Страшний сон Путіна

Стаття першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого для газети “День”Україна змусила Захід прокинутися. Західні уряди, можливо, все ще дуже обережні у стримуванні Росії, але вже менш наївні, ніж це було ще п’ять років тому.\
У серпні 2008-у, коли російські війська окупували частину Грузії, США та ЄС задіяли всі дипломатичні зусилля, щоб зупинити Росію. Частково це вдалося: щонайменше на Тбілісі росіяни не пішли, хоча були досить близько від грузинської столиці. Утім, Грузія так і залишилася пошматованою.

Проте Захід тоді не довів справу до кінця. Забув про Грузію. Забув про потенційні загрози. США тоді лякали Москву найжорсткішими санкціями. Виключенням з «Вісімки». НАТО заморозило відносини з Росією. І що сталося зрештою? Відтоді відбулося ще п’ять самітів «Вісімки». Десь через півроку після війни НАТО відновило і співпрацю з Москвою. Почалося перезавантаження.

Перший російський солдат, який висадився на Крим цими днями, поставив величезного хреста на цьому перезавантаженні. Безкарність породила вседозволеність. Путін розв’язав війну не з Україною, але з усім довірливим, часом байдужим і неуважним західним світом.

Сьогодні, здається, на Заході чи не вперше за всі 15 років Володимира Путіна у владі, прозріли. Такого лицемірства, певно, не бачили старожили західних демократій, які ще пам’ятають часи холодної війни. Агресія проти України, засідання Ради безпеки ООН, прес-конференція російського президента — усе це просякнуте підтасовкою фактів, зневагою, брехнею, прагненням домінувати, повчати.

Росія завжди намагалася копіювати Америку. Але при цьому її гротескно спотворювала. Операцію проти Грузії назвала «Принуждение к миру». І порівняла її з операцією НАТО проти Югославії 1999-го року. Визнання Південної Осетії та Абхазії виправдала косовським прецедентом. І невтямки плагіаторам, що гуманітарну операцію втілював не один Вашингтон, але 19 країн-членів НАТО. Ще десятки інших країн підтримували її на дипломатичному рівні. Ще більш сумною виглядає впертість росіян щодо порівняння з Косово, яке визнане 110 державами світу. А російських сателітів хтось визнав? Навіть незручно згадувати цей перелік при всій повазі до Тувалу та Науру…

Із Україною аналогічна ситуація. ЖОДНА держава світу не підтримала «порятунок співвітчизників», здійснений Росією. Так само УСІ держави світу визнали нову владу України, і лишень Москва намагається вигадати правові підстави для своєї авантюри. Росія воює сьогодні не лише з Україною, але ще з 191 країною, що входять до ООН.

Головна перевага України якраз і полягає в тому, що Захід має вже менше ілюзій. Очевидно, що саме монолітний, скоординований підхід змусив Росію відступити. Найсильніший удар по планах Путіна, без сумніву, завдали самі українці. Він очікував на аншлюс, на хліб-сіль, а побачив силу духу і готовність помирати. Лише поєднання внутрішнього громадського супротиву з зовнішнім дипломатичним тиском може змусити Росію відступитися. Разом — сила!

Цього разу західні уряди не повинні вагатися ані секунди, коли прийматимуть рішення щодо санкцій. Вони мають полягати зовсім не в припиненні візового діалогу з РФ, і тим більше, не в скасуванні одного саміту «Вісімки». На Заході мають розуміти, що якщо сьогодні не відважаться натиснути на Путіна економічно і політично, то вже завтра доведеться задіювати серйозніші механізми, коли ненароком Росії захочеться рятувати росіян у Латвії чи Естонії. Їх там у відсотковому плані навіть більше, ніж в Україні — 27% і 26% відповідно.

Проте не менша війна для України розгортається не тільки на зовнішніх фронтах. Якщо нова влада прийшла розгрібати авгієві конюшні, засмічені попередніми режимами, то це потрібно робити невідкладно. Справжня судова реформа — необхідна і можлива (напрацювань достатньо); давно лежать у парламенті і законодавчі ініціативи по боротьбі з корупцією, з відкатами в тендерній сфері. Це буде чи не головним доказом для можливих громадян-сепаратистів, що до влади прийшли не «так само». Саме ці зміни допоможуть зцементувати Україну. Саме успішна Україна — це страшний сон Путіна, а тому і його поразка.

Рейдерське захоплення України. План Путіна

Cтаття старшого аналітика ІСП Леоніда Літри для «Главкома»Российская агрессия в Украине нацелена на то, чтобы создать из Украины нефункциональное федеративное государство. Методы, которые Россия применяет, уже были успешно апробированы в Молдове и Грузии.\
Первый этап – военная оккупация части страны под предлогом зашиты «русских», как это было в Приднестровье, Абхазии и Южной Осетии. Де-факто, это то, что сейчас происходит в Крыму, даже если есть определенные различия. Конечно, не все идет по сценарию написанном в Кремле, поскольку они ожидали, что украинская сторона поведется на провокации, но вполне возможно, что россияне сами организуют эти провокации и сумеют установить полный контроль над Крымом, в том числе над военными объектами, которые все еще контролируются Киевом. Крым будет использован в качестве якоря для любых быстрых действии в случае сближения Украины с Евросоюзом, не говоря уже о НАТО. Главный вопрос: ограничится ли Путин одним Крымом? Нет, не ограничится. Путину один Крым не нужен, ему нужна вся Украина и Киев как колыбель так называемой «русской цивилизации». Но захват Киева станет катастрофой для Путина, и скорее всего, началом конца. Поэтому Киев и Украину в целом надо брать по-хитрому.

И тут применяется второй метод – федерализация. В областях, где доминирует населения с «совковой» ментальностью, будут проведены референдумы о присоединении к России или к Таможенному Союзу, хотя Конституция Украины это и запрещает. Такой референдум уже был проведен 2 февраля 2014 в Гагаузской автономии Республики Молдова, и более 90% жителей высказались за присоединение к Таможенному Союзу. И хотя официальный Кишинев объявил плебисцит нелегитимным, не стоит сомневаться, что его результаты будут использованы Москвой. Просто из-за ситуации с Украиной в Кремле до этого еще не дошли руки. Возможно, что референдумы, которые российские спецслужбы попытаются организовать в наибольшем количестве областей, будут проводиться под дулом автоматом, по примеру «изменения власти Крыма», то есть российскую военную агрессию не следует исключать, но пока что все идет по плану и без войск. После референдумов окажется, что у жителей западных и восточных регионов Украины противоположные интересы. Следовательно, чтобы сохранить территориальную целостность, Украине будет предложена федерализация.

Но не стоит сразу же пугаться слова «федерализация», а лучше обратить внимание на полномочия, которые получат федеральные субъекты. Если это будет федерация как в России, то есть с четкой вертикалью власти, где субъекты федерации на самом деле ничего не решают, то это одно. Но в случае Украины следует ожидать того, что Россия через «своих» (например, Медведчука) будет проталкивать модель, при которой субъект федерации сможет влиять на принятие стратегических решений национального уровня. На практике это будет означать, что, к примеру, Луганская область сможет заблокировать подписание соглашения об ассоциации с ЕС. Украина станет нефункциональным государством, не способным принимать стратегические решения. В 2003 году Россия уже предлагала такую модель для реинтеграции Молдовы и Приднестровского региона через так называемый «план Козака». В случае с Украиной Запад проглотит такой сценарий достаточно легко, поскольку так решит «народ», а Россия выведет свои войска со всей территории Украины и даже, может быть, из Крыма.

