Архіви: Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукПриємно, коли соціологія дає цифри, які відповідають твоїм внутрішнім відчуттям, хоча неприємно, коли ці цифри не такі, як хотілось би їх бачити. Думаю, підтримка членства в НАТО серед українців станом на сьогодні десь така і є, як у оприлюдненому вчора опитуванні “Рейтинг” – на рівні 40%, навряд чи суттєво більше. І це притому, що не враховані голоси Донбасу та Криму. Єдина, як на мене, справді позитивна новина: “за” членство в НАТО виступає більше людей, аніж “проти” членства в НАТО в УСІХ регіонах України, окрім Сходу. Тобто, ми “здобули” у цьому питанні хоч і не впевнену, але підтримку Півдня. Я на собі відчула цей тренд під час Стратегічних дискусійних клубів на натівську тематику, які ми організували в Одесі, Херсоні та Миколаєві трохи раніше в цьому році.\
У принципі, мало хто з компетентних людей сумнівався, що задекларований раніше стрибок підтримки за членство в НАТО вище 60% – явище тимчасове. Сформоване не стільки свідомим вибором, а емоціями на фоні російської агресії. Але є й цілком логічні пояснення, чому, на мою скромну думку базується на поїздках регіонами України та масованому піврічному спілкуванні з пересічними українцями на цю тему, підтримка може падати.

По-перше, асиметрія в настроях політичних еліт та населення. Так історично склалось, що у нас симетрія настроїв політичного керівництва країни та пересічних українців спостерігалась, коли йшлось про непідтримку членства в НАТО, а не її підтримку. Коли ж мова заходила про підтримку, то хтось один постійно пас задніх. За Ющенка політична еліта хотіла, народ опирався, за Порошенка – народ захотів, політична еліта вимушено взяла паузу. Хоча представники в різних профільних відомствах запевнили мене, що ми офіційно взяли курс на членство в НАТО і це підтверджує низка нещодавно прийнятих стратегічних документів, риторика Президента і Ко у цьому питанні набагато стриманіша. Аля “готуємось бути готовими”. Чи то до початку інтеграції, чи то до початку членства. Я навіть знаю причину цієї обережності: після анексії Криму говорити про членство України в НАТО у пристойних європейських колах стало дурним тоном. А наші високопосадовці намагаються, все ж, дотримуватись хороших манер у спілкуванні з європейськими візаві. Можливо, єдині європейці, які вголос ще говорять про переваги членства в НАТО – це литовці. Вони можуть це спокійно робити не тільки тому, що дійсно хотіли б бачити Україну в НАТО, але ще й “по долгу службы” – посольство Литви стало на початку року контактним посольством НАТО в Україні.

По-друге, НАТО у пік кризи виявилось в уявленні багатьох українців ще більш беззубим, ніж ЄС. Багато українців досі,наприклад, не в курсі, що у НАТО нема армії. Армію мають країни-члени. І рішення про надання зброї приймають країни-члени. НАТО пішло шляхом допомоги в часом невидимих, але дуже практичних речах, а українці хотіли чогось видимого і дуже символічного. Українці чомусь вважали, що для НАТО вторгення Росії в Україну стане “червоною лінією”, після проходження якої Альянс буде зобов”язаний діяти, хоча насправді “червона лінія” для НАТО на Сході (і це цілком логічно) – це її східні країни-члени, на кшталт країни Балтії та Польщі. Іншими словами, українці жорстко і досить (будьмо відвертими) егоїстично перейнялись питанням: “Що НАТО може зробити для України?”, у той час, коли в НАТО так само егоїстично потребували відповіді на питання “А що УКРАЇНА може принести з собою до НАТО?”. Яке, образно кажучи, придане? Війну? Інфікованих корупцією генералів? Ще один заморожений конфлікт?

По-третє, поступово почало з”являтись усвідомлення, що підтримка громадськості нічого кардинально не вирішує. Так, вона нівелює один з аргументів “проти”, яким вміло жонглювали, як у Москві, так і в інших столицях світу, де членство України в НАТО сприймається як загроза, а не додана вартість, але нічого не вирішує по суті. Досвід Грузії з її референдумом і майже 80% підтримки членства в НАТО – лише зайвий доказ. А якщо “глас народу” не має критичного значення, то для чого працювати над зростанням підтримки членства і для чого взагалі підтримувати цю опцію?

Що ж робити? Як на мене, останні цифри – ще один привід відійти від гадань на ромашці “вступимо – не вступимо” і продовжувати займатись з допомогою НАТО страшно нудними речами, які зроблять нашу армію такою, якій буде не страшно доручити найсучаснішу зброю і з якою НАТО зможе говорити однією мовою – в прямому та в переносному смислі цього слова. Зайнятись логістикою та системами зв”язку, проводити максимум спільних військових навчань, використовувати по максимуму хоча б тих кількох дійсно цінних радників, які надає Альянс для реформування збройних сил, і робити ще багато різних речей. Якщо Україна не може йти до НАТО, НАТО має прийти до України. Зі своїми стандартами, а не з військами країн-членів.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукДва місяці тому ми в Інституті замовили соціологічне опитування в шести найбільш населених країн ЄС, які асоціації в них викликає Україна і що, на їхню думку, заважає Україні рухатись в бік Євросоюзу. Виявилось, що три ключові асоціації з Україною – це війна, Росія та бідність, а не хочуть нас поки бачити в ЄС тамтешні мешканці через корупцію та олігархів. Коли ми з колегами та партнерами ІСП обговорювали результати опитувань, мимоволі виникло щонайменше чотири інших питання. По-перше, а з, чим, власне, самі українці асоціюють Україну? По-друге, з чим, на їхню думку, Україну асоціють в Євросоюзі? По-третє, з чим би українці хотіли, щоб Україну асоціювали у Європі? І, нарешті, що, на думку українців, найбільше заважає нам рухатись в бік ЄС? Саме ці чотири питання ми і поставили українцям з допомогою соціологічної компанії TNS напередодні чергової річниці Дня незалежності. Фактично, це був такий собі експеримент: подивитись, чи збігається картинка сьогоднішньої України у тих, хто є її громадянами, і тих хто спостерігає за нею зовні? Що ж, експеримент видався дійсно цікавим. Деякі висновки:\
-Перша асоціація українців з Україною – це українська влада. Причому, на думку опитаних, корумпована та неефективна. Цікаво, що найбільше асоціюють Україну саме з владою, яка “нічого не робить”, “краде” і “служить олігархам”, мешканці Центральної України. Натомість логічна асоціація України з “Батьківщиною” – лише на третій позиції.

Добре це чи погано, коли країну асоціюють з її владою? Як на мене, сигнал доволі неоднозначний і дешо навіть дивний. Українці продовжують дистанціюватись від влади, як тільки можуть, і списувати на неї всі свої негаразди, хоча мали б взагалі-то відчувати свою відповідальність за тих, кого обрали. Явно продовжує далі працювати і традиційна установка, коли спочатку йде держава, а потім вже суспільство.

Очевидно, знайдуться ті, хто буде сперечатись, що люди називають владу так, як називають, за інерцією, а насправді вона старається і щось робить. Може це й так. Але, мабуть, старається щось влада і робить не зовсім переконливо, бо символів корупції більше, ніж символів боротьби з нею. І знаків збагачення тих, хто при владі, більше ніж знаків їхнього збідніння на фоні загального збідніння в країні.

– Коли українців запитуєш, з чим, на їхню думку, асоціюють Україну в Євросоюзі – вони думають гірше, ніж є насправді. Таке собі самобичування по-українськи. Українці вважають, що в Євросоюзі найбільше асоціюють Україну з корумпованою владою, війною, а також з дешевою робочою силою та дешевою землею. Лише одне з цих тверджень відповідає дійсності – про війну. Ні корумпована влада, ні дешева земля з дешевою робочою силою не входять в трійку найбільш поширених асоціацій з Україною в ЄС. Лише в одній з опитаних нами країні ЄС назвали “прислугу” серед асоціацій з Україною, і то лише 10% опитаних (це Італія). Але також показово, що це виявилось найважчим питанням для українців – 35% взагалі не знають, як сприймають Україну в Євросоюзі. І найбільшим викликом це питання стало чомусь для мешканців Північної України.

– Є одне питання, на яке відповіді громадян країн ЄС та громадян України співпадають на 100%. Це питання про те, що Україні найбільше заважає рухатись до ЄС. А відповідь на нього проста й однозначна як з боку українців, так і з боку європейців – це корупція та олігархи.

– Мене особисто дещо здивувала одностайність, з якою українці висловились про те, як би їм хотілось, щоб Україну сприймали в Євросоюзі. А саме – як заможну країну (72,3%). Причому, найбільше так хотіли б знову ж таки мешканці Центральної України. Показовим і приємним виявилось те, що друга за популярністю бажана асоціація з Україною – це європейські цінності. Несподівано, що 21% українців хотіли б, щоб Україну бачили як регіонального лідера. А це, фактично, стільки ж, як і бажаючих, щоб Україну асоціювали з Революцією гідності. Можливо, асоціація з заможною країною виявиться для когось виявом занадто великої прагматичності чи навіть меркантильності українців. І після Ревооюції гідності на першому місці мало б бути щось інше, більш ціннісне. Але, насправді, гідність має багато виявів, і людина, яка нокаутована порожнім гаманцем, навряд чи може вважати свою гідність недоторканою.

