Архіви: Публікації

Інтернет-видання “Главком” про Форум ІСП «День Євроатлантичного партнерства: підсумки саміту НАТО в Уельсі», що відбувся 10 вересня 2014 року.Україна потребує від НАТО реальної підтримки, бажано військової. А Північноатлантичний альянс у свою чергу наполягає, що єдина зброя, яку наразі варто застосувати проти Росії – санкції. Такі основні меседжі «Дня Євроатлантичного партнерства: підсумки саміту НАТО в Уельсі», організованого Інститутом світової політики спільно з Центром інформації та документації НАТО в Україні».\
До участі в дискусії стосовно результатів саміту «Україна – НАТО», який проходив 4-5 вересня, були запрошені представники НАТО, посли країн-членів Альянсу, українські урядовці, незалежні експерти як із України, так із-за кордону, відбулося також відео включення зі штаб-квартири НАТО. Головною темою для обговорення стали сподівання обох сторін. Варто зазначити, що у більшості випадків вони діаметрально протилежні.

Представники НАТО наголошували на безумовних перевагах, які здобула Україна на останньому саміті. Серед них називають, в першу чергу, консолідацію країн-членів НАТО. «Україна та український президент отримали 28 союзників», – констатував заступник Генерального секретаря НАТО з надзвичайних безпекових викликів Джеймі Шей. За його словами останній саміт був один із історично найважливіших та найзмістовніших – було ухвалено низку визначальних рішень. Заразом Шей акцентував увагу на тому, що концепція людських цінностей та ліберальної демократії все ще є ключовими для Альянсу, який хоче це продемонструвати. Водночас, представник Північноатлантичного альянсу відзначив важливість солідарності із Україною та наголосив на готовності НАТО їй допомагати – за результатами саміту було вирішено утворити чотири трастові фонди по таких напрямках: логістика, зв’язок, допомога пораненим силовикам, кіберзахист.

Про допомогу іншого штибу не йдеться. НАТО наполягає на антивоєнній риториці й сповідує непорушну віру в дієвість санкцій. «Існує цілий діапазон міжнародних інституцій та інструментів, через застосування яких Великобританія та інші європейські країни можуть здійснювати тиск на Росію, щоб досягти більш конструктивної взаємодії та деескалації конфлікту», – вважає Надзвичайний і Повноважний посол Великобританії в Україні Саймон Сміт. Він наголосив, що відповідно до Будапештського меморандуму, підписанти угоди, в тому числі Великобританія, мають надавати консультації Україні в разі агресії чи економічного тиску й не більше. «Ми будемо переконувати партнерів нарощувати санкції, доки Росія не змінить свою стратегію та не визнає своєї відповідальності», – сказав Саймон Сміт. «Іншого вирішення цього конфлікту, окрім політичного, не існує», – додав він.

Старший науковий співробітник Атлантичної ради (США) Адріан Каратницький відзначив тенденції до перетворення НАТО на гуманітарну структуру. За його словами, теоретично, Великобританія, Польща та США могли б надавати Україні більшу підтримку, особливо, в питанні озброєння. Власне, саме США і має найбільший арсенал зброї. За підрахунками експертів, близько 80% збройної техніки Північноатлантичного альянсу належать Сполученим Штатам. Водночас, як пояснив Каратницький, чекати на швидку реакцію від Вашингтона не варто. «Зараз американське суспільство втомлене від різних військових проектів, у яких Америка брала участь, і політика Барака Обами відповідає таким очікуванням. Ситуація може змінитися тільки після президентських виборів, які відбудуться через півтора року», – констатував експерт і додав, що можливі зміни залежать від того, хто переможе в президентській гонці.

Не готові ділитися зброєю й інші країни-члени НАТО. «Питання надання зброї не є колективним, воно вирішується кожною країною окремо. Національне законодавство Норвегії, наприклад, дуже жорстке в частині експорту зброї, а питання законодавства не вирішуються за один день», – пояснює Надзвичайний і Повноважний посол Королівства Норвегія Йон Елведал Фредріксен. За його словами, Норвегія, як і інші члени НАТО, підтримує Україну і мирний план Порошенка. «Ми маємо міцну віру в безпеку: передбачену політику та надійних партнерів», – зазначив Фредріксен.

Останнім пазлом у цілісній картині позиції НАТО стали досить прагматичні думки висловлені заступником директора Центру демократичного контролю над збройними силами (Швейцарія) Філіппом Флурі. «Не питайте, що НАТО може зробити для вас, подумайте, що ви зробили для НАТО, – сказав експерт. – Раніше ваше суспільство не було зразком західних цінностей. Ваших урядовців і зараз можна зустріти у «Борисполі», звідки вони летять на свої вілли, ваше суспільство обрало колишнього президента (мова про Януковича, – «Главком»). Виборців і платників податків на Заході треба переконати в тому, що ви – дійсно частина Західного світу». За словами Флурі, Україна отримала не союзників, а партнерів. Він наголосив, що усі країни-члени НАТО дотримуються певних правил і роблять спільну інвестицію у свою безпеку. «Ми не світова поліція, а платформа для оборони», – резюмував він. «Не крадіть і не брешіть, не обирайте на владні посади тих, хто це робить, не давайте їм імунітет – досягніть західних стандартів. Живіть за стандартами, які ви декларуєте», – порадив він українцям. За словами Флурі провести реальні реформи не так вже й важко, варто лише встановити чесні правила для всіх і дотримуватися їх. «Без чесності, боротьби із корупцією та встановлення верховенства права співпраці не буде», – відрізав Філіпп Флурі.

Українське ж експертне середовище поставилося до заяв колег із НАТО не дуже лояльно. Основні вимоги, які висували експерти до НАТО були: ізоляція Путіна, дієві санкції проти Росії та зброя як сигнал спільної боротьби. Колишній Міністр закордонних справ Володимир Огризко зауважив, що саміт не приніс бажаних результатів. «Спочатку здавалося, що Росія знищила систему безпеки, але, з огляду на останні події, можна зробити висновок, що цієї системи не існувало. Жодних систем-гарантій немає», – вважає Огризко. Він наголосив на неповносправності організацій та деяких країн в сфері виконання взятих ними обов’язків. «Великобританія та США не здатні виконати зобов’язання Будапештського меморандуму. ООН тільки й робить, що продукує заяви. ОБСЄ не може ухвалювати жодних рішень, бо їх блокують представники Росії. НАТО також не повною мірою відповідає своїм функціям», – констатує колишній очільник МЗС.

Українські експерти в один голос закликали Північноатлантичний альянс переглянути своє ставлення до Росії. Вони наголошують, що на останньому саміті було винесено абсолютно хибне рішення про збереження партнерських стосунків із Росією. «Молдова, Грузія, Карабах, Україна – всі ці приклади дають приводи для стримування та запобігання агресії, а не для партнерства», – говорить Огризко. На його думку, було б доцільно утворити центри, у Польщі, країнах Балтії, Україні, які б вивчали дії Росії, знаючи її менталітет та маючи досвід взаємодії із цією країною.

«Дефіцит безпеки спричинено тим, що Росію перестали розглядати як ворога», – поділяє цю ж позицію Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський. За його словами, навіть більш вагомим внеском НАТО у відбудову української безпеки могло б стати не постачання зброї, а застосування афганського досвіду: допомога у підготовці та проведенні виборів, інтеграція, економічна та гуманітарна допомога. «Допомога у перебудові економіки та інвестиції у Східну Україну могли б призвести до підняття рівня довіри населення Донбасу не лише до НАТО, а й до центральної влади», – відзначив Сунгуровський. На думку експерта Центру Разумкова, небезпека ескалації може бути і у виборчій кампанії. Не можна щоб претенденти на мандати народної довіри забували про зовнішнього ворога та починали війни між собою.