Сейчас для Украины важно не соглашаться на любое временное пребывание иностранных войск на своей территории, вплоть до разрыва Соглашений, например, Харьковских. Во-вторых, ни в коем случае нельзя признавать результаты любых местных референдумов, четко информируя Запад, что, согласно Конституции, геополитический курс не может быть утвержден на местном уровне. В-третьих, необходимо как можно быстрее подписать соглашение об ассоциации с ЕС, и попытаться определить возможность получения статуса кандидата в члены ЕС в четких временных рамках. Поскольку в связи с агрессией России у Украины появился уникальный шанс сделать существенный прорыв на фронте евроинтеграции.

Путін почав дипломатичну фазу війни

Коментар директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для газети “День”Прес-конференція президента РФ Володимира Путіна 4 березня була спрямована для російського і російськомовного населення пострадянського простору. Оскільки для людей, які отримують інформацію з інших джерел, почали виникати питання, наскільки доцільною була ця компанія (вторгнення російських військ до України. — Ред.).\
Нещодавно було опитування ВЦИОМ (Всероссийского центра исследования общественного мнения), яке показало, що 73% росіян вважають, що Росія не повинна втручатися в конфлікт між владою і опозицією в Україні. Путіну було необхідно показати російськомовному населенню, що він мав достатньо аргументів, щоб застосувати військову інтервенцію.

У мене склалося враження, що Путін виступав не як президент Російської Федерації, а як піарник і речник Віктора Януковича. Єдиний сенс для цієї конференції полягав у тому, щоб донести месиджі, які вже озвучувалися представниками РФ, особисто. Очевидно, Путін зрозумів, що його красномовність переконує більше, ніж його «золоте мовчання». Сподіваюсь, що він також зрозумів, що військовий шлях не досяг бажаного ефекту й необхідно повертатись у рамки дипломатичної та інформаційної війни.

Я вважаю, що інформаційну війну Путін виграв лише в Росії, серед власного населення. Але на Заході він її абсолютно програв. Як і війну дипломатичну. Хоча ми розуміємо, що це — тактичний програш, і нова виснажлива війна нас чекає попереду. Але це не обов’язково буде за допомогою танків. Цією конференцією Путін почав нову дипломатичну (чи, точніше, піарівську) фазу війни.

Моє відчуття, що у Росії ще немає чіткого бачення, як діяти в українському питанні. І в цьому немає нічого дивного: ще кілька тижнів тому там спокійно готувались до президентських виборів 2015 року. Швидше за все, наразі відбувається своєрідне тестування. Поки що воно виявилось неуспішним, оскільки Україна, незважаючи на завищений емоційний фон, продемонструвала завидну витривалість, не піддалась на жодну провокацію, а місцеве населення не зустрічало російські збройні сили із хлібом і сіллю, як визволителів і великих миротворців. Якщо їх і зустрічали, то це були, в основному, їхні ж громадяни, пере направлені з російської території для збурення мас (у Харкові. — Ред.).

Складається враження, що Путін і його оточення недостатньо точно відчувають ситуацію в Україні і досить однобічно поінформовані. На мій погляд, після невдалої спроби військової агресії вони почнуть діяти іншими методами на впровадження ідеї федералізації України. Це робиться для того, щоб деякі регіони були своєрідним «якорем» для інтеграції України в ЄС і, можливо, в НАТО.

Взагалі, Путін давно заслуговує на титул Містер «Подвійний стандарт». Якщо ж серйозно, то, думаю, Помаранчева революція дечому все ж навчила Путіна. А саме — що не можна зациклюватись лише на одному політику. Тим більше, що Янукович у сприйнятті Росії сьогодні — це політичний труп (Путін фактично сам це підтвердив на прес-конференції), а не політичний важковаговик, як у 2004-му.

Думаю, Путін бажає залишити, якщо не вікно, то хоча б кватирку для комунікації з новою владою України, аби, по-перше, не мати зіпсованого телефону у вигляді Заходу, а, по-друге, мати можливість для проведення двосторонніх торгів без третього зайвого. Адже уявлення російської еліти про світ не змінилося. Воно базується на формулі: «гроші вирішують все». Якщо не вирішують гроші, то вирішують «дуже великі гроші».

Думаю, що військова агресія була спрямована не тільки і, можливо, не стільки на нове керівництво України, як і на керівництво ЄС. Таким чином росіяни намагались довести ЄС, що підписання Угоди про асоціацію може дестабілізувати весь регіон і тому наразі варто від нього відмовитись.

У 2008 році, коли Німеччина відмовила Україні у підписанні ПДЧ з Україною, одним з основних аргументів була саме дестабілізація регіону. Росіяни грають на те, щоб Німеччина і Франція використали цей аргумент і зараз. Заявили, що немає сенсу поспішати з підписанням Угоди, оскільки існує серйозний ризик для дестабілізації цілого регіону і європейській безпеці загалом.

Щоденник євроатлантиста. Він програє

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукКогда читаю новости из Крыма и Восточной Украины, меня берет злость. Да, не шок, не паника, а именно злость.\
Годами лучшие люди этой страны объясняли, что надо вступать в НАТО, что надо понемногу прощаться с российским Черноморским Флотом в Крыму, что надо пересматривать Будапештский меморандум и параллельно модернизировать армию, увеличивая расходы на оборону если не до рекоммендуемых натовских 2%, то хотя бы что-то рядом с ними. Но нет, говорило украинское население красноречивыми результатами соцопросов – нам никто и ничто не угрожает. Мы самая миролюбивая нация, наша хата всегда скраю, и даже теракты у нас если и получаются, то как в том анекдоте: “какая страна, такой и теракт”. Как результат: только 20% украинцев сегодня за членство в НАТО. Нет, говорили предыдущие украинские власти, мы оставим Флот и откажемся от НАТО и Россия сразу же оставит нас в покое, будем сами рулить и грабить на своей территории. А если не подпишем Соглашение об ассоциации с Евросоюзом, так оставят в спокойствии наверняка и надолго.

Ну почему было так сложно понять – человек, который на протяжении как минимум шести лет (начиная с известного монолога во времея Бухаресткого саммита НАТО) вдалбывает ключевым мировым лидерам, что Украина – это даже не государство, а историческое недоразумение, не успокоится, пока это недоразумение не будет устранено. Да, он наверняка хотел устранить это недоразумение с помощью долгосрочной операции – с помощью российских кредитов, покупки самых лакомых кусков украинской инфраструктуры, подкупа элит, продвижения идей “русского мира”, визитов партриарха Кирилла, но Евромайдан второй раз после Оранжевой революции нарушил ход этой самой долгосрочной операции. Нет, он не поменял задач, он просто вместо долгосрочной операции сделал ставку на блиц-криг. Решить все раз и навсегда. То, что Путин планировал взять в Украине банками, сегодня намерен взять танками. Россия еще раз продемонстрировала, что миллионы, потраченные на Ketchum и других модных западных пиарщиков, которые разрабатывали концепцию ее “мягкой силы” потрачены зря. Она способна только на самую что ни есть “жесткую силу”. Зачем тратить время на соблазн, если можно сразу изнасиловать? И население России на самом деле не против – оно в недавнем опросе Левада-Центра опять признало Украину одним из трех главных врагов России (так, что не надо говорить только о злом Путине).

У ВВП сегодня попросту нет времени и достаточных ресурсов, чтобы взять Украину, как Беларусь Лукашенко, на содержание. Именно “Украину” – а не Крым. Те, кто имел личный опыт общения с российским президентом, все как один утверждают, что Путин не успокоится, пока не будет контроливать Киев – “мать городов русских”, не понимая, что на самом деле – это “мать городов руських”. За воровство чужой истории дорого приходится платить.

