Архіви: Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукПісля вбивства Нємцова другий день поспіль думаю про своїх російських друзів, колег і партнерів, які вимушені у сьогоднішньому царстві тьми Путіна вибирати між статусом “прєдателя.ру” і еміграцією. Якщо не зовнішньою, так внутрішньою. Бо поки Путін нав”язував з віслячою впертістю і з садистською насолодою громадянську війну у Донбасі, ненароком створив грунт для громадянської війни у себе під носом. У самій Росії.\
Вбивство Нємцова підтвердило не тільки те, що такі люди в Росії ризикують своїм життя, але і те, що й режим ризикує, маючи таких людей. Не фізично, щоправда, політично. Але для диктаторів, які вчасно не вміють зупинитись, це часом виявляється одне і те ж.

Питання про те, що робити і як далі працювати з російською аудиторією, мені дошкуляло, починаючи з анексії Криму. Не з тією аудиторією, звичайно, яка останнім часом покращила на 300% статистику продажів самогонних апаратів у Росії, і вважає себе спеціалістами в українських питаннях тільки тому, що дивиться щодня російське телебачення. А з тією, що може критично мислити. З моїми російськими колегами – експертами, аналітиками, журналістами – зокрема. З тими, яким доводилось мені пояснювати, в чому суть історії про два раба чи про замахи на снігурів, бо вони про подібні речі ніколи в Росії не чули. Російського телебачення не слухають, спілкуються з адекватними людьми.

Зізнаюсь: спочатку спілкування з росіянами загалом здавалось мені безглуздою затією. Бо про що говорити з людьми, які нездатні вплинути на прийняття рішень, і самі охоче визнають: у Росії не існує сьогодні експертної спільноти, існує тільки ескортна спільнота. Тобто експерти, які і будь-які розумні люди, потрібні не перед прийняттям рішень, а після того, як рішення прийняті – для їхньої аргументації. Крім того, феномен російського лібералізму, який закінчується там, де починається українське питання, ніхто не скасовував.

Але потім зрозуміла: спілкуватись треба. Тому що навіть ті, скажімо, 10-13% росіян, які не піддались масовому психозу – це, на хвилинку, більше десяти мільйонів людей. Це населення середньої європейської країни, більшої, ніж Швеція чи Австрія, яке може бути нашим союзником й за правильних обставин спричинити серйозну корозію режиму. Бо навряд чи хтось може бути таким же переконливим для росіян, як самі росіяни.

Тим більше, що і в російському суспільстві уже цікаві тренди спостерігаються. Так, запит на Росію як “великую державу” зашкалює, але мені б хотілось звернути увагу на якось несправедливо непомічене в Україні останнє опитування Інституту соціології Російської академії наук. Йдеться про те, що саме сьогодні вкладають росіяни у поняття “великой державы”. Виявляється, чи то потріпані економічною кризою чи просто втомою від війни в Україні, але 58% росіян вкладають у це поняття “розвинуту економіку”, тільки вже для 13% це означати Росію як центр світового впливу і лише для 8% – контроль над колишньою територією СРСР. При тому, що для Путіна особисто пріоритети в цьому питанні явно трохи інші.

За останній рік мені багато доводилось спілкуватись з правильними і не дуже росіянами на різних міжнародних заходах. Справжнім інтелектуальним викликом стали закриті дводенні круглі столи, які наш Інститут організовує в грузинських горах разом з Кавказьким домом (організація з Тбілісі) та за підтримки Посольства Британії в Україні.

Які висновки можу зробити? Незважаючи на монолітну картинку зовні, розкол в експертних російських колах розпочався відразу після анексії Криму. Деякі колеги просто перестали один з одним розмовляти. Україна в Росії сьогодні – це вже тест не на російський лібералізм, це тест на здоровий глузд і на порядність. Один впливовий російський експерт якось розповів мені, що коли він в неформальних розмовах говорить представникам російських міністерств і відомств, що Росія порушила в Україні всі можливі міжнародні договори, ще жодного разу йому ніхто не заперечив.

Ті, хто не може залишити Росію і не здатен йти проти режиму відкрито, намагаються дистанціюватись від української теми повністю. Навіть люди, які за своїм фахом вимушені були якимось чином займатись Україною, сьогодні шукають всіх можливих способів уникнути контакту з українською темою. “Говорити про Україну те, що вимають в Кремлі, не дозволяє совість, а говорити те, що насправді думаєш, не дозволяє страх за життя своє і своїх рідних”, – сказав мені недавно один відомий російський науковець.

Вперше оцінити весь маразм ситуації, який відбувається, я встигла ще майже рік тому, коли ми запросили до Києва на навчальний візит разом з європейськими експертами і кількох відомих російських експертів. До програми візиту входили і зустрічі з представниками уряду. Щоб побачили на власні очі, як виглядає “хунта”. Ніхто з тих, які мешкають і працюють у Росії, не погодився приїхати. І тільки потім один з них пояснив: якщо ми поїдемо до Києва і ще у зустрінемось з кимось із влади, на наступний день у нас в офісі буде ФСБ. Одним словом, хочеш потрапити на радар спецслужб – їдь до Києва. Власне, саме тому ми наш діалог з росіянами організовуємо на нейтральній території – в Грузії.

Наші головні і доступні союзники в Росії – це ті, до кого найбільше пильно сьогодні приглядається і режим. А саме, як стверджують мої російські співрозмовники – це люди, які мають доступ до медіа або викладають в університетах. Мої російські колеги пояснюють, що в Кремлі сьогодні особливо переймаються тим, що саме вкладають у вуха студентській молоді.

