Архіви: Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукПісля того, що натворила і як себе та деякі частини України ізолювала від цивілізованого світу Росія, більш-менш зрозуміло, що про Європу від Лісабона до Владивостоку треба забути принаймні на якийсь досить тривалий час. Як, на жаль, і про Європу від Лісабона до Луганська. Бо ж справа, як ви самі розумієте, не в географії. І при всій повазі до Євросоюзу, дати йому право монополізувати назву “Європа” було б неправильно. І навіть шкідливо для нас, людей з європейськими амбіціями. Але ж якщо Європа вже не до Владивостоку, то до чого?\
Перше, що мені спало на думку – це Європа від Лісабона до Дніпропетровська. Звучить непогано, погодьтесь. Але одна річ заважала про це говорити ствердно – це діючий там олігарх – губернатор та його, м’яко кажучи, специфічні методи управління й специфічні інтереси.

Дніпропетровці праві – багато речей з Києва і Дніпропетровська виглядають інакше. Навіть візуально за кількістю людей у військовому у Дніпрі відчувається: війна не зайшла до Дніпропетровська, але Дніпропетровськ зайшов на війну. Востаннє, коли я була у Дніпрі (а це менше двох тижнів тому) буквально за лічені години звикла до того, що на питання “як ви поживаєте” (знаю, не дуже доречне під час війни) люди відповідають майже в унісон: “мы же прифронтовой город!!!”. І цим, власне, все сказано.

Дніпропетровськ змінився на краще за останні два роки, і це помітно. Навіть не віриться, що ще менше двох років тому ми з колегами з Інституту світової політики до останнього не могли домовитись з тодішньою місцевою владою про організацію нашого вуличного євроуніверситету – публічної акції, на якій розповідали про конкретні переваги Угоди про асоціацію з ЄС. Якби з нами не їхав посол ЄС Ян Томбінські – впевнена, так би і не змогли, бо питань і підозр до теми нашого заходу було дуже багато. Сьогодні ми спокійно організовуємо там публічні дискусії не лише на тему реформ, потрібних для інтеграції в ЄС, але й співпраці з НАТО. І місцева влада дуже активно намагається бути задіяною в цей процес. Хоча серед дніпропетровських політичних еліт нікуди не зникли ті риси, які у свій час досить точно підмітив у своїй книзі дослідник Поль Д’Аньєрі. А саме – ефективне використання популізму та політичних технологій, вміння маніпулювати групами з різною етнічною та культурною ідентичностями і схильність до ідеологічної мімікрії.

Ніхто не сумнівається: Коломойський дуже зробив дуже багато, щоб Дніпропетровськ залишився Україною. І на фоні військових дій у сусідніх “ДНР” та “ЛНР” для багатьох людей цього факту вже достатньо. Але рано чи пізно, впевнена, постане питання: дніпропетровцям достатньо, щоб Дніпропетровськ залишився пострадянською Україною з її пронизаною олігархічно-ієрархічною складовою, що, безумовно, Коломойський може гарантувати. Чи все ж таки вони б хотіли стати європейською Україною з верховенством права, розмежуванням бізнесу від влади й корупцією як вибором, а не вироком, за що, власне, багато дніпропетровців помирали на Майдані?

Очевидно, кожен регіон в Україні ще має пройти свій тест на європейську Україну. Для Дніпропетровська це буде тест на Коломойського. І мешканці цього регіону мають першими сказати, вони готові пройти цей тест, чи ні. І якщо так – то коли?

Cтаття аналітика ІСП Дарії Гайдай, підготовлена за результатами робочого візиту українських експертів до Грузії, спільної ініціативи Інституту світової політики та Кавказького Дому за підтримки Посольства Великої Британії в Україні.Главной задачей грузинского «десанта» реформаторов в украинской власти провозглашена борьба с коррупцией. Достигнут ли они в Украине того же впечатляющего результата, что и у себя на родине? Сегодня Грузия занимает 50-е место из 175 в Индексе восприятия коррупции международной организации Transparency International, а 77% грузин считают антикоррупционную деятельность власти эффективной. Для сравнения, Украина по итогам 2014 года оказалась 142-м месте. Команде Михаила Саакашвили, члены которой сейчас активно обустраиваются в Киеве, удалось добиться, казалось, невозможного: радикально перестроить отношения между госслужащим и гражданами на основе тотального неприятия любых проявлений коррупции.\
Приглашая грузинских реформаторов в правительство, правоохранительные органы, украинские руководители недвусмысленно дали понять, что намерены перенять грузинский опыт. Однако проблема в том, что мы хорошо знаем о результатах антикоррупционной политики Саакашвили, но плохо о том, что происходило за ее кулисами. При ближайшем рассмотрении оказывается, что украинская стратегия борьбы с коррупцией имеет мало общего с грузинской времен Саакашвили. При этом, речь никоим образом не идет о том, что грузинский опыт неприменим в Украине, скорее о том, что ситуация в каждой стране уникальна, поэтому инструменты, которые принесли результат в одной стране, не обязательно сработают в другой. Зная о существующих различиях, мы не только убережем себя от разочарований, но и сможем избежать повторения грузинских ошибок.

Как было у них и как у нас …

1. Создание специальных институций и вопрос независимости

В Грузии до сих пор не существует специального независимого органа по борьбе с коррупцией, как и отдельного органа для разработки антикоррупционной политики. Созданный в 2008 году Антикоррупционный совет) для координации и мониторинга антикоррупционной деятельности ни под одно из этих определений не подходит. Его структура, задачи и полномочия были определены в президентском указе, более того, президент единолично утверждал его членов. В 2013 году, когда вступили в силу конституционные поправки, призванные сбалансировать власть президента и правительства, право формирования состава Антикоррупционного совета и контроля над его деятельностью перешло от президента к правительству. Совет не имеет ни собственного штата, ни бюджета, а его члены могут быть отозваны правительством в любое время. Роль секретариата Антикоррупционного совета выполняет аналитический департамент Министерства юстиции Грузии, где работают всего 16 человек, а возглавляет Совет – министр юстиции.