Путин явно увлекся мифом о “великой победе”. И для его закрепления среди масс, очевидно, уже мало георгиевских ленточек, реанимации товарища Сталина, пропагандистских эпопей в кинотеатрах. Ему понадобились настоящие фашисты, которые бы отвлекли внимание от девальвации рубля, падения производства и не мешали бы спокойно радоваться победой на Олимпиаде в Сочи народу-победителю. И он нашел этих “фашистов” – в Киеве на Майдане. Но защищать от них русскоязычное население Украины решил в Крыму, где народ тоже верит в киевских фашистов, которые им мешают жить, но взамен получил российские войска, которые им помешают провести курортный сезон (а, может, Путин хотел заодно устранить конкуренцию Сочи как летнего курорта?).

Некоторые эксперты говорят, что во всем виновата новая власть, которая спровоцировала Путина тем, что сразу же начала принимать неадекватные для внутреннней интеграции страны решения, трубить о НАТО и подписании Соглашения об ассоциации. Да, отмена закона была ошибкой и новую власть раскритиковали за это ее сторонники в Западной и Центральной Украине больше, чем ее противники в Восточной. О НАТО не было сказано ни слова. Более того, в программе нового правительства членство в НАТО не значится как цель. И, кстати, именно отсутствие этого пункта Борис Тарасюк назвал среди одной из причин, почему отказался от поста вице-премьера по евроинтеграции. Что касается Соглашения об ассоциации, то его подписание, как и в целом курс на ЕС, поддерживает существенно большее количество украинцев, чем интеграцию в Таможенный Союз (смотрите соцопросы) В чем тогда дело? Правильно, дело в том, что Россия почему-то считает, что новое руководство Украины, а заодно и ЕС, почему-то должны идти навстречу не большинству украинского народа, а пожеланиям Путина, который по-прежнему пытается поставить крест на украинской евроинтеграции. Не отложить в ее долгий ящик, а задушить в зародыше раз и навсегда. Отмена закона о языках – это только повод. Не было бы его, нашлась другая страшилка.

БТРы и захваченные объекты – это предмет большого геополитического торга. Россия заставляет выбирать: либо Соглашение с ЕС, либо раскол Украины и дестабилизация всего региона. Если в случае с Януковичем Россия играла на то, чтобы твердое “нет” Евросоюзу сказал сам Янукович, то теперь она явно стремится к тому, чтобы сам Евросоюз убрал предложение о Соглашении со стола. И здесь тот редкий случай, когда я полностью согласна с Юлией Тимошенко, что Соглашение с ЕС надо подписывать и – от себя добавлю – ратифицировать в парламенте СРОЧНО. Без пафоса, без анонсирования, без пакетного подхода (только вместе с Молдовой и Грузией), без скопления телекамер и фотовспышек. Оно не может быть предметом торга. Восстановление ядерного статуса как ответ на неработающий Будапештский момерандум – может, размещение элементов американской ПРО в Крыму – может, а Соглашение с ЕС – ни в коем случае. А еще у нас среди козырей, не забывайте, денонсация Харьковских соглашений и отказ от внеблокового статуса с автоматическим возвращением на путь интеграции в НАТО.

Интервенция России – это и наш шанс тоже решить все раз и навсегда. Наш шанс доказать, что мы не являемся историческим недоразуменим, как вдалбывает своим партнерам на каждом углу Путин.

Мы не должны сейчас качать истерику, почему ничего не предпринимает НАТО и что-то невнятное бурмочит Обама. Кто мы такие, чтобы они стали за нас горой? Мы их за нос годами и даже десятилетиями, то вступая в НАТО, то громко посылая его подальше. Мы не стали для них ни союзником, ни последовательным партнером. Пресловутая Статья 5 Вашингтоского договора, где “все за одного, один за всех”, к нам не относится. Все, что мы можем сделать – это популярно и доходчиво объяснить нашим натовским и европейским друзьям, что азарт, как и аппетит, приходит во время еды: захватив (не дай Бог и чисто теоретически) Украину, он полезет дальше. Мы же помним, что точно также, как Украина – историческое недоразумение, расширение НАТО на Восток в представлении Путина – величайшее предательство Запада перед Россией. К счастью, донести этот мессидж нашим натовским друзьям удалось. Ссылаясь на 4 статью Вашингтонского договора наши хорошие друзья в НАТО убедили Альянс собраться на экстренное заседание – четвертое по счету, насколько я понимаю, такого рода мероприятие за всю историю Альянса.

Очевидно, что Путин хочет решить проблему в Украине чужими руками – руками самих украинцев. Но он проиграет, потому что стратегия “брат на брата” уже потерпела одно сокрушительное поражение в Киеве другой стратегии – “брат за брата”. Потому что быть русскоязычным в Украине не значит не быть патриотом Украины. Потому что, многие “бандеровцы”, которые в больном воображении российской пропаганды, должны были вторгаться на Юго-Восток, глубоко в душе больше готовы отпустить в свободное плавание Крым и двигаться к Украине-мечте, чем вечно жить в Украине-ностальгии. Он проиграет, потому что даже самые рьяные любители Путина в Украине, за самые щедрые гонорары не будут отдавать жизнь за то, чтобы быть с Россией. Он проиграет, потому что в его арсенале принуждения к любви Украины не осталось ничего, кроме БТРов. Он проиграет, потому что вся его надежда в Украине – это совок, а совок не хочет войны, он хочет жить, как живет – в дерьме, но в стабильности. Он проиграет, потому что бороться за Украину выйдут не только “бандеровцы” с Майдана.

И вообще, у меня давно появилось ощущение, что Путина в мире способен победить только один игрок – украинский народ. Запад доказал неоднократно, что он его переиграть не может (не хочет?). Придется это делать нам. Просто сделав один, но очень решительный отпор и один очень решительный, но правильный выбор. Благо, Путин пока что сам бежит в ловушку…

Щоденник євроатлантиста. Приємний дипломат-сюрприз

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукНарешті радію за Міністерство закордонних справ. Після класичного партфункціонера Леоніда Кожари воно має шанс сьогодні отримати в кріслі міністра дипломата нового зразка – Андрія Дещицю.\
Він один з небагатьох міністрів в новому уряді, який уособлює потребу в змінах, що вивела мільйони українців на Євромайдани. І один з небагатьох за якого, чесно, не буде соромно ні в Брюсселі, ні в Москві. Ну і, як не крути, Дещиця представляє вже нове покоління дипломатів, хоч йому і не 27 років, як недавно призначеному міністру закордонних справ Австрії ☺

Звісно, деякі дипломати спишуть призначення Дещиці на революційну доцільність, оскільки саме він ініціював і першим підписав відоме звернення дипломатів. Тобто, де факто, оголосив про перехід дипломатів на сторону народу. Але, на відміну від інших призначень, ця революційна доцільність якраз виправдана. І, до речі, чомусь одиниці з ДІЮЧИХ дипломатів його рангу відважились це зробити до того, як Янукович вже пакував валізи. І взагалі діючих дипломатів, готових підписати звернення, виявилось значно менше, ніж можна було очікувати у такій ситуації.

Так, Андрій Дещиця не входить до вузького кола важковаговиків дипломатичної служби України, котрі за будь-якого президента курсують між посадами заступників міністра у Києві та ключовими столицями світу. Він не є і тим дипломатом, якого можна відразу лейбувати по лінії “Вашинтон”, “Брюссель”, “Москва”. І ще один плюс – завдяки роботи речником МЗС (зокрема, за міністра Яценюка) він є публічним дипломатом, який не ховається від міжнародних партнерів і преси за спинами секретарів, а всі комунікації з ним не мають відбуватись виключно з допомогою факсу (є ще й такі посли).

Призначення Дешиці може бути певним чином символічним. Дещиця – колишній посол у Фінляндії – стає міністром у той час, коли до України відверто починають сватати фінський варіант, який передбачає неприєднання країни до жодних військових альянсів заради збереження територіальної цілісності, а заодно і добросусідських відносин й розвитку економічних взаємин як з Росією, так і з ЄС. Дещиця, переконана, добре знає, що таке бути країною з європейськими прагненнями під боком у Росії, і чому в українському випадку фінський варіант неможливий, оскільки Росія не хоче чути не лише про членство України у вийськовому альянсі (тобто НАТО), але й навіть про зону вільної торгівлі (не кажучи про членство!) з Європейським Союзом.

