Архіви: Публікації

Вибачте цей текст доступний тільки в “Англійська”.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукРік тому, напередодні президентських виборів, Інститут світової політики здійснив дослідження на тему “Європейський президент”, щоб індентифікувати, хто з найрейтинговіших на той момент кандидатів у президенти зможе найкраще виконати євроінтеграційний порядок денний. Оцінювали кандидатів за низкою критеріїв та за результатами експертного опитування, проведеного як серед українських, так і міжнародних експертів. Переміг Петро Порошенко. Він особисто прийшов на презентацію дослідження і подарував нашому Інституту прапор Євросоюзу, під яким виборював Угоду про асоціацію на Вільнюському саміті. Цей прапор зобов”язує нас не тільки уважно стежити, але й реагувати на ті чи інші речі, заявлені на той момент кандидатом, а нині президентом Порошенком.\
Власне, для цього хочу поділитись відповідями Петра Олексійовича на деякі тестові питання нашої минулорічної євроінтеграційної анкети, яку він заповнив в рамках того ж дослідження. Я відібрала питання, які вважаю цікавими й актуальними і досі. І які, насправді, не вимагають додаткових пояснень та коментарів. Також залишила деякі цікаві й показові моменти, як, скажімо, які три ключові реформи в державі для нього є найважливішими, які три перші столиці світу він планував відвідати як Президент і роботу яких світових політиків він оцінює найбільш позитивно (до речі, було б цікаво почути його нинішні відповіді на ці питання). Отже, тестові питання ІСП та показові відповіді Петра Порошенка річної давнини:

На Ваш погляд, чи потрібно Україні обирати президента, орієнтованого на інтеграцію нашої країни з Євросоюзом?

– Для мене відповідь очевидна: адже я послідовно відстоюю ідею європейської інтеграції України. Мав честь бути причетним до роботи над Угодою про Асоціацію з ЄC і в якості Міністра закордонних справ, Міністра економічного розвитку і торгівлі, Співголови Комітету парламентського співробітництва між Україною і ЄС. Ідея європейської інтеграції давно стала об’єднуючою ідеєю для українців, і наш Євромайдан є тому підтвердженням. Російська агресія проти України, анексія Криму і дестабілізація ситуації на Сході країни ще більше переконали українців щодо європейської інтеграції. Ігнорувати цей вибір неможливо.

Чи потрібно новому президентові завершити підписання чинної редакції Угоди про асоціацію?

– Однозначно. Я завжди виступав за невід’ємність економічної частини Угоди від політичної, так само як переконаний у взаємозв’язку свободи політичної, економічної та свободи вільного пересування людей. Тому на додаток до підписання економічної частини ми повинні також отримати безвізовий режим із ЄС.

В які перші три столиці Ви здійсните закордонні візити після Вашого обрання на посаду президента?

• перша: Брюссель;

• друга: Вашингтон;

• третя: Пекін.

Чи є у Вашій команді фахівці з питань Євросоюзу / Євроінтеграції?

– Звісно. Саме поняття євроінтеграції об’єднує багато галузей і компетенцій, оскільки це не тільки зовнішня політика, але й, насамперед, внутрішні перетворення. У моїй команді є багато успішних політиків і фахівців, які сприяють євроінтеграції, зокрема, Віталій Кличко, Юрій Луценко, Ірина Геращенко, Ігор Гринів, Віктор Пинзеник. Крім того, з часів роботи у Міністерстві закордонних справ України у мене склалися чудові стосунки з багатьма українськими дипломатами. Так міжнародний департамент центрального штабу кампанії очолює Валерій Чалий, який працював моїм заступником у МЗС України.

Назвіть три найголовніші речі (зокрема – системні реформи, але можете обрати і інший варіант), які Ви як президент плануєте зробити у короткій перспективі задля зближення України з ЄС.

• перша: нульова толерантність до корупції на усіх рівнях;

• друга: дерегуляція та створення прозорих умов для ведення бізнесу, особливо, розвиток малого і середнього підприємництва;

• третя: реформа силового блоку і правоохоронної системи задля гарантування безпеки українських громадян.

Чи плануєте Ви, у разі перемоги на виборах, подавати заявку на вступ України в ЄС? Якщо так – то коли?

– В моїй передвиборчій програмі чітко вказано про намір до кінця моїх президентських повноважень розпочати переговори про набуття членства України в ЄС. Заявка буде подана у відповідні терміни.

Назвіть трьох світових політиків, які нині перебувають на посаді і роботу яких Ви оцінюєте найбільш позитивно

• Даля Грібаускайте;

• Шінзо Абе;

• Ангела Меркель.

Назвіть трьох “відставних” світових політиків – тих, які нині не перебувають на посадах – які є для Вас прикладом або взірцем.

– Назву тих, хто справив на мене враження і чиї ідеї мені близькі:

• Маргарет Тетчер;

• Рональд Рейган;

• Вацлав Гавел.

Чи підтримуєте Ви проведення конституційної реформи з переглядом повноважень гілок влади, та чи плануєте Ви втручатися в цей процес?

– Підтримую і планую бути долученим до цього процесу, брати в ньому активну участь, більше того, цей процес повинен бути доповнений децентралізацією влади та передачею повноважень на місця.

