Архіви: Публікації

Чемпіонат світу з футболу, що відбувся в Росії, є вдалим, і одним з його результатів стало руйнування антиросійських міфів і упереджень. Про це президент РФ Володимир Путін заявив на відкритті гала-концерту, присвяченому закриттю ЧС-2018, у Большому театрі в Москві.

Ці слова російського лідера стали вироком всім намаганням поставити футбол поза політикою. Футбольний турнір в РФ, насправді, став черговою операцією гібридної війни, в якій Кремль одержав майже переконливу перемогу.

«Наші зусилля по заслугах оцінили і спортсмени, яким були створені всі умови для того, щоб показати максимум своїх можливостей, і представники ЗМІ, задля допомоги яким цілодобово працювали співробітники 11-ти міських прес-центрів чемпіонату, і, звичайно, вболівальники… Чемпіонат світу, як і інші великі міжнародні спортивні змагання, мають унікальну здатність об’єднувати людей, розкривати всю силу так званої народної дипломатії. …Ми раді, що наші гості все побачили на власні очі, що зруйновані міфи і упередження», — цитують виступ Путіна російські ЗМІ.

Очільники Міжнародної федерації футболу теж відзначають успіх російських зусиль. Президент ФІФА Джанні Інфантіно вважає, що чемпіонат світу допоміг змінити погляд людей на Росію. Стоячи поруч з президентом РФ у Большому театрі, він заявив, що турнір змінив думку, яку світ мав про Росію. «Ми добре попрацювали разом», — додав він, кивнувши Путіну.

«Цей чемпіонат змінив фактичне сприйняття Росії світом. Ми все це бачили, і всі, хто приїжджав сюди відкрили для себе прекрасну, доброзичливу країну. Країну, багату історією та чудовими, добрими людьми. Ми всі відчули атмосферу тепла і гостинності. Ми побачили справжній характер людей в Росії», — заявив Інфантіно.

Окрім поліпшення іміджу Росії в світі, Путіну зміцнити і свої позиції на міжнародної арені. Російському лідеру вдалося не тільки продемонструвати дружбу із очільником найбільш впливової в світі спортивної федерації, а й заручитися символічної підтримкою з боку керівників західних держав. Урочисті зустрічі з президентами Франції та Хорватії в атмосфері взаємної приязні, «обнімашки» на трибунах… Звичайно, можна тішити себе ілюзіями, що ці прояви дружніх стосунків ніяк не вплинуть на роботу «Норманської четвірки» або на позиції офіційного Загреба щодо взаємодії з Україною, але, звісно, це не так.

«М’яка сила» народної дипломатії якщо не змінила, то суттєво «підрихтувала» сприйняття РФ в світі. Тепер агресор та порушник миропорядку, якій перебуває під санкціями держав-світових лідерів, може пишатися іміджом доброзичливого, цивілізованого та відкритого світу повноправного учасника міжнародного життя.

Це погана новина не тільки для України — хоча для нашої країни підсумки ЧС-2018 в гібридному вимірі є по-справжньому катастрофічними — а й для всього західного світу.

Якщо санкції США, інших провідних держав світу, Європейського Союзу як інституції, жодним чином не можуть завадити російському іміджевому тріумфу та контактам на вищому рівні, то, виходить, народна дипломатія, про яку казав Путін, є сильнішою і ефективнішою, ніж всі рішення Вашингтона та Брюсселю разом взяті.

Можна, звісно, все зводити до обговорення теми віп-корупції в світовому футболі. Але в даному разі гроші, які ФІФА отримує від Росії — це далеко не кримінальний хабар в прямому сенсі цього слова. Йдеться про взяття на себе офіційних обов’язків щодо проведення чемпіонату світу, із відповідними грандіозними видатками, багаторічне також офіційне спонсорстве з боку «Газпрому» Ліги чемпіонів… Річ зовсім не в тім, що Кремль намагається просто збагатитися або, наприклад, гарантувати сприятливе суддівство російським командам. Річ у тім, що ФІФА продає очільникам РФ свій вагомий вплив, обмежений не тільки і не стільки спортом — це вплив на позиції та дії світових лідерів, вплив на суспільну думку по всьому світу, через на мільйони вболівальників…

По суті, Міжнародна федерація футболу виступає як такий собі «агент впливу», «мегавіп-агітатор», «лідер світової суспільної думки», який продає свою «аудиторію» та свої можливості впливати на людей будь-кому, що готовий заплатити за це гроші. Наприклад, Кремлю.