Хоча, за моїм спотереженням, молоде покоління росіян не завжди означає більш прогресивні і більш антипутінські погляди. Досить часто буває і навпаки. Це люди, які сформувались як особистості чи фахівці вже за Путіна. В атмосфері, просякнутій зверхністю і майже переконанням, що поки Росія встає з колін, всі інші мають стати на коліна перед Росією. Це люди, які сформувались в умовах, де геополітика прийшла на зміну комунізму. Стала одночасно і іделогією і якщо так піде й далі – то стане і новою релігією. Натомість старше покоління, яке добре пам”ятає Радянський Союз з його потоками пропагандистської брехні, має сьогодні відверте відчуття дежавю.

Проте, не треба забувати, що навіть з найбільш прогресивними росіянами нас сьогодні роз”єднують деякі речі. Це, наприклад, питання членства України в НАТО. Вони абсолютно не розуміють сенсу України інтегруватись туди.

Роз”єднує і те, що вони не вірять в швидкі зміни у Росії навіть після того, як Путіна не стане в Кремлі. На їхню думку, маховик настільки запущений, що навіть будь-якому наступному президенту принаймні під час першої каденції не вдасться зробити якихось радикальних рухів. Одним словом, рівень зневіри у майбутньому не може навіть зрівнятись з тим рівнем, який у нас панував в останні місяці перед Євромайданом, коли здавалось, що Янукович назавжди і режим сильний, як ніколи. Путін примусив росіян масово повірити у велич їхнього минулого. Найбільш непередбачуваного минулого у світі, як каже Джеймс Шерр. Революція гідності дала нам шанс повірити у теж непередбачуване, але все ж майбутнє. І якщо ми щось можемо експортувати до Росії, то це віра в те, що навіть найпотужніший режим не вічний.

Так чи інакше, сьогодні Росія ділиться на тих, хто здатний визнати помилки своєї країни і на тих, хто не здатний. І ті, хто здатні визнати, заслуговують на діалог.

Вибачте цей текст доступний тільки в “Англійська”.

Блог заступника директора ІСП Катерини Зарембо в EUObserverТекст публікації доступний лише англійською мовою.

Стаття члена Наглядової ради ІСП, міністра закордонних справ Швеції (2006-2014) Карла Більдта у газеті “День”Це стало чимось на зразок мантри серед дипломатів та інших аналітиків зовнішньої політики говорити, що немає військового вирішення конфлікту між Росією та Україною. Спостерігачі майже одноголосно проголошують, що єдиним реальним шляхом до миру і стабільності є дипломатія. Але, незважаючи на недавню угоду про припинення вогню, яку було оголошено в Мінську, триваюче насильство, що проявилось у витісненні українських військ з міста Дебальцеве, спонукає до думки, що настав час розглянути, що потрібно для блокування будь-якого нав’язаного Кремлем військового рішення.\
Три впливові американські аналітичні центри вже прийшли до висновку, що Сполучені Штати повинні надавати Україні не лише більше нелетальної допомоги — наприклад, безпілотні літальні апарати, броньовані джипи і медичне обладнання — а й «летальної оборонної військової допомоги» у вигляді легких бронебійних озброєнь. Однак європейські уряди, як і раніш, не бажають переглянути свою позицію щодо постачання оборонного устаткування в Україну і замість цього наголошують, що дипломатичне рішення є єдиним варіантом.

Звичайно, з точки зору України, військова конфронтація сам на сам із Росією не є життєздатним варіантом. Торік, коли сепаратистські сили в регіоні Донбасу, здавалося, зазнають поразки під час контрнаступу України, виглядало так, що Україна зможе відновити свій суверенітет над цим районом. Але Кремль швидко розгорнув батальйонні тактичні групи російської армії для підтримки повстанців. Відносно слабші Збройні сили України не мали шансів їм протистояти.

Цей крок ілюструє відданість Росії зробити все можливе, щоб запобігти воєнній поразці сепаратистських угруповань, які вона перетворила на бойові підрозділи, попри те, що цей конфлікт створює значне навантаження на її збройні сили. Враховуючи це, для України перспективи з відновлення контролю над Донбасом у військовий спосіб є малоймовірними, а тому було б нерозумним намагатися це робити.

Якщо врахувати стратегічні амбіції сепаратистів і їхніх російських меценатів, то перспективи України є ще похмурішими. Крім поставки сепаратистським групам важкої та сучасної зброї та розгортання спеціальних підрозділів та сил, щоб підтримати їх, Росія зараз, схоже, відправляє «добровольців» для підготовки сепаратистської армії, яка зрештою може перейти в наступ.

Така армія, як сподіваються сепаратистські лідери, дозволить їм принаймні забезпечити контроль над Донбасом. Тоді вони могли б базуватися там, щоб утримувати невитке державне утворення «Новоросія», яке простягатиметься уздовж усього узбережжя Чорного моря, аж до Одеси. І, цілком ймовірно, дехто навіть мріє про можливий марш на Київ.

Щоб запобігти розгортанню такого сценарію, надійний політичний діалог з Кремлем є дуже важливим, водночас мають продовжуватись економічні санкції, щоби Росія зрозуміла, що з продовженням агресії для неї зростатиме плата. Але було б занадто оптимістичним покладатися виключно на дипломатичний діалог і санкції, щоб домогтися міцного миру.

Більш комплексний підхід повинен зосередитись на зміцненні України в усіх напрямах. Для цього важливе значення має політична і дипломатична підтримка. Але, мабуть, ще більш важливою є підтримка для реформ, спрямованих на викорінення корупції та сприяння зростанню. Отже, дуже важливою є нещодавня угода з Міжнародним валютним фондом. А угода з Європейським Союзом про глибоку та всеохоплюючу зону вільної торгівлі має вирішальне значення для довгострокового перетворення країни.