Критики зазнала і відмова від надання Україні зброї. «Якби НАТО пішло на такий крок, це було б чітким сигналом того, що воно, по-перше, не боїться Росії, і, по-друге, готове боротися за Україну», – підкреслив Директор Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння Валентин Бадрак. «Україна стала на захист усіх європейських, загальнолюдських цінностей. Водночас Путін не зупиниться. За прогнозами експертів, щойно він утвердиться в так званій Новоросії, перейде до Латвії та Північного Казахстану», – стверджує Бадрак.

Більш стриманими у своїй риториці були представники влади. Заступник голови Адміністрації Президента України Валерій Чалий відзначив, що цей рік може стати Роком НАТО в Україні. Він відзначив, що позитивними сигналами є консолідація країн-членів довкола визнання окупації Криму та загрози для України з боку Росії. Водночас, він сказав, що зараз світ лише шукає вирішення подібних викликів. «Напередодні 11 вересня (річниці трагедії у США, яка сталася у 2001 р. – «ред.) ми можемо говорити, що світ стикався із тероризмом, а що робити із гібридними війнами він ще не знає», – сказав Чалий. За його словами, після саміту було прийнято рішення про ухвалення ряду доручень президента з активізації робочих груп із НАТО. Відновлення системи координації, відходу від старих радянських підходів співпраці. Чалий повідомив, що буде чимало кадрових змін у сфері взаємодії із Північноатлантичним альянсом.

Про переваги після саміту говорив і заступник Міністра оборони Ігор Кабаненко. «Зараз пріоритет надано двом напрямкам: безпосередній матеріально-технічній допомозі, наданні новітніх технологій, а також залучення сучасних менеджерських механізмів – пропозицій радників, які можуть допомогти ефективно провести реформи оборонного сектору». Також Кабаненко наголосив на не співмірності бюджетних витрат з російського та українського боку. «Росія виділила на війну (зброю, системи, радіозасоби тощо) 2 млрд. доларів. Україні ж надали допомогу у розмірі 15 млн. доларів. Але ми маємо відстояти свою незалежність», – сказав він.

Насамкінець директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук підсумувала, що в ході дискусії, представники НАТО та України «звірили годинники» й розвіяли певні ілюзії стосовно своїх очікувань. «Переваги співпраці України і НАТО не зводяться до питання надання зброї, – резюмувала вона, – є багато переваг в інших напрямках».

Автор: Анна Черевко

Коментар першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого для газети “День”За останнє півріччя українці переконалися, що російська влада завдяки підконтрольним ЗМІ з легкістю підмінює поняття. Щоб не казали в Кремлі — це слід сприймати з точністю до навпаки.\
Напередодні саміту НАТО в Уельсі президент Росії Володимир Путін запропонував свій мирний план щодо припинення кровопролиття і стабілізації обстановки на південному сході України. За повідомленням «Інтерфаксу», Путін «накреслив» цей план на… аркуші зошита під час візиту до Монголії.

У плані Путіна сім пунктів: проросійські терористи мають припинити наступ, сили АТО повинні відступити, обмін заручниками, доставка гуманітарних вантажів, припинення застосування української авіації «проти мирних громадян і населених пунктів у зоні конфлікту» і таке ін. Путін не врахував лише одного пункту щодо виведення російських військ з території України.

Президент РФ вважає, що його пропозиції можуть покласти край конфлікту, який він сам розпочав і тепер лицемірно намагається постати в ролі миротворця. Проте про яке перемир’я і план може йти мова, якщо вчора з’явилися повідомлення про те, що російські танки почали наступ на Маріуполь?

Ми поговорили з експертами «Дня» про те, як слід ставитись до плану Путіна і про те, до чого він може призвести.

Сергій СОЛОДКИЙ, заступник директора Інституту світової політики:

— Не Путіну пропонувати Україні мирні плани. Людина, яка розв’язала та підтримувала і підтримує агресію проти України, не має ні морального, ні політичного права нав’язувати якісь ініціативи Україні. Такий підхід виглядає, як мінімум, лицемірним.

Зрозуміло, кому адресований цей крок: світовій спільноті, зокрема світовим лідерам. Ми знаємо, що вони зустрічаються у Вельсі на саміті НАТО. Також відомо, що Європейський Союз має ухвалити подальший пакет санкцій, більш жорсткий за той, який було схвалено до сьогодні. На цьому тлі Путін намагається задобрити західних лідерів, щоб імовірний удар чи санкції західних країн були не такими сильними.

Очевидно, що кредит довіри, який надавали європейські лідери Путіну, вже давно вичерпано. Якщо у березні — квітні, на початку агресивних дій Путіна, Захід ще був радий обманюватися, а його політиці була притаманна свого роду інфантильність, то сьогодні нічого подібного ми не бачимо.

Друга аудиторія, кому, можливо, Путін адресував свій план, — це громадяни Росії. З одного боку, вони були осліплені тріумфальними походами Путіна до Криму, але, якщо вірити останнім соціологічним опитуванням, міць путінського рейтингу похитнулася. Нехай це якісь 3 — 4%, але бачимо, що істерія в російському суспільстві починає спадати. З кожним днем до росіян приходить протверезіння. Тому для свого «відходу» Путін починає формувати імідж такого собі «миротворця», аби потім прикриватися цим фактом, мовляв: я пропонував мирний план, але Україна його не прийняла.

Я не бачу ніякої новизни чи користі у пропозиціях Путіна для врегулювання конфлікту та агресії, яку розв’язала Росія. Порошенко вже давно оприлюднив свій мирний план, і кращого, більш доречного і оптимального плану бути не може. Путін у базових питаннях фактично повторив план Порошенка, назвавши його «планом Путіна». Якщо мова йде про припинення вогню з двох боків, то Порошенко його вже пропонував. Ми пам’ятаємо, чим це закінчилося: російські терористи перегрупувалися, посилили свої позиції, а українська армія за півтора тижня перемир’я зазнала неймовірних втрат.

Путін робить вигляд, ніби цього не було. Він робить вигляд, що саме він хоче бути миротворцем і почати все з чистого аркуша. Але цього вже не вийде, тому що Україна має поганий досвід діалогу з Росією. Якщо ми робимо якийсь крок назустріч, протягуємо руку до примирення, в Кремлі ладні її відірвати, а на знаки примирення просто плюють. Всі шанси відступити, стати на мирний шлях, які були у Путіна, він відкинув. Чи є підстави сьогодні в українського керівництва та західних лідерів довіряти Путіну? Жодних. Немирний план Путіна — індикатор його готовності до врегулювання кризи.

Єдиним індикатором того, що війну на сході буде закінчено, — це припинення вогню з боку терористів, яких підтримує Росія. Індикатором буде те, коли Путін накаже своїм диверсантам та військам припинити агресію проти України. Жодні папірці, слова Путіна не переконають світову спільноту. Все, що він зараз робить, — це окозамилювання. Інакше це не можна інтерпретувати.