Кожного року напередодні Дня незалежності я проводжу своє неформальне опитування серед знайомих (і не дуже) українців. Переважно, серед тих, які є далекі від політики і навколополітичної тусовки. Питаю, що для них є українською мрією? Відповідають по-різному, але найчастіше звучить – “аби не було гірше”. Очевидно, дає про себе знати пережиток ще Homo Sovieticus, коли мозок автоматично запрограмований на різного роду потрясіння й трагедії. Як його перепрограмувати на зміни, але позитивні – все ще питання риторичне. А може заможна країна, яка сповідує європейські цінності і з якою українці хотіли б, щоб нас асоціювали у ЄС, це і є українська мрія? Хоча, насправді, кожен під День незалежності кожен може продумати свою відповідь на це питання: українська мрія, яка вона?

P.S. Повністю з результатами опитування можна ознайомитись тут.

Газета “День”Сергій Солодкий, перший заступник директора Iнституту світової політики, про висновки для влади і суспільства за результатами опитування «Що українці думають про Україну?»72,3% українців хотіли б, щоб нашу державу асоціювали із заможною країною, водночас розуміючи, що корупція є основною перешкодою для руху України до ЄС (84,7%). Такими є ключові результати опитування On-line TRACK, проведеного компанією TNS у рамках проекту Інституту світової політики «Нова європейська політика. Заповнюючи прогалину в інформації». Про це учора було наголошено в Інституті світової політики, який представив у Києві результати соціологічного опитування щодо сприйняття українцями власної країни та її європейських перспектив.

До слова, у червні 2015 року Інститут світової політики (ІСП) представив результати соціологічного опитування щодо сприйняття України громадянами шести найбільш населених країн ЄС: Франції, Великобританії, Німеччини, Італії, Іспанії, Польщі. І головними висновками цього дослідження було те, що Україну асоціюють передусім з війною, Росією та бідністю, а головними перешкодами на шляху її вступу до Європейського Союзу є корупція та олігархія. Водночас, третина мешканців цих країн вважає, що захист України від агресії Росії є підставою для надання членства Україні в ЄС у майбутньому.

Метою нового дослідження ІСП було з’ясувати, чи відрізняється сприйняття українцями своєї країни від того, як її сприймають громадяни ЄС, а також чи однаково ми розуміємо вимоги, виконання яких відкриє Україні двері до Європейського Союзу. Результати цих двох «дзеркальних» опитувань дозволять ідентифікувати розбіжності у розумінні євроінтеграційних процесів українцями та громадянами ЄС, а отже, сформулювати більш реалістичний європейський порядок денний для України, зазначається у дослідженні, яке є у розпорядженні «Дня».

«ІЗ ЧИМ У ВАС АСОЦІЮЄТЬСЯ УКРАЇНА?»
Найбільше українці асоціюють Україну з корумпованою, неефективною владою (24,6%). Найчастіше цю асоціацію називали мешканці Центральної України. Таким чином, кілька гучних корупційних викриттів, прийняття низки антикорупційних законів та окремі реформаторські зусилля влади зовсім не переконали суспільство у тому, що в країні розпочались справжні зміни. Українські громадяни вимагають від керівництва країни конкретних результатів, прозорості та кращого звітування. Із другого боку, — наголошують автори дослідження, — це можна пояснити і тим, що відсутнє розуміння процесу реформування країни, пріоритетів у здійсненні реформ, натомість і попит на швидкий та популярний результат.

«НА ВАШ ПОГЛЯД, ІЗ ЧИМ В ЄС АСОЦІЮЮТЬ УКРАЇНУ?»
Перші дві асоціації українців з їхньою Батьківщиною практично повністю збігаються з їхнім уявленням про те, з чим асоціюють Україну громадяни ЄС: корумпована, неефективна влада (21,2%), війна (21,1%). Чимало українців вважає, що громадяни ЄС розглядають відносини з Україною із суто економічної точки зору. Так, відповідаючи на питання, з чим громадяни ЄС асоціюють Україну, 12,8% назвали дешеву землю, робочу силу та сировину, 9,5% — борги і кредити, 7,3% — ринок збуту, а 7% — родючу землю. Якщо порівняти ці дані з результатами опитування Інституту світової політики в країнах ЄС, — відзначається у дослідженні, — то з’ясовується, що ці уявлення мають підґрунтя, але лише частково: тільки в Італії українців асоціюють з прибиральницями (на рівні 10%).

«ІЗ ЧИМ БИ ВИ ХОТІЛИ, ЩОБ В ЄС АСОЦІЮВАЛИ УКРАЇНУ?»
Треба звернути увагу настільки одностайними були українці при визначенні бажаного образу України. Зокрема, відповідаючи на запитання: «Із чим би ви хотіли, щоб в ЄС асоціювали Україну? 72,3% — абсолютна більшість назвали заможну країну. Хоча цей показник досить високий в усіх областях, свого піку він сягає в Центральній Україні. Крім того, найчастіше цей варіант трапляється у відповідях представників старшого покоління. На другому місці бажаних асоціацій — європейські цінності (42,6%). Географічно, найменше тих, хто обрав цю опцію, живе у південних та східних областях України (менш ніж 40%). Третина респондентів (29,8%) висловили бажання, щоб гасло, яке часто лунало на Майдані — «Україна — це Європа» — стало стійкою асоціацією мешканців ЄС. 37,4% українців хотіли б, щоб їхню державу асоціювали з туризмом, що свідчить про готовність відкрити свою країну для світу та усвідомлення великого туристичного потенціалу України. Прикметно, що найчастіше про туризм згадували представники молодшого покоління.

«ЯКІ ГОЛОВНІ ПЕРЕШКОДИ ДЛЯ РУХУ УКРАЇНИ ДО ЄС?»
Цікавою є і відповідь українців на запитання: «Які головні перепони для руху України до ЄС?» Українці так само, як і громадяни ЄС, вважають корупцію (84,7%), олігархів (72,5%) та недостатній економічний розвиток (56,9%) головними перешкодами руху України до Європейського Союзу. До того ж українці значно критичніше ставляться до самих себе, ніж громадяни ЄС: ці причини назвали майже удвічі більше українських — наголошується у дослідженні.

«ЦЕ ОПИТУВАННЯ СИГНАЛ УКРАЇНСЬКІЙ ВЛАДІ, ЩО ТЕРПІННЯ УКРАЇНЦІВ НЕ БЕЗМЕЖНЕ…»
Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Iнституту світової політики:

— Висновки з цього опитування мають виносити як можновладці, так і українські громадяни. Якщо мова йде про громадян, то це опитування має бути своєрідним холодним душем, щоб українці вже припинили жалітися на все і вся, щоб українці навчилися мислити крізь призму майбутнього, щоб українці вчилися шукати навіть і сильні сторони у собі, у своїй державі. Самокритичність це добре, але не завжди вона дозволяє будувати державу. Не завжди ця риса дозволяє змінювати державу.

Що мається на увазі. Коли два роки тому ми їздили по Україні, пояснюючи українцям переваги європейської інтеграції, що варто робити в державі, як би могла Україна жити, — всі українці відповідали: ви маєте рацію, бо говорите все правильно, але в Україні це неможливо. І ось українці себе апріорі запрограмували на негативний сценарій. Я не кажу всі, але багато, особливо тих, з якими ми спілкувались, програмували себе на те, що зараз називається зрадою. Вони бачили скрізь зраду, неспроможність українців самих себе змінювати, поліпшувати.

Але, звичайно, це опитування також і сигнал українській владі, що терпіння українців не безмежне, що українці не сліпі і не глухі, вони бачать, що відбувається. І ось власне, коли українці кажуть, що заважає європейській інтеграції, а це корумпованість, вплив олігархії на порядок денний України, не реформованість країни, то це все мало б мобілізувати українську владу. Дивно, що досі не мобілізувало, бо Україна вже понад півтора року живе в умовах постійної турбулентності, яку нам спричинив наш близький сусід. Здавалось, щоб ще мало зумовити такий внутрішньополітичний струс, щоб усі засукали рукава і почали щось робити.

Виявляється, що не все так просто, але позатим ми бачимо, що українці готові контролювати і впливати на українську політику принаймні таким опитуванням.

Можна відзначити ще один висновок. У цьому опитуванні українці показали себе європейцями, можливо, не в найкращому розумінні. Що я маю на увазі? Два місяці тому ми проводили опитування в шести найбільш населених країнах Європейського Союзу. І ми запитували, які ваші три асоціації, пов’язані з Україною в громадян Польщі, Німеччини, Франції, Іспанії, Італії і Великобританії. Більшість відповідали, що Україна асоціюється у них з війною, з бідністю і далі варіації в залежності від країни. В Італії на третьому місці була асоціація — прислуга. У Німеччині на третьому місці була асоціація — Кличко.