Чи плануєте Ви підтримувати ухвалення закону про протидію дискримінації, включаючи дискримінацію сексуальних меншин, якого вимагає від України План дій щодо візової лібералізації?

– Насправді питання вже вирішено. У нас є хороший шанс до кінця року вийти й на виконання ІІ етапу цього плану. Все залежить від злагодженої роботи президента, парламенту та уряду. Вірю, що нам це під силу.

Чи підтримаєте Ви ратифікацію та імплементацію Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду?

– Так, і роблю усе від мене залежне, щоб пришвидшити цей процес.

Чи маєте Ви власний (чи підконтрольний) бізнес, і якщо так – як Ви плануєте ліквідувати конфлікт інтересів у разі обрання на посаду президента?

– Я вже заявляв про своє рішення і ще раз наголошую – щоб уникнути будь-якого конфлікту інтересів, після обрання на пост Президента України я продам увесь свій бізнес.

Інтерв’ю директорки Інститут світової політики Альони Гетьманчук “Газеті по-українськи”На зустріч Альона Гетьманчук приходить одразу після конференції “Україна — ЄС: рік після підписання Угоди про асоціацію”, що організував її інститут.\
Настрої, які сьогодні панують в ЄС щодо України, експерт описала як “досить стримані”.

— Євросоюз від нас вимагає ключового — боротьби з корупцією та судової реформи. Для нас це — найважче завдання. Ми ж просимо від них те, що для них найважче, — єдності навколо українського питання й адекватної відповіді Росії.

Чому немає єдності щодо українського питання?

— Причин чимало. Але важливо, що у деяких країн позиція по Україні не пов’язана з Україною. Наприклад, у багатьох є надзвичайно високий рівень антиамериканізму. Навіть у Німеччині деякі освічені люди, лідери громадської думки розповідають, що насправді в ситуації з Україною винна Америка. Мовляв, вона розпочала революцію. Згадують Вікторію Нуланд (офіційний представник Держдепу США у справах Європи та Євразії. — “ГПУ”) на Майдані з печивом та візит сенатора МакКейна до Києва. Це наводять як доказ втручання США.

На Заході розуміють, що Україна — в унікальній ситуації. Адже маємо одночасно протистояти військовій агресії, проводити реформи, ще й робити це в демократичний спосіб. Тому торік було багато поблажок для нас. Мета російської пропаганди на Заході — довести, що в України нічого не вийде. Що кожен цент, витрачений на Україну, — даремний. Що це країна — невдаха. Що жодних реформ немає і не буде. У деяких країнах на Заході і частково всередині України — це працює. Тут російська пропаганда стверджує те саме: попереду — повна безнадія. Нам треба пояснювати, що цього разу в України має вийти. Назад ­шляху немає. Як казав колишній президент Польщі Кваснєвський: позаду — тільки Москва.

Яка позиція Америки щодо України?

— Там на ці теми говорити легше. Бо Україна далеко. Конфлікт не виллється на їхній кордон. Що ж стосується політикуму, то в США є більше консенсусу на політичному рівні — вони хочуть допомагати Україні, часом аж до надання летальної зброї. Тільки Білий дім опирається. В Європі з консенсусом важче. Але останнім часом мені доводилося більше спілкуватися про те, що відбувається в Україні, з німцями, ніж з американцями. В США Україна входить у десятку зовнішніх пріоритетів, але не до трійки. Для Німеччини Україна серед зовнішніх пріоритетів якщо не номер один, то номер два чи три — точно.

На Заході змінилися настрої стосовно України за останній час?

— В Європі усвідомили: до Донбасу — 2–4 години польоту від Берліна чи іншої столиці. Торік, коли ми говорили: “Йде війна в Європі”, вони виправляли: “Йде війна в Україні”. Сьогодні визнають: “Так, це війна в Європі”. 70 відсотків шведів готові підтримувати Україну, навіть якщо це означає для них конфлікт із Росією. В цьому заслуга колишнього міністра закордонних справ Карла Більдта. В Німеччині — це позиція канцлера Анґели Меркель. Вона не сприймає людей, які хоча б раз її обманули. А Путін це робив. У Чехії суспільство не піддалося на провокативну поведінку президента Мілоша Земана, який робить антиукраїнські заяви.

Є думка, що Захід втомився від України. Чи можемо переграти ситуацію на свою користь?

— Втома є. Тут не наша вина. Ніхто не очікував, що конфлікт триватиме довго. Ресурси, які мали спрацювати, майже вичерпано. Це переговори, зустрічі, санкції. Тільки Анґела Меркель за 16 місяців провела з Путіним 50 телефонних розмов і сім зустрічей. Є проміжне рішення — мінські домовленості і перемир’я. Усі розуміють, що це — не крапка, але ніхто не знає, як діяти далі. З одного боку, Євросоюз непокоїть, що санкції недостатньо працюють. З іншого — бояться: якщо працюватимуть дуже ефективно, то буде колапс російської економіки. Тому йде контрольоване покарання Москви.

Євросоюз заявляє про готовність посилити санкції у випадку нової агресії Росії. Що це може бути?