Призначення є досить символічним, враховуючи і останній напрямок роботи Дещиці, спецпредставника глави ОБСЄ з питань заморожених конфліктів. Він щодня займався тими самими “осколками імперії” на пострадянському просторі, в які є явна спокуса у когось сьогодні перетворити Крим. За минулий рік він досконало освоїв кухню переговорного маразму на придністровському напрямку, і на власні очі переконався у всіх “перевагах незалежності” Південної Осетії та Абхазії. Переконана, що людина, яка була занурена у переговорний процес з придністровського врегулювання (5+2), готова до будь-яких дипломатичних віражів.

Звісно, один в полі не воїн. Після подій на Євромайдані оновлення дипломатичного корпусу є вже не чиїмось капризом, а гострою необхідністю. Посли, які називали майданівців в інтерв”ю місцевій пресі “неонацистами” (передаю привіт в одну скандинавську країну) точно більше не можуть представляти країну за кордоном. Як і ті, які примушували своїх співробітників відкликати підписи під згаданим зверненням дипломатів. Сумніваюсь, що ефективними є й ті посли, які сидять у своїх резиденціях і звітують до Києва, як країна X підтримує “європейські” чи ще якісь там прагнення України (навіть якщо не підтримує, але для чого засмучувати президента). Очевидно, Україні потрібно було б нарешті всерйоз задуматись над тим, щоб запровадити механізм, коли посли, незважаючи на те, ефективні вони чи ні, зі зміною президента автоматично пишуть заяви про відставку. І вже новому президенту вирішувати, що з ними робити далі.

За роки Януковича ми вже звикли, що тон у зовнішній політиці України задавали прокурори, судді, партійні функціонери, наймані піарники. Всі хто завгодно, крім дипломатів. Дипломати її тільки оформлювали. Настав час знову передати зовнішню політику у руки дипломатам. Бо головне зовнішньополітичне завдання сьогодні має бути зрозумілим – підписати Угоду про асоціацію з ЄС у нинішніх кордонах України.

Мої донецькі

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукИтак, сегодня во Львове говорят на русском языке в знак солидарности с Юго-Востоком. А заодно и для того, чтобы продемонстрировать новой власти, что сейчас, когда страну срочно надо сшивать, а не разрывать, не время нагнетать языковые и другие деликатные национальные вопросы. Аналогичное заявление сделала и львовская интеллигенция, призвав не навязывать “донеччанам или крымчанам галицкий способ жизни”. Я их прекрасно понимаю: одни уже пришли к власти с громким лозунгом “Все будет Донбасс”, и мы хорошо знаем, чем это закончилось.\
Акция львовян – правильная акция. Именно поэтому тоже пишу этот пост на русском. И именно поэтому в ближайшие недели опять отправляюсь со своими коллегами на Юго-Восток Украины, чтобы говорить, слушать и дискутировать с теми, кто формирует или влияет на формирование общественного мнения непосредственно в тех регионах. Знаю, будет не просто, потому что мы уже прошли в прошлом году своего рода подготовительные курсы, когда ездили по Украине со своими “уличными евроуниверситетами”, рассказывая о преимуществах евроинтеграции.

Да, между нами есть много нестыковок. Например, меня лично давно заботит вопрос: у Юго-Восточного региона есть свои моральные авторитеты, как в случае с Западной Украиной, чье мнение имело бы вес больше, чем первая кнопка на телевидении, или здесь привыкли иметь дело просто с авторитетами?

Да, мои друзья в Юго-Восточной Украине не понимают, что хорошего сделал для Украины Бандера. Но точно так же в упор не понимают этого и дружественные поляки, которые увидев портреты Бандеры и флаги УПА на главной площади в Киеве много дискутировали в социальных сетях и на форумах о том, что общего Евромайдан имеет с европейскими ценностями. Но мы же дружим – и хорошо дружим – с поляками, не правда ли?

Так получилось, что почти все мои лучшие друзья из Восточной Украины. Я их называю “моими донецкими”. Все они в свое время приехали в Киев с разными представлениями о мире – в том числе, и о “бандеровцах” и России как о центре вселенной. Сегодня это люди, которые излучают патриотизм, учат своих детей украинскому языку, и постоянно звонят своим родственникам в Донецк и другие города Юго-Востока, чтобы объяснить, что на самом деле происходит в Киеве. У них есть чему поучиться для построения настоящей страны-мечты. Они, по моим личным наблюдениям, во многом более дисциплинированы, местами более прагматичны, более целеустремленные и у них нет дурной привычки на каждом углу играть в “два украинца, три гетьмана”, поскольку предпочитают иметь одного понятного лидера.

Не скрою: давно являюсь фанатом внутренней интеграции. Меня, честно говоря, намного больше пугают цифры, что треть украинцев никогда не выезжали за границы своей области, чем то, что 77% никогда не были за границей. Я видела, какие мировоззренческие сдвиги происходили с ребятами из Юго-Восточных областей, которые просто приезжали на пару месяцев на стажировку к нам в киевский офис. Таких программ сейчас должно быть тысячи – для студентов, для молодых профессионалов, для журналистов. Я видела, как быстро находят общий язык донецкие и харьковские предприниматели с жителями карпатских сел, приезжая туда праздновать Новый год и Рождество. Там нет донецких – там есть украинцы. И когда я была в Донецке и Харькове во время Евро-2012 там тоже были только украинцы – с государственными флажками на машинах, почти как в Киеве во время Евромайдана.

Конечно, самая удобная сегодня позиция – это подыграть доморощенным сепаратистам, сказать: “пусть валят, куда хотят”. Но я почему-то уверена, что люди, которые смогли свергнуть казалось бы зацементированный в десятилетиях режим Януковича, смогут подобрать ключ и к своим братьям, знакомым, кумовьям, бывшим однокурсникам, которые живут в Юго-Восточной части Украины.

Ну и теперь несколько слов по поводу новой власти. Вряд ли для кого-то является секретом, что для многих здравомыслящих людей из Юго-Восточной Украины Янукович как президент не представлял особой ценности. И то, что памятник Ленина вышло защитить больше людей на улицы, чем Януковича-президента, только доказывает это. Но, вопрошали меня мои знакомые в Донецке, Запорожье и Николаеве, зачем рисковать своей жизнью на Майдане, добиваясь ухода Януковича, если к власти придут “те же яйца, только в профиль”. Или, от себя добавлю, те же яйца только без бейсбольных бит. То бишь, без четко выраженного криминального налета.

Задача новой власти сегодня – показать, что они не те же “яйца”. Что они могут быть другими, играть по другим правилам, а не подкармливать своих избирателей домайданным популизмом а-ля “вопрос языка” в момент, когда территориальная целостность страны висит на волоске.

Захід Україні: гроші лише в обмін на реформи

Коментар першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого агентству Інтерфакс.У западных стран нет лишних средств, поэтому если Украина рассчитывает на их поддержку, ей придётся всерьёз доказать готовность к реформам и соответствие условиям МВФ.\
«США и ЕС предоставят Украине финансовую помощь только в том случае, если в стране будет сформировано правительство, настроенное на проведение кардинальных и глубоких реформ», — заявил первый заместитель директора Института мировой политики Сергей Солодкий. Как объясняет эксперт, речь идёт не столько о составе нового Кабинета министров, сколько о том, чтобы у чиновников был чёткий план реформирования страны.

Такие условия необходимы, полагает Солодкий, потому что у западных стран нет лишних средств, и сейчас они в первую очередь обеспокоены тем, как стабилизировать свою экономику, быть более привлекательными в глазах собственного электората, а значит заботиться о внутреннем рынке, а не о поддержке внешних партнёров.