Крім того, ми бачили, що інші європейці сприймають доволі скептично те, що відбувається в Україні. І події довкола України, звичайно, позначаються на сприйнятті. Коли ми запитували українців, то бачили, що за великим рахунком сприйняття українців самих себе мало чим відрізняться від того, як нас сприймають французи та німці. І насправді, це добре, що у нас є такий реалістичний погляд на те, що відбувається в країні.

Але, повертаючись до висновків, хочу відзначити таке: українцям потрібен якийсь антидепресант. Українцям нарешті потрібно себе запрограмувати на позитив. Якщо себе на позитив не запрограмувати, то нічого у нас не вийде. І саме через це ми поставили одне дуже важливе запитання, щоб українці трішечки відштовхнулися від буденщини, від сьогоднішнього і вчорашнього дня: «як би ви хотіли, щоб вас, Україну, сприймали в Європейському Союзі».

І тут дуже цікаві результати. Наприклад, українці хотіли б щоб Україну сприймали: 1) як багату державу, 2) як європейську державу, 3) як державу регіонального лідера. І для нас це було відкриття, коли п’ята частина українців хоче, щоб Україна була лідером у регіоні. Тобто, ми бачимо, що в Україні є прихований імпульс позитивізму, позитивно-оптимістичного погляду на самих себе. Його потрібно укріплювати, зміцнювати. І тут, звичайно, велику роль грати може не тільки влада, а й мас-медіа. Тут я можу похвалити газету «День», яка якраз і програмує українцям позитив.

Через такі опитування наш інститут сподівається, що ми будемо все-таки себе програмувати на правильний шлях і Україна швидко буде змінюватись у кращому розумінні, щоби нам з часом за рік-два не доводилось проводити якісь опитування, щоб боротись з українським песимізмом.

ВВС УкраїнаУкраїнці найбільше асоціюють Україну із корумпованою владою і називають корупцію найбільшою перешкодою на шляху до членства в ЄС. Такими є результати дослідження, котре провела компанія TNS на замовлення Інституту світової політики.Крім того, кожен п’ятий опитаний українець асоціює Україну з війною. І лише 16% відповіли, що пов’язують Україну з Батьківщиною і домом.
Прикметно, що такі погляди українців на самих себе дуже близькі до того, як сприймають Україну в Європі.
Згідно з попереднім дослідженням, також проведеним Інститутом світової політики, більшість опитаних європейців – 46% – сказали, що асоціюють Україну з війною та конфліктом. 35% опитаних називали головною перешкодою членства України в ЄС корупцію, 26% – олігархів, і ще 22% – бідність.
Самі українці так само вважають, що рухатися до членства в ЄС країні заважають:
корупція (84,7%)
олігархи (72,5%)
недостатній економічний розвиток (56,9%).
“Ми бачимо суттєві збіги в тому, як нас сприймає Європейський Союз і як українці сприймають самих себе. Насамперед ми бачимо, що громадян ЄС і самих українців найбільше непокоїть відсутність належної боротьби з корупцією”, – каже перший заступник директора Інституту світової політики Сергій Солодкий.

“Очевидно, що якщо українська влада таки продемонструє належний рівень боротьби з корупцією, то і двері до ЄС перед Україною будуть ширшими, і оцінка українців щодо влади, щодо самих себе суттєво зросте”, – додає експерт.
При цьому абсолютна більшість українців, за результатами дослідження, хочуть, аби Україну в Європі сприймали як заможну країну.
Ще 42,6% опитаних прагнуть, аби Україна асоціювалася з європейськими цінностями. Туризм набрав 37,4% голосів опитаних.
Українці – дешева робоча сила?

Найважче українцям було відповісти на запитання про те, із чим, на їхню думку, асоціюється Україна в Європі. Понад третина респондентів не змогли цього зробити. Але більшість із тих, що відповіли, вважають, що європейці асоціюють Україну із:
корумпованою владою (21,2%)
війною (21,1%)
дешевою землею та робочою силою (12,8%).
Тут українці виявили себе не тільки реалістами, але й песимістами, бо думають, що їх сприймають гірше, ніж це є насправді, кажуть дослідники.
Відповіді про “дешеву робочу силу” і “дешеву землю” є наслідком інформаційних кампаній проти підписання Угоди про асоціацію з ЄС та загалом європейської інтеграції України, вважає директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук.
Насправді ж у попередньому дослідженні лише італійці заявляли, що Україна у них асоціюється із прибиральницями, і таких було лише 10%.
“Було докладено чимало зусиль, аби переконати українців у тому, що в Європі вони нікому не потрібні, а якщо і потрібні, то лише як дешева робоча сила. І коли ми їздили регіонами, виявилося, що саме це є головним аргументом, чому пересічні українці не хочуть бути частиною Європи. Це вже якісь стереотипи, а з ними нелегко боротися, бо вони нелогічні та емоційні”, – каже пані Гетьманчук.

Експерт також додає, що побороти цей стереотип здатен безвізовий режим, коли більше українців на власні очі зможуть переконатися, що європейці ставляться до них краще, ніж вони вважають, а також коли запрацює повноцінна зона вільної торгівлі із ЄС.
“Українці з подивом з’ясували, що Україна є головним постачальником меду до ЄС і другим після Китаю його виробником у світі. Коли таких історій успіху буде більше, ми, очевидно, зрозуміємо свою додану вартість”, – вважає директор Інституту світової політики.
Результати опитування, на думку публіциста Миколи Рябчука, також демонструють певний інфантилізм українців і небажання брати відповідальність на себе:
“Українці називають найбільшою проблемою корумповану владу, але водночас – відокремлюють себе від від цієї влади. Мовляв, влада погана і корумпована, а ми такі білі і пухнасті, ніхто з нас хабарів не бере й не дає, не краде”.

Інформаційнo-аналітичне агентство “Главком”Наприкінці липня Європейська Комісія від імені ЄС виділила Україні перший транш макрофінансової допомоги у розмірі 600 млн. євро. Окрім фінансової стабілізації країни, пакет макрофінансової допомоги покликаний підтримати зусилля української влади у впровадженні низки важливих реформ. Зокрема, йдеться про реформування сфери управління державними фінансами, урядування, енергетичного сектора, системи соціальної безпеки і т.д. Крім того, ЄС готовий збільшити підтримку реформ в Україні за наявності прогресу в їх реалізації. Провідний європейський аналітик, голова Європейської ініціативи стабільності та член Наглядової Ради Інституту світової політики Геральд Кнаус увідеоблозі сформулював основні виклики та завдання, що стоять перед українськими реформаторами та їхніми партнерами з ЄС на цьому шляху. Досвід країн Західних Балкан, де незважаючи на зусилля ЄС реформи не дають бажаного результату, може служити цінним уроком для України. Член Наглядової Ради Інституту світової політики Кнаус переконаний: найдорогоцінніший ресурс України – це час, а тому ні Київ, ні Брюссель не можуть дозволити собі витрачати його на беззмістовні та декларативні зустрічі.\
Головний урок, який потрібно засвоїти Україні з досвіду інших країн Європи, полягає у тому, що дуже небагато реформ мають стратегічний характер. Всі говорять, що стратегія є важливою, однак так само говорять про важливість координації, зацікавленості (у процесі реформ – ред.) і т.д. Основне, що ви повинні дуже чітко зрозуміти, будуючи стратегію, як слід використовувати ваш найдорогоцінніший ресурс – час. Найцінніший ресурс, який є у вас, – це дні, тижні і години для реформ. А для України в її ситуації це справді важке завдання, яке ще більше ускладнюється Росією.

Що намагається зробити Росія? Позбавити українських реформаторів їхнього найціннішого ресурсу, а саме можливості зосередитися на реформах. Для цього вона створює різні кризові ситуації, провокує, тягне час, відволікає. У Донецьку ви маєте справу з «викрадачами часу», які намагаються відвернути увагу українських лідерів від проведення тих реформ, які вже реалізували литовці, румуни.

Найважливіша роль ЄС – це допомогти Україні зосередитися на правильних питаннях , тому що час обмежений. Про це часто забувають, і в результаті у вас багато різних дебатів, непотрібних зустрічей, які дорого вам коштують. Час є ключовим ресурсом, а будь-які непотрібні зустріч лише вичерпують його. Після того, як ЄС допоможе сфокусуватися на правильних питаннях, він також повинен забезпечити ефективну підтримку.

Не потрібно ускладнювати процес реформ. На Балканах, в Косово та Боснії, ми були свідками того, як ЄС, як і всі учасники, могли стати частиною проблеми. Наприклад, якщо Брюссель формулює дуже розпливчатий та неконкретний порядок денний; якщо він наймає найкращих спеціалістів у якості консультантів, а не на державну службу.

Що ефективного ЄС зробив у Польщі, Румунії, Болгарії чи державах Балтії в процесі підготовки до вступу: так це допоміг реформаторам сформулювати правильну проблематику. Наприклад: яка реальна ситуація з державними закупівлями, з розвитком сільськогосподарської галузі, з відмиванням грошей та організованою злочинністю?

