Архіви: Публікації

Стаття Джемма Пьорцген, незалежної німецької журналістки, за результатами робочого візиту європейських лідерів думок до України, організованого Інститутом світової політики у партнерстві з CIDOB.Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.\
Погляди автора, викладені у цій статті, не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики.

Якщо переглянути перші шпальти сьогоднішніх німецьких газет, ви не знайдете там повідомлень з України. У новинах домінують скандали навколо АНБ США, чергові страйки залізничників та проблеми біженців у ЄС. Україна втратила статус «великої теми» з моменту підписання Мінських угод, що допомогли певною мірою владнати ситуацію, з погляду німців. А побоювання щодо ймовірної ескалації, здатної призвести до великої війни у Європі, вщухли.
На разі донести інформацію про війну в Україні чи події всередині країни до німецької публіки надзвичайно важко. Небагато німецьких журналістів вирушають до України у пошуках новин. Німецька громадськість, здається, повернулася до звичного байдужого ставлення, здобувши, хіба що, трохи нових знань про Україну.
Інші держави – члени ЄС, окрім Польщі та країн Балтії, сприймають Україну в дуже схожий спосіб. Головну роль відіграє внутрішня політика відповідної держави, а конфлікти, здатні вплинути на національні інтереси, привертають до себе увагу лише на деякий час, коли з’являються у гарячих новинах, але не викликають значного інтересу до глибокого аналізу подій навколо внутрішньої політики України.
Дискусії навколо так званої «української кризи», що відбувається у державі, про яку більшість німців нічого не знає і якій німецькі ЗМІ завжди приділяли мінімум уваги, розпочалися у Німеччині майже два роки тому. Втім, Україна і далі лишається порожнім місцем для більшості німецьких журналістів та громадськості.
Експерти в Брюсселі та Берліні обговорювали Угоду про стабілізацію та асоціацію між ЄС і Україною впродовж декількох місяців 2013 р., але ці дискусії майже не були висвітлені у німецьких ЗМІ. Відмова президента Януковича від асоціації з ЄС і початок протестів на Майдані стали повною несподіванкою для більшості німецьких ЗМІ та населення. Ніхто не був готовий до того, що сталося в Україні.
Чимало відомих німецьких журналістів та політиків продемонстрували, в той чи інший спосіб, відсутність базових знань з історії України та регіону в цілому. Найяскравішим прикладом є колишній канцлер ФРН Гельмут Шмідт, який заявив у травні 2014 р., що української нації не існує. Проте, навіть Геріберт Прантль, один з найповажніших німецьких оглядачів внутрішньої політики з «Süddeutsche Zeitung», продемонстрував недостатнє розуміння історії, коли у статті , присвяченій промові президента Йоахіма Гаука 1 вересня 2014 р. у Польщі, назвав того «нерозумним президентом». Прантль розкритикував Гаука за те, що той не згадав у промові 30 млн. радянських жертв та катастрофічні наслідки Другої світової війни для Росії. Судячи з цієї статті, Прантль не зрозумів, що тогочасний «радянський народ», що зазнав такої втрати, складався не лише з росіян, але й з українців, білорусів та представників інших націй. Втім, погляди Прантля є досить характерними для пересічних «західних» німців, для яких Росія завжди була не лише наступницею, але й синонімом Радянського Союзу.
25 років потому після падіння залізної завіси відсутність розуміння та уваги до інших пострадянських країн, окрім Росії, нікуди не поділися. Підхід «Росія передусім», що домінував у зовнішній політиці Німеччини, був запозичений багатьма лідерами громадської думки та ЗМІ та поєднаний з відсутністю глибоких знань про регіон.
Цей підхід також втілився у небажанні німецьких ЗМІ мати у Києві власних постійних кореспондентів. Такі агенції як DPA або «Spiegel» тримали власних кореспондентів у Києві у 1990-х роках, але з тих часів найбільші німецькі видання переважно отримували інформацію про українські події з редакцій у Москві або Варшаві. Впродовж тривалого часу мати постійного кореспондента у Москві було так само важливо, як мати кореспондента у Вашингтоні. Втім, у останні кілька років змінилося навіть це, адже найповажніші німецькі ЗМІ значно скоротили власні кореспондентські мережі. Посилення кризи на медіа-ринку призвело до закриття офісів у російській столиці та повернення кореспондентів додому. Отже, на момент початку протестів на Майдані у Києві не було жодного постійного кореспондента німецьких ЗМІ – лише троє німецьких фрілансерів, що перебували в українській столиці та висвітлювали події всередині країни. Чимало матеріалів було зроблено кореспондентами з Москви або Варшави, які часто відвідували Україну. Серед них були і надзвичайно досвідчені журналісти, такі як Конрад Шуллер (FAZ) або Герхард Гнаук («Die Welt»). З розвитком подій німецькі ЗМІ почали відряджати до регіону більше журналістів і фрілансерів, більшість яких, втім, не знала нічого про Україну до початку конфлікту та не володіла жодною з регіональних мов.
Також варто відзначити чітку тенденцію у висвітленні війни у німецьких медіа – коментування подій переважно з-за кордону і без ретельного збору та аналізу фактів. Телевізійні ток-шоу продемонстрували навіть більший інтерес до подій в Україні, ніж до інших питань зовнішньої політики, але їхній підхід до запрошення гостей відверто дискримінував українських учасників дискусій. У декількох студіях Україну обговорювали лише німецькі експерти та представники Росії. Назви на кшталт «Російська рулетка» або «Путінська «гра м’язами»: чи буде війна?» лише підкреслюють те, що основна увага приділялася глобальній конфронтації з Москвою, а не аналізу подій всередині України.
ЗМІ розігрували «карту війни» та часто згадували холодну війну, що свідчить про неготовність серйозно сприймати нову реальність цього небезпечного конфлікту в 21-му столітті. Навіть поважні редакції поширювали серед публіки побоювання, що «українська криза» може призвести до великої війни в Європі. Такий емоційний підхід був однією з важливих причин того, що Україна не полишала перших шпальт впродовж декількох місяців та привертала до себе чимало уваги. На жаль, сьогодні очевидним є те, що це більше говорить про німецьке суспільство, ніж про Україну.
Відколи на фронті настала відносна тиша, увага до України суттєво знизилася, а інші теми, такі як труднощі економічного розвитку або проблеми 1,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб, не викликають значного інтересу. Увага ЗМІ вже переключилася на інші конфліктні регіони – у цьому сенсі Україна повторює шлях майже забутої нині Македонії, яка отримала статус кандидата на вступ до Європейського Союзу ще у 2005 р., але досі не розпочала переговори щодо вступу. Навіть статус кандидата у члени ЄС не збільшує інтерес до внутрішніх подій, аж допоки всередині країни не починається жорстоке протистояння.
Отже, українцям варто зберігати реалізм щодо сприйняття їхньої Батьківщини у Німеччині та інших європейських державах. Не варто плекати зайвих ілюзій щодо європейських реалій. Найбільша, як на мене, небезпека полягає у тому, що певна частина української еліти має занадто високі очікування від ЄС і дає населенню обіцянки, які важко виконати.
Під час Ризького саміту канцлер Німеччини Ангела Меркель абсолютно чітко заявила про відсутність перспективи приєднання України до ЄС у осяжному майбутньому. Ця заява може не подобатися Києву, але вона також відображує позицію Брюсселя. І цю позицію підтримує більшість громадян ЄС, для яких Україна є лише однією з країн, що перебувають у глибокій кризі та очікують у черзі разом з іншими, як Греція всередині ЄС чи західнобалканські держави поза межами Союзу.
Власне, мешканці Європейського Союзу не мають чіткого уявлення про те, що являтиме собою ЄС у майбутньому. Що станеться з Грецією та євро? Чи відбудеться «Brexit» Великої Британії вже у 2016 році? Що робити з африканськими біженцями, які прибувають до Європи Середземним морем? ЄС дуже далекий від дотримання високих «європейських цінностей» і обіцянок, що їх радо ставлять під сумнів деякі українські політики.
Єдиним, чого Україна може очікувати від ЄС і його держав-членів сьогодні, є певний обсяг фінансової, технічної та політичної підтримки для внутрішніх реформ. Понад те, можна сподіватися на збереження консенсусу між членами ЄС щодо продовження терміну санкцій проти Москви в червні. Втім, навіть це залежатиме, насамперед, від переконання, що український президент і український уряд і далі дотримуватимуться політики реальних змін і реформ.