Але якщо сепаратистські угруповання за підтримки Росії вважають, що можуть контролювати Донбас та узбережжя Чорного моря, то зусилля з відновлення українського суспільства та економіки важитимуть небагато. Ось чому зовнішні партнери України повинні сприяти зміцненню обороноздатності країни.

У такій зарядженій ситуації завжди будуть гарячі голови, готові реалізувати військові варіанти. Але більше занепокоєння викликає поведінка прагматиків, що вивчають слабкі сторони, які можна використати. Якщо підтримувані Росією сепаратисти розглядають обороноздатність України як серйозний недолік, то мало що може змусити їх не скористатися цим у гонитві за реалізацією їхніх амбіцій. А отже, політичне чи дипломатичне рішення буде неможливим.

Експерти з питань безпеки повинні визначити, до яких дій мають вдатися США і Європа, щоб поліпшити обороноздатність України. Прохання щодо поставки нелетальної зброї, озвучені Президентом України Петром Порошенком на недавній Мюнхенській конференції з безпеки може дати деякі орієнтири з цього питання.

Канцлер Німеччини Ангела Меркель та інші цілком праві, коли говорять, що немає суто військового вирішення конфлікту в Україні. Але рік переговорів і провальні домовленості показали, що немає й суто дипломатичного рішення. Тільки усунення — або принаймні серйозне зменшення — потенціалу сепаратистів і їхніх російських покровителів продовжувати їхню військову кампанію може дозволити Україні та її партнерам сподіватися досягти міцного політичного рішення.

Вибачте цей текст доступний тільки в “Англійська”.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукПро те, що будь-які призначення Саакашвілі в Україні викличуть у грузинської влади дуже гостру реакцію, могли не підозрювати пересічні українці, але українська влада знала добре. Мені особисто з колегами доводилось зустрічатись тиждень тому у Грузії з представником правлячої коаліції “Грузинська мрія”, який, за його словами, двічі просив особисто Порошенка не призначати на будь-які посади тих грузинських політиків, проти яких в самій Грузії відкриті кримінальні справи.\
Наскільки ці справи політично мотивовані – це вже інше питання. І у Грузії дуже багато хто дивиться на нього інакше, аніж в Україні. Я була щиро здивована зустріти у Грузії молодих і прогресивних людей, які вільно говорять англіською і користуються всіма благами реформ часів Саакашвілі, і тим не менше вважають, що колишній президент має сидіти в тюрмі. Бо, мовляв, за його керівництва переслідувались опоненти, прослуховувались телефони, відбувались системні тортури в тюрмах, процвітала елітна корупція і так далі тому подібне. А те, шо Саакашвілі реально розпочав проект модернізації Грузії, плодами якого користуються і нині (чого варта поліція, яка не бере хабарів, заповнені Доми юстиції, де за 10 хвилин можна зробити паспорт, просто п”ючи каву) якось забувається. Приклади елітної корупції часів Саакашвілі теж даються не відразу і не всім.

Так чи інакше, на моє конкретне питання до впливового представника “Грузинської мрії”, призначення кого саме для нинішньої грузинської влади є червоною лінією – відповідь була однозначна: Михеїла Саакашвілі та колишнього міністра юстиції Зураба Адеішвілі. Грузини якраз на момент розмови боялись, що когось з цих політиків можуть призначити на посаду глави Антикорупційного бюро. На всіх інших співвітчизників начебто готові заплющити очі.

Фактично, Київ поставили перед фактом: або зберігаєте гарні відносини з офіційним Тбілісі, або довіряєте реформи Саакашвілі і Ко. Вибір, погодьтесь, непростий. Чи іншими словами: або призначаєте Саакашвілі та Аденаішвілі, або втрачаєте традиційного союзника в регіоні.

Схоже на те, що Порошенко частково взяв до уваги занепокоєння офіційної грузинської влади, оскільки Саакашвілі отримав посаду не в Антикорупційному бюро чи уряді, а в органі, назву якої і сам Саакашвілі навряд чи вимовить з першого разу – Консультативній міжнародниї раді реформ. Однак, для офіційного Тбілісі навіть така посада Саакашвілі виявилась справжнім ляпасом від України.

Власне, тому Грузія й попросила Україну екстрадувати колишнього президента Міхеїла Саакашвілі й колишнього міністра юстиції.

Чому нинішня грузинська влада так боїться Саашкавілі? Тому що нинішня правляча коаліція прийшла до влади якраз завдяки гаслу “Ми звільнимо Грузію від кривавого диктатора Саакашвілі”. Боротьба з минулим режимом – це чи не єдине, що об”єднує нинішню грузинську коаліцію, яка тріщить по швах і так після переходу Іванішвілі з поста прем”єра в сірі кардинали. Далі буде ще цікавіше, бо правляча коаліція втрачає рейтинг. Операція “Візьмемо на утримання всю Грузію” виявилась ефектною в короткостроковій перспективі, але на довгострокову перспективу є нежиттєздатною.

Загалом, прірва між сприйняттям подій навколо України з боку грузинської влади та грузинського суспільства відчувається у Грузії серйозно. Якщо з боку пересічних грузин рідко обходиться в спілкуванні без слів підтримки, жовто-сині прапорці можна зустріти навіть в невеликих провінційних генделиках, то з боку грузинської влади відчувається холодок, бо колишній президент Грузії стільки душі й часу вклав в нашу країну, що Україна, як не крути, почала асоціюватись саме з прізвищем “Саакашвілі”.