Щодо обговорення плану Путіна у Мінську. До цього можна поставитися так: хто нас похвалить, якщо ми самі себе не похвалимо? Один агресор запропонував мирний план, а його прислужник — хвалить ініціатора-агресора. Іншого мирного плану, як виведення Путіним техніки й озброєння з Донбасу, бути не може. У Кремлі це чудово розуміють, це чудово знає і Лавров. Усі заяви, що лунають сьогодні від Лаврова, ми чули в квітні у Женеві, Берліні, Мінську. В це вже не вірить ніхто. Якщо подивитися на останні інтерв’ю Путіна і Лаврова, то так виглядає, що вони не можуть вже брехати про те, що вони жодним чином не причетні до цього. Зараз вони шукають шляхів виходу з конфлікту, але нехай це роблять практичними діями, а не замилюванням очей через пропонування «мирних» планів, які не мають нічого спільного з реальним врегулюванням кризи.

Інтерв’ю першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого литовському виданню “Delfi” (рос.мовою)Украина пыталась учитывать интересы России в вопросе сотрудничества и перспективы вхождение в НАТО, но это не защитило и не обезопасило страну от враждебных действий со стороны восточного соседа, утверждает украинский политолог Сергей Солодкий. По его словам, Россия украла часть территории и пытается полностью ослабить организм украинской государственности путем дестабилизации ситуации на юго-востоке Украины.В таких условиях, по словам эксперта в украинском обществе растут пронатовские настроения, и у страны не остается иного выбора, как искать поддержки у стран Запада, которые на протяжении последних двадцати лет доказывали уважение украинского суверенитета и территориальной целостности.
По словам первого заместителя украинского Института мировой политики Сергея Солодкого, на грядущем саммите НАТО в Уэльсе для Украины очень важно получить поддержку как минимум на уровне декларации.
Напомним, что сегодня на заседании Кабинета министров премьер Арсений Яценюк заявил, что Украина намерена на саммите НАТО в Уэльсе получить статус специального партнера Альянса, а также получить статус ключевого союзника США.
– На днях в Уэльсе пройдет саммит НАТО, где украинский вопрос и связанные с этим вопросы безопасности будут одними из главных. Чего может Украина от НАТО и в частности от саммита в сложившейся ситуации?
– Еще год назад Украина не могла рассчитывать на то, что украинский вопрос станет главным на саммите НАТО. К сожалению, это произошло и не по нашей вине украинский вопрос сейчас находится в повестке дня международного сообщества, а из-за агрессии Российской Федерации.
Украинский эксперт: на саммите НАТО важно получить поддержку минимум на уровне декларации
© Фото – glavcom.ua
Это огромнейший вызов для НАТО не только потому, что Украина была одним из самых последовательных, ответственных партнеров НАТО, но и потому, что Россия, которая тоже считалась ближайшим партнером альянса, осуществила акт агрессии против другого партнера. Это не может не тревожить наших партнеров, которых в принципе я могу сейчас назвать союзниками Украины. В этом контексте для Украины очень важно получить как минимум поддержку на уровне декларации. Поддержку со стороны мирового сообщества мы получили.
Многим украинцам, моим коллегам, кажется, что Запад оказывает недостаточную поддержку. При этом, боюсь, они забывают, что, к примеру, когда российские войска фактически запустили процесс сепаратистского конфликта в Приднестровье, Молдова не получила поддержки со стороны международного сообщества. Если мы вспомним российско-грузинскую войну, то Грузия получила поддержку, но она была недолгосрочной — уже через полгода президент США Барак Обама запустил так называемый процесс перезагрузки отношений с Россией.
Фактически, о конфликтах и угрозах, которые скрывала российская внешняя политика, на международной арене перестали говорить и замечать подобные угрозы. Россия в ситуации с Украиной о себе вновь напомнила. И, наверное, наконец, на Западе осознали свои ошибки, вынесли соответствующие уроки и сейчас мы видим, что они готовы поддерживать Украину на уровне декларации. Это первый, важный уровень.
Второй уровень, как видим, проявляется в том, что страны Запада пытаются поощрить российское руководство к диалогу путем применения санкций. Когда Россия отказывалась от переговоров, делала вид, что непричастна к эскалации конфликта в Украине, ситуации в Крыму, не оставалось ничего другого, как применять инструмент санкций. В этом плане Украина должна отдать должное усилиям стран ЕС и США, поскольку эти страны даже в ущерб своему бизнесу, своим интересам пошли на этот шаг в поддержку территориальной целостности Украины. Но мы видим, что всех этих усилий недостаточно, и сейчас речь идет о том, чтобы поддержка Украины была и на уровне поставок военной техники и оружия.
Мы знаем, что некоторые страны готовы оказывать подобную поддержку, а некоторые страны высказали свое несогласие с предоставлением такого рода поддержки. Для Украины крайне важно получить такие сигналы, поддержку, поскольку одна Украина в конфликте с Россией будет неспособна защитить свою территориальную целостность, а в целом — мир и стабильность в большом регионе, на всем континенте. Если допустить сейчас победу агрессивной политики России, это будет означать допущение подобных рецидивов, повторение подобной агрессии в отношении других государств. Россия не остановилась на Молдове, на Грузии, на Украине. Может стоять вопрос: кто следующий?
– Правительство Украины одобрило проект указа президента Украины об утверждении национальной программы сотрудничества с НАТО. Не так давно глава правительства Арсений Яценюк заявил о намерении взять курс на отмену внеблокового статуса Украины и на членство в НАТО. Нельзя сказать, что граждане Украины до Евромайдана и последующих событий сильно поддерживали такой курс. Что можно сказать о ситуации сейчас?
– Начиная с марта, поддержка украинцами присоединения к НАТО постоянно растет, начиная в первых шагов России, сначала в Крыму (появление «зеленых человечков»), принятия Советом Федерации РФ постановления о возможном вводе войск на территорию Украины. Мы видели постоянную динамику, рост популярности идей присоединения Украины к НАТО.
Украинцы — очень миролюбивый народ. Все 23 года независимости они верили в то, что для нас не существует никаких внешних угроз. Тем более, никогда всерьез не рассматривался вопрос о возможной агрессии России. Когда вставал вопрос об интеграции Украины в НАТО, то речь шла лишь о модернизации армии, сферы обороны, чтобы страна экономически и политически была интегрирована в евроатлантическое пространство. Именно для этого пространства характерны развитые современные технологии, сохранение определенных общественно-политических ценностей.
Логика украинцев по членству в НАТО исходила из подобных убеждений — чтобы состоялся процесс модернизации государства. Никогда на повестке дня в качестве приоритета не стоял вопрос о возможной агрессии, особенно со стороны соседей. Для нас это был вопрос развития. Поэтому не все понимали, зачем украинцам нужно НАТО, поскольку нет никакой угрозы и тем более, что Россию вопрос такой интеграции раздражает, в связи с чем она постоянно давила на политические элиты с требованием снять этот вопрос с повестки дня. Так что этот вопрос время от времени то появлялся в повестки дня, то пропадал.
Впервые он появился во времена Леонида Кучмы, спустя время этот вопрос был снят с повестки дня, в 2005 году Виктор Ющенко вернул его, а в 2010 году Виктор Янукович объявил Украину внеблоковым государством, т.е. не было однозначности. Но украинцы увидели и, возможно, осознали ошибочность мнения, что на нас никто не может напасть. Сейчас мы говорим о половине населения (поддерживающего курс на членство в НАТО), подобная социология 5, 10 лет, и даже год назад, была невероятна. Сейчас практически половина населения поддерживает членство Украины в НАТО.
Украина испробовала разные способы формата безопасности: мы отказались от ядерного оружия, мы заручились гарантией безопасности со стороны ведущих мировых держав (в том числе России) согласно Будапештскому меморандуму 1994 года, мы объявили о своей внеблоковости, подчеркивая таким образом миролюбивый характер своей политики безопасности. Что мы получили в ответ? Акт агрессии со стороны своего восточного соседа, которая до сих пор продолжается. У украинцев не остается другого выбора, как обращаться за поддержкой своих западных партнеров, НАТО. В данном случае, речь идет о перспективе членства в альянсе.
– По вашим словам получается, что курс на отказ от внеблоковости и членство в в НАТО реален. Как грядущие парламентские выборы могут отразиться на этом?
– В вопросе интеграции в НАТО в украинском измерении всегда очень остро стояла следующая позиция: поддерживают ли украинцы евроатлантическую интеграцию. Россия в переговорах с НАТО всегда настаивала: вы не имеете права «тянуть» Украину в НАТО, потому что это недемократично, поскольку украинцы не поддерживают подобную политику. Сейчас мы видим, исходя из массовой поддержки интеграции в альянс, что это демократично. Поэтому политические элиты сейчас более консолидированы, чем ранее. Раньше это был острый вопрос для дискуссии, можно было наблюдать некоторую непопулярность вопроса НАТО среди политических элит. Даже те политики, которые считались прозападными, не очень любили говорить о НАТО, поскольку это был в том числе и вопрос их популярности, рейтинга.
Сейчас даже те политики, которые раньше опасались говорить о немодном вопросе НАТО, об этом говорят. Более того, даже настаивают на проведении референдума в тот же день, когда состоятся парламентские выборы. Поэтому в данный момент политические элиты по этому вопросу более консолидированы. Да, есть политические силы, которые выступают против интеграции в НАТО, но, хочу подчеркнуть, что поддержка таких политических сил в украинском обществе — не больше трех процентов.
– Как скажется на Украине инициатива Литвы и других стран Восточной Европы по усилению постоянного военного присутствия Альянса в странах этого региона? Понятно, что эти страны, в первую очередь, озабочены собственной безопасностью, но тем не менее…
– Прямой связи, возможно, нет, но очевидно, что это будет неким сигналом для России. Важно понимать, что усиление позиций НАТО связано в первую очередь с ее агрессией в отношении Украины. До сих пор альянс выстраивал свою политику с точки зрения обороны, учитывая в том числе и интерес России, сейчас он вынужден пересматривать свою политику. Для России это является сигналом того, что рассчитывать на наивность и былую пассивность НАТО уже не стоит. Россия должна готовиться к тому, что она ощутит весь вес последствий, к которым привела политика Кремля за последние полгода. Очевидно, что подобное осознание (оно не произойдет сразу) усмирит аппетиты и амбиции РФ. Естественно, в краткосрочной перспективе на Украине это (усиление НАТО в Восточной Европе) никак не отразится, учитывая, что усиление позиций НАТО, создание сил быстрого реагирования — это вопрос не одного дня, а вопрос защиты территориальной целостности — это то, что насущно и происходит сейчас. Мы не знаем, что может произойти через день, учитывая непрогнозируемый характер российской политики.
– Каковы, по вашему мнению, могут быть действия России в связи с ориентацией Украины на Альянс?
– Украина пыталась учитывать этот интерес Российской федерации, вплоть до того, что мы объявили себя внеблоковым государством. Это каким-то образом защитило Украину и ее безопасность? Нет. Россия украла часть территории и стремится полностью ослабить организм украинской государственности путем дестабилизации ситуации на востоке. Дестабилизацию она начинала на более обширном пространстве — на юге, учитывая проведенные там провокации, которые не получили должного эффекта. Как дальше пойдет Российская федерация зависит в первую очередь от того, насколько мы — Украина, и Запад позволят ей продвигаться.
Мы понимаем, что это проблема не украинско-российских отношений, а проблема мирового сообщества, потому что Россия нарушила фундаментальные правила, базовые парадигмы, на которых строилась безопасность и стабильность в регионе после окончания холодной войны. Россия все это нарушила и последствия эти нарушений могут оказаться непрогнозируемыми. Поэтому логично, что Запад предпринимает некоторые усилия для того, чтобы обезопасить себя, и обезопасить Украину. Пока что мы видим, что подобные усилия оказались слабыми, недейственными.
Российское руководство, ослепленное своими краткосрочными «победами» в случае с Крымом, окрыленное дальнейшими «победами» на востоке Украины, опьяненное массовой поддержкой россиян, подверженных невероятнейшим манипуляциям государственных СМИ, оказалось неспособно адекватно оценить последствия своих действий. Единственная альтернатива, которая остается у Запада и Украины — остановить Россию у восточных границ Украины и укреплять свои позиции всеми возможными путями.
Украина вела себя как миролюбивая страна и не давала никакого повода заподозрить себя в угрозе для РФ, взамен мы получили открытую агрессию, открытое воровство своей территории. У нас не остается выбора, кроме как искать поддержки у тех стран, которые в течение последних двадцати лет доказывали как раз уважение украинского суверенитета, оказывали поддержку развитию Украины. Последние события показали, где друзья Украины, а где враги. Учитывать российский фактор нужно, но только с той позиции, что это враг на краткосрочную, среднесрочную и долгосрочную перспективу. И все, что нужно делать Украине — это усиливать свою безопасность, укреплять свои границы, реформировать страну, чтобы она достигла целей, которые люди поставили перед собой во время Евромайдана и чтобы деструктивное влияние России было минимизировано.