Ініціатива реалізується за підтримки:

проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні;

Фонду Фрідріха Еберта в Україні;

“Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України”, яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні (SIDA).

Сергій Солодкий, перший заступник директора ІСП, взяв участь у міжнародній дискусії, організованій газетою “День”. Тема обговорення – «Атака «русского мира» на Європу. Як їй протистояти?».Уперше «День» провів експериментальний міжнародний круглий стіл за допомогою одразу кількох новітніх технологій: скайп-включення, відеозвернення, а також вже традиційної живої дискусії. \
Розпочинаючи зустріч, головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА підкреслила, що «російські технології націлені на те, щоб Україна не стала Європою». «Атака «русского мира» на Європу – головна загроза. Атака йде з різних боків: безпосередньо через країни Євросоюзу, де є заздалегідь підготовлені до нового наступу бастіони. Атака йде і через Україну: через багаторічні спроби не допустити розвитку конкурентних еліт, які змогли би вирвати Україну з пострадянського минулого. Застосовується дуже багато різних технологій, щоб зробити з України гібридну державу, яка не зможе приєднатися ні до якого перспективного проекту, не кажучи вже про НАТО», – наголосила Лариса Олексіївна.

У свою чергу, перший заступник директора Інституту світової політики Сергій СОЛОДКИЙ назвав тему круглого столу у «Дні» дуже своєчасною. «Дуже важливо, що настільки важливе питання стратегічної ваги порушується журналістами. В українській владі ми постійно чуємо нарікання на те, як експансивні дії Росії, як вона проникає в серця і уми європейців. Проте далі «плачу Ярославни» ці розмови не йдуть. Тому важливо, що «День» не лише порушує тему, але й намагається боротися з пропагандистськими всякими трюками Кремля. Дуже важливо, що є англомовний дайджест газети «День». Також важливо, що ви залучаєте європейських авторів. Це ті маленькі важливі кроки, які пробивають кригу російського сприйняття світу та України в тому числі», – наголосив він.

Голова демократичного руху «Ми» (Москва) Роман ДОБРОХОТОВ, який підключився до дискусії по скайпу, відзначив, що конструкція «русский мир» приховує більш примітивні тези, які просуває російська пропаганда. За його словами, російські ЗМІ пропонують аудиторії «спокусливу брехню». «Людині пояснюється: ти не маєш нічого робити, за тебе все зробить держава, ти маєш просто підтримати цю державу. Вона вирішить всі твої проблеми, визволить тебе від фашистів та небезпеки з боку всіляких меншин… З одного боку, тут накладається дуже потужна пропагандистська машина, а з іншого – низький рівень освіти та культури», – розповів Роман Доброхотов.

До розмови з Москви підключився автор «Дня», російський публіцист Дмитро ШУШАРІН. На його думку, дуже важливим є те, як Україна просуватиме свій імідж за кордоном. «Вкрай програшним є просування образу-країни жертви. Між тим, потрібно апелювати не до політичної еліти, а до електорату, широкої громадськості – з поясненням того, що Україна прийняла на себе удар нової російської експансії. Цей факт потрібно дуже чітко пояснити європейцям», – поділився міркуваннями пан Дмитро.

Між тим, німецький журналіст Герхард ГНАУК підкреслив, що на Заході у багатьох людей ще досі не сформований імідж України. «Якщо хтось хоче зрозуміти історію України чи Росії, то для цього необхідно знати історичне тло. Один з таких прикладів – Биківня. Це – найбільше поховання жертв комуністичної системи. Це – Освенцім комунізму. Я буду серед групи німців, які приїдуть до України і ми почнемо свій візит саме звідти. Якщо хтось бачить країну своїми очима, то це дуже багато чого змінює», – відзначив у своєму відеозверненні німецький журналіст.

Старший віце-президент Центру аналізу європейської політики Едвард ЛУКАС у відеозверненні зізнався, «що нам треба вчитися у вас, українців, литовців, латвійців, естонців, грузинів та інших, що стосується розуміння того, як Кремль використовує інформацію як зброю».

Він також зазначив, що люди бачать, що війна в Україні – це симптом більшої проблеми, і це проблема всієї Європи і всього Євроатлантичного співтовариства.

Разом з тим, Лукас вважає, що українці можуть ще краще висвітлювати те, що в Україні робиться правильно. «Я впевнений, якщо ми не будемо падати духом і залишатимемося непохитними, ми зможемо виграти цю війну», – наголосив він.

Професор Дипломатичної академії при МЗС Олександр ЦВЄТКОВ звернув увагу на те, які виклики стоять перед українською дипломатією у ХХІ-му столітті. За його словами, до «традиційних дипломатичних функцій додається завдання просування іміджу своєї країни іноземну авдиторію і навпаки, дивитися, що закордоном підходить до духу нашої нації, що можна запозичити».