І сьогодні в Грузії багато хто вважає, що якби президентом наразі був Саакашвілі, Грузія вже б воювала на боці України у війні проти Росії. Тобто, Саакашвілі поставляв би в Україну не реформаторів, а військових. До речі, про військових: представники “Грузинської мрії” масово розповідають про те, що партія Саакашвілі прямим текстом закликає грузинських військових їхати воювати на Донбас.

Якби там не було, тріщина між Києвом та Тбілісі очевидна, і, швидше за все, лише наростатиме. І як би неприємно це звучало, нинішня грузинська влада не може дозволити собі вболівати за успіх реформ в Україні, якщо до цього успіху будуть якось дотичні їхні злісні опоненти з партії Саакашвілі. І, до речі, ненависть до Саакашвілі – це те, що об”єднує не тільки представників правлячої коаліції в Грузії, але й нинішнє грузинське керівництво з російським. Треба пам”ятати і про це.

P.S. Навчальний візит до Грузії групи українських експертів та журналістів був здійснений у рамках спільного проекту Інституту світової політики та Кавказького дому (Тбілісі) за підтримки посольства Великобританії в Україні.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукКоли почались активні миротворчі рухи Меркель та Олланда, ми з групою були якраз у Грузії, просякнутій завдяки Україні ефектом дежавю. Зовсім по-іншому цього разу виглядали навіть ті речі, на які ще кілька років тому я просто не звертала уваги.\
Місце на трасі в десятках кількометрів від Тбілісі, куди дійшли у 2008-му російські танки. Подумалось: що мали відчувати тоді ті, хто приймав рішення в Тбілісі? І якби почували наші нинішні керманичі, якби російські танки наближались десь до Борисполя?

По-новому оцінила сучасні казарми грузинської армії вздовж дороги, на які тоді накинулась російські військові, на камеру дивуючись комфортними (чи просто людськими) умовами, і виносячи все, що погано і не дуже лежало. Кажуть, хтось з росіян навіть унітаз захопив і причепив до танку, а потім розповідав, що привіз його з собою з Росії.

По-новому оцінила і відстані. Якщо у нас конфлікт “десь там далеко на Сході”, то з Південної Осетії до Тбілісі напряму менше години їзди, і увечері з окупованої території можна бачити вогні грузинської столиці.

Але найцікавіше було почути від грузин, які тоді перебували при владі і так чи інакше були причетні до прийняття рішень, як саме закінчилась так звана п”ятиденна війна з Росією. Ні, на їхню думку вона закінчилась зовсім не укладенням домовленостей з Росією за модерації Саркозі. Незважаючи на оголошений Медведєвим і Саркозі мир, війна продовжувалась, а російські танки прасували землю в районі Горі і сунули вбік Тбілісі. Причому так явно, що факт їх перебування вимушений був визнати навіть МЗС Росії, не вимагаючи цинічно, як зараз, якихось “вєщдоків”.

Грузини вважають, що війна закінчилась лише після того, як президент США Джордж Буш 13 серпня 2008 року вийшов на галявину Білого дому і дав розпорядження главі Пентагону розпочати гуманітарну місію до Грузії. “Я наказав Роберту Гейтсу почати гуманітарну місію в Грузії. Вона буде інтесивною та безстроковою”, – сказав тоді Буш у своєму зверненні. В операції начебто мали брати участь як ВПС США, так і американський ВМФ. Американський президент попросив Росію залишити відкритими всі повітряні та морські шляхи для доставки в Грузію гуманітарної допомоги.

Не знаю, наскільки дійсно праві грузинські співрозмовники, що саме це оголошення з Вашингтону стало вирішальним, але війна після цієї заяви справді дивним чином закінчилась.

Не знаю теж, чи вивчав Обама подібний досвід свого попередника. Чи, можливо, він вважає, що Нобелівському лауреату премії миру, яким є нинішній глава Білого Дому, взагалі негоже вивчати щось, пов”язане з війною?

Але хто його знає, як би розвивались події на Сході України, якби з самого початку американський президент не щарахався від самої думки щодо поставок летальної зброї Україні, а допустив таку можливість.

Бо, можливо, грузинський досвід – це лише свідчення того, що мирний договір з Росією не здатен працювати, коли немає готовності США у будь-який момент підставити дружнє плече, навіть якщо воно буде підставлятись під видом “інтенсивної та безстрокової гуманітарної місії”.

P.S. Навчальні візити до Грузії українських експертів – спільна ініціатива Інституту світової політики та Кавказького дому (Тбілісі) за підтримки посольства Британії в Україні.

Стаття старшого аналітика ІСП Леоніда Літри в щотижневику “Дзеркало тижня”Останнім часом питання Придністров’я в українському суспільстві порушується досить часто. По-перше, дискусія ведеться в контексті наступу Росії в Україні, у результаті якого може бути прокладено коридор до Придністров’я і окуповано всю Південно-Східну Україну. По-друге, обговорюється можливість перетворення окупованого Донбасу на “друге Придністров’я”. Сьогодні ж дебати про Придністров’я точаться переважно у зв’язку з можливою загрозою для України — потенційним відкриттям другого фронту на Південному Заході.\
Тираспольська адміністрація і “дугіністи” завжди розглядали Придністров’я як військово-стратегічний форпост Російської Федерації. Тим часом “форпост” опинився у складній ситуації. Як і у випадку з Донбасом 2014 р., місцеві лідери невизнаної республіки на початку 1990-х обіцяли, що Придністров’я стане Швейцарією, однак реальність виявилася ближчою до Сомалі. Агресія Росії проти України підірвала статус-кво у регіоні, і напруженість відчувається більше, ніж будь-коли.