— Головне завдання — зберегти існуючі санкції. Деякі лідери країн-членів ЄС заявляють, що санкції більше шкодять Євросоюзу, ніж Росії. Говорять: їх потрібно переглянути, бо це — дорога в нікуди. Тому на наступній зустрічі лідерів країн-членів Євросоюзу наприкінці червня важливо продемонструвати Путіну, що ЄС не дав тріщину і санкції продовжать. Щодо можливого поглиблення санкцій, то продовжуватимуть контрольований тиск на Москву. ЄС не запроваджував обмежень, що могли б повністю підірвати економіку Росії та спровокувати зміну режиму.

Хто наші ключові союзники?

— Найвідданіші — ті, хто теж відчуває загрозу від Росії: Литва, Естонія, Латвія, Польща. Балтійські країни розуміють: якщо не зупинити Путіна в Україні, то невідомо, куди він піде далі. Хоча є червона лінія — країни-члени НАТО. Але пізно купувати страховку, коли відбулося ДТП.

Ключовий наш союзник — Німеччина. Без політичної волі її керівництва довго утримувати санкції не вдасться. Як тільки Берлін дасть слабину, то можна вважати, що Росія виграла цю війну і в України, і в Європейського Союзу. Сполучені Штати фактично делегували вирішення конфлікту канцлеру Анґелі Меркель. Президент США Барак Обама не взяв на себе це.

Як Меркель має діяти у переговорах з Путіним, щоб це було на користь Україні?

— Дотримуватися своєї позиції. Доводити її правильність іншим членам ЄС, які сумніваються й роблять вигляд, що дуже страждають від санкцій. Італія розкручує міф, що втратила від санкцій шалені гроші. Хоча 160 мільйонів євро — це мізер.

Як змінюватимуться розклади щодо Донбасу?

— Мінські домовленості — це план дій вирішення конфлікту. Меркель вклала свою репутацію в них. Хоча важко уявити вільні вибори на Донбасі згідно з критеріями ОБСЄ. Чи те, що Росія дозволить Україні відновити контроль над кордоном. Мінські угоди мали б успіх, якби відновлення контролю над кордоном було першим пунктом, а не останнім. А так у Москви і її агентів-маріонеток на Донбасі завжди знайдеться привід заявити: децентралізація, конституційна реформа чи вибори їх не влаштовують, бо відбулися не згідно з мінськими угодами.

Путін готовий до компромісу?

— Його компроміс — що не піде далі. Наприклад, на Маріуполь. Це сприйматиметься поступкою з боку Кремля. Можливо, він і не мав таких планів. Путін штучно підвищив ставки у цій грі. Для нього важливий Донбас, якщо Донецьк та Луганськ впливатимуть на Київ, а не навпаки.

На міжнародній арені президент Порошенко робить усе, що в його силах, чи недопрацьовує?

— Порошенко досить переконливий, іноді навіть переграє. Видає бажане за дійсне. Те, що президент міг би зробити для кращого образу України за кордоном — нарешті продати свій бізнес і в Україні, і в Росії. Тому що активно точиться дискусія: Порошенко — бізнесмен чи олігарх? Такі питання ставлять і в Німеччині, і в інших європейських країнах.

Стаття директорки Інституту світової політики Альони Гетьманчук у тижневику “Дзеркало тижня”Те, що в Києві називали “провалом”, а в Ризі — “самітом виживання”, насправді стало самітом адаптації. Адаптації до нових реалій, які вже примусили ЄС розпочати перегляд Європейської політики сусідства, зі Східним партнерством включно. І нові реалії, так чи інакше, зводяться до подій в Україні або навколо неї. Тому нічого дивного, що місцями саміти Східного партнерства починають зовні нагадувати саміти Україна — ЄС у присутності свідків.\
Очевидно, для тих, хто пережив Вільнюський саміт, будь-який саміт Східного партнерства вже складно сприймати без особливого драматизму. Без надмірних очікувань. Без якогось вербального надриву. Навіть попри те, що в Києві від самого початку народження ідеї намагалися принизити роль Східного партнерства. Та й працювати в регіональному форматі на рівних виявилося складніше, ніж час від часу оголошувати голослівні претензії на регіональне лідерство.

Рахуватися зі Східним партнерством довелося й Україні, коли ЄС запакував у його непривабливу обгортку те, чого Україна найбільше прагнула досягти на двосторонньому рівні з ЄС, — угоду про асоціацію та лібералізацію візового режиму.

Вже потім з’ясувалося, що певна користь від Східного партнерства таки була. Тепер українські дипломати зізнаються: в умовах напружених відносин із ЄС у часи Януковича саме завдяки Східному партнерству нам вдалося втримати певний темп у переговорах із тієї ж таки лібералізації візового режиму, бо прихильники України в ЄС доводили нашим опонентам, що йдеться ж не тільки про Україну, а й про інші країни регіону.

Звісно, сьогодні при владі в Україні не Янукович, і амбіції у Києва зовсім інші. І тут Східне партнерство вже не допомагає, а стримує. Як висловлюються керівники нашої держави у неформальних розмовах, тепер Східне партнерство стає прокрустовим ложем для України. Бо насправді, коли нам запакували в обгортку цієї ініціативи вудку, то сподівалися, що вона ніколи не згодиться для ловлі риби. Тобто Угода про асоціацію не буде трансформована у членство. І коли запитують, чому в ЄС немає стратегії щодо України, ЄС за бажання міг би відповісти: немає стратегії, бо є Східне партнерство. А суть його проста: Східне партнерство — це не приймальня для потенційних кандидатів.