Посол з надзвичайних доручень МЗС України Дмитро КУЛЕБА у відеозверненні з Брюсселю заявив, що Україні потрібно серйозно ставитися до іміджу у світі і якщо є інформаційна війна, то на цю інформаційну війну держава має витрачати кошти, щоб можна було ефективно воювати і перемагати. Він також сказав, що Росія стратегічно вже програла інформаційну війну.

Професор історії НаУКМА, доктор історичних наук, Михайло КІРСЕНКО звернув увагу на те, що ми недооцінюємо наших можливостей. Він також додав: «хто не робить висновків з історії, той приречений повторити її трагедії, помилки, і злочини». «Треба мати сміливість вчитися. Успішна протидія російській пропаганді – на кожному кроці, починаючи з Литви», – відзначив пан Михайло.

Богдан ЯРЕМЕНКО з Фонду Майдан закордонних справ, який приєднався до круглого столу по скайпу вважає, що Росія прагне «підірвати європейську та трансатлантичну єдність, розмити ті цінності, на яких базуються відповідні суспільства». Відтак, на його думку, Україна повинна акцентувати увагу на тому, що вона поділяє певні цінності. «І ці цінності пов’язують нас з європейським світом та трансатлантичною єдністю».

Підсумовуючи дискусію Сергій Солодкий звернув увагу на те, що для формування іміджу «потрібно використовувати народну дипломатію». «І щоб вона була успішною, для цього потрібно читати «День», – резюмував він.

Стаття Адріана Каратницького, члена Наглядової Ради ІСП, в Нью-Йорк ТаймсТекст публікації доступний лише англійською мовою.

Стаття Крісті Райк, експерта Фінського інституту міжнародної політики, за результатами робочого візиту європейських лідерів думок до України, організованого Інститутом світової політики у партнерстві з CIDOB.Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.\
Погляди автора, викладені у цій статті, не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики

Українці зробили дві революції впродовж десяти років, і обидві дали поштовх до «європейського вибору» країни. У період між Помаранчевою революцією 2004 р. і Євромайданом 2013-2014 рр. відносини між ЄС та Україною суттєво погіршилися. Втім, вони набули нового, конкретного змісту в таких аспектах, як торгівля, енергетика та візовий процес. Український уряд, що прийшов до влади внаслідок Євромайдану, може використовувати Угоду про асоціацію, участь у Енергетичному співтоваристві та лібералізацію візового процесу як інструменти наближення України до ЄС. І все ж, до «реальної мети» – членства в ЄС – здається, сьогодні ще далі, ніж було десять років тому.
Впродовж минулого року вітер реалізму змінив настрої ЄС щодо східних сусідів у цілому та України зокрема. ЄС був змушений визнати свою нездатність до збереження стабільності у сусідніх країнах. Агресія Росії проти України підкреслила той факт, що європейським технократам, зосередженим на внутрішніх реформах, не завадить більш серйозне ставлення до геополітичного контексту. Брюссель нині більше говорить про захист інтересів Європи, ніж про унікальну зовнішню політику, засновану на цінностях. Питання подальшого розширення Європейського Союзу знято з порядку денного.
У підсумку, межі можливостей ЄС у взаєминах зі східними сусідами на разі є цілком очевидними, хоча і давно відомими. Варто виділити три основні перешкоди.
По-перше, ЄС нині не здатний визначити спільну стратегію відносин зі східними сусідами. Також ЄС досить важко – і водночас дуже важливо – виконувати зобов’язання у рамках DCFTA (поглиблених і всеосяжних угод про вільну торгівлю), тобто інтегрувати охочих сусідів до спільного ринку. Процес ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС (у тому числі DCFTA) триває, і ЄС підтвердив свої наміри щодо реалізації тієї її частини, що стосується DCFTA, з 1 січня 2016 р. Москва виступила проти Угоди, але нещодавно змінила свою риторику, заявивши, що більше не намагатиметься блокувати її. Тристоронні консультації між ЄС, Росією та Україною щодо реалізації DCFTA тривають. Певною мірою, ці консультації є необхідним дипломатичним жестом у бік Москви, який демонструє готовність обговорювати її побоювання, але не вносить розлад у взаємини між Україною та ЄС.
Економічна інтеграція (що, зрештою, лежить в основі ЄС) може стати важливою складовою стратегії для тих сусідів, які зацікавлені у більш тісних зв’язках, – на сьогодні це Україна, Грузія та Молдова. Водночас, є й інші важливі стратегічні питання, щодо яких 28 держав-членів ще не досягли спільної позиції. Одним з них є питання щодо надання перспективи членства Україні та іншим зацікавленим східним сусідам. Ще у 2005 р., після Помаранчевої революції, в ЄС точилися напружені дискусії з цієї проблеми. Результатом стали лише чергові визнання європейських прагнень України та посилання на «нові перспективи» та ймовірність «подальшого прогресу» у відносинах. У березні 2014 р. європейські високопосадовці заявили, що Угода про асоціацію «не є кінцевою метою» у взаєминах між Україною та ЄС. Ці слова були сприйняті як досягнення, хоча вони являють собою лише нове формулювання попередніх заяв. Нині, у травні 2015 р., деякі держави-члени не готові навіть повторити це формулювання у декларації саміту Східного партнерства у Ризі. Нескінченна словесна еквілібристика лише розчаровує всіх учасників процесу та відвертає увагу від більш конкретних аспектів двосторонніх відносин.
Іншою, більш небезпечною стратегічною проблемою є відносини ЄС з Росією, у контексті яких спільні сусіди стали найбільш гострою проблемою. Росія і далі демонструє глибоке невдоволення системою безпеки у Європі, що ствердилася після завершення холодної війни, і вимагає визнання своєї сфери інтересів на пострадянському просторі, що є причиною фундаментальної та принципової незгоди між Росією та ЄС. Для останнього не може бути й мови про визначення сфер впливу проти волі зацікавлених країн. Проте, ЄС не зміг дати чітку відповідь на російську тактику застосування як військової сили, так і гібридних форм тиску для просування своїх інтересів у регіоні.
Звідси випливає друга перешкода: ЄС не здатний захистити суверенітет і територіальну цілісність своїх східних сусідів. Звісно, він не визнає порушення міжнародного права, вчинені Росією. Втім, на практиці Кремль підтримує сепаратистські конфлікти у кожній країні Східного партнерства, яка прагне поглибити зв’язки з ЄС. Підсумком цих конфліктів є те, що Росія готова застосовувати військову силу в регіоні, на відміну від ЄС та США. Економічні санкції ЄС проти Росії є жорсткішою мірою, ніж очікувалося, але, як і будь-які санкції, вони не дають швидких результатів. Стратегічне терпіння ЄС, до якого закликає Німеччина, пройде серйозний тест у червні, коли має бути прийняте рішення щодо продовження терміну дії санкцій.
По-третє, ЄС не здатний перетворювати сусідні країни на стабільні демократії з життєздатними інституціями. Дослідники демократизації припускають, що успіх політичної трансформації визначають, передусім, умови всередині країни. Зовнішні чинники можуть сприяти або перешкоджати процесу, але зазвичай не є вирішальними. Вважається, що у минулому обіцянка членства в ЄС творила дива. Проте, країни Балтії, наприклад, запровадили найрадикальніші реформи впродовж першої половини 1990-х рр., коли перспектива їхнього членства в ЄС і НАТО вважалася у Західній Європі нереальною та небажаною. Балтійці скористалися вікном можливостей, поки їхній великий східний сусід був слабкий. Включення країн Балтії до процесу розширення ЄС було погоджено лише у 1998 р. у результаті напруженої роботи на двох фронтах – внутрішніх реформ та дипломатії.
Для України нинішня міжнародна ситуація, коли на сході постає Росія, а на заході вагається ЄС, є, очевидно, менш сприятливою. Понад те, Україна ще має довести європейським партнерам свою готовність до подальших системних реформ. «Ви продовжуєте реформи – ми продовжуємо підтримку», – заявив голова Європейської комісії Жан-Клод Юнкер у Києві у квітні 2015 р., і ця заява визначає порядок наступних кроків. Враховуючи настрої в ЄС і ситуацію в Україні, президент Петро Порошенко вчинив раціонально, відклавши питання щодо подання заяви про вступ до ЄС до 2020 р. Зайвий тиск збоку України або її прихильників серед держав-членів може призвести до негативного результату, який буде важко змінити у майбутньому.