Напомним, заместитель госсекретаря США по вопросам Европы и Азии Виктория Нуланд по итогам своей поездки в Киев сообщила, что Соединённые штаты готовы поддерживать Украину, если страна будет быстро двигаться по пути защиты прав человека, достоинства, деэскалации конфликта и политических реформ.

«О помощи со стороны международного сообщества проходят широкие обсуждения на всех встречах», — отметила Нуланд.

«Если судить по информации из официальных источников, речь идёт о Международном валютном фонде. Это единственный возможный инструмент для осуществления такой поддержки», — считает Сергей Солодкий.

С другой стороны, говорит он, не стоит исключать и другие форматы. «Но тут снова-таки многое зависит от самой Украины, от того, как страна будет демонстрировать готовность к прогрессу. Разумеется, увеличатся шансы на получение новых кредитов и в том случае, если западным правительствам подскажут, в каких конкретно отраслях нужна поддержка. Тогда же будут названы и определённые суммы», — добавляет эксперт.

Солодкий подчёркивает: недоверие к государству сейчас особенно высоко, поэтому доказать серьёзность своих намерений на получение денежной помощи Украине будет непросто.
«Мы уже не раз обращались за финансированием, начинали реформы и останавливались на полпути, поэтому теперь, когда мы говорим коллегам в ЕС или США, что Украину надо поддержать финансово, возникает вопрос: мы вас поддерживали, давали миллиарды, в чём же вы добились успеха. Прошло 20 лет, а вы ничего не сделали, где гарантия, что на этот раз будет иначе?», — говорит он. Кроме того, на Западе существуют и другие опасения в отношении Украины. По словам эксперта, иностранные политики боятся, что деньги разворуют, поскольку в стране высокий уровень коррупции.

В целом, отмечает Солодкий, если бы Украина поднимала вопрос о помощи раньше, то всё решалось гораздо проще, но сейчас на Западе действительно считают каждый цент. И напоминает о кризисе на Кипре, когда Евросоюз фактически заставил островное государство искать собственные ресурсы для преодоления финансового коллапса, за счёт вкладчиков банков.
«Конечно, тогда ситуация была специфическая, поскольку часть вкладчиков — российские олигархи. Тем не менее, ЕС был в состоянии предоставить для решения кипрских проблем полную сумму, но не сделал этого, хотя речь шла о стране-участнице Евросоюза и его партнёре», — говорит Солодкий.

Так, резюмирует эксперт, если Украина рассчитывает на поддержку со стороны Запада, который сам находится в стесненном финансовом положении, она должна реально продемонстрировать: готовность к реформам и детальную отчётность, показывая, что деньги идут на реформы, а не оседают в чьих-то карманах.

В ЄС вималювалася жорстка лінія щодо української влади

Коментар першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого агентству Інтерфакс.6 февраля Европарламент призвал государства ЕС подготовить персональные санкции на поездки, активы и недвижимость украинских чиновников, сформировать долгосрочный пакет конкретной финансовой поддержки Украины, а также рекомендовал России уважать право украинцев решать будущее своего государства.\
«С одной стороны в Евросоюзе, наконец, вырисовалась жёсткая, ястребиная линия в отношении украинской власти, с другой – Европарламент всегда позволяет себе зайти немного дальше, чем представители исполнительных ветвей стран ЕС», – отметил в комментарии проекту «Мнения» первый заместитель директора Института мировой политики Сергей Солодкий.

Правительства государств-членов ЕС могут не поддержать призыв евродепутатов, уверен эксперт. Например, в Европарламенте не раз заявляли о будущем членстве Украины в Евросоюзе, но далеко не все представители Еврокомиссии и правительства стран ЕС одобряли эту идею. Впрочем, добавляет Солодкий, если до сегодняшнего дня вопрос санкций находился в дискуссионной плоскости: европейские политики не любили говорить о нем. То теперь этот метод вынесен на официальный, парламентский уровень.

«Поэтому факт появления такой резолюции должен насторожить украинских чиновников и олигархов», – подчёркивает он. Более того, заставить вести переговоры с оппозицией, искать компромисс и проводить независимые расследования тех преступлений, о которых ранее упоминалось в резолюции ПАСЕ и о которых знает уже весь мир, начиная с разгона Евромайдана 30 ноября 2013 года, заканчивая поджогами машин, избиениями и смертями активистов.

Кроме прочего, в резолюции идёт речь о создании постоянной миссии евродепутатов в Украине для облегчения диалога между сторонами. По словам Солодкого, такое предложение свидетельствует о том, что Украина находится на европейской повестке дня и играет немаловажную роль для ЕС. Но европейские посланцы, учитывая всю ситуацию, могут и не добиться успехов.

Складывается впечатление, объясняет он, будто украинское руководство не воспринимает существующий кризис всерьёз: президент в очередной раз демонстративно покидает страну и едет в Сочи на переговоры с Путиным, который фактически имеет прямое отношение к началу конфликта. «Как сильно бы ЕС ни желал добра Украине, каких бы усилий не прилагал, все равно окончательное решение остается за украинской властью. Именно она должна проявить инициативу и сделать хотя бы незначительные шаги навстречу», – резюмирует эксперт.

Опять же, говорит Солодкий, важно, чтобы местное руководство изъявило желание получить помощь от ЕС. В Евросоюзе не могут односторонним решением отправить своих эмиссаров в Киев: инициатива должна исходить от украинской власти.

Поэтому, отмечает он, стоит достаточно осторожно относиться к эффективности такой миссии, если не последует ответной реакции. «Вспомним хотя бы миссию Кокса-Квасьневского: десятки визитов, реальное желание разрешить политический кризис, реальное желание избавить Украину от незначительной, но все же изоляции украинских чиновников, и чем это закончилось? Ничем. – акцентирует Солодкий. – Почти 30 визитов Кокса и Квасьневского не увенчались успехом, хотя они до конца верили, что добьются положительного результата».

Рейтинг “ТОП-10 лобістів України у світі”

Інститут світової політики визначив десятку людей, які доклали найбільше зусиль для того, щоб Україна не зникала з міжнародного порядку денного у 2013 році.Традиційно ми оприлюднюємо рейтинг «ТОП-10 лобістів України у світі» наприкінці року, однак цього разу публікацію довелося перенести у зв’язку з карколомними подіями кінця 2013 року, а публічну презентацію скасувати взагалі. \
Слід наголосити, що опитування проводилося у листопаді минулого року, коли Україна ще жила в очікуванні саміту «Східного партнерства» у Вільнюсі. Звичайно, після виникнення Євромайдану пріоритети внутрішньополітичного порядку денного були суттєво відкориговані. Проте, ми переконані, що зусилля політиків та дипломатів, які у 2013 році працювали над реалізацією «європейської мрії» мільйонів українців, все ж таки мають бути відзначені принаймні на рівні нашого експертного опитування. Так, їм не вдалося досягти успіху – українська влада відмовилася підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. Проте, виникає питання: чи протримались би сотні тисяч українців на вулицях українських міст, якби найвіданніші партнери України в ЄС не зробили все можливе для того, щоб українці повірили у реалістичність європейської мрії для України?

Абсолютна більшість експертів присудила титул кращого лобіста України 2013 року співголові Моніторингової місії Європарламенту в Україні Алєксандру Кваснєвському. Екс-президент Польщі вже вдруге опиняється на першій сходинці рейтингу «ТОП-10 лобістів України у світі».