Події в Україні взагалі зламали всі основні очікування ЄС від Східного партнерства. А саме: що Східне партнерство не вимагатиме розширення ЄС; що Східне партнерство не потребуватиме багато грошей; що Східне партнерство не створюватиме проблем у відносинах із Росією.

Відразу три країни впродовж останнього року відновили свою риторику з приводу перспективи членства (Молдова навіть планувала нинішнього року подавати заявку на членство, але їй, очевидно, прозоро натякнули, що цього не слід робити). Україна, крім усього, стала потребувати маcштабних фінансових вливань. І навряд чи доводиться говорити про масштаб кризи з Росією, який, як дехто в ЄС свято вірить, так розрісся саме через пропозицію Східного партнерства підписати Угоду про асоціацію. Проте Євросоюзу потрібно й далі бути готовим, що ці очікування не справдяться. Тема перспективи членства може бути заглушена в офіційній риториці, але вона стає невід’ємною частиною академічного й публічного дискурсу не тільки у країнах Східного партнерства, а й у ЄС.

Ініціативу представників громадянського суспільства України подати символічну заявку на членство в ЄС на Форумі в Ризі вітали дуже тепло. Зокрема, довелося це робити і єврокомісару Хану, який попросив дозволу забрати з собою постери з підписами за цю ініціативу, щоб завісити ними голі стіни у своєму кабінеті. А ще розповів, як важливо не втрачати наївності, бо вона дає можливіть вірити у зміни. Це було сказано саме в контексті перспективи членства в ЄС для України. І це було досить несподівано, оскільки ледь не на кожній зустрічі, присвяченій Східному партнерству, європейці саме й просять терміново зняти рожеві окуляри, не бути наївними, а натомість стати реалістами, як вони.

Хоча насправді багато їх теж усвідомлюють: вони не можуть вимагати від країн-лідерів Східного партнерства стати такими ж демократизованими та економічно модернізованими, як свого часу країни-кандидати з Центрально-Східної Європи, без аналогічних політичних зобов’язань та фінансових вливань. Понад 100 депутатів Європарламенту, які звернулися до саміту Східного партнерства з проханням надати Україні ту ж таки європейську перспективу і дату безвізового режиму, — з цієї когорти. ЄС не може істотно більше вимагати від партнерів, але істотно менше їм пропонувати.

Саміт у Ризі промовисто продемонстрував, наскільки глибока асиметрія очікувань із боку України та ЄС. Україна хоче отримувати постійні знаки уваги. ЄС хоче отримувати знаки поваги. Для України логічним переходом від підписання Угоди про асоціацію є фіксація перспективи членства. Для ЄС логічним продовженням підписання Угоди про асоціацію є не перспектива членства, а імплементація документа. А лібералізація безвізового режиму має оголошуватися не під дату саміту, а під дату оголошення звіту Єврокомісії про виконання другої фази Плану дій з лібералізації. До речі, ще за день-два до саміту українській делегації було принципово важливо протиснути до декларації формулювання, що відповідний звіт буде підготовлений до кінця року.

На безвізовому режимі слід зупинитися окремо. Зрозуміло, що на тлі абстрактної європейської перспективи та поки що непід’ємної глиби у вигляді Угоди про асоціацію безвізовий режим здавався Києву чимось дуже конкретним, досяжним і таким, що можна дуже просто продати легко інфікованому на євроскептицизм електоратові. Недивно, що саме на безвізовий режим робилася тут ключова ставка. І саме він став уособленням саботування євроінтеграційних реформ. Зокрема середньою ланкою української бюрократії. Є підстави вважати, що керівництво держави було дезінформоване з приводу перебігу справ із виконанням Плану дій щодо лібералізації візового режиму. І саме цим викликане те, що президент уже кілька разів упродовж останнього часу влаштовував на різних зустрічах показову прочуханку чиновникам із цього приводу. Востаннє — на зустрічі за кілька днів до саміту. І начебто з відповідними кадровими висновками.

Найцікавіше, що і ЄС, і Україна упевнені в політизації цього питання. На думку Євросоюзу — з боку України, яка в певний момент вочевидь сподівалася, що для переходу на безвізовий режим достатньо політичного рішення ЄС, а виконання технічних критеріїв — це зовсім необов’язково для країни, котра обстоювала європейські цінності під кулями. Хоча відразу було зрозуміло: ЄС не створюватиме жодних прецедентів, коли йдеться про суперчутливу для багатьох країн ЄС тему міграції. Україна вважає, що політизація відбувається з боку ЄС, який начебто за останні півроку втричі розширив список завдань і дозволяв собі деякі політичні оцінки у відповідному звіті. У Ризі вперше почула від одного нашого високопосадовця, що на 2/3 рішення стосовно безвізового режиму між Україною та ЄС залежало від Росії. Але, зрозуміло, такі аргументи ЄС не стане сприймати серйозно, доки не буде зроблено елементарних речей. Наприклад, підключено комп’ютери прикордонної служби до баз Інтерполу, про що, зокрема, не витримав і сказав посол ЄС Ян Томбінський на щорічній конференції “Україна — ЄС” тиждень тому.