Ініціатива реалізується за підтримки:

проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні;

Фонду Фрідріха Еберта в Україні;

“Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України”, яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні (SIDA).

Стаття старшого аналітика ІСП Леоніда Літри у “Дзеркалі тижня”Тривалий час Молдова сприймалася як історія успіху Східного партнерства. Наразі лідерство Молдови опинилося під загрозою через низку проблем у процесі впровадження реформ, головним чином — через корупційні скандали в банківській системі та інших важливих сферах. Корупція роз’їдає “історію успіху” Молдови й перетворює європейську інтеграцію з плану модернізації країни в оманливе гасло, під яким процвітають пострадянські практики. \
Молдова оголосила війну корупції ще в перші роки своєї незалежності, однак результати досі не вражають. Швидше, навпаки: згідно з останнім Індексом сприйняття корупції Transparency International, Молдова опустилася з 89-го місця 2009 р. на 103-тє — 2014 р. Корупція зашкалює на всіх рівнях, але майже ніколи не карається “у верхах”.

У 2014 р. молдовське суспільство та політичну еліту потряс масштабний корупційний скандал. Понад 1 млрд дол., що становить приблизно 15% ВВП, вийшло з Молдови через корупційну схему. Вона управлялася через Banca de Economii (Ощадний банк), у якому держава є акціонером, і через два інших приватних банки. Хоча корупція широко практикувалася в банківській системі, принаймні з 2007-го, суми вкрадених коштів сягнули свого піку 2014-го, досягши сотні мільйонів доларів за кілька днів перед парламентськими виборами 30 листопада 2014 р.

Листопадові вибори трохи змінили парламентський розклад, посиливши проросійське лобі у вигляді Партії соціалістів Додона та помірних прибічників Росії — Партії комуністів, яка перебуває сьогодні в явному занепаді. Хоча в т.зв. проєвропейських партій — Ліберально-демократичної, Демократичної та Ліберальної — було вдосталь мандатів, аби сформувати уряд, у процесі тривалих дискусій вони так і не змогли домовитися. З другої спроби було сформовано уряд меншості — Ліберально-демократичною та Демократичною партіями плюс неофіційно комуністами. Парламентські вибори проходили на тлі високої поляризації в суспільстві по лінії проєвропейської та проросійської орієнтацій, яку посилювало неоднозначне (з юридичного погляду) зняття з виборів партії ще одного ставленика Росії — Ренато Усатого — буквально за кілька днів до дня голосування. Вважають, його фінансували з Росії, що заборонено молдовським законодавством.

Суспільна поляризація збереглася й після виборів. Вона продиктована насамперед незадоволенням населення через відсутність ефективної боротьби з корупцією. Зокрема, обвинувачення у банківській справі були озвучені тільки через півроку, коли близько 50 тис. людей вийшли на вулиці Кишинева на масштабний антикорупційний протест. Крім того, звіти про банківський корупційний скандал, включно з попереднім звітом про розслідування, підготовленим американською компанією Kroll, свідчать, що виведення грошей було би неможливим без прикриття з боку високопоставлених осіб. Хоча розслідування триває, довіра до нинішнього політичного керівництва серйозно впала, і це, очевидно, позначиться на загальних місцевих виборах 14 червня 2015 р.

Розглядаючи боротьбу з корупцією у ширшій перспективі, слід зазначити, що реформи, розпочаті 2009 р., мали певний позитивний ефект. “Історія успіху” Молдови у Східному партнерстві ЄС була, звісно, гіперболізована, однак мала під собою певні підстави. І річ була не тільки в молдовському драйві до реформ, а й у регресивних процесах в інших країнах Східного партнерства. Згідно з Індексом європейської інтеграції країн Східного партнерства, Молдова четвертий рік поспіль залишається на першому місці, попри очевидний застій 2014 р. Таким чином, її хороші показники — результат як слабкого прогресу в інших країнах Східного партнерства, так і деяких позитивних реформ, проведених у Молдові.

Починаючи з кінця квітня 2014 р., молдовани, які мають біометричні паспорти, можуть подорожувати в країни ЄС без візи. Молдова стала першою й поки що єдиною країною СНД, яка домоглася безвізового режиму з ЄС. План дій із лібералізації візового режиму був розпочатий Молдовою на три місяці пізніше, ніж Україною (у лютому 2011-го проти грудня 2010-го), і відтоді РМ прийняла десятки законів, які запустили процес модернізації держави. Антидискримінаційне й антикорупційне законодавство було прийняте саме у процесі візової лібералізації. Інша річ, як це законодавство імплементується. Особливо щодо боротьби з корупцією.

Реформи, розпочаті у 2009 р., вплинули на політичне життя республіки. Чим більше проводилося реформ, яких вимагав ЄС, тим менше залишалося у правлячих еліт поля для маневру: вони мусили або розпочати реальне впровадження цих реформ у проблематичних сферах, або поставити на паузу процес євроінтеграції, щоб не нашкодити своїм власним інтересам. Правляча еліта зробила вибір на користь другого варіанта. Відтак, головною турботою політичних еліт стала внутрішня політика, точніше — захист інтересів олігархів.