Економічна ситуація у Придністров’ї з 70-відсотковим дефіцитом бюджету є, м’яко кажучи, нестабільною. Регіон спорожнів: щонайменше половина з 700 тис. людей, що проживали тут на початку 1990-х, виїхала, а з тих, хто залишився, приблизно 60% — пенсіонери. Економічні проблеми дедалі більше даються взнаки: соціальні пільги й виплати скасовано, у тому числі безоплатний проїзд для пенсіонерів у громадському транспорті, а більшість співробітників державних підприємств працюють неповний робочий день. Росія, яка спонсорує регіон безплатним газом, здійснює більшість платежів, дає гроші на надбавки до пенсій, соціальні допомоги тощо.

Загалом Росія щорічно витрачає на Придністров’я щонайменше близько 1 млрд дол. А тепер уявіть, що Росія оплачуватиме ще й рахунки окупованої території Донбасу, населення якого майже в 10 разів більше. 10 млрд дол. знадобиться тільки для того, щоб зберегти мінімальні стандарти життя, не кажучи вже про розвиток регіону.

На тлі економічних і геополітичних змін у регіоні Тираспольська адміністрація вживає дедалі жорсткіших заходів. Президент Придністров’я Євген Шевчук під виглядом боротьби з екстремізмом придушує будь-яку опозицію і концентрує всю владу у своїх руках. Крім того, цього тижня він підписав указ, що означає фактично ізоляцію області. Так, громадяни інших країн зможуть в’їхати у Придністров’я тільки за запрошенням, а віза буде платною (втім, МЗС Придністров’я наголосило, що режим в’їзду для українських і молдовських громадян залишиться колишнім). Російський бізнес теж залишає регіон. Останнім важливим сигналом стало рішення російського мільярдера Алішера Усманова продати молдовський металургійний завод та інший свій бізнес у регіоні.

Близько тижня тому в одному з російських ЗМІ, наближених до Кремля, з’явилася стаття, в якій ішлося про те, що Росія відмовилася надати Придністров’ю 100 млн дол. Причина нібито в тому, що Москва незадоволена тим, як витрачаються її гроші, зокрема, у статті нагадали про чартерні рейси Шевчука до ЄС. Але, крім цього, позначилися й економічні проблеми в самій Росії. Це не вперше, коли РФ відмовляє регіону у фінансовій підтримці. Принаймні двічі публічно діставав відмову колишній лідер Ігор Смірнов.

У Придністров’ї розуміють, що український фактор і результат російсько-українського конфлікту матиме вирішальне значення для їхнього існування. Сьогодні регіон і його політичне керівництво залежать від України і Молдови. Оскільки Україна закрила доступ придністровським лідерам на свою територію, у них залишилися тільки одні ворота у світ — Кишинівський аеропорт.

Нині придністровська влада повторює російські меседжі й активно поширює дезінформацію про українські події. Україну зображують у Придністров’ї як загрозу й потенційного агресора, і тільки завдяки російській військовій присутності, повідомляють тамтешні ЗМІ, вдається втримувати мир у регіоні. Позиціювання України як ворога посилюється тим, що придністровці говорять про блокаду регіону, яка спричиняє серйозні економічні проблеми. Проте це видається дешевим політичним піаром, мета якого — спаплюжити Україну і Молдову, бо в 2014 р. т.зв. придністровська митниця регулярно звітувала про збільшення експорту, і якби блокада справді існувала, це було б просто неможливо.

З іншого боку, багато українців, особливо в Одесі, переймаються тим, наскільки ймовірною є атака Придністров’я на Україну, маючи на увазі, що Росія може використати близько 1,5 тис. російських солдатів і до 12 тис. придністровських. Питання справді важливе, і видно, що Київ ставиться до нього теж серйозно, зважаючи на нещодавнє розгортання солдатів по придністровському периметру українсько-молдовського кордону. Проте напад Придністров’я здається поки що малоймовірним, оскільки це означатиме великі неприємності для існування самопроголошеної республіки.

Очевидно, єдиний сценарій, за якого Придністров’я буде залучено у воєнному сенсі, — це відрита великомасштабна війна Росії проти України. Але є серйозні сумніви в тому, що де-факто влада регіону хоче брати участь у якихось воєнних операціях, особливо бачачи страшні кадри з Донбасу. Вони краще витратять свій час на відпочинок у Європі чи на Мальдівах, ніж братимуть участь у якомусь активному конфлікті. Втім, хто платить, той і замовляє музику. І якщо Росія накаже, в Тирасполя просто не залишиться вибору. Показово, що ті, кому нема чого втрачати і ще перебувають на російській службі, як-от Володимир Антюфєєв і Олександр Караман, уже взяли участь у проекті “Новоросія”…

Незважаючи на агресивну пропаганду про входження Придністров’я в Євразійський економічний союз, його експорт орієнтований на інші регіони: насамперед Молдову (Правий берег — 40%), ЄС (35%) і тільки 15% на Росію. Тому з погляду економічної доцільності сповзання Придністров’я до союзу під керівництвом Росії незрозуміле. Обстановка може погіршитися через виникнення нової економічної ситуації.

З 1 вересня 2014 р. Молдова розпочала імплементацію положень Угоди про зону вільної торгівлі (ЗВТ) з ЄС. (Україна також починає цей процес із 1 січня 2016 р.). Придністров’ю пропонували брати участь, але його представники лише були присутні на переговорах щодо ЗВТ між Молдовою і Європейським Союзом. Пропозицію Тирасполя підписати окрему угоду з ЄС було відхилено зі зрозумілих причин. Але поступку ЄС — надання автономних торговельних преференцій — було продовжено до кінця 2015 р. Якщо Придністров’я ухвалює рішення не приєднуватися до Угоди про асоціацію ЄС—Молдова в частині ЗВТ, воно втратить економічні преференції з Євросоюзом, що ще погіршить економічну ситуацію в регіоні. Нова торгово-економічна реальність у комбінації із зусиллями України, Молдови і EUBAM у боротьбі з контрабандою в/з Придністров’я істотно погіршить здатність регіону витримати економічні труднощі.

