвідом між фахівцями обох країн, проведення спільних консультацій, тренінгів і семінарів у сфері реформування сектору безпеки і модернізації армії. Вивчити досвід Туреччини у її боротьбі з окремими терористичними організаціями (курдів) та постконфліктного регулювання (наприклад, розселення колишніх військових у курдських районах).

Активізувати переговори щодо створення спільних підприємств для поглиблення оборонно-промислового співробітництва тощо.

Для реалізації повноцінної співпраці в економічній сфері необхідно:

1. Усунути проблеми технічного характеру, що найчастіше гальмують розвиток двосторонніх відносин (наприклад, питання спрощення митних процедур).

2. Укласти Угоду ЗВТ на взаємоприйнятних умовах.

3. Відкрити торгівельне представництво України в Туреччині для просування українських бізнес-інтересів у Туреччині.

4. Надавати державну підтримку та залучати бізнес до реалізації спільних українсько-турецьких проектів, таких як відкриття нових поромних переправ, виробництво наукомісткої продукції тощо.

5. Забезпечити участь турецьких інвестиційних фондів і компаній у реалізації інвестиційних проектів, у конкурсах із продажу пакетів акцій українських підприємств із метою поглиблення інвестиційної співпраці, вивчити турецький досвід організації торгівельних представництв за кордоном.

6. Забезпечити участь Туреччини в українсько-білорусько-литовському проекті використання потягу комбінованого транспорту «Вікінг». У контексті поставленого урядом завдання розвивати портові потужності та інфраструктуру для нарощування експорту, Туреччина виглядає природним партнером, із яким можна покращити логістичні потужності обох сторін Чорного моря.

7. Запропонувати план спільних виставково-ярмаркових заходів українських та турецьких компаній у сфері сільського господарства, промисловості, туризму тощо.

8. Налагодити системні контакти з наявними бізнес-спілками, що представляють інтереси турецьких ділових кіл в Україні; підтримувати контакти між торгово-промисловими палатами обох країн, турецькими бізнес-асоціаціями в Україні та Туреччині. Важливим інструментом презентації є організація бізнес-делегацій до Туреччини разом із Торгово-промисловою палатою України, завдяки яким була започаткована практика презентації України в різних регіонах Туреччини.

У рамках співпраці з Туреччиною в енергетичному секторі варто:

1. В умовах необхідності диверсифікації джерел енергопостачання, фактичної втрати доступу до енергоресурсів на континентальному шельфі обговорити з турецькою стороною можливі варіанти розв’язання політичних та технічних проблем проходу СПГ-танкерів через Босфор та Дарданелли для постачання сировини українському СПГ-терміналу в рамках переговорів із турецькою стороною.

2. Заохочувати спільну діяльність щодо реалізації проектів із модернізації ГТС та інших об’єктів енергетичної інфраструктури обох країн.

3. Лобіювати проекти надання українськими підприємствами субпідрядних послуг для турецької вугільної промисловості, створення та експлуатації в Туреччині атомних електростанцій тощо.

4. Вивчити можливі позитивні та негативні наслідки від реалізації проекту Трансанатолійського газопроводу (TANAP) для енергетичної безпеки України.

У рамках міжкультурної і гуманітарної співпраці між Україною та Туреччиною необхідно:

1. Обговорити механізми надання турецької економічної допомоги Україні на потреби кримських татар, використовуючи координаційний офіс турецького Агентства ТІКА.

2. Приділити особливу увагу контактам між українськими та турецькими засобами масової інформації, як для популяризації культури одне одного, так і для координації дій із можливої реалізації спільних проектів, наприклад щодо протидії російській пропаганді; заохоченню контактів між науковими та освітніми установами, бібліотеками, архівами, музеями та ін.

3. Розробити механізми залучення кримськотатарської діаспори в Туреччині до лобіювання спільних українсько-турецьких ініціатив з деокупації Криму.

4. Розглянути питання щодо відкриття кафедр української філології, Центрів української мови та культури в турецьких ВНЗ, за аналогією з мережею турецьких центрів, що існують в Україні; організувати програми обміну для турецьких студентів, зокрема, тих, які вивчають українську мову.

5. Підтримати спільні історичні розвідки українських та турецьких вчених, наприклад, проект із вивчення османських джерел у турецьких архівах, які є білою плямою в українській історичній науці.

6. Підтримати проект із перекладу та публікації творів українських письменників у Туреччині, за аналогією з проектом популяризації турецької літератури, що його здійснює Міністерство культури Туреччини.

7. Сприяти реалізації спільних українсько-турецьких туристичних маршрутів для ознайомлення з історично-культурною спадщиною двох країн, що приведе до підвищення атрактивності туристично-рекреаційної галузі в Україні; підтримати популяризацію екологічного, етнічного, лікувального туризму за допомогою спеціальних інформаційних кампаній.

Раніше ІСП презентував аудит українсько-німецьких та українсько-американських відносин. Публікації доступні за посиланнями:
Україна-Німеччина: Як ситуативне партнерство перетворити на пріоритетне
Аудит зовнішньої політики: Україна-США

Презентація дослідження була проведена у рамках проекту “Розвиток аналітичних центрів України”, за підтримки Посольства Швеції (SIDA), Фонду аналітичних центрів (TTF) та Міжнародного фонду “Відродження”. Дослідження підготовлено за підтримки “Чорноморського фонду для регіональної співпраці” Німецького фонду Маршалла.