Два олігархи, які контролюють свої партії (Володимир Плахотнюк — Демократичну і Володимир Філат — Ліберально-демократичну), ігнорували правила, раніше прийняті в рамках процесу наближення до ЄС. Процес реформ був припинений, оскільки він зачіпав їхню власну політичну й економічну базу. Обидва олігархи не почуваються прив’язаними до свого електорату, тому політичне виживання, яке для них полягає в захисті активів, їм важить набагато більше, ніж реформи. Крім того, широко обговорювані в Молдові успіхи румунського антикорупційного відомства, яке з 2011-го посадило за ґрати десятки колишніх міністрів, прем’єр-міністра та інших високопоставлених осіб, відбивало в молдовської політичної еліти бажання робити серйозні кроки в боротьбі з корупцією, оскільки вони могли б самі опинитися у в’язниці.

Про зміну в політиці уряду повідомили невдовзі після того, як новообраний парламент розпочав виконання своїх обов’язків у січні 2015 р. Лідери фракції правлячих партій оголосили, що Молдова більше не прагне подавати заявку на членство в ЄС у зв’язку з “певними сигналами”, отриманими від чиновників Євросоюзу. Хоча це може бути доброю новиною для ЄС, але це погана новина для Молдови. Пояснення нижчого рівня очікувань у відносинах Молдови і ЄС складається з трьох компонентів. По-перше, неефективність у деяких реформах, а також нездатність провести серйозне й неупереджене розслідування в банківському корупційному скандалі ускладнюють будь-який прогрес у відносинах із ЄС. По-друге, Комуністична партія неофіційно ввійшла до правлячої коаліції, тому, щоб задобрити комуністів і врівноважити їхні інтереси в рамках коаліції, було прийнято рішення відмовитися від більш глибокої інтеграції з ЄС. По-третє, припускається, що в очах Кремля Молдова виглядатиме нейтральною у сфері зовнішньої політики країною, що дозволить знизити тиск Росії на Молдову. Але найголовніше — рішення про тіснішу інтеграцію з ЄС значно зменшить молдовській правлячій еліті поле для маневру.

Оскільки правляча політична еліта Молдови виявилася дуже корумпованою і з огляду на те, що основні партії позиціюють себе як проєвропейські, іміджу ЄС у Молдові було завдано серйозної шкоди. Якщо у 2007—2008 рр. підтримка ЄС у Молдові становила понад 70%, то тепер — 32%, тоді як підтримка Митного союзу з Росією підвищилася до 50%. Зниження проєвропейських настроїв — наслідок не тільки недолугого керівництва, політичної та елітної корупції, російської пропаганди, а й поблажливості ЄС. Євросоюз був надто толерантний до макіавеллівської політики в Молдові й часто волів не помічати певних проблем або занадто довіряв деяким політикам.

Схоже, ЄС вчиться на власних помилках і тепер відкрито і ясно формулює свою незгоду щодо регресу молдовських реформ. Втручання ЄС має бути свого роду політичною акробатикою, оскільки Брюссель повинен утримати Молдову на шляху реформ і не звести контакти з нею до мінімуму. Але для Брюсселя буде вкрай важко залишатися переконливим без загрози застосування більш жорстких заходів. Швидше за все, підходящим інструментом для зміцнення співпраці має стати зменшення фінансування ЄС у сферах, у яких молдовський уряд не демонструє очікуваних результатів.

Приклад Молдови та інших країн Східного партнерства демонструє, що перегляд Європейської політики сусідства — своєчасний процес, оскільки підхід “більше за більше” не дав очікуваних результатів. Труднощі в Молдові, де інститути влади виявилися неефективними перед олігархами, демонструють, що бізнес та політика тісно пов’язані і державним органам не під силу змінити систему. Підхід “більше за більше” має бути доповнений підходом “назад до основ”, головний акцент якого полягає у створенні міцних інститутів, інакше труднощі в здійсненні реформ залишаться.

Водночас для Молдови є промінь надії. Попри поляризацію вздовж геополітичних ліній та історичного спадку, всередині суспільства є потенціал для знайдення точок дотику для співпраці. Протест проти корупції на початку травня чітко продемонстрував, що певна мобілізація суспільства проти беззаконня можлива, і об’єднання різних груп реалістичне навколо проблем, які мають більший вплив на життя громадян, ніж геополітика.

В’януча “історії успіху” Молдови — це ілюстрація того, що процес європейської інтеграції не є необоротним. Понад те, може відбутися відкіт реформ, якщо вони зачіпають інтереси олігархів. Молдові необхідна підтримка з боку ЄС більше, ніж коли-небудь, оскільки сьогодні перед Кишиневом стоять два серйозних виклики: внутрішній — корупція і зовнішній, пов’язаний із напористою політикою Росії в Молдові. Фінансові й політичні інструменти, що є в розпорядженні ЄС, можуть допомогти Молдові повернутися на шлях реформ. Незважаючи на втрату “історії успіху” та рішення відкласти просування в євроінтеграції, у Кишинева і Брюсселя залишається багато сфер для співпраці, і вони визначені в Угоді про асоціацію.

Голос АмерикиСкоро минає рік, як Україна підписала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Чи стала за цей рік Україна ближчою до Європи? Поки одні про це сперечаються, інші працюють на реальне зближення. Інститут світової політики заснував свого роду «український Валдай» — міжнародний дискусійний клуб, що організовує ознайомчі візити європейських «володарів думок» в Україну. Багато хто з візитерів – провідних аналітиків, дослідників, журналістів – побачивши Україну на власні очі, перетворюється на її відданих лобістів.\
Краще один раз побачити, аніж сто разів почути. Замість їздити по Європах, розказуючи, чим є Україна і чим вона не є, краще покликати європейців до себе у гості. Так вирішили в Інституті світової політики і створили проект «Європейські лідери думок в Україні». Ось уже другий рік десант європейських аналітиків, дослідників, моральних авторитетів висаджується у Києві – аби скласти власне уявлення про те, що тут відбувається.

«Більш ефективно, коли вони їдуть сюди. Коли вони їдуть до Києва, ходять вулицями, відвідують Майдан. Відвідують Межигір’я, колишню резиденцію Януковича, і бачать, яких масштабів була корупція. І тоді в них уже не виникає запитання, чому відбувся Майдан. І що в Києві, виявляється, немає жодної хунти, і немає ультранаціоналістів у владі, про яких пишуть деякі європейські медіа», – каже директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук.