Покарання хорватських футболістів за «Слава Україні!», покарання швейцарських футболістів-косоварів за демонстрацію символічного «албанського орла», заборона прапора повноцінного члена ФІФА (!), Косова, на всіх заходах чемпіонату — це не намагання позбавитися політики на футбольному полі та навколо нього, це, просування однієї офіційної «лінії партії», яку спрощено можна охарактеризувати як курс на дружбу із Росією та її союзниками. На тлі осанни Путіну з оку очільників федерації це особливо помітно.

На сьогодні складається чітке враження, що російським спеціалістам із гібридних впливів практично вдалося поставити світовий футбол на службу своїм інтересам, за допомогою спорту розв’язуючи свої геополітичні завдання. Тому друга погана новина, це те, що ФІФА — організація, що керує індустрією найпопулярнішого спорту на планеті — не просто не є поза політикою, вона саме є активним учасником політичних та геополітичних ігор. І кожен, хто має справи із сучасним футболом, має це усвідомити.

P.S. ЧС-2018 в РФ став першим турніром такого рівня за все моє свідоме життя, який я не дивилася. Жодного матчу. Це для мене було дуже важко, але ще важче було під час «свята футболу» згадувати і про бойові дії на Донбасі, які не припинялися ні на день, та про в’язнів Кремля, в першу чергу Олега Сенцова… Оптимізму в цієї ситуації додає лише те, що, хоча Олімпіада-1936 і dsl,відбулася, в принципі, успішно з іміджевої точки зору, втім, світову війну Третій Рейх програв.

Наталя Іщенко, заступник директора Інститут

Опубліковано на сайті газети «День»

Світова футбольна спільнота категорично не хоче сваритися з Росією. ФІФА дає зрозуміти, що заклик «Слава Україні!» не є політично нейтральним

Все почалося з того, що два колишніх гравці «Динамо» (Київ), Домагой Віда та Огнєн Вукоєвич, який вже не грає у футбол, але продовжує працювати в київському клубі селекціонером, після перемоги збірної Хорватії над командою Росії на чемпіонаті світу записали невеличке відеопривітання українцям. У ролику Віда вигукує гасло «Слава Україні», що викликало незадоволення, зрозуміло, росіян, але і ФІФА. І Міжнародна федерація футболу оголосила попередження гравцю збірної Хорватії.

Навіть символічне покарання Віди, без дискваліфікації та штрафу, викликало обурення і нерозуміння з боку українців. Втім на Балканах реакції ФІФА не здивувалися. Хорватські футболісти ще з початку 1990-х не залишалися «поза політикою», іноді вдаючись до дійсно контраверсійних дій, і футбольні асоціації за це їх традиційно карали.

«Матч ненависті»

Хрестоматійним прикладом футбольного матчу як частини політичних подій є матч 1990 року між двома югославськими командами.

13 травня 1990 року на загребському стадіоні «Максимір» мала відбутися футбольна гра чемпіонату Югославії між «Динамо» (Загрeб) і «Црвеною Звездою» (Бeлград). Зі столиці СФРЮ у головне місто Хорватії приїхали близько 3000 «црвенозвездних», тобто «червонозіркових» фанатів, поїздку яких організував Жeлько Ражнатовіч (Аркан). Тоді майбутній керманич сербських добровольчих підрозділів був всього лише лідером фанатського угрупування ФК «Црвена Звезда» під назвою «Герої» (Dеlіје).

Очевидці згадують, що одне з гасел фанатів белградського клубу, яке вони скандували, було «Загреб –  це Сербія!». Були й інші заклики, в тому числі і з боку хорватів… Слово за слово, і між фанатами почалися сутички.

Ще до стартового свистка на трибунах «Максиміра» вже тривала масова бійка із застосуванням сидінь, рекламних щитів… Югославські правоохоронці застосували кийки та сльозогінний газ. Організатори відвели футболістів, які розминалися на полі, в роздягальню, але частина гравців загребського клубу залишилася, щоб допомогти уболівальникам, які страждали від кийків спецпризначенців. Капітану «Динамо» Звонимиру Бобану навіть довелося вдарити ногою одного з югославських міліціонерів, захищаючи фаната своєї команди…

Гравців «Црвеної Звезди» евакуювали зі стадіону вертольотами. 138 фанатів і правоохоронців було поранено.