По своим функциям грузинский Антикоррупционный совет является неким аналогом украинского Национального агентства по противодействию коррупции, создание которого предусмотрено в законе «О предотвращении коррупции» от 14 октября 2014 года, однако последний имеет более широкие полномочия. Так, Национальное агентство должно обеспечивать не только формирование и мониторинг государственной антикоррупционной политики, но и ее реализацию (например, оно будет заниматься проверкой деклараций чиновников). Специального органа для выявления и расследования коррупционных преступлений на высшем уровне, аналога украинского Антикоррупционного бюро, в Грузии нет. Расследованием подобных преступлений там занимаются органы прокуратуры.

По сути, команда Саакашвили при отсутствии мощной оппозиции в парламенте сосредоточила в своих руках все рычаги влияния на процесс. Даже представители гражданского общества – независимые эксперты, правозащитники – были исключены из процесса обсуждения и принятия решений. Однако именно такого сценария больше всего опасаются украинские эксперты, общественные активисты и часть народных депутатов, считая залогом эффективности деятельности Национального агентства по противодействию коррупции и Антикоррупционного бюро их независимость – финансовую и политическую.

Второй важный момент: борьба с коррупцией не может быть сферой деятельностьи только каких-то определенных органов. Отсутствие специальных органов не помешало успехам Грузии на антикоррупционном фронте, потому что к борьбе с коррупцией были привлечены все государственные органы. Каждый министр индивидуально отчитывался о борьбе с коррупцией в его министерстве. Грузинские чиновники не ждали на появление специально уполномоченного органа, который наведет порядок в зоне их ответственности, в то время, как их украинские коллеги, похоже, рассчитывают именно на это.

2. Антикоррупционная стратегия

В Грузии борьба с коррупцией имела хаотичный характер. Не считая коррупцию отдельной специфичной проблемой, грузинские власти долгое время не считали необходимым разрабатывать единую антикорупционную политику. Очистка органов государственной власти, полиции и судов от коррупции рассматривалась как часть и одновременно результат коренного реформирования этих органов через упрощение процедур и радикальное обновление их персонального состава. В то же время, Генеральная прокуратура Грузии возбудила десятки резонансных дел относительно отдельных коррупционеров.

Лишь под давлением общественности и международных организаций, грузинские власти в 2005 году сделали первые шаги в формулировании некого стратегического видения своей антикоррупционной деятельности. Документ должны были разработать представители власти и общественности, но совместной роботы не получилось – Антикоррупционную стратегию подготовили в Национальном совете по безопасности без публичных обсуждений. Лишь в 2010 грузинские общественные организации получили возможность ознакомиться с черновым вариантом новой Стратегии и внести свои предложения. Однако, как и предыдущий, этот документ не содержал положений по обеспечению участия общественности в реализации и оценке антикоррупционных реформ, как и основательного анализа причин и видов коррупции в приоритетных секторах. Поспешность, с которой действовала грузинская власть в сфере борьбы с коррупцией, неоднократно подвергалась критике со стороны грузинских экспертов, которые требовали сделать этот процесс более прозрачным и понятным для широкой общественности.

В Украине особых проблем с формулирование Антикоррупционной стратегии не было. Проголосовав за этот документ в октябре 2014 года, народные депутаты уверяли, что она качественно отличается от предыдущего варианта, в частности, в ней предусмотрены индикаторы успешности и механизмы контроля. Но Стратегия является общим политическим документом, а потому для ее успешной реализации необходим подробный план действий с четкими временными рамками. Согласно закону “О предотвращении коррупции”, Антикоррупционная стратегия реализуется путем выполнения государственной программы, которая разрабатывается Национальным агентством и утверждается Кабинетом Министров Украины. Поскольку коалиция намерена приступить к созданию Нацагентства лишь во втором квартале 2015 года, то программа появится в лучшем случае осенью. Напомним, в Грузии план действий разрабатывался и утверждался параллельно со Стратегией.

Разница между грузинской и украинской властью заключается в том, что первой не хватало институционального базиса, стратегического видения и коммуникации с общественностью, однако у нее было то, что принято называть «политической волей» – желание достигать видимых и быстрых результатов. Подобный авторитаризм помог добиться ощутимых результатов в относительно короткие сроки, однако расплатой стали акции протеста и в конце концов сокрушительный проигрыш на парламентских выборах. В свою очередь, украинские власти сосредоточили всю энергию на процессе создания и обсуждения эффективного механизма борьбы с коррупцией, вместо того, чтобы действовать. Подобное промедление и нерешительность может привести украинских политиков к такому же финалу, какой был у их грузинских коллег.

Разная социально-политическая реальность

Теперь рассмотрим причины расхождений во взглядах украинских и грузинских борцов с коррупцией. Украинские реформы проводятся при совершенно ином общественном и политическом климате, чем грузинские, – игнорировать эти различия просто невозможно. Борьба с коррупцией является одним из главных требований украинцев к новому руководству страны. На фоне резкого ухудшения экономической ситуации в стране население становится все более чувствительным к фактам коррупционных деяний, а отсутствие резонансных дел против бывших и действующих чиновников вызывает настоящее возмущение у населения. Опрос КМИС в декабре 2014 года показал уровень этого негодования: больше трети граждан Украины лучшим способом борьбы с коррупцией называют расстрел (как в Китае).

Однако следует подчеркнуть, что желание украинцев увидеть за решеткой высокопоставленных чиновников рискует превратить борьбу с коррупцией в популистскую кампанию власти для получения электоральных баллов. Преследование высокопоставленных коррупционеров не должно стать заменой радикального реформирования и обновления всего госаппарата. Важный урок, который дает нам грузинский опыт, заключается в том, что искоренение коррупции – это не просто наказание виновных, это устранение условий, способствующих коррупционной деятельности. Например, через введение электронных систем и минимизацию непосредственного контакта между гражданами и госчиновником.

Второе важное различие между Грузией и Украиной – уровень доверия к власти. Требования украинских экспертов и активистов обеспечить гарантии политической и финансовой независимости Антикоррупционного бюро, как и поддержка рядовыми украинцами назначения иностранцев на высшие должности, – результат недоверия и разочарования в своих политиках. Согласно данным социологов, почти половина граждан Украины (45,8%) поддерживает приглашение иностранных специалистов в украинское правительство. На сегодняшний день ни президент, ни премьер не имеет того уровня доверия общества, тем более в вопросах борьбы с коррупцией, который позволил бы ему сосредоточить в своих руках руководство над всем процессом, как это сделал в свое время Саакашвили. С этим тесно связано третье отличие между Грузией и Украиной – наличие у последней мощного гражданского общества. Украинская власть не может позволить себе игнорировать его предложения и ограничивать его участие в процессе, как это делалось в Грузии..