ЄС ставив конкретні питання. Але відповіді на них давали не консультанти, привезені з-за кордону, а звичайні державні службовці, звичайно, за підтримки та заохочення європейських партнерів. Це, здається, елементарним, але дуже часто про це забувають: у результаті ми часто не знаємо, якою є реальна ситуація у тій чи іншій сфері. Після того, як на питання дана відповідь, експерти зі сторони ЄС аналізують та коментують її, зазначаючи, що було зроблено для поліпшення, наприклад, процесу закупівель в країнах-членах ЄС. Коли ЄС дає цю оцінку, вона стає публічною і всі розуміють (у чому полягає проблема – ред.), тому що незважаючи на зміни урядів має бути можливість продовжувати реформи.

Фінансова та експертна допомога повинні відповідати цим визначеним пріоритетам. Здається, все просто, однак це не те, що робить ЄС на Балканах. Але це те, що ЄС робив у Центральній Європі. І я думаю, роль аналітичних центрів, інтелектуалів і всіх тих, хто хоче підтримати реформи, полягає у тому, аби не дати ЄС знову не перетворився на «викрадача часу». Вони повинні переконатися, що ЄС не витрачає час на чергову беззмістовну зустріч, конференцію з президентом, прем’єр-міністром чи міністром. Цінність ЄС – це його здатність зосередити увагу на правильних питаннях та мотивувати. І якщо це станеться, можливі дивовижні зміни.

Стаття Антона Бендаржевского, директора Геополітичного інституту з досліджень Росії та Центральної Азії (PAGEO, Угорщина),, за результатами робочого візиту європейських лідерів думок до України, організованого Інститутом світової політики у партнерстві з CIDOB.Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.Погляди автора, викладені у цій статті, не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики.

До 2014 року було важко уявити потужний стратегічний альянс Польщі та Румунії, а тим більше, альянс, утворений навколо України. Втім, такий союз є геополітичною реальністю вже півтора роки, і це прямо пов’язано з подіями в Україні. Окупація Криму і агресія Росії проти України зробили набагато більше для згуртування членів НАТО і перебудови відносин між країнами в регіоні, ніж будь-які конференції, наради і зустрічі на вищому рівні у попередні роки.
Утворення альянсу в Центральній та Східній Європі
Двосторонні відносини Польщі та Румунії були не надто активними до 2014 року: пріоритети були різними. Румунія зосередилася переважно на внутрішніх справах та відносинах з Молдовою, а для Польщі головним регіональним альянсом було Вишеградське партнерство. Відповідно, до 2014 року президент Польщі Броніслав Коморовський відвідав Румунію лише одного разу, здійснивши при цьому чотири офіційних візити до Угорщини. Отже, пріоритетом для Польщі було Вишеградське партнерство, а Румунія залишалася на периферії осі Угорщина – Словаччина – Чехія – Польща.
{1}

Країни Вишеградської четвірки та Румунія
Ситуація стрімко змінилася після початку російської агресії проти України в 2014 році. Польща опинилася у нових геополітичних реаліях та стикнулася з неочікуваними погрозами. Проте, решта країн Вишеградської групи мала іншу думку, ніж Польща, і невдовзі стало ясно, що Румунія є майже єдиною країною в регіоні, яка розділяє стурбованість і погляди Польщі. Відповідно, пріоритети почали змінюватися.
Для Румунії стратегічний напрям був однозначним: від румунського кордону до Криму – 230 км, а Придністров’я розташоване на відстані лише у 100 км від Румунії. Дестабілізація регіону, експансія Росії поблизу румунського кордону, а також збільшення військової активності Москви у Чорному морі вважаються основними загрозами для офіційного Бухареста.
Польща також не поспішала довіряти Росії впродовж останнього десятиліття і вже у 2001 році почала модернізацію армії. Як заявив президент Броніслав Коморовський у червні 2015 року під час панелі GlobSec, присвяченій темі європейської безпеки, «Польща ніколи не мала жодних ілюзій щодо Росії, на відміну від решти європейців». Польський досвід ґрунтується на століттях спільної історії, і тому, за висловом Коморовського, «поляки добре засвоїли урок». Польща відчуває наближення загрози збоку Росії, а крім того, також стурбована розміщенням ракет «Іскандер» у Калінінградській області.
Отже, не так дивно, що Варшава і Бухарест стали головними прихильниками збільшення військової присутності НАТО в регіоні та створення системи оборони на європейській периферії. Так, Польща планує витратити цього року 9,3 млрд євро (тобто 2,1% ВВП) на оборонні видатки, в той час як Румунія заявила, що збільшить витрати на оборону з нинішніх 1,33% ВВП (1,78 млрд євро) до 2% до 2017 року.
Трикутник «Польща – Румунія – Україна»
Румунія має більш довгий кордон з Україною, ніж Польща – 530 км проти 420, але до 2014 року взаємини між Україною та Румунією не були безхмарними. З часів розпаду Радянського Союзу обидві країни мали серйозні суперечки щодо кордонів у Чорному морі, румунської національної меншини в Україні та каналу, що з’єднує Чорне море з Дунаєм на території Одеської області. Весь цей час Київ і Бухарест дивилися один на одного з підозрою, намагаючись з’ясувати, чи є потенційна загроза з іншого боку.
Зміна влади в Україні на користь проєвропейських сил кардинально змінила двосторонні відносини та дозволила обом сторонам почати все з чистого аркуша. На разі Україна і Румунія мають набагато більше спільного, ніж вони очікували: спільну загрозу, що походить від Росії, спільні цілі та спільні стратегічні інтереси. А отже, Польща, яка досі мала більш тісні відносини з Україною, ніж Румунія, може виступити у ролі миротворця та об’єднати ці дві країни.
Запит щодо перезавантаження відносин спостерігався як у Києві, так і у Бухаресті, і вже 17 березня 2015 року президент Румунії Клаус Йоганніс відвідав Київ, щоб зустрітися з президентом Петром Порошенком у рамках першого візиту румунського президента до України протягом останніх семи років. За словами президента Порошенка, у двосторонніх відносинах розпочалася нова глава, а голови обох держав змогли обговорити і знайти шляхи вирішення проблем, які лишалися відкритими впродовж багатьох років. Лідери України та Румунії обговорили співпрацю в галузі торгівлі, енергетики, охорони природи, транспорту, інфраструктури та в інших секторах. Петро Порошенко також підкреслив, що Румунія стала першою країною, яка ратифікувала угоду про асоціацію між ЄС і Україною.
Понад те, під час березневої зустрічі президенти домовилися про співпрацю у таких напрямках як розморожування ситуації у Придністров’ї та зміцнення безпеки в чорноморському регіоні. Проте, ймовірно, більш важливим підсумком стало утворення нового формату регіонального співробітництва – трикутнику «Польща – Україна – Румунія».
«Ми маємо розширити співпрацю між Україною, Польщею та Румунією в регіоні та створити своєрідну групу солідарності», – заявив під час зустрічі президент Йоганніс.
{2}
Трикутник «Польща – Румунія – Україна»
За кілька днів до візиту в столицю України, 12 березня 2015 року, президент Румунії також провів зустріч зі своїм польським колегою Броніславом Коморовським, що також було складовою нової стратегії. Президенти підписали угоду про співпрацю в енергетичній сфері та погодилися надати конкретну європейську перспективу Україні, Молдові та Грузії – країнам Східного партнерства, які підписали угоди про асоціацію з ЄС.
Перемога Анджея Дуди на травневих президентських виборах у Польщі також може зіграти на користь Польщі та Румунії: раніше Дуда критикував Коморовського за недостатньо ефективну протидію російській агресії. Також новий президент Польщі виступає проти «Нормандського формату» і вимагає включення сусідів – Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії – до переговорного процесу для розв’язання ситуації в Україні. Отже, його перемога може додатково збільшити темп розширення співпраці між Польщею, Румунією та Україною.
Розширення НАТО у Центральній та Східній Європі
Питання розгортання європейської системи протиракетної оборони з’явилося на порядку денному НАТО ще у 2002 році, однак процес було призупинено через неоднозначну реакцію європейських країн і перезавантаження російсько-американських відносин після 2008 року. У рамках першої фази система протибалістичної оборони «Aegis» була розміщена на військовому кораблі США «USS Monterey», та спрямована спочатку до Середземного моря, а пізніше – у 2011 році – до Чорноморського регіону.
На офіційному рівні процес не припинявся; натомість було створено план дій, що складався з трьох фаз розгортання системи протиракетної оборони на території Європи. Проте, дії Росії у Криму та на сході України, безумовно, прискорили процес і суттєво вплинули на готовність країн-учасниць Альянсу до співпраці. Донедавна Росія мала дуже міцні позиції у протистоянні розширенню НАТО в Європі, але за рахунок своєї поведінки впродовж останнього року Москва втратила довіру НАТО та легітимізувала оборонні дії збоку Альянсу. У рамках другої фази систему протиракетної оборони «Aegis Ashore», яка охопить усю Південну Європу, буде розгорнуто в Румунії в 2015 році, а під час третьої фази другий об’єкт системи «Aegis Ashore», який охопить Північну Європу, буде розміщено в Польщі до 2018 року.
Впродовж останніх місяців США неодноразово наголошували, що Румунія і Польща є їхніми найважливішими союзниками в регіоні. З початку року Румунію вже відвідали декілька високопосадовців з США і НАТО, в тому числі Єнс Столтенберг (генеральний секретар НАТО), Вікторія Нуланд (офіційний уповноважений Державного департаменту США у справах Європи та Євразії), генерал Філіп Брідлав (головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі) і Френк Роуз (помічник держсекретаря США з контролю, верифікації та дотримання угод щодо озброєння).
Понад те, Польща і Румунія є найменш залежними від російських енергетичних ресурсів та економічного сектора країнами в регіоні. У газовому балансі Румунії частка російського газу складає лише 20%. У Польщі цей показник вищий – 60%, але цього року, після запуску нового СПГ-терміналу в Свіноуйсьце, він безумовно зменшиться.
Фундамент для регіональної співпраці
Росія також не гаяла часу впродовж останніх років: кілька джерел вказують на те, що Москва розгорнула тактичні балістичні системи «Іскандер-М» у Калінінградській області, і, згідно з заявами ДК «Ростех», до 2020 року заплановано розгортання 120 нових систем. Ракетні системи «Іскандер», розроблені в Радянському Союзі та нещодавно модернізовані, мають радіус дії 400 км. Той факт, що Варшава розташована на відстані 275 км від Калінінграда (а від Бухареста до Тирасполя – 383 км), безумовно, змусить європейських лідерів понервувати. За словами заступника міністра оборони РФ Юрія Борисова, Москва також збільшила потужність радіолокаційних станцій у Калінінграді. Радари класу «Воронеж-ДМ» не поступаються закордонним аналогам і можуть одночасно відстежувати до 500 цілей на відстані до 6000 км.
Зрозуміло, що агресія Росії проти України, що розпочалася у 2014 році, становить пряму загрозу та виклик європейській системі безпеки, а отже, і загрозу добробуту та розвитку Європи. Ремілітаризація Чорного моря, воєнна кампанія на сході України, розміщення ракет «Іскандер», підтримка Кремлем регіонального націоналізму, а також дестабілізація України, Молдови і Придністров’я – все це є однозначними загрозами, які сьогодні стоять перед нами. Всім цим загрозам можна ефективно протистояти лише спільними зусиллями, шляхом регіональної співпраці. Трикутник, утворений Польщею, Румунією та Україною з метою захисту кордонів Європи та допомоги Україні у боротьбі з російською агресією, може стати хорошою основою для цього. Приклад ефективного та успішного співробітництва також має з часом залучити до цього стратегічного альянсу інших сусідів – Болгарію, Чехію, Угорщину і Словаччину.