Громадська думка у Придністров’ї розділилася, але рівень невдоволення у придністровському регіоні зростає. Причина цього — не тільки погіршення економічної ситуації, а й розповзання по невизнаній республіці чуток про те, що “Республіка Молдова і Україна готуються окупувати Придністров’я”. У Кишиневі громадська думка стосовно регіону теж розділилася. Влада Молдови обережна й поміркована, оскільки розуміє, що найближчим часом можливе зближення між ними. Москва також послала кілька сигналів, які послаблюють позиції Придністров’я.

Очільник МЗС Росії Лавров заявив у жовтні 2014 р.: якщо Молдова втратить суверенітет або змінить свій статус з нейтрального на блоковий, то Придністров’я має право вирішувати своє майбутнє самостійно. Іншими словами, самовизначення не залежить від самого Придністров’я, як стверджує Тирасполь, але залежить від чинників, не пов’язаних із самопроголошеною республікою. Це підтверджує, що Придністров’я є просто інструментом Москви для втримання Молдови, те саме планується зробити і з Донбасом, щоб контролювати Україну. Зовсім нещодавно заступник очільника МЗС РФ Григорій Карасін заявив, що Придністров’я має стати районом з особливим статусом у складі унітарної Молдови.

У принципі, подібні заяви не нові, але в нинішній ситуації це породжує різні страхи й припущення. Перше, що спадає на думку, — можливо, Росія запропонує Заходу визнати Крим у складі Росії в обмін на реінтеграцію Придністров’я з Молдовою. Ідея, скажемо, не нова, зважаючи на те, що в 2008 р., після російсько-грузинської війни, Москва демонструвала бажання співробітничати із Заходом щодо Придністров’я. Між Німеччиною і Росією було навіть підписано меморандум у Мезебергу. Але Захід заперечував домовленість і просив Москву, щоб та довела свою готовність до співробітництва на ділі, а не на словах. Після Будапештського меморандуму ми знаємо, чого варті для Росії документи. Тому ідея обміну Криму на Придністров’я навряд чи актуальна.

Більш реалістичним видасться сценарій, згідно з яким Росія погодиться на реінтеграцію Молдови заради отримання контролю над усією країною. Рівень проєвропейської і проросійської підтримки серед громадян Молдови майже однаковий. Та оскільки серед населення зростає невдоволення правлячою корумпованою коаліцією, що називає себе проєвропейською, підтримка європейської інтеграції знижується. Таким чином, у реінтегрованій країні Росія може мати серйозну підтримку, що забезпечить їй повний контроль над політичним керівництвом Молдови і призведе до зміни зовнішньополітичного курсу.

Київ мусить постійно тримати руку на пульсі подій у Придністровському регіоні й підтримувати тісне співробітництво з владою в Кишиневі. Його центральними елементами можуть стати: торговельно-економічне співробітництво, у тому числі й при реалізації Угоди про ЗВТ, реформа миротворчої місії в цивільну місію з міжнародним мандатом і боротьба з контрабандою через придністровський периметр. Оскільки в середньостроковій перспективі вирішення придністровського конфлікту є, і воно має бути мирним.

Інтерв`ю члена Наглядової ради ІСП, колишнього міністра закордонних справ Швеції Карла Більдта для видання “The European”Повний текст інтерв’ю доступний англійською мовою.\
The European: Захід вже вжив ряд заходів, аби підштовхнути Путіна до співпраці. Яким має бути наш наступний крок?

Bildt: Ми повинні допомогти Україні, це має бути нашою головною метою. З усіх колишніх радянських республік ми приділили їй найменше уваги. Тепер ми бачимо, що ця країна змінюється. Коли я був на Майдані, я бачив молодих людей пост-радянського покоління, які захищали свою свободу. Вони мають хорошу освіту, вони – рушійна сила змін в Україні. Це ті люди, яких ми маємо підтримати.

The European: Як Ви вважаєте, наскільки реальним є членство України в ЄС у близькому майбутньому?

Bildt: Звісно це реально. ЄС відкритий для всіх, навіть Росії. Але кожна держава, яка хоче приєднатися має відповідати певним критеріям. Тому, можливо, знадобиться певний час, поки Україна стане достатньо сильною, аби відповідати кожному з цих критеріїв. Це було б контрпродуктивно і небезпечно закривати двері для України.

The European: Ви раніше критикували Захід за те, що він надто заклопотаний іншими конфліктами, наприклад сирійським, та ігнорує Україну. Ви досі вважаєте, що ми лишаємо Путіну багато простору для маневру?

Bildt: Я сподіваюся, що ні. Але важливо усвідомити, що нам погано вдається дивитися ширше на проблему. Глобальна ситуація надзвичайно складна, у тому числі у країнах-сусідах ЄС. Постає питання: чи маємо ми можливість і чи готові вирішувати всі ці проблеми одночасно і з однаковою увагою до кожної з них. Я не знаю відповіді на це питання, але розумію, що ми маємо розширяти наші можливості. Ці конфлікти впливають на нас.

Це правда, що коли Росія збільшила тиск на Україну, західна увага була прикута до Сирії та Іранської ядерної програми. Ми не повинні ігнорувати ці проблеми, але ми повинні бути готовими вирішувати більш ніж одну або дві проблеми одночасно.

The European: Проблема у тому, що Захід потребує допомоги Росії у вирішенні певних конфліктів, але водночас Захід має протистояти самій Росії.