Але повернімося до майбутнього Східного партнерства. Ця ініціатива від початку була дитям війни. Війна в Грузії переконала навіть найбільших опонентів у ЄС в необхідності оформлення саме східної компоненти Європейської політики сусідства. Війна в Україні підштовхнула ЄС до початку процесу перегляду Європейської політики сусідства і Східного партнерства, зокрема.

Яким воно стане в результаті — поки що незрозуміло. Перегляд у даному випадку не обов’язково означатиме покращення. Формула “більше за більше” (“more for more”), яку треба розуміти як “більше грошей за більше реформ”, сьогодні потроху витісняється формулою “back to basics” (або “назад до основ”). Основи — це інституції, котрі можуть впроваджувати реформи. Євросоюз за ці роки переконався, що немає сенсу наполягати на виконанні реформ, якщо нікому ці реформи імплементувати. Немає відповідних інституцій. Тому акцент робитиметься саме на побудові таких інституцій.

Але деякі наші друзі в ЄС бояться іншого: що перехід до основ може означати і відмову від географічного принципу та поступового повернення до загальної політики сусідства. Тим більше що країни Півдня вважають себе дедалі більше обділеними увагою, на тлі того, як розгортаються події на Сході Європи. У різних важливих кабінетах час від часу озвучуються ідеї диференціювати країни не за географічним принципом, а за принципом успішності у реформах.

Невідомо, як вдасться забезпечити і диференціацію у межах Східного партнерства, процес якої Євросоюз сам, свідомо чи несвідомо, запустив, підписавши угоди про асоціацію з трьома країнами СП. І заклавши умовний поділ на “асоційованих” східних партнерів та “неасоційованих”.

Але зрозуміло й інше: Східне партнерство ще ніколи не було таким важливим для ЄС. Після анексії Криму та початку війни на Донбасі ця ініціатива для ЄС є вже не просто компонентою Європейської політики сусідства. Вона вже є тестом на єдину зовнішню політику Європейського Союзу взагалі. І якщо раніше Східне партнерство було справою європейських бюрократів, то тепер цим питанням опікуються політики першого ешелону. Навіть якщо ці політики одностайно заявляють, що Східне партнерство не є політичним проектом. Присутність французького президента вперше на саміті Східного партнерства — лише один із доказів цього. Як і той факт, що лідери країн ЄС, котрі ще півтора року тому не знали столиці України, сьогодні спокійно оперують такими назвами як “Маріуполь” чи “Дебальцеве”.

Водночас, ще ніколи ЄС не ставився з таким острахом до співпраці з країнами СП. Через Росію, очевидно. Лідери ЄС, як мантру, повторюють, що Східне партнерство не спрямоване проти Росії. Деякі його учасниці, як, наприклад, Білорусь та Вірменія, це фактично довели, коли намагалися блокувати формулювання у фінальній декларації про анексію Криму, внаслідок чого ЄС довелося серйозно покреативити, розмежувавши позицію свою та України з позицією інших країн СП.

По суті, ЄС опинився у певному зачарованому колі: з одного боку — він розуміє, що історія успіху України буде історією успіху його Східної політики, з іншого — побоюється, що чим швидше й успішніше відбуватимуться реформи в Україні (бо головні ставки все ж таки тут), тим агресивнішим ставатиме Путін. І для багатьох не є проблемою загальмувати інтеграційний процес України, якщо цей час Україна використає для деескалації відносин із Росією.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукДещо гнітюче враження справив на мене Ризький саміт, хоча я з самого початку не розуміла його фетишизації і не очікувала нічого особливого. Хоча, звісно, треба було б радіти, що приїхав Президент і власною персоною підключився до порятунку саміту від страшного провалу.\
І треба, мабуть, радіти, що шантаж і публічний тиск, як мене переконували деякі члени української делегації, зробили свою справу – певні корективи були внесені і в декларацію, хоча, як на мене, більшість з них проривними назвати не можна, і до кінця наступного тижня про більшість з них спокійно забудуть. Для мене особисто значно важливішою була позицію по анексії Криму, яка, можливо, вперше за усі саміти спричинила серйозний розкол у самому Східному партнерстві, і красномовно доказала, як нам не по дорозі в одній ініціативі з тими, хто не визнає речей очевидних, як білий день. Неважливо, скільки б тиску на них не чинилось. Бо, скажімо, поправки про визнаня прогресу, який зробила Україна та Грузія по лібералізації візового режиму чи про те, що звіт з приводу наступного прогресу Єврокомісія подасть до кінця року не є критичними, вважаючи, що в Єврокомісії і так планували це зробити. Те, що дійсно важливе, і, сподіваюсь, залишиться у фінальній декларації (і тут дійсно респект) – зафіксований на саміті пункт, що імплементація Зони вільної торгівлі з ЄС має розпочатись з 1 січня 2016 року, але, як на мене, і після Риги треба ще чинити тиск з приводу підписання договору про “відкрите небо”.