Ініціатива реалізується за підтримки:
проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні;
Фонду Фрідріха Еберта в Україні;
“Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України”, яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні (SIDA)

Аналітична стаття Чарлі Салоніус-Пастернака, старшого наукового співробітника Фінського інституту міжнародних відносин, у збірнику “Україна-НАТО: діагностика партнерства”Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.\
У публічному дискурсі лунає чимало гіпотез, яким міг би бути безпековий формат України, якщо повноправне членство виявиться не реалістичною перспективою. Із-поміж таких версій досить часто лунають заяви про доречність фінської моделі, яка передбачає членство в ЄС, але не передбачає повноцінної інтеграції до НАТО. Між тим, у самій Фінляндії після агресії Росії проти України дещо змінилося сприйняття євроатлантичної інтеграції, пожвавилися дискусії на тему можливого членства країни в Альянсі.

ФІНСЬКА МОДЕЛЬ. ЯКА ВОНА?
Зовнішня та безпекова політика Фінляндії позначені офіційною спадковістю, що часом переривалася істотними змінами; втім, за лаштунками відносини з важливими для країни партнерами постійно змінювалися. Серед таких змін варто відзначити припинення холодної війни, скасування Угоди про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу з Радянським Союзом, а також вступ до Європейського Союзу. Впродовж усього цього часу Фінляндія зберігала широкий погляд на безпеку та надавала перевагу національній обороні, спираючись на загальний військовий обов’язок і значний резерв. Щорічно понад 20 тисяч чоловіків і 300-400 добровольців-жінок проходять навчання у Силах оборони Фінляндії (FDF), які у мирний час складаються з понад 8 тисяч солдатів і 5 тисяч цивільних осіб. У разі війни фінська армія може мобілізувати близько 230 тисяч солдатів. Раніше у річному оборонному бюджеті, що становить близько 2,7 млрд. євро (1,28% ВВП), видатки на матеріальне забезпечення, заробітну плату та операційні витрати були краще збалансовані, але у 2014 році близько 17% бюджету пішли на закупівлі, 68% – на загальні операційні витрати, а залишок – на заробітну платню. І лише близько 1,5% оборонного бюджету використовується для участі у міжнародних миротворчих або антикризових операціях54. Загалом, очевидно, що пріоритетом для Фінляндії залишається національно-територіальна оборона, однак разом з тим країна відряджає близько 500 солдатів до різних міжнародних операцій. Досвід участі у цих операціях дозволяє стверджувати, що з точки зору професіоналізму і боєздатності, фінські резервісти демонструють високі характеристики порівняно зі збройними силами, сформованими на контрактній основі; а рівень взаємодії фінської армії, військово-морського флоту і військово-повітряних сил з силами країн-членів НАТО є надзвичайно високим.

Очевидно, що відносини Фінляндії з НАТО зазнали суттєвих змін з 1994 року, коли вона приєдналася до програми Партнерства заради миру (ПЗМ). Ці два десятиліття всебічної та поглибленої співпраці стали можливими завдяки поступовому зміцненню довіри між обома сторонами. Насамперед, це результат того, що Фінляндія неодноразово підтверджувала, що здатна дотримуватися власних обіцянок, чи то під час операцій з врегулювання криз, чи то під час навчань (або у рамках інших формах співпраці), а НАТО, зі свого боку, залучав Фінляндію до багатьох видів власної діяльності, до яких раніше допускалися лише члени Альянсу.

Найбільш помітним аспектом відносин стала участь Фінляндії в операціях з урегулювання криз під егідою НАТО. Із 1995 року фінський батальйон брав участь у операціях НАТО на Балканах – спершу в IFOR (багатонаціональна миротворча сила у Боснії і Герцеговині), а пізніше (з 1996 року) – у SFOR (сили НАТО з підтримки миру в Боснії і Герцеговині). Із початком операції KFOR у Косово в 1999 році Фінляндія відрядила до зони бойових дій великий батальйон, що складався переважно з резервістів. Варто відзначити, що Фінляндія стала першою країною – не-членом НАТО, якій було довірено оперативне командування бригадою Альянсу (багатонаціональною бригадою «Центр»). Фінляндія приєдналася до операції ISAF у Афганістані у січні 2002 року, і з того часу в розпорядженні НАТО постійно перебували від 50 до понад 200 фінських солдатів, а внесок країни до наступної місії «Рішуча підтримка» становить близько 80 військових.

Фінляндія також бере активну участь у роботі різних пов’язаних з безпекою груп і комітетів, що діють під егідою НАТО. Так, у 1997 році Фінляндія стала членом Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) та почала активно долучатися до роботи комітету цивільного планування у випадку надзвичайних ситуацій (CEP), відрядивши 14 фахівців до восьми підкомітетів. А у 1998 році Фінляндія приєдналася до Євроатлантичного координаційного центру реагування на природні та антропогенні катастрофи (EADRCC), ініціатива Росії.

Із 1990-х років Фінляндія, прагнучи максимально наблизитися до стандартів НАТО, співпрацює з НАТО у сфері матеріально-технічного забезпечення армії, а також використовує Процес планування та оцінки сил (PARP) та власні Цілі партнерства (PG) для зміцнення національної оборони. І цей аспект співпраці систематично поглиблюється впродовж останнього десятиліття. Так, Фінляндія долучилася до проекту Стратегічних авіаперевезень НАТО, а також стала партнером Сил реагування НАТО (NRF) у 2008 році, у тому числі для того, щоб отримати ширший доступ до стандартів і процедур організації, і з 1990-х років матеріальне забезпечення фінської армії відповідає стандартам Альянсу. У вересні 2014 року Фінляндія та Швеція підписали з НАТО Меморандум про взаєморозуміння щодо підтримки приймаючої країни та приєдналися до програми Розширені можливості партнерства (EOP), що уможливлює подальшу співпрацю.

Варто відзначити, що таке суттєве розширення та поглиблення співпраці не було проектом лише декількох партій, а здобуло підтримку широкого спектру фінських політичних сил. Це уможливило довгострокове і стабільне планування для різних урядових агенцій і міністерств, які залучені до процесу співпраці з НАТО.

Поглиблення співпраці з НАТО у політичній площині також вимагало від Фінляндії прийняття різних концепцій у сфері політики безпеки. У Фінляндії здобуття членства в Євросоюзі 1995 року розглядається як фундаментальний вибір у сфері зовнішньої політики, безпеки та економіки, і після цього вибору «мова нейтралітету» вийшла з офіційного вжитку. Замість неї з’явилися заяви: спершу про те, що «Фінляндія не є союзником будь-якого військового блоку», а останнім часом (після Лісабонського договору ЄС) – про те, що «Фінляндія не є членом будь-якого військового альянсу».