Припинити насильство вдалося лише, коли до стадіону під’їхали міліційні машини, оснащені водометами.

Звонимир Бобан з травня 1990 року є національним героєм Хорватії. Але тоді футбольні організації дискваліфікували капітана «Динамо» на півроку, і на чемпіонат світу 1990 року до Італії він не поїхав.

Сутички на «Максимірі» фактично стали першим масовим та відкритим силовим протистоянням сeрбів та хорватів, хорватів та югославських силовиків. Прийнято вважати, що саме події навколо матчу «Динамо – «Црвена Звезда» стали символічною точкою відліку розпаду Югославії та початком боротьби Хорватії за свою незалежність не тільки мирними методами.

Заборонене гасло

З того часу пройшло вже багато років. Колишня югославська республіка Хорватія вже є членом Європейського союзу та НАТО… Але постійна серйозна увага до хорватського футболу з боку міжнародних футбольних федерацій зберігається і донині.

19 листопада 2013 року, після закінчення відбіркового футбольного матчу між збірною Хорватії та Ісландії чемпіонату світу з футболу на стадіоні «Максимір», хорватський футболіст Йосип Шимуніч взяв мікрофон, повернувся до глядачів і крикнув: «За Батьківщину! (Za dom!). Уболівальники відповіли «Готові!» (Spremni!). І так ще тричі.

Дисциплінарна комісія ФІФА «за скандальну та дискримінаційну поведінку» заборонила Шимунічу виступи в 10 матчах і оштрафувала на 30 тис. швейцарських франків.

Що він зробив не так?

Справа в тому, що використання заклику «За Батьківщину! Готові!», або, хорватською «Za dom spremni» є дуже контраверсійним. Історики кажуть про давнє коріння цього традиційного хорватського вітання. Втім, в новітньої історії його використовували переважно у воєнний час.

У Другу світову війну це було вітання армії Незалежної Держави Хорватської, союзника нацистської Німеччини, «усташів».

Під час «Домовинського рата», війни Хорватїі за свою незалежність на початку 1990-х, цей заклик став мотто для хорватських захисників, і деякі підрозділи зробили його своїх офіційним девізом.

На сьогодні вітання «За Батьківщину! Готові!» в Хорватії не є забороненим в повному розумінні цього слова (як вперто пишуть і європейські, і українські медіа). Втім, сфера використання цього заклику «рекомендаційно» обмежена контекстом «Домовинського рата» – Війни за Батьківщину, або Вітчизняної війни початку 1990-х. Тобто, якщо вам захотілося заспівати пісню з цими словами, або взяти в руки прапор з цим написом, або одягти таку само футболку, всі ці згадки мають бути пов’язані з періодом війни часів розпаду Югославії. Наприклад, бути частиною логотипу хорватського військового підрозділу або загальновідомого сталого тексту патріотичної пісні того часу.

Використання контраверсійного лозунгу в інших ситуаціях є недопустимим аж до переслідувань та покарань – з боку хорватської правоохоронної системи, або, як ми бачимо, з боку футбольних організацій.

На цьому тлі заява Домагоя Віди була, очевидно, сприйнята футбольними функціонерами із перебільшеною увагою. Втім суто символічне покарання означає, що ФІФА не вважає заклик «Слава Україні!» забороненим у міжнародному футболі (як у випадку із Za dom! Spremni!), але все ж таки дає зрозуміти, що воно таки не є політично нейтральним та толерантним до інших, і, відповідно, є небажаним.

Можна, звичайно, спробувати реабілітувати слова «Слава Україні». Але це буде дуже непросто.

Справа не в негативному досвіді хорватів – все ж таки історія часів Другої світової війни у України і Хорватії не є ідентичною. І навіть не через неоднозначний імідж Української Повстанської Армії та Степана Бандери на світовій арені.

Питання в тому, кого саме ми більше за всіх дратуємо цим патріотичним гаслом. Звичайно, що  Росію, з якою світова спільнота, зокрема футбольна, сваритися категорично не хоче. Тому, якщо росіяни будуть обурюватися проукраїнськими словами футболістів – значить таких заяв ФІФА більше не допустить.