Таким образом, требование к власти демонстрировать большее стремление в борьбе с коррупцией трансформировалось в требование максимально отмежеваться от процесса и передать руководство независимым, честным профессионалам, которые будут избраны открыто, на конкурсной основе. То есть, если в Грузии эффективность достигалась за счет непосредственного участия высшего руководства страны, скорости принятия и имплементации решений, часто за счет пренебрежения законом и процедурой, в Украине под эффективной антикоррупционной политикой понимают совершенно противоположные вещи.

Одним из главных упреков в адрес Саакашвили является то, что победив низовую коррупцию, он сохранил элитарную. Этот момент требует разъяснений, поскольку является чрезвычайно чувствительным для Украины. Большинство обвинений в адрес должностных лиц времен Саакашвили касается недостаточного уровня прозрачности использования бюджетных средств, денег из резервных фондов и осуществления государственных закупок. Например, возьмем т.н. Дело Рике. В 2006 году Тбилисская мэрия продала участок в 43 350 кв. м. в старой части Тбилиси (Парк Рике) коммерческой структуре Akhali Rike LLC за 7 млн. долл. А через два года Akhali Rike продал эту землю Фонду по восстановлению и развитию Старого города, созданном мэрией, уже за 17 млн. долл. «Дело Рике» стало предметом уголовного расследования, как и еще несколько случаев непрозрачного использования средств во времена правления Саакашвили. Однако эти дела никоим образом не перечеркивают достижения Грузии в искоренении коррупции, наоборот их расследование и пристальное внимание общественности к ним свидетельствуют о формировании настоящей нетерпимости к коррупции. Грузинский опыт является лишним напоминанием, что борьба с коррупцией – это непрерывный процесс. Невозможно победить или искоренить коррупцию, возможно, только создать систему, при которой взять/дать взятку или совершить махинации с государственными средствами будет очень трудно, а наказание за подобные действия – неотвратимым.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукПервый раз в жизни говорить о том, что “Крым – это Украина” мне пришлось в лет тринадцать, в детском лагере “Артек”. Говорить пришлось девочкам из Тюмени и Владимира. Помню, что для них это было страшное открытие. Помню, что я говорила это с большой гордостью, а они слушали это с большой завистью. Впрочем, может мне так показалось. Может, никакой зависти и не было. Но фразы что-то вроде “вот вам здорово повезло” были точно.\
В принципе, с поездками в “Артек” связаны мои самые яркие воспоминания о Крыме. Там я впервые заговорила хоть и на очень корявом, но русском. Завела кучу друзей с России, Грузии и Таджикистана. Узнала, что Севастополь – “город русской славы”, хотя долго не могла понять, на каком именно основании. Впервые услышала Цоя и его “перемен требуют наши сердца” мы по вечерам пели под гитару вместе с вожатой из Барнаула, которая другой музыки просто не воспринимала.

Во взрослой жизни в Крым были только коммандировки. Хотя нет – один раз сразу после Оранжевой революции была в Симферополе и Ялте с миссией. Миссия называлась автопробег дружбы, во время которого мы с коллегами и просто единомышленниками объездили весь Юг и Восток Украины, чтобы рассказать, что Ющенко – не фашист, русском языку ничего не грозит и бояться победы Оранжевой революции не стоит. Помню наше уличное мероприятие возле памятника Ленина в Ялте, где кроме глубоко экзальтированных бабушек, обзывавших нас самыми разными словами с обязательным эпитетом “американский”, познакомились и разговорились еще и с парочкой местных врачей, которые как раз поддерживали Ющенко.

Несмотря на такие эпизодичные воспоминания о Крыме, я до сих пор не могу смириться с тем, что произошло год назад. Более того, сегодня, как бы не парадоксально это звучало, боль утраты чувствуется сильнее. Наверное, потому что осознаннее. Наверное, потому что очевиднее: нет НЕТ НИ ОДНОГО весомого аргумента, который мог бы оправдать аннексию Крыма. Украина – далеко не идеальная страна. Можно по-разному оценивать ее региональную политику. Можно по-разному относиться к ее языковой политике. Можно ругать до умопомрачения события на Майдане и хоть тысячу раз называть их госпереворотом. Но Украина не сделала ничего такого, чтобы часть ее территории была самым циничным и наглым образом аннексирована другим государством. Вопреки всем писаным и неписаным нормам.

Если кто-то в Кремле надеется, что боль утраты притупится и все будет так, как прежде – поездки по внутренним паспортам, задушевные посиделки на египетских пляжах или полные залы для российских звезд – нет, именно так уже не будет. И это чувствуют многие. Русские любят рассказывать, как Запад их унизил, начав расширение НАТО на Восток, хотя даже военную инфраструктуру на границах с РФ не разместил. Но что такое расширение НАТО на Восток к российским границам по сравнению с тем, как российские границы расширяются за счет твоей страны?

Ведь Путин в Крыму не просто нарушил все мыслимые границы. Он заставил мою иногда даже слишком миролюбивую и слишком толерантную страну идти на войну. Бросать свою хату, которая вечно была скраю, и браться за оружие. Чтобы не лишиться еще и Донбасса. И это привело к большой беде, замоченной в большой крови. Он в Крыму купил проездной на Донбасс. Купил его у очарованного путешествием во времени российского народа.

И в принципе нет ничего странного в том, что, как говорят более внимательные к вербальному творчеству Путина люди, что он уже раз пять за год менял аргументацию “возвращения” Крыма. Начал со спасения русскоязычных от фашистов и бандеровцев – закончил сакральным местом в Херсонесе, где крестили киевского князя Владимира. Очевидно, сам понимает,что первоачальная аргументация выглядит слабовато – нужно обязательное подкрепление в виде духовных скреп. Потому что с духовными скрепами не поспоришь. На то они и духовные. Хоть и достигаются совсем не духовнымы способами.

А ведь тоже интересно. Многие считали Путина вполне разумным и очень прагматичным человеком. Человеком, который любит поставить всех на место, но международное право вроде бы как уважает. Путин лично был главным элементом “мягкой силы” для многих политиков во многих соседних и не очень странах. Подкупал решимостью и готовностью порвать глотку за каждого, кто осмелился унизить Россию. Некоторые постсоветские премьеры покупали часы, как у Путина, некоторые готовились к рокировке, как Путин сделал в России, когда временно посадил на трон Медведева.