У попередні роки перше місце також займали Броніслав Коморовські, брати Клички, Віктор Пінчук та Штефан Фюле. Всі вони потрапили до десятки кращих промоутерів України і 2013 року. Це свідчить про певну сталість персоналій, які з року в рік відіграють найпомітнішу роль у формуванні міжнародного іміджу України та позиціонуванні її у світі. Певна сталість спостерігається і в тому, що чимало позицій у нашому рейтінгу належить відомим громадянам Польщі. У цьому році вони посіли 4 з 10 позицій. Унікальність нинішнього рейтингу, натомість, полягає у тому, що з закордонних політиків у ньому представлені виключно представники ЄС – жодного, скажімо, громадянина США.

Варто зазначити, що після початку масових протестів, які ввійдуть в історію України під назвою «Євромайдан», деякі експерти пропонували віддати першість рейтингу «учаснику Євромайдану». І це цілком зрозуміло: українець, який готовий місяцями відстоювати європейське майбутнє своєї країни на зимовій вулиці – феномен, що вразив світову спільноту і додав балів до позитивного сприйняття України більше, ніж зробили багато політиків та дипломатів за чимало років. Особливо, на фоні розгулу євроскептицизму, який наразі спостерігається в країнах ЄС. Однак, зрештою, більшість експертів виступила за те, щоб не відступати від правил рейтингу, які, зокрема, передбачають визначення конкретних персоналій (а не збірних образів).

Система оцінювання передбачала, що кожен експерт визначає власну «десятку» лобістів України та оцінює кожного з них за десятибальною шкалою.

Критерії оцінювання лобістів:

– постійне залучення до української тематики;
– промотування України з міжнародних трибун: під час міжнародних конференцій, на шпальтах закордонної преси тощо;
– помітне сприяння європейській інтеграції України.

Окремо хочемо висловити подяку експертам, які щороку підтримують нашу ініціативу і роблять цей рейтинг можливим. Загалом, участь в опитуванні взяло близько півсотні українських та іноземних експертів, які сумарно назвали 102 імені.

1. Алєксандр Кваснєвські, президент Республіки Польща (1995-2005), голова Моніторингової місії Європарламенту в Україні (295 балів)
{1}
2. Штефан Фюле, комісар із питань розширення та європейської політики сусідства (177 балів)
{2}
3. Віталій Кличко, голова політичної партії «Український демократичний альянс за реформи» (УДАР), чемпіон світу з боксу у важкі ваговій категорії за версіями WBO (1999-2000), WBC (2004-2005, з 2008 року дотепер);
Володимир Кличко, чемпіон світу з боксу у надважкій вазі WBO, IBF, IBO, WBA (155 балів)

{3}
4. Даля Грібаускайте, президент Литви (153 бали)
{4}
5. Карл Більдт, міністр закордоних справ Швеції (151 бал)
{5}
6. Віктор Пінчук, меценат, засновник міжнародної інвестиційно-консалтингової групи EastOne (145 балів)
{6}
7. Броніслав Коморовські, президент Республіки Польща (122 бала)
{7}
8. Радослав Сікорські, міністр закордонних справ Республіки Польща (112 бала)
{8}
9. Пет Кокс, президент Європарламенту (2002-2004), голова Моніторингової місії Європарламенту в Україні (86 балів)
{9}
10. Павел Коваль, депутат Європейського парламенту, глава делегації ЄП у Комітеті парламентського співробітництва Україна-ЄС (48 балів)
{10}
Алєксандр Кваснєвські, президент Республіки Польща (1995-2005), голова Моніторингової місії Європарламенту в Україні (295 балів)
«Україна ніколи не була такою близькою до ЄС, як зараз», — заявив екс-президент Польщі у вересні 2013 року. І хоча українська влада відмовилась зробити останній ривок, підписавши Угоду про асоціацію з ЄС, за останні півроку українці справді стали ближчими до ЄС, як і Європа для українців. І в цьому, безсумнівно, є чимала заслуга Кваснєвського, якому у 2013 експерти майже одностайно присудили перше місце (у 2012-му він був третім). Вони відзначали титанічні зусилля екс-президента Польщі та його партнера по Моніторинговій місії Європарламенту Пета Кокса з налагодження діалогу між Києвом та Брюсселем. Слід зазначити, що кілька експертів у своїх відповідях називали разом обох політиків, але переважна більшість все ж таки воліла оцінювати окремо роль кожного. В результаті польський екс-президент отримав втричі більше балів, ніж його ірландський колега. І хоча важко не помітити зв’язків Кваснєвські з відомим українським меценатом (також присутнім у нашому рейтингу), він по праву може називатися найвірнішим другом України в Європі. Протягом місії Кваснєвські і Кокс здійснили 27 візитів до України, 18 разів зустрічались з Віктором Януковичем, 25 – з Миколою Азаровим, а ще було безліч зустрічей з іншими українськими політиками. Спілкування не було легким, часом воно збивало з пантелику та приносило лише розчарування. Однак європейські посланці не втрачали оптимізму, що і дозволило цій місії і взагалі переговорам ЄС-Україна протривати так довго. Після того, як український уряд вирішив зробити «європаузу», стало зрозуміло, що місія Кваснєвські-Кокс провалилась. У Вільнюсі Квасьнєвські сподівався закінчити те, що почав ще в часи свого президентства та продовжив під час Помаранчевої революції – зробити рух України в європейському напрямку незворотнім. Не вдалось.
Штефан Фюле, комісар із питань розширення та європейської політики сусідства (177 балів)
Останні кілька років єврокомісар Штефан Фюле незмінно займав верхні сходинки у рейтингу лобістів України, адже, незважаючи на всі проблеми у відносинах Києва та Брюсселя, не втрачав оптимізму щодо європейського майбутнього нашої держави. Але 15 грудня 2013 року у своєму Твіттері він змушений був визнати, що далі немає сенсу вести переговори з керівництвом України щодо Угоди про асоціацію. У 2013 році Фюле чотири рази навідувався в Україну, а також регулярно приймав українські делегації у Брюсселі. Така увага з боку людини, яка відповідає за всю європейську політику сусідства (від Марокко до Азербайджану), промовисто свідчить про значення, яке він надавав Угоді про асоціацію з Україною. Переговори України та ЄС ніколи не йшли гладко, а у 2013 році стали для Фюле справжнім випробуванням на стійкість та дипломатичну майстерність. Серед головних заслуг єврокомісара слід відзначити його відмову втручатися у внутрішні політичні баталії в Україні. Інша заслуга Фюле — принциповість. У той час як деякі європейські депутати закликали Єврокомісію проявити гнучкість у відносинах зі східними сусідами, щоб не втратити їх остаточно, він постійно повторював, що є цінності, відступати від яких Брюссель не має права. І справа не лише у ЄС, а й в Україні, яка заслуговує на більше, ніж бути чиєюсь сферою впливу. Фюле був саме тією людиною, яка постійно нагадувала українським політикам, що стратегічні інтереси країни не можуть бути предметом політичного торгу. На жаль, у Києві його аргументів не почули. Відмова української влади підписувати безпрецедентну Угоду про асоціацію з ЄС, безперечно, стала болісним ударом для нього як людини та політика з серйозними амбіціями виправдати своє перебування на посту єврокомісара, відповідального, зокрема, й за європейську політику сусідства. Залишається лише сподіватися, що новий єврокомісар, який змінить Фюле у 2014 році, буде так само зацікавлений в Україні.
Віталій Кличко, голова політичної партії «Український демократичний альянс за реформи» (УДАР), чемпіон світу з боксу у важкі ваговій категорії за версіями WBO (1999-2000), WBC (2004-2005, з 2008 року дотепер);
Володимир Кличко, чемпіон світу з боксу у надважкій вазі WBO, IBF, IBO, WBA (155 балів)