Футбол в політиці

Взагалі, як нас могло здивувати покарання за слова «Слава Україні!», якщо ФІФА дозволила проведення чемпіонату світу в Російської Федерації? Саме про собі проведення чемпіонату у країні-агресорі вже є відвертою та неприкритою демонстрацією підтримки Росії з боку міжнародного футбольного співтовариства.

Якщо повернутися знову до югославської історії, то можна згадати, що чемпіонат світу-1990, на який не зміг поїхати Звонимир Бобан, був останнім міжнародним турніром для збірної Югославії. В чемпіонаті Європи – 1992 югославська збірна вже не змогла взяти участь: УЄФА приєдналася до санкцій проти Югославії через втручання в збройне протистояння в Боснії та Герцеговині.

Резолюція №757 Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, ухвалена 30 травня 1992 року, забороняла країнам-членам ООН будь-які торгові операції з Югославією, використання югославських кораблів і літаків, ділові контакти, всі фінансові транзакції з фізичними та юридичними особами Югославії. Заморожувалися югославські валютні фонди за кордоном, вводилися обмеження на переліт і посадки югославських літаків, скорочувалася чисельність складу югославських дипломатичних корпунктів, зупинялося науково-технічне і культурне співробітництво… В тому числі, заборонялася участь югославських представників у спортивних заходах за кордоном.

Неспівставна різниця в об’ємі та змісті санкцій проти Росії та Югославії – взагалі окрема велика тема для порівнянь та роздумів. Але в нашому випадку хотілося б ще раз звернути увагу на ефемерність гасла про спорт, зокрема, футбол, поза політикою.

Нехай футбольні і спортивні функціонери переконують себе і нас в можливості залишатися поза суспільно-політичним життям. Ми маємо розуміти, що реальність є геть іншою. Спорт загалом і футбол зокрема не може бути поза політикою, тому що великий спорт – завжди був і завжди буде невід’ємною частиною великої політики, а спортивні змагання – частиною політичних та геополітичних ігор. Згадаймо, наприклад, історію олімпіад в ХХ сторіччі…

Втім ця тема – це вже інша розмова .

Наталя Іщенко, заступник директора Інституту

Опубліковано Інформаційним агентством «Главком»

Чому процес євроатлантичної інтеграції виявився складнішим, ніж здавалося

Теми НАТО та ЄС завжди є актуальними під час загальнонаціональних передвиборчих кампаній в Україні. З огляду на те, що наступні вибори і президента, і парламенту відбудуться вже наступного року, нас прогнозовано чекає навала гучних заяв щодо «плюсів, мінусів, підводних каменів» євроатлантичної інтеграції та міркувань, чи дійсно нам це потрібно.

Власне, процес вже пішов.

Мінливі євроатлантичні настрої

Нещодавно авторитетна Deutsche Welle вирішила спростувати заяву президента Петра Порошенка і дати відповідь на запитання «Чи справді абсолютна більшість українців прагне до ЄС та НАТО, як це стверджує глава української держави»?

З’ясувалося, що за даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), найбільше українці хотіли до Європейського союзу та Північноатлантичного альянсу у 2014 році, тобто після перемоги Євромайдану. Якби тоді відбувся референдум про вступ до ЄС, «за» проголосувало б 54% українців. До НАТО тоді бажали вступити 48% респондентів.

Відтоді підтримка євроатлантичних спільнот, як вважає DW, «дещо погіршилася». Згідно даними соцопитувань, які наводить видання, кількість охочих приєднатися до ЄС та НАТО, яка була рекордною в 2014 році, в 2015-му зменшилася, і з того часу або практично тримається на одному рівні (у випадку із рівнем підтримки вступу до НАТО), або постійно потроху зменшується (щодо вступу до Євросоюзу).

У зв’язку з цим виникає багато запитань, серед них і такі:

• Чи дійсно рівень підтримки українцями вступу до НАТО є недостатнім для забезпечення євроатлантичної інтеграції країни?
• Чому не відбувається зростання підтримки ЄС, хоча Брюссель витрачає мільярди євро на допомогу Україні, працює безвіз, Угода про асоціацію та вільну торгівлю?