И вот этот страшно уважаемый человек Путин, достойный поклонения у других региональных лидеров, вдруг превратился из божества в посмешище. В матерное слово, ставшее для очень воспитанных людей почти литературным. Спокойно трансформировался в ПТН ПНХ – шесть букв на автомобильных номерах. В других постсоветских странах, когда я рассказывала об известном хите харьковских ультрас, не все и не сразу могли поверить, что кто-то осмелился ТАК назвать великого и могучего Путина. Даже видео не убеждало: многие говорили, что это фейк. Ну что поделаешь, у одних любовь к России измеряется любовью к Достоевскому или Рахманинову, у других – к Путину. Это у нас украинцев власть начинает мешать любить Украину после 100 дней после ее избрания.

Только вдуматься, чем обернулся Путину Крым: сотни тысяч – если не миллионы – людей искренне желают ему смерти. И даже не политической. Более того, сотни тысяч, если не миллионы, желают еще вчера братской стране если нищеты, то экономического коллапса. А почему? Потому что думают, что опасная Россия – это не только бедная Россия. Опасная Россия – это и богатая Россия. И желают России если не распада, так полного хаоса. Потому что думают, что это единственный способ заставить ее наконец-то заняться собой, а не другими.

Уже сегодня украинцы и еще много людей из бывшего совка предпочитают не говорить на русском, выезжая за границу. Не раз приходилось наблюдать в европейских странах, как молодые люди из даже лояльных к России Армении и Беларуси с легкостью переходят на английский, чтобы их не приняли за русских. Или же сразу уточняют: “Мы не из России”. Русский мир после Крыма затрещал по швам. Его конвульсии еще заметны и сильны в резервуарах совка. Там, где Путин по-прежнему божество, а не посмешище. Но уже сегодня многим украинцам легче найти общий язык с любым европейцем, чем с каждым вторым бывшим “братом”. Да, есть такой парадокс: разговаривать и понимать русский, но разговаривать и не понимать русских. Очевидно, историческая генетическая память имеет свойство работать не только в отношении всего русского в нашем прошлом, но и всего европейского.

…Некоторые биографы Путина говорят, что он еще никогда не проигрывал. Даже когда казалось, что проиграл, он умудрялся быстро взять реванш. Но он никогда еще и не действовал настолько нагло и цинично, как сегодня в Украине. И я, как и год назад, верю, что Крым для Путина рано или поздно станет его КРЫМаторием.

Стаття заступниці директора ІСП Катерини Зарембо на “Європейській правді”Те, що від урядовців Євросоюзу прозвучала теза про створення європейської армії, є до певної міри логічним і передбачуваним.Своє мляве реагування на мілітарні кризи в ЄС досі звикли пояснювати браком спроможності. А отже, давно усвідомлювали необхідність цю спроможність збільшити.
Будь-яка криза в Європі була імпульсом для розбудови Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП) Європейського союзу –
інструменту, що покликаний дати відповідь безпековим викликам, пов’язаним із застосуванням сили.
Нагадаємо, Спільна зовнішня та безпекова політика власне й була започаткована Маастрихтським договором ЄС як відповідь на розпад Югославії та жорстокі конфлікти між її республіками.
Далі був наступний крок – спільна політика безпеки та оборони (СПБО), що постала внаслідок кризи у Косові. Згодом було створено Стратегію безпеки ЄС – до цього, поміж іншого, призвели розбіжності у поглядах держав-членів та тертя між США та Європою щодо залучення європейських армій до війни в Іраку у складі НАТО.
Відповідно, російсько-українська війна також стала поштовхом для пошуку нових рішень.
Ідея щодо зменшення залежності від НАТО та від США (як рушійної сили альянсу), висловлена президентом Європейської ради Дональдом Туском, є не новою.
Фактично, кожен з кроків, спрямованих на розбудову оборонної політики ЄС, мав на меті зменшити залежність держав-членів ЄС від НАТО та США у питаннях безпеки та оборони.
Теза про “європейську армію” також не є революційною: 2012 року вона прозвучала від ініціативної групи “Майбутнє Європи”, до якої входили міністри закордонних справ 11 держав-членів ЄС – Австрії, Бельгії, Данії, Франції, Італії, Німеччини, Люксембургу, Нідерландів, Польщі, Португалії та Іспанії.
Утім, попри наміри, розбудувати власну військову спроможність ЄС не вдається.
На це є ціла низка причин, ключові з яких окреслимо нижче.
Не секрет, що розвиток безпекової та оборонної політики Європейського союзу найменше залежить від комунітарних інституцій, а найбільше – від політичної волі у столицях “Великої трійки” – Великої Британії, Німеччини та Франції.
Хоча ідея європейської армії може знайти підтримку у Парижі, якому притаманна великодержавна стратегічна культура, та у Берліні, вона має надзвичайно малі шанси на підтримку Лондона.
Причина – властивий Британії євроскептицизм та “особливі відносини” з США.
Британська газета “The Guardian” вже процитувала речника британського уряду, який підтвердив: “Наша позиція залишається абсолютно чіткою: оборона є національною, а не євросоюзівською відповідальністю. Жодної перспективи ані для зміни цієї позиції, ані для європейської армії немає”.
Нагадаємо, що у рамках Cпільної політики безпеки та оборони ЄС передбачені так звані бойові групи (БГ) швидкого реагування, чисельністю 1500 бійців, у будь-який момент готові для оперативного відрядження.
Той факт, що бойові групи, які існують з 2007 року, жодного (!) разу не були задіяні, говорить сам за себе.
За всю історію існування СЗБП не було жодного разу, коли б держави-члени мали єдину позицію щодо військового втручання.
Поява кожної потенційної інтервенції на порядку денному ЄС тільки підкреслювала розбіжності у підходах країн.
Ілюстраціями цьому слугують останні операції ЄС у Лівії 2011 року та у Малі 2013 року. У 2011 році Франція та Велика Британія, не покладаючись на СЗБП, виступили у тандемі, керуючи військовою кампанією проти Муаммара Каддафі, коли той за допомогою збройних сил придушив народне повстання у Лівії.
Велика Британія та Франція, знову ж таки, опікувалися військовою операцією у Малі у 2013 році, куди Париж, зокрема, відправив 4 000 військовослужбовців. Інші держави ЄС обмежилися тим, що заявили про власну готовність сприяти підготовці національних збройних сил Малі та інших африканських країн.
Експерти з питань СПБО піддали критиці поведінку лідерів ЄС під час кризи у Малі, коли європейські урядовці не відрядили туди бойові групи, створені саме для таких операцій.
При цьому навіть сукупних потужностей Великої Британії та Франції недостатньо, щоб забезпечити безпеку у Європі. Так, тодішній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен у 2013 році прокоментував, що без допомоги США операції у Малі та Лівії не могли б бути успішними. Під час Мюнхенської конференції безпеки він зауважив, що США були змушені надати європейцям принаймні дві спроможності: засоби розвідки та повітряні танкери для заправки літаків, та заохотив ЄС інвестувати у власні оборонні технології.
Інвестиції та матеріальне забезпечення є ще одним слабким місцем оборонної політики ЄС.
Розбудова власної військової спроможності була б для ЄС дуже коштовною ініціативою, і навіть тоді вона навряд чи могла б дорівнятися спроможностями до НАТО. Більшість європейських держав-членів НАТО і так не підтримують витрати на оборону на рівні 2% ВВП, як того вимагає Альянс.
Навіть зараз, із відкритим збройним конфліктом на своєму кордоні, ЄС не збільшує витрати на оборону: за даними консультаційної агенції з питань оборони IHS Jane, Німеччина у 2015 році скоротила оборонний бюджет до 1,09% ВВП, а Франція лишила на рівні попереднього року у номінальному вираженні.
Також відкритим залишається питання щодо того, як довести необхідність європейської армії виборцям. Опитування європейської думки “Євробарометр”, проведене у листопаді 2014 року, коли російсько-український конфлікт тривав вже дев’ять місяців, підтверджує, що військові конфлікти не входять у коло європейських страхів.
Тероризм був найменш згадуваним приводом для занепокоєння з тринадцяти можливих, а закордонні конфлікти взагалі не були включені у список можливих відповідей.
Навіть якщо за якихось фантастичних умов європейська армія таки була б створена, розраховувати на неї як на інструмент допомоги Україні було б принаймні наївно: європейська нерішучість та тиск з боку Москви грають не на користь Києва.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукОстаннім часом доводиться працювати генератором позитивних новин з України. Рідко яке спілкування з закордонними співрозмовниками – особливо тими, хто вболіває за Україну – обходиться без питання, яке плавно переходить у прохання – “дайте нам якусь хорошу новину”.\
І одним з найважчих текстів, які мені доводилось писати останнім часом, був коментар про те, де шукати оптимізм в Україні на замовлення одного з найбільших аналітичних центрів світу. Ще місяців дев”ять-десять тому – писалось би на одному диханні. Сплеск патріотизму, сплеск самоорганізації та волонтерства, і небачений рівень терпіння, коли 52% українців були готові тісно затиснути пояси, аби відчути реальні зміни на краще згодом. Коли всі були зачаровані народженням української політичної нації і, фактично, новим народженням України – причому, вже не внаслідок розпаду Союзу, а внаслідок свідомого вибору людей, які тут мешкають. І які з громадян України за рік перетворились на українських громадян.