Bildt: Як член Ради Безпеки Росія має багато важелів впливу. То ж прогрес залежить і від того, наскільки РФ готова до співпраці. Однак ми не повинні забувати, що російська політика, принаймні, стосовно сусідніх країнах, м`яко кажучи, далеко не завжди доброзичлива.

The European: Чи прогрес взагалі можливий за сьогоднішніх обставин?

Bildt: Я думаю так. Подивіться на переговори щодо іранської ядерної програми: Росія прагне продемонструвати, що існують інші сфери, стосовно яких вона більш готова до співпраці. Це не просто – навчитися мати справу з Росією. Нам протистоїть ревізіоністська, реакційна Росія, дії якої в Європі суперечать нашим цінностям та інтересам. Але Росія не єдина потужна держава, з якою ми повинні знайти шляхи порозуміння. Ми, м’яко кажучи, не маємо теплих почуттів до китайського уряду, але повинні співпрацювати з ним, якщо хочемо прогресу.

The European: Ви не боїтеся, що світ знову розділиться на два блоки: західні країни з одного боку, а Росія, Китай та дружні їм держави, з іншого?

Bildt: Я згоден, що існує дистанція між Росією та Заходом, але не ми винні у цьому. Росія слідує своїм інтересам, а вони часто суперечать нашим. Я не боюся співпраці Росії та Китаю, це природно дивиться на Схід. Всі це роблять це.

The European: Як Ви думаєте, Росія зацікавлена у вирішенні таких глобальних проблем як ісламський фундаменталізм?

Bildt: Я навіть готовий стверджувати, що боротьба з ісламізмом має більше значення для Росії, ніж для нас. Ми забуваємо про військовий конфлікт у Чечні і про те, що Росія часто сама ставала жертвою терористичних атак.

Якби я займався безпековими питаннями у Кремлі, моя увага була б зосереджена не на Україні. Це не раціонально фокусуватися на західних кордонах, у той час як східні та центральні кордони такі незахищені.

Інтерв’ю старшого аналітика ІСП Леоніда Літри “Radio Europa Libera”Свободная Европа: Начиная с этой недели, Российская Федерация официально признана на Украине страной-агрессором. В какой степени Россия примет к сведению и учтет эту данную ей оценку? И как будет она действовать впредь?\
Леонид Литра: „Думаю, эту декларацию следовало принять раньше, ведь прошел почти год после того, как Россия аннексировала Крым и поддерживает мятежников на Донбассе. На этом фоне реакцию Верховной Рады Украины можно рассматривать как переход некой грани, ведь после трагедии в Мариуполе другого варианта у нее просто не было. Во-вторых, такая оценка Украинской Рады – это не только вопрос символического характера, ведь этот документ адресован, в том числе, Европейскому Союзу, в том числе Соединенным Штатам Америки, в том числе странам Большой семерки с призывом так же признать Россию страной-агрессором. Но, на мой взгляд, эта реакция влечет и некоторые трудности: ведь коль скоро Украина признала Россию страной-агрессором, договариваться с сепаратистами Киеву будет труднее, тем более, что сейчас он собирается признать эти псевдо-республики террористическими организациями, а значит, вести с ними переговоры не может.”

Свободная Европа: Но реакция Москвы не заставила себя долго ждать. Заместитель министра иностранных дел Григорий Карасин уже назвал постановление Верховной рады безответственным…

Леонид Литра: „Вероятно, г-н Карасин не захотел говорить о том, насколько ответственным было присоединение Крыма или то, что происходит в Донбассе. Лично я считаю, что Украине просто не оставили выбора. Это обращение Верховной рады не только символично, оно несет в себе и юридический заряд, потому что на Украине, по моему мнению, предельно аргументировано и серьезно рассматривается целесообразность обращения в Гаагский международный суд с просьбой начать расследование военных преступлений и террористических актов на Украине. И обращение, в том числе, влечет определенные юридические последствия, потому что резолюция ООН дает определение понятию терроризм. Там перечислены шесть или семь пунктов, и как минимум четыре из них присутствуют на Украине. Следовательно, это и юридический вопрос, который поможет Украине инициировать международный процесс по осуждению происходящего. Потому что, когда Россию называют агрессором, она эти обвинения отрицает и говорит: „предоставьте доказательства, есть какой-то документ, подтверждающий эти обвинения?”. Поэтому я считаю, что это важный процесс.”

Свободная Европа: Г-н Литра, ситуация на Украине, где правительственные формирования вот уже практически год воюют с пророссийскими сепаратистами, хороший предлог для того, чтобы потребовать ограничения российского военного присутствия на Днестре, как предлагает, например, организация Promo-LEX, специализирующаяся в вопросах соблюдения прав человека в Приднестровье. Как вы считаете, Россия пошла бы на это?

Леонид Литра: „Я не думаю, что Российская Федерация пойдет на это или, принимая во внимание региональный контекст, согласится с такой постановкой вопроса. Региональный контекст, разумеется, размыл сложившийся прежде баланс, определившийся статус-кво. Равновесие было нарушено, подорвано, образно говоря, и, естественно, напряжение ощущается и на Днестре. Но я не вижу сценария, по которому Россия добровольно, чтобы доказать свои благие намерения, скажем так, отказалась бы от Приднестровья или реально, на деле, а не на словах, поддержала бы реинтеграцию, объединение и восстановление конституционного контроля Республики Молдова над своими восточными районами. Я думаю, намерение, озвученное г-ном Карасиным, вписывается, скорее, в следующую логику: „Если не удалось контролировать Молдову, сделаем это посредством реинтеграции”. Потому что сложившийся в нынешнем контексте практически стопроцентный баланс между сторонниками Евросоюза и теми, кто выступает за сближение с Россией – баланс очень хрупкий. И если Приднестровье вернулось бы в Молдову, стало бы значительно труднее отстаивать европейскую идею, а внедрение Соглашения об ассоциации стало бы практически невозможным.”