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукЗнала, що це відбудеться. Тому, власне, й категорично відмовлялась від побажань і рекомендацій змінити назву блогу – з “Щоденника євроатлантиста” на “Щоденник євроінтегратора” чи ще якогось “євро…”:)\
Однак все одно несподівано. Україна вустами Яценюка оголосила про те, що вносить у Верховну Раду законопроект про скасування позаблокового статусу та повернення до інтеграції в НАТО. Гарна звістка наприкінці робочого тижня.

Вперше в історії Україна має повне право заявляти про бажання інтегруватись до НАТО. Головний козир тих, хто не підтримував членство НАТО – “ми ж посваримось з Росією” – знятий з порядку денного самою Росією. Росія атакувала ПОЗАБЛОКОВУ Україну. Україну, яка відмовилась у свій час від НАТО, що не бути атакованою Росією. Нам вже не треба вигадувати, що відповісти на прискіпливі допити: проти кого Україна буде оборонятись? “Проти Росії” – можемо тепер заявити зі спокійною душею. На жаль, не на повний голос, як нам би хотілось: далеко ще не всі члени Альянсу вважають, що НАТО має повернутись до того ж ворога, з якого починало. І завдяки якому, власне, НАТО й зарекомендувало себе як найкращий оборонна організація в історії людства. Звісно, відтворити ту ж саму стару місію повністю – тобто, тримати Америку в Європі, Росію поза Європою, Німеччину під Європою – не вийде хоча б тому, що Німеччина сьогодні вже над Європою. Але частково – “Америку в Європі” і – головне – “Росію поза Європою” відтворювати потрібно.

Україна заявляє про цей крок, позбувшись одного з головних ОФІЦІЙНИХ контраргументів противників її інтеграції до НАТО за межами країни: немає громадської підтримки в самій Україні. Тепер вона є. І нам не доведеться знову викручуватись перед натівцями, як у 2008 році, що коли Іспанію приймали до НАТО у 82-му році, то підтримка була на рівні 18%. Можливо, ми ще не маємо в Україні сьогодні переважної більшості за НАТО, але правильна інформаційна кампанія здатна, на моє глибоке переконання, оформити цю більшість за досить короткий час. Маємо пояснити людям: позаблоковий статус не є страховим полісом від війни з Росією. Навпаки: якщо й існує такий страховий поліс, то це лише членство в НАТО. І сильна українська армія можлива тільки у зв’язці з НАТО.