Уже склалася своєрідна традиція, що власне українців у рейтингу головних лобістів України зовсім не багато. Українські діячі залишаються невідомими та маловпливовими на Заході, а тому змушені користуватися послугами зарубіжних «адвокатів». Старожили нашого рейтингу брати Клички є винятком, який лише підтверджує правило. Якщо у 2012 році, коли брати зайняли другу сходинку рейтингу, більшість експертів виокремлювали саме Віталія Кличка, який став політиком загальнонаціонального масштабу, то 2013-го року брати майже зрівнялись за популярністю. Частково це можна пояснити тим фактом, що опитування проводилось всього через кілька тижнів після знакової перемоги Володимира у бої з росіянином Олександром Повєткіним. Стримана та інтелігентна поведінка Кличка щодо суперника та його вболівальників, дії яких часом мали відверто провокаційний характер, викликали повагу. На фоні спортивних успіхів брата політичні досягнення Віталія виглядають більш скромно. Він, як і раніше, є одним з найвпізнаваніших облич української політики, що разом з позитивним іміджем відкриває йому двері у найвищі західні кабінети. А європейські видання, висвітлюючи події Євромайдану, найчастіше згадували як лідера опозиції саме Віталія Кличка.
Даля Грібаускайте, президент Литви (153 бали)
Займатися міжнародною політикою, будучи президентом невеликої держави, справа не з легких, тим паче, якщо ти відверто опонуєш Російській Федерації у її безпосередньому сусідстві. Однак Даля Грібаускайте не з тих, хто пасує перед труднощами, і саме такої поведінки вона очікувала від керівництва великої держави — України. З перших днів свого головування в Євросоюзі литовському президенту довелось вести справжню боротьбу за Україну, і не лише з Росією, а й з більш скептичними партнерами по ЄС. Грібаускайте переконувала, що ЄС забов’язаний допомогти країнам «Східного партнерства» вирватися з-під впливу Росії та вжити рішучих дій для захисту європейського вибору України. Зусилля Вільнюса не залишились непоміченими у Москві, і у жовтні 2013 року литовські товари опинились у чорному списку «Росспоживнагляду». Однак, обіцяючи Україні повну підтримку, Грібаускайте не давала ввести себе в оману і завжди чітко висловлювала свою позицію. Достатньо лише згадати яскравий епізод на форумі Ялтинської європейської стратегії (YES), коли Грібаускайте зауважила Віктору Януковичу, що його заява про найвищу ціну на російський газ для України в Європі не відповідає дійсності. Рішення українського уряду про зупинку підготовки до підписання Угоди про асоціацію викликало у литовського президента не лише розчарування, а й осуд. Президент Литви прямо заявила, що українське керівництво вибрало «шлях у нікуди» і не усвідомлює стратегічного значення асоціації з ЄС. Тверда впевненість Литви в європейськості України, безперечно, була одним із чинників, які допомогли українцям самим повірити у те, що «Україна — це Європа».
Карл Більдт, міністр закордоних справ Швеції (151 бал)
Підтримка європейських прагнень України стала візитівкою шведської дипломатії. Хоча впродовж останніх кількох років обов’язковою умовою для такої підтримки стало хоча б мінімальне дотримання Україною європейських цінностей. При цьому шведський міністр закордонних справ, на відміну від багатьох інших лобістів України, не вагається давати жорсткі та правдиві оцінки діям української влади. Про рівень зацікавленості та залученості Більдта в українські події свідчить його постійна участь в заходах на українську тематику та більш ніж регулярні пости в Твіттері, які одразу стають новинними заголовками. Його фраза про те, що Україна рухається не на Схід, чи Захід, а вниз стала майже крилатою у дипломатичних та політологічних колах. Яскравий коментар Більдта після рішення Кабміну зробити європаузу облетів всі світові ЗМІ: «Український уряд несподівано прогнувся перед Кремлем». А у відповідь на пояснення українських урядовців він справедливо зазначив, що переговори про асоціацію — це не базар, і торги за мільярди тут недоречні. Більдт також був одним з тих, хто займав принципову позицію у справі із звільненням Тимошенко. Подібна прямолінійність та принциповість не принесла йому багато друзів серед українських політиків, однак у шведського глави МЗС інші пріоритети. Незважаючи на всі коливання Києва, один з батьків «Східного партнерства» продовжує вірити в європейськість України, її великий потенціал та силу українського громадянського суспільства. Масові акції протесту українців свідчать, що оптимізм Більдта аж ніяк не є наївністю.
Віктор Пінчук, меценат, засновник міжнародної інвестиційно-консалтингової групи EastOne (145 балів)
Віктор Пінчук, як і раніше, залишається найвідомішим на Заході меценатом з-поміж представників українського великого бізнесу. Похитнути його позиції поки не вдається нікому, хоча цього року експерти дедалі частіше згадували також ім’я іншого українського бізнесмена Дмитра Фірташа. Однак будівництво пам’ятника Голодомору та проведення Днів України у Лондоні виявилося замало для місця в десятці. Є така нехитра мудрість: «Спершу ти працюєш на репутацію, а потім вона на тебе». Фірташ, схоже, лише працює на репутацію, а Пінчук уже перейшов до другої фази. Щорічні українські ланчі у Давосі та форуми Ялтинської європейської стратегії (YES) вже традиційно слугують важливим комунікаційним майданчиком для відомих закордонних (передусім, європейських) політиків та їхніх українських партнерів. Симптоматично, що напередодні минулорічного форуму у Ялті (липень, 2013) було скасовано квоти на безмитні поставки труб до країн Митного союзу. У результаті у листопаді рейтингове агентство Fitch заявило про технічний дефолт «Інтерпайпу». Таким чином, в економічному плані один з найактивніших промоутерів євроінтеграції може швидше виграти саме від угод з Росією, ніж з ЄС.
Броніслав Коморовські, президент Республіки Польща (122 бала)
2012 року польський президент посів перше місце нашого рейтингу, у 2013-му опинився на сьомому. Що, цілком, логічно: в очікуванні саміту «Східного партнерства» українська тема виявилась затребуваною і серед інших європейських політиків. У 2013 році Коморовські заслужив похвали наших експертів, перш за все, як політик, який не допустив серйозного відкату у польсько-українських взаєминах. Відзначення 70-тих роковини Волинської трагедії, під час якої загинули десятки тисяч поляків, ледве не перекреслило всі досягнення на терені польсько-українського примирення останнього десятиліття. Польські націоналісти вимагали визнати Волинські події 1943-го року геноцидом, що могло суттєво зашкодити позитивному іміджу України. Уникнути цього вдалось лише завдяки розважливій та далекоглядній позиції правлячої партії «Громадянська платформа» та особисто Броніслава Коморовського. При цьому боротьбу їм доводилось вести за дуже непростих умов: українські політики не лише не допомагали своїм польським колегам, а й відкрито саботували їхні зусилля. Спершу, Віктор Янукович через «об’єктивні обставини» не зміг приєднатись до свого польського колеги на вшануванні пам’яті жертв трагедії у Луцьку, а згодом група депутатів Верховної Ради прямо попросила Сейм визнати Волинські події геноцидом. На тлі цього безумства Коморовський залишався найпослідовнішим захисником українських інтересів у цьому складному і болісному для кожного поляка питанні. Порушити «олімпійський спокій» польського лідера не змогла навіть провокація з запущеним яйцем у польського президента. Справді, хіба можна звертати увагу на такі дрібниці як зіпсований костюм, коли на кону дружні відносини двох сусідів.
Радослав Сікорські, міністр закордонних справ Республіки Польща (112 бала)
Після річної перерви Радослав Сікорські повернувся до рейтингу найбільших промоутерів України у світі, лише на кілька балів відстаючи від президента Польщі. Загалом, його присутність у нашому рейтингу є цілком закономірною, адже європейський курс України помітно домінував у польській зовнішній політиці впродовж минулого року, а для самого Сікорського українське питання, схоже, стало одним з персональних викликів після невдалої спроби повернути на демократичний шлях президента Білорусі Олександра Лукашенка. Останній рік Сікорські докладав всіх зусиль, щоб діалог ЄС з Києвом отримав позитивний результат у Вільнюсі, незважаючи на ув’язнення екс-прем’єра Тимошенко, недосконалі вибори та інші проблеми у відносинах між Україною та ЄС. При цьому не забував про збереження польсько-українських відносин. У липні минулого року під час непростих дебатів щодо резолюції з приводу 70-ліття Волинської трагедії Сікорські закликав польських депутатів «не принижувати українців», а допомогти їхній інтеграції з ЄС. Допомогти з інтеграцією України до ЄС він постійно закликав і своїх скептично налаштованих колег у Євросоюзі, ініціюючи то колективні візити міністрів закордонних справ країн-членів ЄС до Києва, то публікації в провідних світових медіа. Голова польської дипломатії заохочував Брюссель бути більш терпимим до недоліків несталої української де-мократії, вважаючи, що різкі рухи в бік Києва лише «штовхають Україну в обійми Москви». Однак в якийсь момент став сам доволі емоційно сприймати українське досьє. «Ми не будемо торгуватися з Росією — хто дасть більше. Євро-пейська інтеграція — це інше», — заявив Сікорські вже у Вільнюсі. Таким чином польський дипломат дав чітко зрозуміти: Польща не зацікавлена у слабкій та залежній Україні, яка є лише розмінною монетою у геополітичній грі.
Пет Кокс, президент Європарламенту (2002-2004), голова Моніторингової місії Європарламенту в Україні (86 балів)
Екс-президент Європарламенту Пет Кокс новачок у нашому рейтингу. Ще кілька років тому його ім’я в Україні було відоме дуже вузькому колу фахівців з питань міжнародної політики. У 2013 році про нього вже ледве не щодня згадували в українських новинах. Звісно, у публічній площині він дещо знаходився в тіні свого більш харизматичного партнера з Моніторингової місії Європарламенту — Алєксандра Кваснєвські. Проте, як стверджують інсайдери, внесок Пета Кокса у переговори з українським керівництвом був значним, а в деяких ситуаціях ірландський політик на-віть перевершував свого польського колегу, незважаючи на мовний бар’єр та меншу обізнаність в українських справах. До того ж Коксу, на відміну від поляка Квасьнєвського, який брав участь у відомому круглому столі під час Помаранчевої революції в Україні, було легше зберегти більш спокійний та прагматичний погляд на ситуацію в Україні. Однак регулярно відвідуючи Україну протягом останніх півтора року, Кокс не лише став експертом в українському питанні, але й дійсно проникся українськими проблемами. Після відмови офіційного Києва підписувати Угоду про асоціацію з ЄС він закликав європейців не драматизувати ситуацію та не блокувати українській молоді шлях до демократизації та модернізації їхньої країни.
Павел Коваль, депутат Європейського парламенту, глава делегації ЄП у Комітеті парламентського співробітництва Україна-ЄС (48 балів)
Голова делегації Європейського Парламенту зі зв’язків з Україною Павел Коваль закріпив свої позиції у нашому рейтингу. Він є одним з найактивніших коментаторів з українського питання в ЄС та одним з тих, хто, занурившись на якомусь етапі в українську тему з головою, вимушений тепер нею займатись ледве не на щоденній основі. Він до останнього дня вірив у підписання Угоди про асоціацію з Україною, відмовляючись обговорювати так званий «план Б». В одному з інтерв’ю польський політик навіть заявив, що «ЄС винен Угоду про асоціацію українському народу». Коваль є одним з небагатьох євродепутатів, якому вдавалось у 2013 році підтримувати конструктивний діалог як з представниками української влади, так і опозиції. Зокрема, він був першим європейським політиком, який відвідав екс-прем’єра Тимошенко в ув’язненні. І одним з перших, хто прилетів до Києва, аби висловити підтримку студентам, що вийшли на Євромайдан ще до Вільнюського саміту. Коваль є постійним автором української щоденної газети «День». У 2013 році українською мовою була перекладена його книжка «Між Майданом і Смоленськом», левова частка якої присвячена українським сюжетам.