Запит на позитив з України є головним запитом тих, хто хоче, щоб Україна асоціювалась з дещо іншими речами у світі, ніж революція, корупція чи війна.

Але що ми маємо на “експорт” сьогодні? Найбільш системні і послідовні дії спостерігаються поки що якраз на одному напрямі – збереженні різного роду корупційних схем. Відповідно, рівень сприйняття корупції після Революцї гідності фактично залишився незмінним.

Реформи-невидимки, які начебто є, але ніхто їх не може ні побачити, ні помацати. І взагалі саме поняття “реформи” має всі шанси бути дискредитованим так само, як поняття “демократія” було дискредитоване за Єльцина в Росії, “модернізація” за Мєдвєдєва чи “перезавантаження” за президента Обами в США. Ми реально напрошуємось на те, що в першу чергу доведеться реформувати самі реформи. Вже знаю випадки, коли в назвах якихось заходів чи документів наші західні партнери намагаються креативити, щоб не вживати чи замінити слово реформи на щось інше й таким чином не “знецінити” вартість тієї чи іншої події.

Але ж, мабуть, і дванадцятилітній дитині вже зрозуміло – чим менше буде війни, тим більше питатимуть про реформи. І кожен політик, дипломат чи експерт має бути готовий на питання про Антикорупційне бюро чи реформу Генпрокуратури говорити саме про Антикорупційне бюро чи реформу прокуратури. А не про те, яку зброю Україні треба надати (бо кожен тепер військовий експерт) і чого насправді хоче Путін (бо кожен тепер геополітик). Хоча, як влучно кажуть мої знайомі підприємці, “не Путін бере хабарі”.

І можу побитись об заклад, що навіть якщо не буде війни і Путіна, з”явиться нова прекрасна відмазка. Наприклад, ми не можемо швидко проводити реформи, бо швидкі реформи зазвичай проводились в майже диктаторських умовах. А у нас, пардон, демократія, тому швидко нічого не буде. Ви ж на Заході самі хотіли демократії, чи не так?

За моїми абсолютно суб”єктивними спостереженнями Захід насправді сьогодні цікавлять в Україні за великим рахунком дві речі. Абсолютно взаємопов”язані між собою:

– Наскільки українське супільство саме по собі – без МВФ, Штатів і Євросоюзу – готове вимагати реформ і тиснути заради них на владу? На Заході цілком зрозуміло хотіли б, щоб найбільші прихильники реформ в Україні перебували в самій Україні, а не на Заході. Тобто, щоб реформи відбувались не під тиском МВФ, а під тиском громади. Інше питання, що бачення реформ на Заході та в Україні, м”яко кажучи, не завжди збігається. Більш ніж красномовне опитування з цього приводу засвідчило, що навіть в самому українському суспільстві реформи бачаться по-різному. Неозброєним оком видно, що для однієї частини суспільства все ще в силі підхід “реформи можуть бути тільки популярними”, для іншої – “реформи мають стосуватись тільки чиновників і депутатів” etc. Тому й потрібно реформувати реформи, починаючи з потужної пояснювальної кампанії, що мається під ними на увазі і що входить в образно кажучи “стартовий пакет”. Поки нема реальних реформ, треба принаймні створити реальний попит на них.