Реформи важливіші

Насправді, чотири останні роки немає тенденції зі зниження чисельності прихильників вступу до Альянсу.

Більше того, з огляду на результати соцопитувань не можна казати про якусь недостатню підтримку суспільством євроатлантичних прагнень України.

Справа в тому, що для приєднання до НАТО ніхто не вимагає постійної абсолютної підтримки членства в Альянсі суспільством.

Можна навести приклад: трохи більше, ніж за рік до вступу в НАТО Чорногорії, у лютому 2016 року, лише 48% чорногорських громадян позитивно ставилися до НАТО, і майже стільки ж – 47% – мали негативну думку. Ці неоднозначні дані, як ми знаємо, ніяк не завадили країні стати повноправним членом Північноатлантичного Альянсу.

Важливо розуміти, що головним маркером готовності країни до вступу до НАТО є не «стала абсолютна більшість прихильників Альянсу в суспільстві», а відповідність країни «натівським» стандартам. Для цього треба не тільки провести докорінне реформування структур безпеки і оборони, але і забезпечити загальні демократичні й інституційні перетворення. Наприклад, план дій щодо членства в НАТО Албанії передбачав зобов’язання з реформування не тільки збройних сил та безпекового сектору, а й політичної, виборчої та судової систем.

Отже, українська влада, експертна спільнота та журналісти мають усвідомити, що для отримання шансу приєднатися до НАТО треба дбати не тільки про забезпечення «пронатівської більшості в суспільстві», а проводити всеохоплюючі «натівські» реформи. Саме якість реформування, а не 2-3% в опитуваннях, і буде ознакою готовності України до вступу в Альянс.

Все добре, але не добре

Якщо говорити про ставлення українців до Європейського союзу, то тут, дійсно, все не надто позитивно.

На перший погляд, не дуже зрозуміло, чому довіра знижується.

Масштаби допомоги Європейського союзу Україні вражають. Ось нещодавно, 26 червня, Рада Європейського союзу затвердила надання Україні 1 млрд євро макрофінансової допомоги. Кошти призначені для покриття фінансових потреб України, підтримки економічної стабілізації і програми структурних реформ.

Загальний обсяг зобов’язань з надання Україні макрофінансової допомоги з боку ЄС на проведення реформування складає 12,8 млрд євро, з них 2,8 млрд вже надано за попередніми програмами. А ще понад 200 млн євро було спрямовано Євросоюзом до Україні через фінансування грантових проектів.

Успішно та ефективно працюють Угода про асоціацію між Україною та Європейським союзом, поглиблена і всеохоплююча зона вільної торгівлі з ЄС. 27 червня, у четверту річницю підписання Угоди про Асоціацію, Петро Порошенко відзначив позитивні наслідки вступу в дію документів. Він повідомив, що «з року в рік» фіксується зростання практично на третину експорту українських товарів та послуг до Європейського союзу, а «станом на сьогодні частка ринку ЄС для торгівлі України сягнула 42%».

Нещодавно відзначали ще одну «єврорічницю» – 11 червня 2018 року виповнився рік безвізовому режиму України з Європейським союзом. За цей час скористалися безвізом 555 тисяч українців, і ця цифра каже про зближення України та ЄС в людському вимірі.

Щодо політичної підтримки України з боку ЄС, то 29 червня на саміті в Брюсселі лідери Євросоюзу погодили продовження до кінця 2018 року економічних санкцій проти Російської Федерації через анексію Криму та підтримку сепаратистів на Донбасі.

Тобто ми бачимо і політичну, і економічну співпрацю України з Європейським союзом, і розвиток відносин, і підтримку нашої країні не на словах, а на ділі… Але чим тоді незадоволені українці?

Більшого… не вимагай

Здається, причина деякого розчарування в ЄС в тому, що після Євромайдану люди чекали від Європейського союзу чогось більшого, ніж фінансової допомоги, запровадження вільного пересування Європою та розвитку двосторонньої торгівлі, а після анексії Криму та початку війни на Донбасі – суттєвішої підтримки, ніж санкції проти РФ.

Виходячи на Майдан в 2013-2014 рр., українці, напевно, сподівалися на швидкий вступ до Євросоюзу (або хоча б на швидкий початок переговорів про вступ). Після початку трагічних подій в Криму і на Сході наші громадяни, можливо, очікували від європейських країн буквально втручання в конфлікт. Але цього, звісно, не відбулося.