pdf-ВЕРСІЯ

ЕКСПЕРТИ РЕЙТИНГУ:

1. Бала Віталій, директор «Агентства моделювання ситуацій»
2. Балануца Олександр, заступник директора Міжнародного фонду «Єдиний світ»
3. Бальцер Адам, директор програми «ЄС і новий глобальний порядок», Центр європейських стратегій, Польща
4. Бистрицький Євген, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»
5. Бугрій Максим, експерт Інституту Євро-Атлантичного співробітництва
6. Вайє Томас, заступник Голови Правління з міжнародного співробітництва Фонду Віктора Пінчука
7. Вілсон Ендрю, старший науковий співробітник Європейської ради з міжнародних відносин, Великобританія
8. Гаврилишин Богдан, економіст, дійсний член Римського клубу
9. Гащинський Єжи, журналіст газети «Rzeczpospolita», Польща
10. Гетьманчук Альона, директор Інституту світової політики
11. Гладкова Юлія, менеджер проекту «Всесвітні студії» Фонду Пінчука
12. Горбач Володимир, політичний аналітик Інституту Євро-Атлантичного співробітництва
13. Жовніренко Павло, голова правління Центру стратегічних досліджень
14. Жданов Ігор, президент Аналітичного центру «Відкрита політика»
15. Климпуш-Цинцадзе Іванна, директор «Ялтинської Європейської Стратегії»
16. Карасьов Вадим, директор Iнституту глобальних стратегій
17. Кірсенко Михайло, доктор історичних наук, професор, Дипломатична академія України
18. Когут Ігор, голова ради Лабораторії законодавчих ініціатив
19. Лимар Юлія, шеф-редактор інформаційно-аналітичного видання «Главком»
20. Луценко Анатолій, директор GMT Group
21. Мельник Олексій, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова
22. Міхнік Адам, головний редактор «Газети Виборчої», Польща
23. Михальнюк Тарас, директор фонду «Open Ukraine»
24. Новак Єжи Марія, постійний посол Польщі в НАТО (2002-2007)
25. Огризко Володимир, міністр закордонних справ України (2007 – 2009 рр.)
26. Палій Олександр, незалежний експерт
27. Портніков Віталій, журналіст, політичний оглядач
28. Рар Олександр, член Ради директорів YES, старший радник Президента німецько-російської Зовнішньоторгівельної Палати
29. Савін Кирил, керівник представництва Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні
30. Северінсен Ханне, колишній співдоповідач Моніторингового комітету ПАРЄ по Україні, Данія
31. Семеній Олексій, директор Інституту глобальних трансформацій
32. Серветник Тетяна, громадський діяч, журналіст, Польща
33. Сидоренко Сергій, кореспондент газети «Коммерсантъ»
34. Сірук Микола, редактор міжнародного відділу газети «День»
35. Солодкий Сергій, перший заступник директора Інституту світової політики
36. Сушко Олександр, науковий директор з досліджень Інституту Євро-Атлантичного співробітництва
37. Тарасюк Борис, міністр закордонних справ України (1998-2000; 2005-2007),
38. Тимків Ярополк, експерт з питань публічної політики, менеджер програм проекту UNITER
39. Титарчук Олександр, науковий співробітник Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії України
40. Тодоров Ігор, заступник директора Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці Донецького національного університету
41. Турянський Ігор, Надзвичайний та Повноважний Посол України
42. Урсу Віорел, провідний експерт Інституту відкритого суспільства, Бельгія
43. Цибулько Володимир, есеїст і політичний діяч
44. Шамшур Олег, Надзвичайний та Повноважний Посол України
45. Шерр Джеймс, науковий співробітник лондонського Королівського Інституту міжнародних відносин
46. Шлінчак Віктор, голова Наглядової Ради Інституту світової політики
47. Шумило-Тапіола Ольга, запрошений експерт Європейського центру Карнегі, Бельгія