Хоча, маю визнати, досить здивована рівнем толерантності українців до Росії. Ми досі не можемо назвати ворога відверто ворогом, про що свідчить нещодавно проведене у світі опитування про ставлення до Росії. Ми ставимось до країни-агресора помітно краще, ніж, наприклад, поляки, чи наприклад турки, хоча війна Росії ведеться не проти їхніх країн.

Сьогодні у мене кілька запитань з приводу рішення, озвученого Кабміном і начебто прийнятого на вчорашньому засіданні РНБОУ. По-перше, це рішення є дійсно стратегічно виваженим та незворотнім, чи воно було прийняте швидше для підняття ставок на переговорах з Путіним? І чи не вийде так, що полякаємо особливо вразливого на тему НАТО Путіна і потім під впливом світової армії прихильників фінляндизації України (до якої останніми роками записався навіть Збігнєв Бжезінські) погодимось вже навіть не на позаблоковість – абсолютно пустий в плані міжнародного права статус, а зафіксований законодавчо, а то і конституційно нейтралітет. Чого, власне, особливо хотілось би росіянам. Для тих, хто ще вірить в якийсь нейтральний рай, нагадаю про досвід Молдови, де нейтралітет зафіксований в Конституції, але Росія шарпає і тисне з усіх боків безбожно.

По-друге, яким чином ми збираємось переконати в незворотності інтеграції до НАТО наших євроатлантично-скептичних партнерів у Європі, які якраз заблокували ПДЧ у Бухаресті? Адже я особисто не бачу кардинальної зміни позиції щодо інтеграції України до НАТО з боку того ж Берліна чи Парижа? А в НАТО, нагадаю, рішення приймаються консенсусом і навіть Греція здатна заблокувати прийняття нових членів НАТО, як це було з Македонією. Чесно кажучи, другого такого стресу міжнародного масштабу, як був у Бухаресті, не хотілось би пережити.

Маємо зробити все для того, щоб у НАТО таки зрозуміли: проблема Альянсу не в тому, що він у свій час дуже близько підійшов до кордонів з Росією, а що він зробив на цих кордонах занадто довгу зупинку.

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукЧим більше читаю і слухаю заяв учасників мінських переговорів, тим більше виникає питання: “що це було?”. Так чи інакше, кілька думок, які виникають у людини, яка на переговорах у Мінську свічки не тримала, а спостерігала за ними зі сторони. Основний висновок один – яка війна, такі і переговори. Тобто, війна невизначена, гібридна й розмита, і переговори такі ж невизначені, гібридні й розмиті.\
З одного боку, добре, що Порошенко приїхав без миру, бо мир в даній ситуації міг бути лише миром за будь-яку ціну. Проблема в іншому: неготовність Києва до миру за будь-яку ціну автоматично трансформується у готовність Москви до війни за будь-яку ціну. Тобто, до більш жорсткого та нахабного військового втручання, яке б зробило українського президента Порошенка поступливішим.

Але більш нахабне військове втручання – як би парадоксально це не звучало – це і шанс для України нарешті підготувати серйозну доказову базу, що це не внутрішній конфлікт, це відверта зовнішня агресія.

Добре, що Путін, хоч і продовжував клеїти дурня, що жодного відношення до подій на Донбасі не має, все ж сів за стіл переговорів з Порошенком тет-а-тет, і все ж говорив і про Донбас. А міг би далі вимагати присутності представників ДНР та ЛНР і наполягати, що переговори про Донбас можливі лише між Києвом та Донбасом. Донбасом сепаратистським, звичайно.

Путін чітко дав зрозуміти, яке питання його хвилює на даний момент найбільше: Угода про асоціацію з ЄС. Нічого нового, просто чергове загострення на фоні того, що подальша доля документу – питання кількох наступних тижнів. Про те, що їхати до Путіна на переговори з нератифікованою Угодою не має сенсу, говорила неодноразово, тому повторюватись не буду. Але є у мене питання, про яке навіть у страшному сні не хочеться думати, але ставити Президенту треба: де гарантії, що цей, розпущений ним парламент, у вересні ратифікує Угоду?

Як, і до речі, проводити консультації з приводу її імплементації. Я щось не пригадую, щоб Росія особливо консультувалась з Україною, коли створювала свої Митні, Євразійські чи ще якісь союзи?

Взагалі, Путін у значно комфортнішій ситуації, бо в нього зовсім інший рівень відповідальності, ніж у Порошенка: будь-яку поступку Путіна у Росії можна “продати” як допомогу братському народу Донбасу чи ще якийсь красивий пропагандистський міф, а будь-яку серйозну Порошенка українці сприйматимуть як зраду. Путін може собі дозволити відповідати лише перед самим собою. Порошенко – як би пафосно це не звучало – сьогодні реально відповідає перед історією своєї країни.

У Путіна зовсім інші часові рамки: він може собі дозволити почекати, поки Україна зазнає військової поразки на фронті і економічної катастрофи поза фронтом. Порошенку треба перемога, і бажано до парламентських виборів.

Ну і домашнє завдання після Мінська зрозуміле: або Україна буквально на пальцях докаже причетність Путіна до військової агресії і примусить його визнати свою причетність до війни на Донбасі, або Путін буде далі розповідати світу, що в Україні йде громадянська війна, і він тут ні до чого.

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукОскільки піднялось багато шуму по переговорах в Мінську, вирішила вставити і свої п”ять копійок.\
Мені теж в цій исторії багато не подобається з самого початку. Категорично не подобається формат зустрічі, завдяки якому Путін здійснює своє давнє бажання: прирівнює Європейський Союз до геополітичного непорозуміння під назвою “Митний Союз”. Для повного щастя ще не вистачає організувати десь у Душанбе спільну зустріч НАТО і ОДКБ і там поговорити про безпекові виклики для України чи регіону.

Мені дуже не подобається, що ми самостійно позбулись щонайменше двох шикарних переговорних козирів – самі сто раз заявили на офіційному рівні, що членство в НАТО не стоїть на порядку денному, а Угоду про асоціацію досі не ратифікували.

Мені не подобається, що окрім Кетрін Ештон там буде єврокомісар Етінгер. Та й Ештон, чесно кажучи, таке враження, наче занадто виснажилась переговорами по Косову та Ірану, на яких вона дійсно позитивно здивувала, чи навіть вразила.

Я не вірю, що з Путіним можна домовитись про щось стратегічне: у нього майбутнє Росії та України збігається з їхнім минулим. Тобто – совок позаду, совок попереду. В Україні все чітко: совок позаду, Україна (Європа) попереду. І взагалі: як домовлятись з людиною, яка твою державу не вважає державою?

Просто розігрує її для власного самоствердження – всередині країни і назовні. І буде розігрувати далі. Причому, Донбас з точки зору геополітичних амбіцій Путіна може бути важливіший для нього, ніж Крим, який є, швидше, хабарем для внутрішнього користувача. Бо через Донбас Путін зможе впливати на Київ, тобто контролювати так чи інакше всю Україну. Тому, власне, Росія і є виробником N1 у світі різних державних псевдо утворень.