Я відлітаю з Риги, коли ще поруч кружляють кортежі європейських лідерів, а в небі над готелем з вчорашнього дня висить гелікоптер (у Вільнюсі таких заходів безпеки не було), але вже уявляю палкі заяви про те, як Україна з допомогою своєї принципової позиції врятувала європейські прагнення України, як вказала на місце європейцям, як відстояла свою гідність перед цинічною Європою. Так би, мабуть, говорив кожен політик. Хіба може, не з таким запалом та не з такою переконливістю, як, скажімо, вміє це робити нинішній президент.

Тепер дуже навіть знадобився голосно анонсований провал перед самітом. Бо дає можливість показати, з якої прірви довелось витягати Україну, рятуючи її екстрено від цього провалу. Це як людина, якій медсестри розказують, що в неї може бути рак, але з”являється лікар і діагностує лише невеличке запалення.

Очевидно, президенту особисто, який був з прапором ЄС на Вільнюському саміті, хотілось прокласти певний смисловий місток від Вільнюса до Риги. Були потрібні символи для суспільства не менш значущі, ніж підпис під Угодою. Зізнаюсь: такий місток хотілось прокласти всім, хто пережив ту страшну вільнюську ніч. І громадянське суспільство цей місток проклало: учасники Форуму громадянського суспільства Східного партнерства подали символічну заявку на членство в ЄС й передали її єврокомісару Хану. Ми можемо собі це дозволити, бо маємо йти попереду тренду, і за це, власне, я дуже люблю свободу, яку, власне, і дає громадянське суспільство.

Так, дуже хочеться динаміки у відносинах з ЄС, інакше – суспільство дуже швидко буде інфіковане євроскептицизмом. І саме тому Євросоюзу потрібно ще більш чітко разом з Україною продумати проміжні віхи інтеграції, бо очевидно, що ганятись за сонячним зайчиком перспективи членства, можна довго, а кожний натяк на європейську перспективу в черговій декларації сприймати як дипломатичну перемогу вийде не довго. Це ще раз, два вдасться провернути після якихось самітів, а далі почнуться питання. Тим більше сьогодні Україна опинилась у певній пастці. З одного боку, вона дійсно прагне європейської перспективи. З іншого – їй потрібна європейська єдність, зокрема у питанні збереження санкцій щодо Росії. А таке контроверсійне питання як надання європейської перспективи може місцями похитнути європейську єдність. Фактично нас примушують обирати, що нам більше на часі.

Крім того, гідність у діалозі з будь-яким партнером – як на Сході, так і на Заході – важлива дуже і я про це писала не раз, але треба вміти й реагувати на критику. Критика, яка інколи звучить від наших європейських партнерів (переважно непублічно) спрямована не для того, щоб погіршити, а для того, щоб покращити ситуацію. Можливо б, Петро Олексійович взагалі б тільки перед Ригою дізнався б про те, як насправді виконується План дії з лібералізації візового режиму, якби йому про це в дружній розмові в деталях не розказав лідер однієї європейської держави пару місяців тому. І коли ми публічно в хвіст та гриву чихвостимо Євросоюз, перекладаючи на нього вину у затягуванні процесу, і водночас знаємо, які розбори польотів влаштовував Президент і на Національній Раді реформ, і напередодні Риги з приводу безвізового режиму – претензії до ЄС звучать непереконливо. Бо якщо винен Євросоюз, то для чого влаштовувати розбір польотів нашим бюрократам, які це просто саботували? (хто ще, до речі, бажає дізнатись, що ще потрібно виконати по безвізовому діалогу, дивіться наступну інфографіку). Водночас, мені б хотілось і з боку ЄС почути, що вони думають з приводу звинувачень, що список вимог за останні півроку виріс ледве не втричі.

Ну і нарешті: давайте припинимо займатись фетишизацією кожного саміту. Тим більше, що наступний саміт Східного партнерства вже явно буде самітом імплементації. І на ньому треба буде щось серйозне все ж таки демонструвати, а не просто вимагати.

P.S. Мої міркування з приводу саміту “Східного партнерства”, написані в глуху ризьку ніч перед офіційним засіданням, читайте в статті “Саміт адаптації”, опублікованої у тижневику “Дзеркало тижня”.

Газета “День”Микола СірукСкоро виповниться рік після підписання угоди про асоціацію між Україною і ЄС, але влада досі ніби витає у повітрі, і замість того, щоб засукати рукава та імплементувати цей документ, чомусь постійно робить акцент на отриманні перспективи членства в ЄС та запровадженні безвізового режиму. Таке враження складається після вчорашніх виступів міністра закордонних справ України Павла Клімкіна та директора департаменту ЄС МЗС України Всеволода Ченцова на Міжнародній конференції під назвою «Україна-ЄС: рік після підписання Угоди про асоціацію», яка була організована Інститутом світової політики у партнерстві з вітчизняним Міністерством закордонних справ.