На недоброзичливців, які дивляться на Україну очима Москви, Інститут світової політики воліє не витрачати зусиль. Запрошують тих європейських експертів і журналістів, які до України прихильні, але ще не готові публічно виступити на її підтримку – у пресі, на ток-шоу, перед своїми урядами. У Києва, на відміну від «Валдайського клубу» Путіна, ресурси обмежені – ані шалених гонорарів для колишніх канцлерів та прем’єрів, ані чорної ікри. Скептиків на лобістів «перековують» враженнями від побаченого.

«Ми фактично хочемо створити мережу аналітиків і політичних оглядачів в країнах ЄС. І щоб ця мережа стала нашими безкоштовними лобістами, якщо можна так сказати, в країнах ЄС. І такі люди вже є. Багато з них були «совєтологами», досліджували Радянський Союз. І те, що відбувається тут в Україні, вони сприймають через призму Росії, яку вони знають набагато краще, ніж Україну. І коментують теж через призму Росії. Ми хочемо, щоб це змінилося», – пояснює Гетьманчук.

Найбільший виклик з-поміж впливових країн ЄС – Італія, де про Україну знають найменше. Утім, не лише в Італії, а всюди в Європі діють «корисні ідіоти Кремля». Ті, хто ретранслює міфи російської пропаганди – про те, нібито в Україні скасований закон про регіональні мови; про те, начебто тут заборонено спілкуватися російською; про розгул антисемітизму і націоналістичну загрозу, яка буцімто існує в Україні. Чому так сталося, що в далекій Америці більше знають про Україну і цікавляться нею, аніж у Європі, де й досі стільки інерції й скепсису? На думку Альони Гетьманчук, справа почасти в енергетичній залежності, а почасти – в історичній традиції. Європейським русофілам бракує усвідомлення того, що Росія сьогодні це не Достоєвський, Росія сьогодні – це Путін.

«Плюс є дуже великий рівень антиамериканізму в окремих європейських країнах, несподівано великий. Те, що ми для себе виявили й відкрили, це дуже багато навіть освічених людей у тій же Німеччині чи Франції просякнуті тим вірусом антиамериканізму. І дуже важко їм пояснювати, що Сполучені Штати не відігравали жодної ролі в тому, що розпочався Майдан, розпочалася революція. Дуже важко пояснювати про вплив Сполучених Штатів на Україну, який абсолютно перебільшений в країнах-членах ЄС. Тому є дуже багато пояснень скептичного ставлення і дистанційованого ставлення до того, що відбувається в Україні. Але принаймні ми маємо зробити все можливе, щоб ті люди, які формують громадську думку в ЄС, були на нашій стороні», – каже Альона Гетьманчук.

Стаття Марко Ді Ліддо, аналітика Центру міжнародних студій (Рим), за результатами робочого візиту європейських лідерів думок до України, організованого Інститутом світової політики у партнерстві з CIDOB.Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.\
Погляди автора, викладені у цій статті, не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики

У сучасному європейському контексті, де політичні події в Україні та війна на Донбасі спричинили поляризацію та різноманітні конфлікти між парламентськими силами та всередині громадянського суспільства, Італія продемонструвала неабияку розсудливість щодо еволюції відносин між Брюсселем, Вашингтоном, Києвом, Донецьком і Москвою.

Ця помірність має під собою декілька причин.

По-перше, у царині внутрішньої політики італійські політичні сили, що перебувають у стані перманентної виборчої кампанії, ніколи не вважали міжнародні відносини ефективним інструментом впливу на електоральну підтримку. Звісно, такий підхід є результатом ставлення пересічного італійського виборця, як правило, неуважного до того, що відбувається у світі по той бік Альп.

Друга причина лежить у культурній площині. В принципі, італійський народ і політичний клас не володіють детальними знаннями з історії та традицій України. У багатьох випадках Київ спрощено розглядається у спільному контексті з Росією та Москвою, а відмінності між Україною та Росією не відчуваються. У цьому сенсі українська історико-культурна специфіка значною мірою ігнорується більшістю населення Італії.

Нарешті, третя причина пов’язана з міжнародною політикою Італії. До початку війни санкцій між Європейським Союзом і Росією Рим був другим за обсягом торговим партнером Росії, поступаючись лише Німеччині, та мав стратегічні інтереси в усіх секторах економіки і фінансів, у першу чергу, в енергетичній сфері. До того ж, із закінченням холодної війни відчуття російської військової загрози відносно Італії поступово згасло. З цих міркувань випливає, що підприємницькому та політичному класам Італії дуже важко відмовитися від переваг мирного співіснування з Кремлем, особливо зважаючи на часткову залежність країни від російського газу, а також на глобальну економічну кризу, що обтяжує італійську промисловість.

Втім, незважаючи на загальний брак уваги збоку італійців до внутрішніх справ Києва, існує вузький прошарок політиків, учених та громадських діячів, яких цікавить шлях України до реформ.

У цьому контексті можна визначити дві основні групи: перша складається з тих, хто підтримує реформи уряду Арсенія Яценюка і сподівається на реалізацію проекту європейської інтеграції України, друга – з тих, хто байдужий до українських реформ і виступає проти європейської інтеграції Києва. Якщо залишити осторонь ідеологічні, культурні та політичні особливості обох груп, причини, якими керуються їхні представники, можна звести до двох основних категорій: ставлення до Європейського Союзу та ставлення до Росії.

В принципі, єврофіли і русофоби є найбільшими прихильниками процесу реформ у Києві та сподіваються, що Україна найближчим часом стане членом Європейського Союзу, адже вона є повноцінним членом європейської родини. З їхнього погляду, Євромайдан (я використовую цей термін, щоб відрізняти його від терміна, використовуваного українцями, тобто «Революції Гідності») був новаторським і революційним феноменом, демонстрацією готовності українського народу принести велику жертву заради свободи і проєвропейських прагнень. Солідарність з Києвом висловлюють, насамперед, антиросійські сили, в тому числі, представники радикального крила євроатлантичних рухів, які прагнуть позбавити Кремль стратегічного союзника і вивести з орбіти Росії країну, що має настільки велике символічне та культурне значення для Москви. Єврофіли та русофоби вважають, що уряд у Києві взяв правильний шлях до модернізації країни. Зокрема, вони схвально оцінюють закони, що стосуються прозорості державного апарату та боротьби з корупцією, а також заходи з реформування органів влади та модернізації економіки. Особливо високо вони оцінили закон, що прирівнює комунізм до нацизму як злочинну ідеологію та вимагає очищення публічного простору від символів, пов’язаних з радянським режимом. Єврофіли вважають цей закон необхідним для звільнення української історії та політичного життя від радянської та російської спадщини та започаткування процесу культурної вестернізації країни.