-Наскільки у людей вистачить терпіння і наскільки можливий третій Майдан? Справжній хіт сезону. Без цього питання не обходиться жодної зустрічі. Третій Майдан є своєрідним тестом на те, наскільки українці здатні долати марафони, а не лише бігати стометрівки. Системно працювати, а не лише організовувати революції. І наскільки вони усвідомили, що системні зміни на Майдані не відбуваються. Майдан тільки виступає у ролі трампліна. І як і з будь-якого трампліна з нього можуть стрибати не обов”язково найпрофесійніші, але й, наприклад, найбезумніші. І з трамліну Революції гідності у владні води стрибнули не тільки перші, але й другі.

Питання про Майдан-3 важливе ще й тому, що ми не тільки самі повірили після Революцї гідності, що тепер все має бути інакше. Але ми примусили в це повірити і весь цивілізований світ. Ми фактично дали зрозуміти, що Майдан-1 був генеральною репетицією, а Майдан-2 – це вже по-справжньому. Це вже дуже серйозно. Бо ціна значно вища. Бо суспільство значно зріліше. Бо політики значно вразливіші. Репетиція закінчилась. Тепер ми готові до того, що нам або аплодуватимуть, або нас засвищуть.

Але коли запитують про Майдан-3, то вже свідомо чи несвідомо передбачають, що, можливо, ми вирішили провести ще одну генеральну репетицію. Ми вже потрохи почали перепрограмовуватись на те, що за Україну треба жити, а не вмирати. Але ми ще не почали серйозно програмувати себе до того, що за Україну треба жити тепер, а не коли Путін забереться, Порошенко змінить начальника Генштабу, а в парламенті не буде кнопкодавів. Ми так любимо готуватись жити. І так любимо страждати в реальному часі.

Так співпало, що у день оцінки роботи 100 днів уряду, нарешті одна з компаній мобільного зв”язку вивела на ринок тарив на послугу 3G для масового сегменту. Символічно співпало, бо 3G – це не досягення. На фоні того, що в колишній радянській республіці Естонії в наступному році вже в тестовому режимі запустять 5G, а в сусідній Молдові і дружній Грузії – давно 4G. Так само як не успіх бути останньою країною в Європі, в якій почали видавати біометричні паспорти. І досі бути країною в Європі, де найдорожчі автомобілі. І бути однією з двох країн Європи, де рівень життя сьогодні гірший, ніж був на момент розпаду Союзу. Деякі економісти пишуть, що вже втричі нижчий.

Але ми просто не маємо права зробити так, щоб нашим головним експортним продуктом стала зневіра. Не маємо права, щоб проект революція виявився деградаційним, а не модернізаційним проектом. Бо третя генеральна репетиція – це вже смішно.

Сьогодні і Україна, і ті, хто підтримав Україну мають одну спільну рису – всі зацікавлені в тому, щоб в України вийшло хоча б щось. Але Захід все одно сприймає питання України як репутаційне, а не екзистенційне, чим воно є для нас. І я знаю тільки одну країну на Заході, яка готова нас підтримувати на довгу перспективу, незважаючи навіть на імітацію, а не імплементацію реформ. Ну, може одну з половиною. Але вона не робить погоди в прийнятті ключових рішень. Можливо, це й на краще.

Вибачте цей текст доступний тільки в “Англійська”.

Вибачте цей текст доступний тільки в “Англійська”.

Альона Гетьманчук, директор ІСПдля Центра Карнегі\
Публікація доступна лише англійською мовою.