ЩО ДУМАЄ ФІНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ПРО ІНТЕГРАЦІЮ ДО НАТО

Різні погляди на те, чи має Фінляндія прагнути членства у НАТО, розділили як фінське громадянське суспільство, так і політиків. Опитування дають різні результати, але загалом, впродовж останнього десятиліття проти членства в НАТО виступали від 60 до 70% фінів, у той час як 20-30% населення підтримували цю ідею, ще близько 10% не визначилися. Це різко контрастує з результатами опитування, проведеного серед офіцерів фінської армії, близько половини яких підтримали членство в Альянсі. Серед офіцерів рангу полковника або вище частка прихильників членства у НАТО є навіть більшою – 70%.

Основні причини того, що переважна більшість фінів виступає проти членства країни в НАТО, пов’язані з Росією та її географічною близькістю, а також з тим, що НАТО не розглядається як чинник, що зміцнює безпеку Фінляндії. Ті ж, хто підтримує членство в НАТО, пояснюють свій вибір передусім тим, що членство підвищить безпеку держави як загалом, так і можливість протидіяти конкретним загрозам, пов’язаним з Росією. Те, що обидві сторони використовують однакові аргументи для обґрунтування своїх позицій, є одним з аспектів, що ускладнюють ситуацію для політиків.

Із усіх політичних партій, представлених у парламенті Фінляндії, лише консервативна Національна коаліція та ліберальна Шведська народна партія відкрито підтримують членство країни у НАТО. Партія «Фіни», соціал-демократи, партія «Фінляндський центр» та Партія зелених залишають питання щодо членства відкритим, але вважають, що нині воно не на часі. Партія «Лівий альянс» ідеологічно протистоїть членству Фінляндії в НАТО.

Загалом, погляди фінського суспільства щодо членства в НАТО є відносно стабільними, хоча нещодавні негативні процеси та загальна нестабільність у сфері регіональної безпеки дещо збільшили частку прихильників Альянсу. Втім, збільшення підтримки поширюється на всі види двосторонньої військової співпраці: зі Швецією (94%), усіма скандинавськими країнами (94%) та ЄС (86%); в той час як на підтримку співпраці з НАТО висловлюється помітно менша частка населення – 56%. Паралельно зі збільшенням підтримки членства Фінляндії в НАТО, опитування показують, що дедалі більше фінів вважають державну політику у сфері оборони невдалою або дуже невдалою – сьогодні таку позицію підтримує близько чверті населення, у 2011 році таких було менше ніж 20%.

Аналізуючи різні опитування громадської думки, здається, що попри існування у суспільства певних побоювань щодо фінської оборони та політики безпеки, переважна більшість громадян підтримує загальний підхід керівництва держави. Із практичної точки зору, це означає, що відсутній реальний політичний тиск щодо радикальної зміни підвалин оборонної політики Фінляндії, йдеться про акцент на національно-територіальній обороні, комплектації збройних сил за рахунок військового обов’язку та значного військового запасу, а також про подальшу військову співпрацю з іншими країнами без приєднання до будь-якого військового союзу.

Попри таку позірну стабільність, членство Фінляндії у НАТО не зникає з порядку денного публічних дискусій щодо безпекової та оборонної політики країни. Для розуміння змісту цих дискусій потрібно знати кілька речей, що на них впливають. По-перше, невід’ємною складовою дебатів є маркування людей або як «яструбів НАТО», або як «фінських холодних воїнів». Це означає, що дискусія нерідко ґрунтується на міфах, помилковій інформації або певних поглядах щодо національної ідентичності або причин успіху Фінляндії під час холодної війни.

ФІНСЬКІ СТРАХИ І МІФИ
Ймовірно, найсильніший міф про те, що фінський народ ніколи не зможе розраховувати на допомогу з боку інших країн, пов’язаний з національною ідентичністю та поганим знанням історії. У період незалежності (з 1917 року) Фінляндія насправді отримувала допомогу від країн, з якими уклала відповідні угоди та оборонні пакти. Восени 1944 року СРСР, напевне, спромігся б розбити фінську оборону та окупувати Фінляндію, якби остання не мала підтримки Німеччини. Сумніви у надійності союзників по НАТО базується на двох переконаннях, котрі є спадщиною холодної війни: (1) що Організація Варшавського договору (ОВД) і НАТО були однаковою мірою небезпечними військовими союзами та інструментами, які їхні найбільші члени використовували у власних цілях; і (2) що політика нейтралітету дозволила Фінляндії залишитися поза конфліктами між наддержавами в роки холодної війни, в той час як членство в НАТО може втягнути її у подібні протистояння.

Проте, членство в ЄС та затвердження кількох пакетів економічних і політичних санкцій проти Росії є очевидним доказом того, що Фінляндія більше не може сподіватися на те, що залишиться остронь великої політики. Понад те, на чисто військовому рівні, незрозуміло, як Фінляндія – член ЄС і близький партнер НАТО – могла б, наприклад, залишитися осторонь конфлікту або кризи у Балтійському регіоні.

Інформація, як і її брак, щодо наслідків членства в НАТО для Фінляндії часто наводиться як причина, чому відсутня реальна дискусія щодо цього питання, а відповідні політичні рішення не приймаються. Втім, це абсолютно не відповідає дійсності. Існує низка офіційних та наукових досліджень щодо військових, політичних і правових наслідків членства. Понад те, було опубліковано десятки статей і високоякісних монографій з цього питання. Однак ґрунтовним дискусіям нерідко перешкоджають явно безпідставні твердження на кшталт того, що членство Фінляндії в НАТО призведе до розміщення на території країни ядерної зброї Альянсу (насправді, НАТО не володіє ядерною зброєю – її мають лише деякі з її членів, а скандинавські члени НАТО мають виключно мирні погляди з цього питання); або що Фінляндія, як член Альянсу, буде змушена брати участь в американських імперіалістичних війнах, або що країна буде змушена відмовитися від резервістів як основи національної системи оборони. До специфічного розуміння національної історії та неправдивої інформації додаються застарілі уявлення про те, чим є сучасна війна, і те, чого вона вимагає в сенсі військових можливостей. Це суттєво впливає на очікування щодо того, на яку допомогу може розраховувати Фінляндія, якщо стане членом НАТО.

Отже, можна припустити, що незважаючи на те, що новий уряд на чолі з прем’єр-міністром Юхою Сіпіля (партія «Фінляндський центр») декларує, що Фінляндія впродовж його чотирирічної каденції повинна розглянути можливість вступу до НАТО; малоймовірно, що Фінляндія приєднається до Альянсу за відсутності аналогічного рішення з боку Швеції. Рішення Швеції приєднатися до НАТО вважається одним з двох факторів, які можуть спонукати Фінляндію розпочати власні переговори щодо членства. Іншим фактором є прийняття всією фінською політичною елітою (президентом, урядом і всіма великими партіями) відповідного рішення, що може змінити громадську думку на користь членства у НАТО. Опитування показує, що такий поворот у громадській думці можливий, але немає жодних ознак того, що політична еліта здатна прийняти таке спільне рішення.

Якщо Фінляндія і Швеція вирішать домагатися членства в НАТО, відповідні рішення, звісно, залежатимуть від держав-членів. Офіційні та неофіційні заяви свідчать про те, що у випадку Фінляндії та Швеції процес переговорів про вступ буде нетривалим, а результат – позитивним. На військово-технічному рівні сумісність Фінляндії зі стандартами НАТО є вищою, ніж у деяких дійсних членів. Між тим, членство в Альянсі потребуватиме внесення змін до фінського законодавства, у тому числі, до Конституції. Цілком імовірно, що деякі держави-члени НАТО можуть висловити застереження щодо прийому двох нових членів, особливо зважаючи на те, що приєднання Фінляндії збільшить сухопутний кордон між Росією та членами НАТО майже вдвічі. Проте, важко уявити, що заявки двох стабільних демократичних членів ЄС із сучасними та сумісними зі стандартами НАТО збройними силами можуть бути відхилені.

Загалом, незважаючи на те, що питання членства у НАТО часто обговорюється у рамках дискусій щодо фінської безпекової політики, воно є лише однією з її складових. Навіть найзапекліші прихильники членства Фінляндії в НАТО вбачають в Альянсі лише один з багатьох компонентів національної безпеки. Співпраця з НАТО, безумовно, покращила та зміцнила безпеку Фінляндії, але остання ґрунтується на широкій та всеосяжній концепції суспільної безпеки. В рамках цієї концепції фінські урядовці визначили сім життєвоважливих функцій суспільства, однією з яких є обороноздатність Фінляндії. Ця широка концепція безпеки базується на т.зв. «глибокій безпеці» суспільства, основою якої є загальна грамотність, економічна рівність, свобода слова, багатопартійна демократія та верховенства права. Всі ці компоненти створюють несприятливе середовище для будь-кого, хто спробує застосувати проти Фінляндії методи гібридної або нелінійної війни.