З іншого боку, євроскептики та русофіли демонструють або загальну байдужість, або запеклу критику програми українських реформ. Також ці рухи та партії рішуче виступають проти проекту євроатлантичної інтеграції Києва, адже вважають Україну невід’ємною частиною російсько-слов’янського світу і не бажають провокувати Кремль політичною операцією, що може бути сприйнятою як прояв «євроімперіалізму». Проросійські настрої, що, відповідно, відкидають політичні прагнення України, переважно поширені серед комуністів, які ностальгують за Радянським Союзом, євразійців, консерваторів, традиціоналістів і правих націоналістів, які не приховують свою прихильність до політики Путіна. Проте, навіть серед лівих партій – як помірних, так і радикальних, як парламентських, так і позапарламентських – існує прошарок симпатиків-русофілів, байдужих до українського питання. У їхньому випадку рушійною силою є міф про сильну людину та впливовість політичної системи Путіна.

З погляду групи євроскептиків та русофілів, Євромайдан являв собою державний переворот, інспірований Вашингтоном і Брюсселем, що підняли та підтримали штучну революцію. Відповідно, українська влада вважається ультранаціоналістичною і ледь не фашистською, проєвропейською лише для зручності та політичного виживання еліт, маріонеткою у американській геополітичній грі. Шлях до реформ розглядається з підозрою та вважається зачисткою, необхідною новому урядові для зміцнення своєї влади. У цьому сенсі, закон, що прирівнює комунізм до нацизму та вимагає очищення від радянських символів, оцінюється як агресивний захід, спрямований на придушення справжнього почуття єдності і спільної традиції народів Росії та України.

Представники групи русофілів-євроскептиків мають побоювання або, можливо, мовчазну надію на те, що виснаження революційного ентузіазму та соціальні наслідки політики жорсткої економії змусять уряд Арсенія Яценюка та президента Петра Порошенка протистояти хвилі народного протесту, що, своєю чергою, призведе до своєрідної кризи відторгнення проєвропейських реформ. Зрештою, представники цієї групи вірять у повторення того, що сталося 10 років тому – провал Помаранчевої революції, поразка Юлії Тимошенко і повернення до влади Віктора Януковича. До того ж, проросійські прошарки італійського суспільства та політичної еліти вважають, що нова хвиля народного невдоволення відкриє двері до зростання популярності та прихід до влади українських фашистських рухів.

Унікальна особливість італійської ситуації полягає в тому, що лінія між прихильниками і противниками українських реформ поділяє політичну арену та громадянське суспільство навпіл, запобігаючи перевазі того чи іншого табору в італійському суспільному просторі. Проте, цю двоїстість не слід розглядати як чинник, що обмежує зовнішню політику Рима. Навпаки, якщо спробувати подолати жорсткі рамки дискурсу, в якому політична ситуація в Україні досі розглядалася за схемою «з Росією чи проти Росії», можна відкрити нові можливості. Затиснуті у дихотомії «Москва-Брюссель», політики нерідко обмежувалися сприйняттям українського питання лише крізь призму його геополітичних наслідків, лишаючи без уваги потреби народу та його реальні прагнення. Натомість, поставивши в центрі дискусії український народ, а не взаємини між Москвою, Брюсселем та Вашингтоном, можна було б з’ясувати, що між росіянами та українцями існує набагато більше точок дотику, ніж точок тертя, незважаючи на серйозність війни на Донбасі. Так, замість перетягування українського канату на Захід чи на Схід можна було б подумати про альтернативну модель, в рамках якої суверенний і незалежний Київ, свідомий власної географії, історії і волі народу, зможе стати мостом для контакту, діалогу та обміну між Росією і Європою, а не полем бою.

Ініціатива реалізується за підтримки:

проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні;

Фонду Фрідріха Еберта в Україні;

“Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України”, яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні (SIDA).

Стаття заступниці директора ІСП Катерини Зарембо у “Дзеркалі тижня”Цей тиждень для Польщі ознаменував завершення ери ліберальної “Громадянської платформи”. У другому турі президентських виборів переміг Анджей Дуда, представник опозиційної партії “Право і справедливість”. \
Українські ЗМІ привітали нового польського президента. Його гострі антиросійські й проукраїнські висловлювання під час передвиборних перегонів були музикою для українських вух — чого лишень варта можливість направити польських військових в Україну, яку Анджей Дуда підтвердив в одному з інтерв’ю. Проте надмірний ентузіазм у прогнозах щодо польсько-українських відносин наразі передчасний.

Зазначимо, що питання війни в Україні є настільки контроверсійним для польського політичного дискурсу, що всі кандидати, крім чинного президента, намагалися його уникати. А Броніслав Коморовський зробив ставку на свій імідж експерта в оборонних питаннях: він у рамках передвиборної кампанії відвідував збройові заводи, підтримував збільшення оборонних витрат до 2% ВВП і готував найбільшу угоду у військовій історії Польщі — у квітні він оголосив про намір уряду придбати нову систему ПРО та 50 гелікоптерів на 8 млрд дол. Начебто мало би спрацювати серед виборців, 76% яких переконані, що Росія є загрозою для Польщі.

Не спрацювало. Президентські повноваження отримав політик, який не має у сфері оборони жодного досвіду. Натомість він обіцяв зменшити пенсійний вік, поліпшити систему охорони здоров’я і “повернути Польщу на шлях стійкого економічного розвитку” — при тому, що після кризи 2008 р. Польща розвивалася найдинамічніше з усіх країн ЄС.

На думку науковця — викладача Інституту міжнародних відносин у Польщі Анджея Шептицького, польському виборцеві небайдужі геополітичні питання і відносини з Україною зокрема, проте соціально-економічна політика для нього важливіша. Іронія полягає в тому, що за польською конституцією обов’язки президента охоплюють передусім сферу зовнішньої та оборонної політики (президент є представником держави на міжнародній арені і Верховним головнокомандувачем польської армії), тоді як економіка й соціальна політика є виключною компетенцією уряду.

Окрім цього, посада президента в Польщі є церемоніальною, ключові рішення в усіх сферах політики залишаються за урядом. Тому остаточні прогнози для майбутнього українсько-польських відносин можна буде сформувати восени, після парламентських виборів та призначення нового прем’єра.

З іншого боку, ані чинна прем’єрка Єва Копач, ані міністр закордонних справ Гжегож Схетина поки що не виявляли особливої зацікавленості в українському питанні. Ключовим переговірником для України в Польщі був саме президент Коморовський. До того ж Броніславу Коморовському вдавалося, за визначенням польських ЗМІ, працювати “прем’єром за сумісництвом”, утримуючи вплив на уряд.

Навряд чи Анджей Дуда зможе повторити його досвід. У виборчому штабі “Права і справедливості” вже заявили, що лідер партії Ярослав Качинський претендує на прем’єрське крісло, а також дали зрозуміти, хто в партії головний. “Дуда став президентом завдяки політичному генію Ярослава Качинського”, — прокоментувала голова виборчого штабу Дуди Беата Шидло.