Стаття Катерини Зарембо, заступника директора ІСПДуже часто ми запитуємо себе: чому за 23 роки незалежності Україна так і не змогла стати демократією та ринковою економікою європейського зразка? Чому досі не подолана корупція? Скільки можна тупцювати на місці і, головне, – чому ми це робимо? Для того, щоб отримати відповіді на ці питання, варто розглянути ті трансформаційні виміри, через які належить пройти Україні.По-перше, починати, як виявляється, потрібно зовсім не з демократії. Ще у 2001 році Тарас Кузьо звернув увагу на те, що держави пост-радянського простору має аж ніяк не два (демократія та ринкова економіка), а чотири виміри трансформації: держава (тобто державні інститути), нація, ринкова економіка та демократія. Причому ці процеси за своєю природою є ієрархічними та послідовними, а не одночасними. Становлення державних інститутів та нації передують становленню ринкової економіки, а вже тоді демократії. Дослідники вже давно дійшли висновку, що вливання донорських фінансів у розбудову демократії тоді, коли державні інститути відсутні або слабкі, – це марнування ресурсів.
Дійсно, в Україні державні інститути є слабкими, а нація – неконсолідованою. Рейтинг «Worldwide Governance Indicators», який опрацьовував дані по Україні з 1996 року, засвідчує, що за весь час незалежності різні показники урядування в Україні лишилися незмінними або навіть погіршилися.
Що стосується нації, то тут важливо врахувати дві обставини. По-перше, на момент набуття державою незалежності Україна не була моноетнічною нацією і, відповідно, про національну державу із титулярною нацією (nation state), як це відбувалося у країнах Західної Європи, мови йти не могло. По-друге, навіть ті, хто формально відносив себе до етнічних українців, не обов’язково асоціював себе з українською нацією. Так, за даними опитування Центру Разумкова, у 2005 році тільки 30,7% українців в першу чергу уявляли себе мешканцями України (38,2% ідентифікували себе із своїм містом чи селом). У 2012 році цей показник виріс до 49% (ідентифікація із населеним пунктом, відповідно, – 27%). І тільки у 2014 році самоідентифікація себе з Україною сягнула рекордної висоти – 73,2% (ідентифікація із населеним пунктом, відповідно, – 12,3%). Причиною цьому, поза сумнівом, є російсько-українська війна 2014-2015 років, яка вимагала від українського населення негайного та безумовного самовизначення.
При цьому саме традиційно низький рівень самоідентифікації на Сході України і уможливив створення «ДНР» та «ЛНР». За спостереженням Івана Лисяка-Рудницького, «якщо людина не хоче виконувати обов’язків, пов’язаних із приналежністю до нації, – якщо вона саботує закони, якщо вона не почуває себе співвідповідальною за долю колективу, якщо вона дотримується філософії «моя хата скраю», – тоді вона ділом засвідчує, що – ані не дорожить своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загибель».
Здається, що темпи консолідації нації поки що випереджають темпи державобудування в Україні. Скільки часу знадобиться Україні, щоб завершити ці процеси? Європейський досвід державотворення засвідчив, що це довгий та травматичний процес, який розтягується на декілька століть та пов’язаний із значним кровопролиттям. Кузьо вважає, що тоді як на створення інститутів потрібно кілька десятиліть, для консолідації нації потрібне не одне покоління.
В українському випадку, однак, ситуація ще складніша, оскільки Україна є постколоніальною державою.
Україна – колишня колонія?
Теза про постколоніальний характер української держави прозвучала ще у 1993 році від Оксани Грабович на другому з’їзді Міжнародної асоціації українознавців. Глибше цю тему розвинули у своїх працях Микола Рябчук та Оксана Забужко. Утім, здається, Україна ще досі не усвідомила ані своєї постколоніальної природи, ані наслідків цього явища.
Якщо у когось є сумніви щодо правомірності застування терміну «постколоніальний» до українського випадку (у якому метрополією виступала спочатку Російська імперія, а згодом Радянська Росія), спробуємо їх розвіяти. Як зазначає Мирослав Шкандрій, «термін «колоніалізм» вживають здебільшого на позначення вторгнення і розселення представників однієї нації в іншій, із запровадженням у ній свого урядування, правової системі та інституцій. А «імперіалізмом» називають ширший спектр нерівноправних (експлуататорських) взаємин – політичних, економічних, культурних – які, однак, не пов’язані з масовим переселенням цивільного населення… Домінування Росії на Україною здійснювалось як за імперіальною моделлю (…), так і за моделлю колоніальною (…)».
Окрім того, на противагу колоніалізму на неєвропейських континентах, сучасна наука виділяє також колоніалізм «білих проти білих», який стосується передусім центральноєвропейського регіону. Американська дослідниця литовського походження Ева Томпсон виділяє наступні риси центральноєвропейського колоніалізму: він відбирав економічну свободу, стримував розвиток суспільства, ставав причиною появи патологічних явищ у суспільстві й культурі, змінював ментальні мапи світу та нівелював престиж на міжнародній арені.
В українському випадку риси центральноєвропейського колоніалізму та його наслідки виявилися особливо гостро. До цього спричинилися, по-перше, тривалість перебування під іноземним впливом, а по-друге, перебування під впливом не тільки імперії, але й тоталітарної держави. З усіх держав Центральної та Східної Європи Україна перебувала у найменш вигідному становищі.
Які наслідки ця ситуація має для українських державних інститутів та нації?
Канадський науковець Калеві Холсті (Kalevi Holsti) зауважив, що найважливішим спадком колоніальної доби для колишніх колоній є політичні інститути, абсолютно не створені для функціонування в умовах демократичного режиму.
На відміну від деяких пост-колоніальних держав Африки та Азії, пост-радянські країни, і Україна зокрема, успадкували досить розгалужену інституційну інфраструктуру. Проте ця інфраструктура виявилася неповноцінною як у політичному, так і у кадровому вимірі. Розпад СРСР залишив республіканські державні інститути без контрольно-координаційного центру, відповідального за вироблення та контроль виконання політичних рішень. За влучним висловом гарвардського професора Тімоті Колтона, інститути, залишені республікам у спадок від Радянського Союзу, нагадували “сиріт, кинутих напризволяще у пошуках місії”.
Та еліта, яка опинилася на чолі новоутвореної української держави, не була національно та реформаційно орієнтованою. За визначенням Інституту світової політики, який провів масштабне дослідження щодо пострадянськості як феномену політичного та суспільного життя, “відсутність реальної української державності впродовж сімдесяти років існування УРСР призвела на початку дев’яностих до того, що не було національно орієнтованої еліти, яка б чітко усвідомлювала цілі та завдання, що стояли перед Україною, та мала б вичерпне уявлення, як вирішувати існуючі проблеми і проводити реформи”. У свою чергу, пострадянські українські бюрократи успадкували “менталітет залежності”, який виявлявся у браку ініціативи та пасивності. А пострадянськість, як відомо, працює на самовідтворення.
Слабкість українських державних інститутів, непрозорі правила гри та споживацьке ставлення політиків до влади призвели до того, що у прийнятті рішень політики керуються власними або кон’юнктурними інтересами, а не національними інтересами держави. Як наслідок – симптоматична недовіра громадян до владних інституцій.
За часів попереднього владного режиму Україна посідала останні місця серед європейських країн за показниками довіри до інститутів влади. Нинішня влада має певний кредит довіри серед населення, проте виправдати його буде непросто. За даними Центру Разумкова, у вересні 2014 року 46,2% українців вважали, що нова українська влада не в змозі забезпечити суверенітет, незалежність і територіальну цілісність країни.