Описані вище відносини між НАТО і Фінляндією (а також, значною мірою, Швецією) є абсолютно унікальними, і повторити подібний шлях буде надзвичайно важко. Проте, з нього можна винести декілька важливих уроків для України. Глибокі відносини з НАТО можуть бути дуже корисними для довгострокового розвитку міцних національних збройних сил, але власна армія має бути сильною навіть у разі членства у НАТО. Будувати взаємини з Альянсом найкраще шляхом безперервної практичної та прагматичної співпраці, демонструючи як окремим державам-членам, так і НАТО загалом готовність зробити свій внесок до загальної (колективної, за термінологією НАТО) безпеки та прагнення до зміцнення власних сил. Цей процес побудови взаємної довіри вимагає часу і може бути прискорений за допомоги міцних двосторонніх відносин з країною – членом НАТО, яка може виступати у ролі «спонсора» та пропонувати можливості для співпраці, взаємновигідні як для країни-партнера, так і для Альянсу. Так, Фінляндія неодноразово відряджала своїх кращих солдат і цивільних спеціалістів для участі в операціях НАТО, демонструючи у багатьох випадках кращу готовність, ніж деякі члени організації, та підкреслюючи таким чином зусилля, які вкладає Хельсінкі у розвиток партнерства.

Відносини НАТО з Фінляндією, в рамках яких, на думку багатьох оглядачів, остання бере на себе пов’язані з членством в НАТО ризики без колективних гарантій оборони, частково пов’язані з членством Фінляндії в Європейському Союзі (так само, як для Швеції), а також в Єврозоні. Обидві організації пропонують іншим державам (у тому числі, членам НАТО) політичні та економічні стимули для поглиблення співпраці та потенційної двосторонньої підтримки у випадку кризи. Із іншого боку, не всі партнери найбільш ексклюзивної програми співпраці НАТО – Посилена програма можливостей – є членами ЄС (наприклад, Йорданія, Австралія і Грузія).

На риторичному рівні часто можна почути, що взаємини Фінляндії з Росією покращуються та зміцнюються саме через те, що Фінляндія не є членом НАТО. Втім, до війни в Україні у члена НАТО Норвегії також були хороші відносини з Росією: обидві країни навіть співпрацювали у галузі військових пошуково-рятувальних операцій у Арктиці – на відміну від Фінляндії, яка не є партнером Росії у військовій сфері. Це говорить про те, що членство у НАТО не заважає раціональним відносинам між країною-членом та Росією, хоча російські погляди на ідентичність та історію, безсумнівно, впливають на те, членство яких країн в НАТО Москва вважає прийнятним. У випадку Фінляндії Росія чітко дала зрозуміти, що з її погляду, Фінляндія немає вступати до НАТО, і що подібний крок призведе до серйозних наслідків і дій з боку Росії. Більше того, «вісник» Кремля Сергій Марков заявив у інтерв’ю виданню Hufvudstadbladet 8 червня 2014 року, що, якщо Фінляндія захоче стати членом НАТО, це значно погіршить безпеку в Європі, і взагалі, Фінляндія має вирішити, чи бажає вона стати причиною третьої світової війни. Україна пережила набагато серйозніші події, ніж погрози, за бажання пов’язати своє майбутнє з Європейським Союзом і НАТО, але це може означати, що членство України в НАТО розглядається Росією як більша небезпека, ніж членство в Європейському Союзі.

Повний текст публікації ІСП “Україна-НАТО: діагностика партнерства” доступний тут.
Публікацію підготовлено за підсумками Стратегічного дискусійного клубу у регіонах — проекту Інституту світової політики, який здійснювався у партнерстві з Офісом зв’язку НАТО в Україні та за підтримки Уряду Норвегії.

Стаття Еммануеля Гріншпана, французького журналіста (La Tribune), за результатами робочого візиту європейських лідерів думок до України, організованого Інститутом світової політики у партнерстві з CIDOB.Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.Погляди автора, викладені у цій статті, не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики.

Навіть сьогодні містки між Францією та Україною є недостатніми. Якщо ви попросите француза на вулиці назвати якусь українську постать, велика ймовірність, що він відповість: “Ув’язнена блондинка з зачіскою селянки, як же ж її звати?”.

Голос України ледь чутний у французьких ЗМІ, чого не скажеш про голос Кремля. Наслідком дефіциту інформації про Україну є те, що французькі громадяни мають досить обмежене уявлення про російсько-український конфлікт. Наміри Путіна зрозумілі – він хоче збільшити свою територію, свій вплив, у той час як позиція України викликає питання. Так ризикувати (і отримати війну), щоб приєднатись до Європейського Союзу? Мешканцям Франції у це важко повірити. Заяви українських урядовців про те, що Україна захищає Європу, стримуючи російську агресію, не сприймаються серйозно. Небезпеки, які усвідомлюють французи, це: Ісламська держава, тероризм, імміграція.

Володимир Путін має потужних лобістів у французькому медійному світі. Це інтелектуали, політики, люди мистецтва. Французи також продовжують захоплюватися провіденціальними особистостями типу Шарля де Голля, який відновив престиж Франції. Реваншизм, хоч і менш радикальний ніж у Росії, залишається невід’ємною частиною французькою національного менталітету, і проявляється у вигляді глибокого антиамериканізму. Багато французьких політиків як ліві, так і праві використовують його. Це ті ж самі політики, які наполягають на тому, що Володимир Путін заслуговує захоплення як самопроголошений лідер опору американській гегемонії. Ідея дати Путіну те, чого він вимагає “заради миру (і газу)”, набирає популярності. Колишній президент Франції і кандидат на наступних президентських виборах Ніколя Саркозі вже легітимізував анексію Криму, проголосивши, що жителі півострова “вибрали Росію”. Російський тезис, відповідно до якого НАТО “спровокувало” і “принизило” Путіна, знаходить розуміння як з правого, так і з лівого крила французького політичного спектра. Праві прихильники ідеї державної незалежності та ліві антиамериканісти не бажають чути голос України. Лідер французьких ультраправих Марі ле Пен, яка сьогодні представляє чверть французьких виборців, демонструє повну підтримку Володимиру Путіну.
Разом з тим, слід візначити, що французи далекі від того, щоб підпадати під чари Путіна. Його образ є швидше негативним. Російський керівник сприймається як самодержець (отократ) з жорсткими методами управління. Ті, хто ставить демократичні цінності та права людини вище жаги до влади, негативно оцінюють дії Кремля. Багато впливових інтелектуалів і журналістів засуджують авторитаризм Володимира Путіна та вбачають у його методах повернення до тоталітаризму. Але Путін далеко. З часів російської окупації Парижа минуло два століття. Вона не лякає. 7000 загиблих на Донбасі? Війна в Югославії забрала набагато більше життів і відбувалася набагато ближче.

Шукаючи історичні орієнтири, француз неминуче стикається зі скандальним питанням, сформульованим Марселем Деатом в 1939 році, – “Чи варто нам помирати за Данциг?”. Наразі жоден француз, або майже жоден, не мислить у категоріях “Чи варто помирати за Харків?”. У випадку російсько-українського орієнтири втрачають свою чіткість, щоб відрізнити добро від зла потрібно докласти чимало зусиль.
Ніколи не потрібно недооцінювати інтелектуальну лінь. Російсько-український конфлікт складний, його історичні корені заховані глибоко в минулому. Неоголошена гібридна війна під керівництвом Москви, партикуляризм Донбасу, який активно використовувала Партія регіонів, вплив олігархів на українську політику, – всі ці екзотичні речі суттєво ускладнюють для західних європейців розуміння конфлікту. У той час як пояснення Кремля все чудово спрощують: Україна нібито пригнічує російськомовну меншину, зростанню українського фашизму протидіють нащадки Червоної армії, йде громадянська війна, в якій урядовим силам протистоять бойовики, яких підтримує місцеве населення і т.д. Російська пропаганда є дієвою, оскільки дає пояснення, які західні європейці здатні засвоїти, і зовсім не важливо, що вона деформує реальність. Російська громадськість легко вірить в ці історії, оскільки вони представляють їхню батьківщину у позитивному світлі, а частина європейської громадськості приймає аргументи Кремля, ігноруючи принципи логіки, бо так легше. Знання потребує зусиль, тому людина часто віддає перевагу вірі.

Подія, яка грає на користь України, – це Майдан. Французи легко ототожнюють себе з Майданом, оскільки також готові у разі потреби вийти на вулиця, щоб продемонструвати своє незадоволення урядом. У цьому випадку російська пропаганда, яка прирівнює Майдан до операції американської розвідки, не працює. Разом з тим, французька преса часто зображувала українських протестувальників як радикальних націоналістів. “Правий сектор”, наприклад, постійно описувався як неонациський рух, повторюючи риторику Кремля. Для французів термін “націоналізм” має негативне забарвлення, вони не розуміють відмінність “територіального націоналізму” українців від “етнічного націоналізму”. Однак, незважаючи на подібні нюанси, всім зрозуміло, що ціль Кремля – примусити Київ повернутися у свою сферу впливу.