Якщо пан Ченцов говорив про необхідність надання Україні перспективи членства в ЄС та конкретної дати введення безвізового режиму… вже на Ризькому саміті, то пан Клімкін взагалі наголосив на тому, що в ЄС необхідно почати дискусії і дати чітку відповідь на те, яким він бачить себе в середньо і довгостроковій перспективі, а також яким бачить місце України в ЄС. Така дискусія, зазначив міністр, допоможе європейській інтеграції України. Разом з тим, Клімкін сказав, що 100-відсоткова реалізація реформ, які передбачено Угодою про асоціацією, приведе Україну до ЄС, вбудує нашу країну в європейську економіку. Він також повідомив, що Україна і ЄС перебувають у процесі знаходження механізмів, яким чином імплементувати європейську інтеграцію. І завершив свій виступ міністр, який прямо з конференції попрямував на саміт міністрів закордонних справ НАТО в Анталію, словами, що «для нас ЄС запорука нашої безпеки у сенсі реформування і розуміння майбутнього ЄС». Після виступу міністра деякі дипломати на умовах off the records зізнавались, що постійно чують від української влади абстрактні заяви щодо імплементації угоди про асоціацію.

Тим часом європейські посли і представники громадянського суспільства більше говорили про конкретні речі, які має робити наша країна для імплементації Угоди про асоціацію. Зокрема, голова Представництва Європейського Союзу в Україні Ян Томбінські, виступаючи українською мовою звернув увагу на те, що мета угоди поставити людину в центр усіх процесів, який полягає у верховенстві права, захисті прав людини, а не адміністрації чи держави. За його словами, споживач має отримувати якісні, конкурентоспроможні товари, що означає заклик до виробників модернізуватися, шукати інвестиції. «Якщо поставити споживача в центрі уваги, наголосив він, то закінчиться ситуація, коли на ринку домінує виробник, що зацікавлений у монополії, використання олігархічними с структурами впливу на державу».

Томбінські нагадав, що відповідальність за імплементацію Угоду несе уряд України. Разом з тим він додав, «ми зобов’язані зробити все, щоб Угода була успішною». За його словами, потрібно десять років, щоб дійти до реальної асоціації України з ЄС. Це процес, який треба пройти організовано, реформи складні, існує багато ризиків під час їх реалізації, сказав Томбінські, додавши, що уряд, парламент і президент повинні мати спільний погляд на процес асоціації.

Для досягнення успіху, вважає посол ЄС, потрібно три речі. По-перше, необхідна впевненість у діях уряду, який розуміє, що робить це для себе, а не для ЄС. По-друге, потрібен постійний діалог зі суспільством, оскільки процес євроінтеграції вимагає підтримку суспільства. По-третє, потрібна підтримка 28 країн ЄС, європейських інститутів, щоб наш досвід і фінансові можливості спрямовувались на підтримку реформ. Пан Томбінські запевнив, що ЄС буде надавати таку підтримку.

До речі, після виступу Клімкіна Томбінські зазначив, що не треба акцентувати на тому, яким буде ЄС через 15 років, бо це постійний процес і ЄС дуже динамічна структура, а треба сфокусувати увагу на Україні і зокрема на тому, що має зробити Україна. «Чому б прикордонній службі Україні не підключитись до Шенгенської системи? Чому існують проблеми з видачею паспортів? Чому згадується ситуація на Донбасі як перепона для безвізового режиму, якщо це не відповідає дійсності, і зауваження стосувались зовсім інших питань», — сказав посол ЄС.

Торкаючись питання виходу українських товарів на європейський ринок, Томбінські пояснив, що для цього українським виробникам потрібно організувати сертифікацію продукції за європейськими стандартами у себе в країні. За його словами, для цього потрібні лабораторії, які контролюватимуть якість української продукції і видаватимуть відповідні сертифікати.

До речі, Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії в Україні Саймон Сміт, який продемонстрував чудові знання української мови, зазначив, що Києву не потрібно постійно порушувати питання чи є Україна європейською державою чи країни, наполягаючи на отриманні перспективи членства в ЄС. Для цього варто прочитати 49 статтю Європейського договору, у якій говориться, що будь-яка європейська країна має право стати членом ЄС, якщо вона відповідає критеріям. За його словами, Україна може досягти успіху, акцентуючи увагу на трьох речах (coordination — координації, communication — комунікації, confidence — довіра)

По-перше, координація є важливою для уряду в усіх сферах для успішної імплементації угоди. По-друге, комунікація потрібна для того, щоб пояснити, що означає Угода про асоціацію та Поглиблену і всеохоплюючу зону вільної торгівлі (DCFTA). Рецептом успіху, зазначив він, є ваша конкурентоспроможність. По-третє, довіра, не треба задавати питання, чи європейська держава Україна, ми любимо вас, але ви маєте запитати себе, як ви гарантуватиме виконання угоди про асоціацію та DCFTA. Як партнер ЄС повинні довести іншим країнам, що Україна може бути успішною країною. І тоді уже у ЄС постане питання, як він може обійтися без України.

Народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції Ірина Геращенко в унісон з урядом також заявила про те, що від Ризького Україна очікує дати запровадження безвізового режиму. Однак виникає питання і до законодавчого органу України, що він зробив для цього. Тим більше, якщо, як зазначила у своєму виступ пані Геращенко, що вперше за 24 роки в Україні створена проєвропейська конституційна більшість. І здавалось, цей фактор мав би сприяти тому, щоб не виникало жодних питань з імплементації угоди, виконання Плану лібералізації візового режиму. Адже парламент затверджує уряд та й має багато інших важелів впливу на виконавчий орган влади.