АЛЕ: для мене очевидно й інше – на всіх переговорах, де йдеться про Україну, має бути Україна. Жодні посередники не мають сенсу. Не завжди Україна має бути представлена в статусі президента, але вона має бути. І особливо на тих переговорах, де ми не є наодинці з Росією. Адже в чому перевага переговорного процесу перед військовою операцію? У тому, що в переговорах у нас є союзники, у військовій операції маємо діяти виключно самостійно. Принаймні, станом на сьогоднішній день.

Саме тому мені, наприклад, дуже не подобається істерія про “пакт Меркель-Путіна”. Коли люди, не читаючи інтерв”ю в оригіналі й женучись за гарним заголовком, роблять поспішні висновки з кожної заяви Меркель і по тактичних союзниках б”ють більше, ніж по стратегічних ворогах. Відверто незрозуміло, чим ми кращі тоді за тих же росіян, які кричать, що за Україну все вирішили у “вашингтонському обкомі”? І хто сказав, що якщо Меркель відстоює якісь позиції, то вона це відстоює за вказівкою Путіна? Можливо, вона дійсно вірить, що так для України/Німеччини/Європи буде краще? Чи, можливо, ми просто недостатньо пояснили наші інтереси? Чи, можливо, ми самі не проти відмовитись від деяких речей, як, наприклад, інтеграції до НАТО і Меркель тут зовсім ні до чого?

Крім того, не їхати до Мінська – це підіграти російській пропагандитській ідеї, що агресор – це насправді Україна, яка “бомбіт мірное насєлєніє” і не хоче ніяких переговорів, а вони, росіяни, – це, звісно ж, миротворці, які до переговорів готові, як штики.

Так, ми зараз у ситуації, коли військова операція сприймається як питання честі, а переговори як питання сорому. Війна сприймається як щось патріотичне, а переговори як щось зрадливе. Навіть, якщо вони ще не почались. І навіть якщо Порошенко не зобов”язаний на них нічого підписувати і ні до чого підписуватись. Хоча, насправді, незрозуміло, що є більшим соромом для держави: спробувати про щось домовитись, не порушуючи свої “червоні лінії”, чи хоронити найвідданіших-найкращих-найпатріотичніших…

Так, кожен має право на свою думку з приводу переговорів. Але, як на мене, вказувати Порошенку їхати чи ні мають право ті, хто втратив на цій війні чи ризикує втратити чоловіка, брата, сина, батька, нареченого. Я, наприклад, не уявляю, як я поясню, чому Порошенко не хоче домовлятись про мир своїм знайомим та рідним на Волині, Рівненщині, Житомирщині, які понесли такі втрати і постійно мене допитують: “Скільки ще наших хлопців має загинути, щоб закінчилась війна?”.

Більше того, незважаючи на всі питання до Порошенка, його обрали як президента, який пообіцяв закінчити війну. Хтось думав, що це голівудський фільм, де з”являється крутий рембо і за добу знищує всю погань? Це, на жаль, не так. Але якщо ви довірили Порошенку місію закінчити війну, дайте йому виконати свою обіцянку. Принаймні, спробувати це зробити.

Так, мир не може бути за будь-яку ціну. Це однозначно. Більше того, мир не може бути короткостроковим. Ми маємо серйозно ставити питання не лише “за яку ціну?”, але і “як надовго?”. Але й війна не може бути за будь-яку ціну. Йдуть від нас найвідданіші, найпасіонарніші, найпатріотичніші.

Ми дуже любимо страждати. У нас виходить краще хором плакати, ніж хором сміятись. І дуже тішить, що ми принаймні вже готові страждати заради майбутнього, у той час як наш “братскій народ” готовий страждати заради минулого. Але, як на мене, пора потрохи починати позбавлятись перманентної установки “страждати” й переключитись на установку “жити”. У всіх значеннях і смислах цього слова.

І останнє. Дуже сподіваюсь, що перед тим, як погодитись на переговори, Порошенко правильно вловив настрій Путіна. Про що йдеться? Пару місяців тому Петро Олексійович в інтерв”ю Крістіан Аманпур на CNN досить влучно підмітив, що інколи Путін дуже раціональний, а інколи дуже емоційний, і Порошенко чекає, поки він буде знову раціональним. Сподіваюсь, він таки раціональний. А з приводу Порошенко в Мінську, мені дуже хочеться, щоб він був не лише раціональним, але й в міру емоційним. Він тоді більш переконливий.

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукЗазвичай, від любові до ненависті один крок. У мене в плані ставлення до Ангели Меркель – все навпаки: від ненависті до любові. Образно кажучи, звісно. І крок для цього був зроблений не один.\
Чому ненависть – євроатлантисти зрозуміють. Досі пам’ятаю той крижаний погляд, з яким довелось зіштовхнутись на відстані метра-двох у кулуарах Бухарестського саміту НАТО, коли під проводом Меркель Україні зарубали План дій щодо членства в НАТО. І досі час від часу пригадую розповіді очевидців, на яких підвищених тонах – майже в істериці – Меркель доводила своїм колегам по НАТО, що ніякого Плану дій щодо членства для України бути не може апріорі.

Одним з ключових аргументів Меркель тоді було: інтеграція України та Грузії до НАТО підірве всю регіональну безпеку. Про можливу війну, яку може затіяти Росія, тоді вголос ніхто не говорив, але після розповідей Путіна про те, яка саме частина України була щедро й незаслужено подарована росіянами, було зрозуміло, що в нього у голові не все порядку.

Меркель, як і ще купа західних лідерів наївно думали: не будуть Україна та Грузія йти до НАТО, не буде Путін йти війною проти України та Грузії. Не вийшло. Він пішов війною навіть і без НАТО. Розрахунок тодішніх опонентів інтеграції України в НАТО виявився хибним. Своїм рішенням вони не скасували війну, вони просто перенесли її у часі.

Не знаю, що про це все сьогодні думає Меркель. Помічаю тільки, що німці досі досить нервово реагують на словосполучення “Бухарестський саміт”. Як і на деякі ключові поняття з дещо старішої історії – наприклад, “Пакт Молотова-Ріббентропа”, річниця якого якраз збігається з днем візиту Меркель до Києва.

Але якби там не було, у Меркель останнім часом з’явився прекрасний шанс попрацювати над старими помилками. Це дуже важко. Майже подвиг. Майже все своє перебування в офісі канцлера Меркель на східному напрямку присвятила одній справі, яку Штаймайєр красиво у свій час назвав “партнерством заради модернізації”, а насправді це було “партнерство заради перевиховання Путіна”. Вкрай невдячній справі, як вже очевидно сьогодні. Ізоляція путінської Росії для Меркель (як і Штаймайєра) – це відкрите визнання їхньої поразки як політиків. Але що поробиш, якщо вже навіть вони (є підстави вважати) розуміють: Путіна легше переобрати чи “поховати”, аніж перевиховати.

До Меркель може бути багато питань. Але потрібно розуміти: без неї Європа досі б застрягла десь між стадією “глибокого занепокоєння” і першої з половиною чи четвертиною хвилі санкцій. Третя хвиля санкцій – це однозначно її заслуга. Якщо перед Бухарестом Меркель телефонували і вмовляли допомогти Україні, то зараз вона телефонувала своїм колегам (деколи, кажуть, по кілька разів на день), переконуючи, що альтернативи вже нема.

Для Меркель це реально подвиг. Якщо аналізувати її стиль правління загалом, то його можна змалювати одним словом “вичікування”. Вона переважно звикла вичекати, вислухати всі думки, поспостерігати, як реагують люди, і лише тоді приймати рішення. Можливо, саме цим частково пояснюється і її вичікування у ситуації з Україною.