Оскільки “гранати замовкли”, принаймні в іноземних ЗМІ, на передній план виходить економічний аспект. І тут одразу у французької громадськості проявився егоїстичний рефлекс. “Хіба через Україну ми залишилися у дурнуватому становищі з двома Містралями на руках, а що отримали натомість?” Понад те, Україна сьогодні виглядає більше як проблема, а не як можливість. Переглядаючи пресу, в якій домінує грецька криза, громадянин Франції починає запитувати: ЄС вже заплатив за Афіни, навіщо брати на собе нову проблему? І неважливо, що український борг незрівнянно менший за грецький. Україну, незважаючи на її складне становище, просять навести порядок у своїй економіці перед тим, як рухатися далі. Спершу болючі реформи, а далі буде видно!
Париж, на жаль, не в тій позиції аби читати Києву лекції щодо здійснення реформ. Протягом десятиліть Франція чинить жорсткий опір будь-яким реформам і економічним, і соціальним, і політичним. Реформаторські ініціативи влади змушують мільйони людей виходити на вулиці, провокують безкінечні страйки серед працівників сфери громадських послуг. Через них міністрам, а іноді й цілому уряду, доводилося йти у відставку. Реформи зазнають поразки, або часто зводяться до “міні-реформи” – потворний неологізм, який увійшов у повсякденну мову. У Києва немає такої розкоші як можливість затягувати з реформами, політично це дуже ризиковано, а девіденти будуть помітними лише у середньостроковій перспективі. Знаючи, що таке імітація реформ, французька громадськість буде дуже прискіпливо оцінювати процес реформ в Україні.

Водночас, зміна відносин України з населенням Донбасу, якщо відбудеться, покращить імідж України в очах французької громадськості. На сьогодні Росія є лідером симпатій на Донбасі, друге місце у Ріната Ахметова, тоді як Київ вважають тим, хто морить Донбас голодом.

Чимало тих, хто цікавиться Україною, в тому числі журналісти, вважають, що Києву необхідно відновити прямий діалог з населенням Донбасу, не сприймати його як цілком вороже, та «виграти змагання з гуманітарними конвоями».

Ініціатива реалізується за підтримки:
проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні;
Фонду Фрідріха Еберта в Україні;
“Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України”, яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні (SIDA)

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукНа три дні далекий нам Сан Сальвадор, в якому я наразі перебуваю, перетворився в глобальну столицю демократії. Принаймні так його назвала генеральний секретар Спільноти демократій Марія Лейснер, відкриваючи міністерську конференцію Спільноти демократій.\
Масштаб конференції вражав – близько тисячі учасників із 75 країн світу. Україну на офіційному рівні представляв посол України в Мексиці Руслан Спірін, хоча на стійці реєстрації до останнього лежав заготовлений бейдж для міністра Клімкіна.

Україна майже не звучала і на самій конференції. Очевидно, ми не належимо в розумінні інших учасників регіону ні до особливих демократичних лідерів, ні до особливих демократичних лузерів. Ми десь посередині. З нашого регіону Спільнота демократій у 2011 році зробила ставку на Молдову, нагородивши її навіть спеціальною відзнакою (разом з Тунісом). За інерцією Молдова й залишається у фаворі. Україна могла б теж активніше себе просувати і промотувати свої інтереси в рамках цієї ініціативи, тим більше, що головування в Ель Сальвадорі передали більш близьким нам політично Сполученим Штатам.

Це потрібно робити хоча б тому, що кожен міжнародний майданчик для України зараз на вагу золота. А майданчики з широким залученням Латинської Америки – можливо, одного з найбільш незаслужено обділених у нас увагою напрямків зовнішньої політики – тим паче. Антиамериканські настрої, історичні сентименти до Радянського Союзу, які автоматично перейшли на Росію, проактивна російська політика в цьому регіоні з широкими фінансовими можливостями та бажанням знайти індивідуальний підхід до кожного, роблять свою справу. Так вже трапилось, що у Латинській Америці подарунки та емоційні знаки уваги деколи важать більше, аніж переконливі, але сухі аргументи.

Україна тут – як і, до речі, в деяких інших частинах світу, часто сприймається сьогодні як носій поганих новин (війна триває, Росія все ще наступає, світ має терміново кинути інші менш термінові справи і зайнятись Україною etc), а Росія – як носій хороших новин (нічого страшного не відбулось, люди в Криму зробили свій вибір, на Сході України – вияви локального громадянського конфлікту, жодної війни двох країн немає, після підписання Мінських домовленостей наступив мир і все під контролем). Як ви думаєте, з ким охочіше спілкуються – з тими, хто приносить гарні новини чи погані? А як же людські жертви, запитаєте? Справа у тому, що в цьому регіоні виробився певний імунітет до статистики людських жертв. Тут у мирний час вбивають більше людей, ніж в Україні за час військових дій. У Мексиці, скажімо, в минулому року вбили близько 16 000 осіб, у маленькому Сан Сальвадорі – майже 4000 (про це трохи згодом). Так що спроби привернути увагу до України виключно через кількість жертв, тут навряд чи могли б спрацювати.

Це все не означає, звичайно, що потрібні особи в цих країнах не розуміють, що відбувається навколо України. Переважно розуміють, однак намагаються уникати цієї теми, щоб, не дай Боже, навіть у неформальних розмовах не довелось робити вибір на користь тієї чи іншої сторони конфлікту. Багатьом з ним легше взагалі оминати тему війни Росії з Україною, ніж визнати, що Росія – агресор.

Тому дуже добре, що в Ель Сальвадорі на міністерській конференції були ті, які не тільки згадали про Україну, а й засудили Росію. Це зробила у своїй промові вже згадана мною генеральний секретар Спільноти демократій Марія Лейснер і ще представники 3 країн. А саме – Польщі, Естонії і, дещо несподівано та тому тим більш приємно, Японії.

Тепер кілька слів про саму конференцію. Головний висновок трьохденних дискусій: демократія у світі занепадає, але не все втрачено. За Найнеприємніше, що занепадає вона в основному через неефективність демократично обраних урядів. А конкуренцію демократам сьогодні становлять не диктатори, а гібридні чи фейкові демократи. Щоправда, уряди кожної демократичної країни стають неефективними через різні речі. Ларрі Даймонд, професор Стенфордського університету і один з найвідоміших дослідників демократичних процесів у світі, з яким я мала можливість окремо поговорити за сніданком, сказав, що у випадку з Україною найбільша причина, чому демократія може занепасти цього разу – це корупція.

Ну і нареш і кілька вражень про сам Ель Сальвадор для тих, кому цікаво. Для Ель Сальвадора міністерська конференція стала справжнім репутаційним бонусом. Міністр закордонних справ кожного ранку особисто розпочинав форум зі свого спічу і навіть модерував одну з панелей.

Країна пережила у свій час дві революції, затяжну військову диктатуру і надзвичайно жорстоку громадянську війну. Таке враження, що Ель Сальвадор досі до кінця і не отямився від цієї майже дванадцятирічної громадянської війни, хоч та і закінчилась ще в 1992 році.

Суспільство все ще поляризоване і на руках у людей залишилась така маса зброї і така інерція її використовувати, що втриматись досить важко. Особливо, коли роботи нема і дехто замість того, щоб її шукати чи їхати на заробітки в США (там вже працює 3 мільйони сальвадорців при населенні в 6 мільйонів), приєднується до вуличних банд (мари) і заробляє на життя грабунком. Рівень кримінальної злочинності зашкалює. За кількістю вбивств на душу населення Ель Садьвадор зазвичай лідирує в Центральній і навіть Латинській Америці. Самостійні вилазки і прогулянки з готелю без місцевого супроводу сприймаються як авантюризм вищого ступеня. Сальвадорці почуваються у безпеці лише в тих місцях, де стоять на вході хлопці з вінчестером у руках, а вони стоять у всіх пристойних готелях, ресторанах і навіть в аптеках та на СТО. Спочатку моторошнувато – потім звикаєш. Саме у Сан Сальвадорі я дізналась про існування так званих секретних гаманеців і гаманеців-обманок. Було і смішно і грішно спостерігати, як поважний американський дипломат в ресторані витягав гроші зі шкарпетки. У цьому регіоні такі заходи безпеки в нормі. Як зауважив один сальвадорський активіст, демократія у них часто асоціюється з високим рівнем злочинності. Я чомусь подумала про Україну і наші асоціації з демократією. При Ющенку вона асоціювалася переважно з хаосом. Після Євромайдану з’явились шанси зробити її синонімом європейської інтеграції. Сьогодні – важко сказати, але найменше, чого б хотілось, це того, щоб у частини населеня вона асоціювалася, як у Сальвадорі, зі свавіллям людей зі зброєю.

Загалом, у Ель Сальвадорі мені кілька разів доводилось обговорювати з різними поважними людьми взаємозв’язок демократії та безпеки. Всі – особливо представники США – були непохитні: жодних оборудок між демократією та безпекою бути не може. Так що, під шумок безпекових загроз демократуру будувати за згоди Заходу не вийде.