До речі, від заяви про відрядження польських військових до України Дуда вже давно відхрестився. Він пояснив, що мав на увазі тільки польську підтримку в лавах НАТО. Щоб остаточно розставити крапки на “і”, він дав чітку відповідь в опитувальнику Latarnik Wyborczy, який заповнили всі кандидати перед виборами: військовій допомозі Україні — ні, гуманітарній — так.

Загалом така позиція відповідає настроям польських виборців: згідно з масштабним дослідженням польської, німецької та російської суспільної думки щодо російсько-українського конфлікту, здійсненим польським Інститутом публічних справ спільно з Фондом Бертельсмана, тільки 25% поляків висловилися за надання Україні військової підтримки, і значно більше — 56% — за надання економічної допомоги. До слова, 35% польських виборців підтримують запроваджені санкції проти Росії, а 41% виступає за їх розширення.

Вочевидь, поразка Коморовського таки відображає настрої виборців і в зовнішньополітичній площині: 51% поляків має несхвальну думку про дії уряду стосовно російсько-українського конфлікту. Автори дослідження зазначають: серед цієї групи є ті, хто підтримує зближення з Росією, і ті, хто вважає, що уряд міг би бути суворішим до Москви. Оскільки проросійські кандидати, як-от Магдалена Огурек, отримали на виборах мізерні результати, можна припустити, що остання група є чисельнішою.

Разом з тим ця оцінка може стосуватися не тільки дій польського уряду за межами ЄС, а й усередині об’єднання. Нормандський формат у Польщі сприймається як виняток зі сфери, безпосередньо пов’язаної з її інтересами. Серед поляків поширена думка, що Франція і Німеччина провадять занадто м’яку політику щодо Кремля. У підсумку, нормандський формат у польському публічному дискурсі став символізувати, з одного боку, поразку Польщі як у східній, так і в європейській політиці, а з іншого — розбіжності у польсько-німецьких відносинах: поляки вважають східну політику однією з основних проблем польсько-німецької “двосторонки”.

Можливо, саме на цьому зміг зіграти Анджей Дуда, обіцяючи “більш упевнену” політику Польщі в ЄС, неприпустимість ставлення до Польщі як до “держави другого сорту”, “переформатування” відносин з Німеччиною, зближення зі США і НАТО — аж до постійного розміщення на території Польщі американських військових баз.

Поки що неясно, як саме Дуда збирається зміцнювати позиції Польщі в ЄС. Варто згадати, що сходження Польщі на євросоюзівський політичний олімп відбулося, власне, під час правління “Громадянської платформи” — зокрема через зусилля колишнього міністра закордонних справ Радослава Сікорського, нинішнього маршала сейму, а також екс-прем’єра Польщі Дональда Туска, нині голови Європейської Ради. Польські експерти оцінюють європейські перспективи партії Дуди песимістично: “Право і справедливість” традиційно вважається консервативною та євроскептичною партією, ідеологічно схожою на угорський “Фідес”, британських торі та чеських консерваторів. До речі, Качинський раніше зізнавався, що захоплюється політикою Віктора Орбана. А відтак можна прогнозувати не так посилення позиції Польщі в ЄС, як її ізоляцію та збільшення розбіжностей усередині Союзу. Такий сценарій є негативним для України. Яцек Кухарчик, голова правління Інституту публічних справ, прогнозує: “Всупереч виключенню Польщі з нормандського формату чинний президент Коморовський мобілізував міжнародну підтримку для України. За президентства Дуди лобістський потенціал Польщі майже напевно зменшиться”.

Проте зазначимо, що в Німеччині результату президентських виборів не драматизують. Найвпливовіші німецькі видання Frankfurter Allgemeine Zeitung і Die Welt опублікували матеріали, які загалом позитивно оцінюють перспективи польсько-німецького співробітництва за президентства Дуди — мовляв, спільних інтересів достатньо. Телеграма канцлерки Німеччини Ангели Меркель також продемонструвала, що в Берліні налаштовані на співпрацю. У посланні вона не тільки наголосила, що польсько-німецькі відносини “такі дружні й довірливі, як ніколи раніше”, а й згадала про “невимірні німецькі злочини” часів Другої світової війни. Польська преса оцінила це як очевидний реверанс у бік історичної чутливості польських правих.

Для Москви президентство Дуди може мати як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, обіцяна Дудою політика щодо НАТО є неприйнятною для Кремля. З іншого — протягом передвиборної кампанії Анджей Дуда здебільшого уникав різких заяв щодо Росії і не спекулював на темі авіакатастрофи під Смоленськом. Крім того, потенційна ізольованість Польщі в ЄС гратиме на руку Кремлю. Голова міжнародного комітету Ради федерації Константін Косачов на своїй сторінці у Facebook негативно оцінив перспективу російсько-польських відносин за такого лідера, як Анджей Дуда. Водночас він висловив думку, що польське суспільство налаштоване на нормалізацію відносин з Росією і згадав передвиборні теледебати, під час яких Дуда заявив: “В інтересах Польщі — якнайшвидше завершення конфлікту в Україні і заспокоєння ситуації як у Росії, так і у відносинах з Росією, не лише з погляду безпеки, а й для відновлення товарообміну й в інтересах польських селян”. Показово, що президент РФ Владімір Путін надіслав Анджею Дуді вітальну телеграму ще в понеділок, не чекаючи офіційних результатів ЦВК.

В офіційному Києві результати польських виборів сприйняли стримано. На відміну від президентів РФ і Німеччини, голова Української держави Петро Порошенко не поспішав вітати Анджея Дуду з обранням. Заступник глави адміністрації президента Валерій Чалий в ефірі телеканалу “Інтер” сказав, що для України було б “прагматичніше” продовжити діалог з Коморовським, який добре розуміється на українських політичних нюансах. Разом з тим він наголосив, що польсько-українські відносини “мають реальні підстави розвиватися незалежно від того, хто буде на посаді президента”.

Анонсована зустріч між Петром Порошенком і Анджеєм Дудою під час візиту українського президента до Варшави не відбулася. Спочатку у штабі Дуди послалися на його завантаженість, а згодом і сам візит було скасовано. Анджей Шептицький вважає, що це недобрий початок відносин між президентами двох держав. Водночас Ян Пєкло, директор польсько-української фундації PAUCI, не вбачає у скасуванні зустрічі нічого драматичного — на його думку, Дуда може бути просто не готовий до зустрічей такого рівня. А загалом експерти погоджуються, що Анджей Дуда підтримуватиме щодо України політику свого попередника — солідарну, але стриману.