Як для політичного стилю Меркель, то етап вичікування в історії з Україною був ще й не дуже тривалим. Вона задала тренд по Росії ще до того, як отримала підтримку жорсткого підходу до Росії від німецького бізнесу та громадської думки. Це зараз легко, коли переважна більшість німців підтримує санкції і однозначно звинувачує Путіна у війні з Україною, а відомі бізнесмени відкрито заявляють, що їм з Путіним вже не по дорозі, а тоді вона наважилась піти проти течії.

Що стало останньою краплею? Не знаю. Але люди з оточення Меркель казали якось мені, що канцлер патологічно не переносить брехні. На цьому у свій час попалився Янукович, коли у Варшаві пообіцяв Меркель посприяти вирішенню питання Тимошенко, а потім робив вигляд, що вона сама щось навигадувала. Політика Путіна з приводу України – це суцільний потік брехні, який виливається не лише на голови любителів зомбоящика, але й – хоч і у дещо дистильованому вигляді – і на голови поважних міжнародних партнерів. Зокрема, й Меркель.

Але у випадку з Меркель треба розуміти: розчарування у Путіні не означає автоматичної любові до Порошенка. Чи якогось іншого українського політика. Вона, за деякою інформацією, вважає політиків з нашого регіону страшно безвідповідальними і такими, що думають про свою кишеню набагато більше, ніж про свою країну. Дійсно, політик однієї з найбагатших країн світу, який зламав ногу, катаючись на лижах двадцятирічної давнини, ніколи не зрозуміє політиків однієї з найбідніших країн світу, які катаються у Куршавелі в лижному костюмі за сорок тисяч євро. І, до речі, до обрання Порошенка було різне ставлення у Німеччині, враховуючи саме його бізнесово-олігархічний бекрагунд. Тому досить вдало співпала (?) з візитом Меркель новина про початок продажу бізнес-активів Порошенка.

Звісно, багато речей Меркель сприймає по-іншому, ніж ми сприймаємо в Україні. І це зрозуміло – у її країні не вбивають людей, і частину їхньої території посеред білого дня й на очах у всього світу не відтяпали “ввічливі чоловічки”. І федералізація для німців – це не чорт із російської табакерки, а майже предмет національної гордості. Для деяких навіть – продукт на експорт, який вони готові експортувати туди, де його готові брати, або де вони мають змогу його акуратно нав’язати. Як це було, скажімо, в Молдові, для представників якої німці навіть проводили спеціальні семінари на цю тему. Закінчилась, правда, ця історія нічим, і німці мали б це врахувати. Як врахувати і те, що заморожені конфлікти, судячи з їхньої поразки на придністровському напрямку, у Берліна не дуже вдається врегульовувати, тому ситуацію на Донбасі краще врегульовувати у гарячій фазі, без “заморозки”.

Так чи інакше, ціна, яку потрібно заплатити за мир, теж дещо може відрізнятись на українських і німецьких вагах. Але для мене важливим показником серйозності намірів Меркель щодо України є те, чи думає канцлер серйозно не лише про те, як не залишити Україну наодинці з Росією у війні, але і про те, як не залишити Україну наодинці після війни. І той факт, що канцлер особисто обдзвонила мерів німецьких міст, які мають міст-побратимів в Україні і попросила їх подумати, що вони можуть зробити корисного для своїх українських партнерів, надихає на певний оптимізм.

У Меркель не вийшло модернізувати Росію, але вона може спробувати європеїзувати Україну. Колись саме у Німеччині довелось почути, що балканські країни мають обов’язково стати членами ЄС, аби на Балканах знову не було війни. З інтегрованою хоча б частково до ЄС Україною Путіну воювати не буде сенсу, бо війну він мутить там, де зашкалює корупція та рівень любові до Росії.

Путін доказав: де Росія – там війна. У Меркель є шанс доказати: де ЄС – там мир. Якщо ми переконаємо німців сприймати Україну як позитивний виклик, а не як гострий головний біль, від якого треба негайно позбутись, все буде набагато простіше.

Ризикну припустити: на чиєму боці Німеччина, той і виграє війну. Війну не лише у тактичному, а й стратегічному сенсі. І я чомусь більш ніж впевнена, що Меркель набагато приємніше, коли її називають Фрау Європа, а не Фрау Ріббентроп.

Стаття голови Наглядової ради ІСП Віктора Шлінчака на “Главкомі”Анонсований на 23 серпня візит в Україну федерального канцлера Німеччини Ангели Меркель може виявитися як доброю, так і поганою новиною. В будь-якому разі це відкриває перед Україною чергові можливості. Вибору.\
З однієї сторони – такий крок – може бути виявом публічної підтримки України. З іншої – свою поїздку Меркель може використати як можливість певного тиску на Президента Порошенка з тим, щоб підготувати його до наступної зустрічі. Тієї, яка має відбутися уже у Мінську. І на якій, цілком ймовірно, відбудеться перша важка розмова Президента Порошенка і Путіна.

Чи повинен український Президент вести переговори з людиною, яка, цілком зрозуміло, є причетною до смертей сотень українських військових та мирних жителів? Питання риторичне. Але заради того, щоб припинити кровопролиття, можливий і такий формат. Тим більше, що він відбуватиметься за участю свідків.

Те, що Європа хоче якимось чином позбутися напруження на Сході України – зрозуміло. Ніхто не готовий до третьої світової війни. І Україна також не готова. Хоча б з огляду на те, що ми поки – ні фахово, ні матеріально – не можемо протидіяти можливому безпосередньому зіткненню російських і українських частин у разі офіційного оголошення про війну.

Тому поряд з витісненням бойовиків зі Сходу України, Порошенкові необхідно задіювати ще й свої дипломатичні вміння, аби продемонструвати готовність Києва притримуватися мирного плану. За умови, що Путін перестане насичувати зону АТО бойовиками зі зброєю. Так, в умовах, коли лідер країни-агресоора постійно підвищує ставки і грає в «багатоходовки», говорити про будь-яке перемир’я дуже важко. І скоріш за все, саме на ці дні припаде найбільше загострення ситуації в зоні АТО.

Після розстрілу літака Путін став «руконеподаваємим». Після ігор з так званим «гуманітарним конвоєм» (слово ж бо яке придумали!) знову повернув себе у ранг переговірника. З об’єкту для нападок він знову став суб’єктом переговорів. І попри нелюбов до офіційного Мінська, європейстьке керівництво летітиме на територію Митного Союзу, щоб сісти з Путіним за один стіл. Бо, як показує практика, сенсу проводити багаточисельні перемовини у форматі міністрів закордонних справ цивілізованого світу і паном Лавровим (міністром з Росії) – аж ніякого!

Саме такий формат переговорів (на якому наполягала українська дипломатія) – для України – найбільш вигідний. Бо лише так можна розставити крапки над «і», і зрозуміти, чи може Україна розраховувати на підтримку західних партнерів (і на яку саме підтримку), і наскільки вони є щирими у своїх прагненнях.

Та повертаючись до Меркель. Чи є у неї готові пропозиції, які вона озвучить Петру Порошенку в Києві? Чи пропонуватиме «спустити на гальма» тему Криму і повернення до ідеї федералізації, аби створити видимий «коридор» для відходу російських війск? Чи запропонує введення миротворчого контингенту? Усі ці тези – лише здогадки. Але від того, з якими пропозиціями приїде до Києва канцлер, стане зрозуміло, з чим поїде до Мінська європейська група переговірників.