Свободная Европа: Вы имеете в виду заявление г-на Карасина о том, что Приднестровье должно быть особым районом с особыми гарантиями статуса в рамках единого молдавского государства…

Леонид Литра: „Да, именно это заявление я имел в виду. Я не склонен верить в благие намерения России, в этом нас убедил прошлый опыт, если я не ошибаюсь, после войны в Грузии Россия проявляла признаки доброй воли, готовность якобы содействовать достижению прогресса в приднестровском урегулировании. Тогда были подписаны и Мезебергский договор с г-жой Меркель и ряд документов, которые позволяли надеяться на какую-то позитивную динамику в урегулировании этого конфликта, но все это было не более, чем ложная траектория, призванная пусть пыль в глаза: мол, там, в Грузии, мы поступили жестко, потому что конфликт развязали грузины, они напали первыми, а здесь мы реально соблюдаем международное право и пытаемся соблюдать закон ”. Поэтому я не могу поверить этим заявлениям, пока не будут предприняты конкретные шаги. Например, почему за год так и не были возобновлены переговоры в формате „5+2”?”

Свободная Европа: И ваш ответ какой?

Леонид Литра: „Могу лишь гадать, к сожалению, потому что подлинную причину не знаю. Но чувствую, что сторонам, практически, обсуждать нечего, потому что, по логике, следовало бы открыть Третью корзину, связанную со статусом региона и вопросами безопасности, ведь другого выхода просто нет. Все вопросы, нерешенные по остальным двум корзинам, упираются в отсутствии политической воли. Поэтому, если мы выступаем за действительно плодотворные переговоры, нужно открыть Третью корзину. Но представители приднестровской стороны понимают, что для них это означало бы начало обсуждения условий кончины так называемой республики. Да и Россия не готова к этому. Поэтому, считаю, переговоры не были возобновлены. Но и события на Украине, и напряженные отношения с Молдовой, включая инциденты в аэропорту и другие – все это создает фон для дискуссий. И в данный момент это плохой фон.”

Свободная Европа: Как вы считаете, до нахождения устойчивого решения приднестровского конфликта официальному Кишиневу имеет смысл требовать преобразования миротворческой миссии в гражданскую?

Леонид Литра: „Имеет. Потому что этот формат не отвечает основным критериям международных миротворческих миссий. Россия навязала свою волю в этой миссии, несмотря на то, что она – одна из сторон конфликта и поэтому не может войти в состав миротворческой миссии, кстати, как не должна этого делать и Республика Молдова. Международная миротворческая миссия предполагает участие беспристрастных сторон, не имеющих каких-либо интересов в регионе. Второе: если завершить эту миротворческую миссию не представляется возможным, давайте ее, по крайней мере, реформируем, в соответствии со стандартами, которым должна отвечать такая миссия. Она должна, прежде всего, иметь международный мандат, принятый и Республикой Молдова; во-вторых, она должна ставить перед собой определенные цели. Одной только цели поддержания мира недостаточно, если учесть, что Россия – не в унисон с Приднестровьем – заявляет, что свою задачу миротворческая миссия выполнила и что это успешная операция. Это значит, что миссию, по сути, пора сворачивать. Ведь если миссия выполнила свою цель – поддержание мира – и выполнила ее успешно, то необходимость в ней отпала. В этом случае они говорят, что миссия успешна, но мы еще нуждаемся в ней, ее следует сохранить. Но в случае с Приднестровьем миротворческая миссия – и в этом кроется большая угроза для продолжения миссии в нынешнем формате – всегда была фактором создания де-факто государственности приднестровского региона. Потому что мы не знаем, что происходит в зоне безопасности, не сосредоточено ли там боеприпасов и вооруженных сил больше дозволенного. Учитывая, что и ОБСЕ крайне ограничена в своих полномочиях по изучению этого вопроса, лучшим вариантом представляется мониторинговый отчет каждые полгода по текущей ситуации в зоне. Третье: Объединенная контрольная комиссия тоже не очень эффективный механизм, поэтому следует провести ее реформу, так как в нынешнем формате ОКК не может принимать никакого решения, которое реально отражало бы текущую ситуацию на этой территории. И четвертое: ориентировочные сроки для полного завершения этой миссии.”

Свободная Европа: Намерения Российской Федерации – по крайней мере, на данный момент – состоят в том, чтобы сохранить контроль в Приднестровье, а также в регионе в целом. Об этом говорят и многие наблюдатели. А это значит, что без желания России трудно сдвинуть воз с места, когда речь идет о жизнеспособном решении приднестровского кризиса…

Леонид Литра: „Совершенно с вами согласен. Кроме заявлений, которые иногда радуют слух, со стороны российских чиновников пока ничего нет… Правда, и в самой России нет консенсуса в вопросе о том, какой должна быть позиция Москвы относительно Приднестровья. Одни, как, например, Рогозин, с более выраженными ортодоксальными взглядами и понятиями, призывают отказаться от всех существующих форматов и вернуться к нулевому варианту, отказаться от формата „5+2” как от нежизнеспособного механизма, и начать ускорение этого процесса, но не в сторону реинтеграции. А Министерство иностранных дел и дипломатический корпус выступают за сохранение статус-кво в сложившихся границах, иными словами – ни интеграция, ни эскалация конфликта, что некоторым образом позволяет продолжать шантажировать Молдову, правда, не так сильно, как прежде, но, тем не менее, это достаточно важный рычаг, которым нельзя пренебречь, особенно в контексте происходящего на Украине.”