Геращенко повідомила про те, що найближчим часом буде ухвалено постанову, згідно з якою щомісяця уряд буде звітувати про імплементацію угоди про асоціацію. Мабуть, це треба було зробити ще раніше, бо якраз немає повної ясності у суспільства, що робить українська влада у цьому плані. До речі, цю ініціативу підтримав посол Томбінські.

Говорячи про перспективу отримання безвізового режиму, Співголова Платформи громадянського суспільства Україна-ЄС, науковий директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва Олександр Сушко досить чітко зазначив: якщо до жовтня цього року не буде виконано умови Плану лібералізації візового режиму, то які виправдання будуть потрібні для того, щоб суспільство сприйняло це. А там десять речей, які потрібно зробити, зазначив пан Сушко, додавши, «уряд має бути більш відкритим, демонструвати, що зроблено, нам потрібно антикорупційне бюро не на папері, а функціональне».

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукБула кілька днів у Молдові. Що можу сказати? Головна історія успіху Східного партнерства загасла, не дочекавшись саміту у Ризі. Дуже сумно про це писати, але дійсно небезпечні та неприємні процеси відбуваються у цій сусідній республіці. А ще – досить повчальні для України.\
У Кишиневі реально запахло в повітрі Майданом. Про це в один голос говорили мої численні співрозмовники. Суспільство наелектризоване до меж. У позаминулу неділю була велика акція протесту в центрі міста під назвою “Поверніть нам країну”. Причина? Банальна для пострадянського простору – корупція. А саме – люди глибоко обурені інформацією про вкрадений мільярд доларів з бюджету країни.Факт викрадення мільярду доводить і спеціальний звіт, підготовлений на замовлення Нацбанку Молдови відомою у свій час і в Україні фірмою Kroll. За це фірмі заплатили 350 тисяч доларів. Мої молдовські друзі жартують: вкрали мільярд і ще заплатили 350 тисяч доларів, щоб всі про це дізнались.

Корупційна схема була запущена ще за влади комуністів, але найбільший куш був зірваний за часів коаліції “Альянс за європейську інтеграцію”. Багато хто каже, що одним із способів зняти напруження в країні була б посадка низки колишніх урядовців включно з колишнім прем”єром Філатом. Хоча, звісно, для цього мають бути докази. Бо, як заведено у наших країнах, все було зроблено красиво, елегантно і начебто законно. З залученням національного банку і офшорів. Але факт залишається фактом – люди, які клялись і божились на екранах телевізорів і зустрічах з європейцями у своїй відданості боротьбі з корупцією, тишком-нишком або організовували, або кришували найбільш публічно відому в цій республіці корупційну схему. Це, можливо, для України смішна сума – для Молдови це, на хвилиночку, 15% річного бюджету. Звісно, що завдяки таким промислам ідея європейської інтеграціі була не просто підірвана, вона була дискредитована, бо все це робилось під прапорами Євросоюзу, які ці панове повивішували у себе над офісами і розмахували на мітингах в свою підтримку. Це підтверджують і соцопитування – за членство в ЄС сьогодні виступає лише 30 з хвостиком відсотків молдован, у той час, як у Митному Союзі – понад 50. Картина “приїхали” у всій красі.

Звісно, цією ситуацією, як тільки можуть, користуються всі відомі і трохи замасковані політичні агенти Кремля і ФСБ в Молдові. Розправляються крила лідер соціалістів Додон та нова зірка молдовської політики Ренато Усатий, партію якого у минулому році в останній момент зняли з виборів, а сам він втік у Москву. Зараз Усатий повернувся до Кишинева.Вони, звичайно, активно включились у боротьбу проти корупціонерів.Тим більше, на носі – у середині червня – місцеві вибори.

Фактично, людей ставлять перед жорстким вибором: або проєвропейські корупціонери, або прокремлівські агенти. І найжахливіше те, що ненависть до перших сьогодні більша, ніж страх перед другими. Молдовські євроінтегратори вчасно не усвідомили: навіть безвізовий режим з Євросоюзом не здатний замилити очі людям, якщо люди бачать, що євроінтегратори далі продовжують обдирати країну, як липку.

І винні не тільки вони. Винен і Євросоюз, який накачував з Молдови історію успіху навіть тоді, коли її особливо і не було. І давав їй гроші інколи просто тому, що потрібно було задіяти в повній мірі принцип “більше за більше”. Досі Молдова є країною номер один за кількістю фінансової допомоги ЄС з розрахунку на душу населення. ЄС занадто поблажливо ставився до молдовських реформаторів, які готували його “завтраками” про реформи. Мовляв, ще трохи, ще півроку і все буде чікі-пікі. Так, завжди приємно після лідерів, які уособлюють совок і хамство, мати справу з політиками, які розмовляють англійською та випромінюють енергію щось робити. Але, як демонструє досвід Молдови, англомовні й прогресивні теж уміють красти. І ЄС, впевнена, врахує це в Україні. Бо ці люди крадуть не просто гроші, ці люди крадуть європейську мрію.