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукПохоже, что даже гуманитарный конвой рано или поздно превращается в гуманитарный террор, если этот гуманитарный конвой идет из России. Ну а, что, собственно можно ожидать от страны, которая придумала мир устанавливать методом принуждения, а гуманитарную помощь доставлять методом конвоирования? В результате – вся неделя прошла под знаком непонятных требований, откровенного шантажа и открытого подстрекательства к провокациям, которые бы позволили русским креативить дальше с миротворцами и так далее, и тому подобное. Хотя, у русских есть принуждение к миру, почему не может быть принуждения к помощи?\
Не знаю, насколько Путин в этой ситуации сработал для внутреннего потребителя, а насколько на экспорт. Скорее всего, и то, и другое. Ведь, похоже, даже среди представителей самой безнадежной части путинского электората, глубоко в недрах головного мозга начинает созревать вопрос: почему в Крыму так все гладко и быстро получилось, а на Донбассе уже столько месяцев и с таким надрывом? Вряд ли они смогут прослушать аудиозапись с территористом Трифоном, который весьма доходчиво дает понять своему ФСБшному собеседнику, что, к его удивлению, местное население на Донбассе реагирует на “освободителей” не так, как хотелось бы “освободителям”. Как он там сказал про местных жителей – “нули, просто нули”. Мне, если честно, даже как-то жалко стало жителей этого региона – и террористы ими недовольны, и в остальных частях Украины они не в особом почете. Но если террористы недовольны, значит не все потеряно с ними.

Традиционная русская формула жизни “чтобы у нас все было, но нам за это ничего не было” – сработала с Крымом, но с Донбассом явно не работает.

И последний опрос Левада-центра, где количество россиян, которые поддерживают военное вторжение в Украину, заметно упало за последние месяцы, но возросло число тех, кто поддерживает гуманитарную помощь – довольно красноречив. Путин доказал, что не является лидером в классическом смысле слова, который имеет силу воли пойти против толпы и навязать с помощью своего авторитета категорически непопулярное решение, он является неким электоральным дерьмоулавливателем – улавливает самые мерзкие настроения и желания толпы, их еще больше подогревает, а потом с барского плеча выполняет.

Пока непонятно, чем эта история с конвоем закончится. Но понятно, что Путин постарается ее использовать, чтобы дистанциироваться от российского Талибана в лице безумных Дугиных и Гиркиных. Предоставить очередной аргумент своей готовности помочь страдающим собратьям в восприятии внутреннем, и несколько размыть образ агрессора в восприятии внешнем. И совсем недаром далеко не последние российские политики, которые еще имеют возможность курсировать по Европам, рассказывают на закрытых встречах с европейцами безумно интересную вешь. Как, например, вот такую: “Вам очень повезло, что в России нет демократии, а то если бы все решения принимал не Путин лично, а, например, Государственная Дума, то вы даже не представляете, чтобы тогда было”. Мол, только благодаря Володи Россия еще не пошла войной на Украину, а, может, и дальше. А то, что война уже идет просто в другой, несколько непривычной для Старого Света форме – это еще, мол, докажите. И меня беспокоит то, что мы сами, украинцы, часто подыгрываем такому подходу гаданием на кофейной гущи в стиле “будет война или не будет, нападет не нападет, вторгнется – не вторгнется”. Вроде, как то, что сейчас творится Россией, это еще нормально, а вот настоящая беда впереди. И Путин, конечно, агрессор, но еще не все потеряно.

И очень беспокоит то, как-то быстро мы забыли про сбитый MH-17. Зато русские, как не парадоксально это звучит, не забыли, и продолжают толкать свою безумную версию, что самолет сбили украинские истребители. Добиваются каким-то способом даже того, что вполне респектабельные профессора из Голландии извиняются от имени всей Голландии перед Путиным за то, что посмели его обвинить в трагедии.

И меня очень беспокоит то, что президент Финляндии, оказывается, уже в Сочи. Еще и раскланялся на пресс-конференции за возможность посетить агрессора: “Спасибо большое за предоставленную возможность приехать сюда, посетить это место,здесь погода совсем другая, чем была в прошлый раз”. Живой пример того, как запрещенное молоко может стоить больше, чем честь и европейская солидарность. Вроде бы завтра финнский президент приедет в срочном порядке и в Украину. Но после таких реверансов в Сочи, этот визит девальвируется автоматически.

Никакого хорошего Путина и плохого Гиркина не может быть. Агрессоры, в отличие от войн, гибридными не бывают. Агрессор – он просто агрессор. Только Путин в ответе за тех, кого он породил, вдохновил, накормил и вооружил. И это Путину лично придется отвечать за 2000 смертей на Донбассе. За смерти почти 600 украинских военных тоже. Как и за 280 пассажиров “Боинга”. Кто-то уже отметил, что количество “Камазов” с гуманитаркой почти совпало с количеством жертв “Боинга”. Муамар Каддафи тоже, помнится, выплачивал десятимиллионные компенсации каждой семье – жертве авиакатастрофы над Локерби (это вам не полупустые Камазы Путина!). Но Каддафи, как мы хорошо знаем, не спасло. Не спасет и Путина. Кстати, говорят, что Путина кадры добивания ливийского лидера в свое время очень сильно впечатлили.

P.S. Специально написала на русском, чтобы могли прочитать и в одной соседней стране, кто за что должен ответить.

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукЯк не тушкою, так чучелом Путін пробує закріпитись на Донбасі. І буде продовжувати це робити. Не виходить закріпитись нормально з допомогою терористів, можна спробувати ввести миротворців. Не виходить з швидко миротворців, буде поки що “гуманітарний конвой”. А там ще щось вигадають. Як справжній гебешник, Путін звик все робити під прикриттям. Тому ті, хто очікує його офіційної заяви про повноцінне військове вторгнення на Україну, можуть, швидше за все, розслабитись, бо такого не буде. Він буде й далі діяти під прикриттям, поки Україна себе остаточно не дискредитує. А дискредитувати її зараз можна дуже просто: будь-яка провокація навколо гуманітарної колони може стати детонатором чи приводом для проштовхування Росією іншого конвою – миротворчого, наприклад.\
Але питання навіть не в тому, що Путін запропонував її. Питання в тому, чому Україна погодилась її отримати. І чому про неї ми дізнаємось від Путіна? А про те, що домовленості були досягнуті ще в неділю, ми взнаємо від прес-секретаря Пєскова у вівторок? Якщо ця гуманітарна допомога – це був єдиний шанс уникнути повномасштабного військового вторгнення, то так і треба пояснити. Можливо ми, непосвячені в інсайдерські речі, дурні, нічого не розуміємо? Нема питань. Але просто поясніть вашу логіку. Поясніть, чому дисредитується держава?

А гуманітарна допомога від агресора – це і є дискредитація України як держави. І георгієвська стрічка на російських фурах з гуманітаркою – це лише підтвердження такої дискредитації, тому що георгієвська стрічка – це знак агресії і терору. Люди з цією стрічкою вбивають наших військових і тероризують наше населення, як можна приймати під її знаком допомогу?

І взагалі: я особисто не пам”ятаю ще в новітній історії України допомоги від Росії, яка б була спрямована на розвиток України, а не її регрес, і видавалась без якогось серйозного підступного задуму. Чи-то мутні знижки на газ, які застовпили Чорноморський Флот РФ в Севастополі й заблокували всі реформи в енергосекторі, чи просто гроші, які виплачувались Януковичам і Ко в обмін на непідписання Угоди з ЄС, чи багато інших “братських” подачок.