Така тенденція, імовірно, є не просто сьогоденним феноменом, а іще одним виявом постколоніальності української держави. Ярослав Грицак спостеріг, що в Україні суспільство є традиційно сильнішим від держави (що в умовах колоніального ладу було, власне, необхідною передумовою для самозбереження української нації). Надя Дюк у своїй книзі про молодіжні рухи в Україні, Росії та Азербайджані висловлює гіпотезу про те, що відсутність української державності протягом трьох з половиною століть спричинилася до зменшення важливості інституцій у національній свідомості.
Так чи інакше, дихотомія між суспільством та владними інституціями у новітній українській історії очевидна: громадянське суспільство здійснило аж три революції за останні п’ятнадцять років (Революції на граніті 1990 року, Помаранчеву революцію 2004 року та Революцію гідності 2013-2014 років), проте до сьогодні є неспроможним докорінно змінити систему. У результаті в Україні спостерігається парадоксальне поєднання сильного громадянського суспільства і слабкої влади.
Це, зокрема, знаходить відображення і у міжнародних рейтингах: за даними Legatum Prosperity Index 2014, який оцінює 142 країни світу, найкращий показник в України – соціальний капітал (40-ва сходинка), найгірший – урядування (121-ша).
Разом з тим, складні відносини з державними інститутами – не єдиний наслідок колонізаційних умов, у яких формувалася українська нація.
Вплив держави-колонізатора на національну ідентичність колонізованого народу є також глибоким та має тривалі наслідки.
Одним з ключових виявів «постколоніального синдрому» (автор терміну Микола Рябчук), окрім вже зазначеного неусвідомлення своєї приналежності до будь-якої нації, є негативний автостереотип (self-image), тобто відчуття меншовартісності та неповноцінності.
Як і у випадку з постколоніальними інститутами, негативний автостереотип має «колосальну історичну та психологічну інерцію». Дослідження пострадянськості, яке Інститут світової політики провів у 2012 році, засвідчило: у свідомості пострадянського українця і досі залишаються потужні установки, які визначають його поведінку. Варто відзначити, що такі установки притаманні не усім українцям, а лише ментальному типу «гомо совєтікус», проте цей прошарок становить вагому частину українського суспільства (у 2012 році «радянською людиною» вважав себе кожний 10-ий українець).
До таких рис належать лукавість, конформізм та пасивність, запізніле прийняття інновацій та страх реформ, нетолерантність, соціальне відчуження (недовіра до інших людей та відстороненість від свого повсякденного оточення), знецінення талантів, знань, успіху, зневіра у власних силах. За спостереженням Оксани Грабович, така соціально-психологічна модель «істотно ускладнює процес переходу до нових, демократичних форм урядування».
Здається, українці потрохи одужують від «синдрому пострадянськості». Свідченням цього є досвід Євромайдану, який довів, що українці спроможні на стихійну горизонтальну взаємопоміч. Важливо, щоб ця здатність транспонувалася і в умови мирного часу, поза контекстом боротьби зі спільним ворогом.
Принагідно зауважимо, що для держави-колонізатора є типовим не тільки створювати негативний автостереотип у самій колонії, але й проектувати цей стереотип у зовнішній світ. Як зазначає Ева Томпсон, Центральній Європі бракувало «наративної традиції». Дослідниця підкреслює: «Колонізовані країни не беруть участі у творенні власного образу, бо їхня нарація не доходить до світу.
А нарація геґемона наголошує, що й не дивно, на слабкості, пасивності, бракові творчих сил і здобутків, нездатності до самовизначення колонізованих націй. Їх представляють нездатними до самоокреслення, відтак їх треба описувати ззовні».
Найгірше ж те, що, якщо викривлення знання підтримується впродовж деяких поколінь, «знання про конкретний географічний простір деформуються, і їх годі скориґувати в одній книжці чи лекції».
Важливо усвідомлювати, наскільки нерівними є сили у боротьбі з російською пропагандою: на Заході несприятливе для України інфотло, яке формувалося десятиліттями. Для протидії цьому тлу необхідна витончена та продумана інформаційна політика на державному рівні
Питання виживання: зараз або ніколи.
Вищезазначені характеристики української держави – слабкі державні інститути та неконсолідована нація як прояв її «постколоніального синдрому» – складаються у пазл під назвою «слабка держава».
Слабка держава (weak state), у даному випадку, є не влучним епітетом чи констатацією дійсності, а науковим концептом.
Сучасні слабкі держави постали у ХХ столітті внаслідок змін у світовому порядку: тоді як у 1950 році у світі налічувалося 69 держав, у 1990-их роках їх було вже 191. Більшість з них не були готові до раптової незалежності, і радянські республіки не були виключенням. Роберт Джексон назвав явище, при якому незалежність держав підтримується швидше через норми міжнародного права, а не зусилля державного керівництва, «негативним суверенітетом», на противагу «позитивному суверенітету» модерних європейських держав.
Типовими властивостями слабкої держави є корупція, занепад інфраструктури, високий рівень злочинності, неспроможність контролювати власні кордони. У таких країнах на 30-40% вищий ризик громадянської війни і низький рівень довіри до влади. Усі ці характеристики відповідають українському випадку.
Особливістю безпекової ситуації слабких держав є те, що внутрішні загрози загалом переважають над зовнішніми. Для України це також правомірно. Навіть зараз. Саме тому громадянське суспільство б’є на сполох: якщо негайно не почати впроваджувати реформи, навіть за відсутності російської агресії Україна може дуже швидко перейти на наступну ступінь слабкості держави – державу, що не відбулася (failed state). Зараз загроза цього є як ніколи високою.
Хоча у світі багато слабких держав, у кожної з них свій шлях «зміцнення». Навряд чи варто намагатися відтворити чужий досвід. Ми не маємо часу. Україна має долати шлях, який вже пройшли європейські країни, семимільними кроками.
У державотворенні, передусім, необхідно зосередитися на створенні дієздатних інститутів. «Контракт з розбудови держави», запропонований Україні Європейським Союзом, виглядає непоганим інструментом для цього.
Це особливий вид бюджетної підтримки ЄС, розроблений спеціально для слабких держав, держав на стадії трансформації та держав, що постраждали від конфліктів. Суть контракту полягає на безповоротній фінансовій допомозі, яку отримує Україна на здійснення реформ у ключових сферах державної діяльності: конституційна, судова реформи, реформа виборчого законодавства, реформа держслужби тощо.
У свою чергу, нація в Україні, як вже зазначалося, ґартується війною. Проте цього недостатньо. Необхідно нарешті розпочати процес самопізнання для українців. Кожен третій українець ніколи не виїжджав за межі свого регіону, що є сприятливим ґрунтом для поширення міфів та стереотипів. Особливо важливо залучати молодь.
Наприклад, можна було б створити українську студентську схему мобільності по типу європейської програми студентського обміну Erasmus Студенти держав, охоплених цією програмою, можуть прослухати семестр в іншій країні. При цьому програми університетів взаємно визнаються таким чином, що курси, прослухані за кордоном, зараховуються у студентський «стаж».
В українському варіанті кожен український студент міг би впродовж семестру навчатися в університеті іншої області. Український католицький університет вже подає приклад подібних схем.
Так, нам дуже важко. На це є причина: перед Україною стоять непересічні виклики. Дещо нам вже вдалося. Проте основна робота попереду. Головне – не зупинятися: Господь винагороджує впертих.

Стаття підготовлена за матеріалами дисертаційного дослідження «Спільна зовнішня та безпекова політика ЄС як чинник впливу на безпекові інтереси України» під керівництом професора Олександра Литвиненка.
Фото: газета “День”