В 2014 році багатьом хотілося вірити, що мета – членство в Євросоюзі – вже на відстані протягнутої руки. Але реальність є такою, що навіть найсумлінніше виконання Угоди про асоціацію в правовому сенсі не наближає Україну до вступу ЄС, а наявність цього договору не дає Києву право отримувати від Брюсселю військову допомогу.

Справа в тому, що Додаток до Угоди про асоціацію між ЄС і Україною, який ухвалили лідери Євросоюзу на вимогу Нідерландів, чітко вказує, що документ не надає Україні перспективу членства в ЄС та не обіцяє надати її у майбутньому. Ще одним пунктом Додатку зафіксовано відмову Україні у гарантіях колективної безпеки та наданні військової допомоги. Звичайно, це не означає, що Київ не може домовлятися про співпрацю з цього питання з країнами ЄС на двосторонній основі, але сама наявність цього застереження є промовистою.

Після ухвалення цих нідерландських пропозицій, Марк Рютте, прем’єр-міністр Нідерландів, заявив, що не виключає, що колись Україна приєднається до ЄС «але якщо це і станеться, то не на базі цієї Угоди».

В очікуванні єврожиття

В цих умовах єдиним можливим варіантом наближення до ЄС, незважаючи ні на що, є… фактичне наближення до ЄС.

Мова тут, як і у випадку із НАТО, зовсім не про агітацію громадян заради досягнення всенародної підтримки євроінтеграції. Справа у проведенні трансформації країни чітко за європейськими лекалами.

Україна має розпочати ще інтенсивніше запровадження європрактик, євронорм та євростандартів в усі сфери життя, і таким чином стати «країною ЄС» за всіма можливими критеріями, окрім статусу.

У принципі, реформи, що запроваджує влада, в тому числі – на гроші Євросоюзу, багато в чому і є виконанням цього завдання. Інше питання, чи дійсно країна, завдяки реформуванню та змінам, стає схожою на «євросоюзівську» державу.

І вітчизняним євроінтеграторам, і євробюрократам, в принципі, має бути зрозуміло, що проведення «Маршу рівності», він же «КиївПрайд», в столиці, не є для переважної більшості українців доказом позитивного результату єврореформ в державі. Не в змозі переконати їх і обнадійлива динаміка змін найкраще на діаграмах, що демонструються у високих кабінетах.

Люди мають побачити і відчути(!) позитивні єврозміни в своєму повсякденному житті, інакше розчарування обраним проєвропейським курсом буде лише посилюватися. Більше того, якщо люди будуть впевнені, що нинішня влада тримає курс на ЄС, запроваджує європейські реформи, а вони, між тим, живуть не краще, а то й гірше, Україну може чекати або занурення в процес пошуків особливого українського шляху, або, в гіршому випадку, суттєве корегування зовнішньополітичних орієнтирів.

Наталя Іщенко, заступник директора Інституту

Опубліковано Інформаційним агентством «Главком»

Попри всі декларації Брюсселя про євроінтеграцію Західних Балкан, «обігнала» Україну лише Чорногорія

Постійно доводиться чути запитання, чому балканські країни отримали чіткі гарантії щодо свого вступу в Європейський союз, а Україна – ні?

Відповідь складається з двох частин.

Перше – Україна «зі скрипом» виконує свої зобов’язання навіть в рамках вже підписаних з ЄС угод. Щось виконувати взагалі відмовляється, до чогось намагається внести свої корективи… На фоні «дисциплінованих» балканських лідерів євроінтеграції Україна виглядає, чесно кажучи, не дуже.

Втім, це тільки одна частина відповіді. Друга – геополітичні пріоритети Євросоюзу.

Євроінтеграція Балкан – стратегічна мета самого ЄС, а не тільки західнобалканських країн. Євросоюз сьогодні вважає Україну «сусідом Європи», натомість Балкани – «безумовною частиною Європи» в усіх сенсах цього слова. Брюссель хоче тримати регіон на своїй орбіті і готовий змагатися за вплив на балканські країни із Росією, із Туреччиною, із США. Але, як не парадоксально, це зовсім не гарантує всіх західнобалканським країнам членство в ЄС.

Чому так відбувається, і що це означає для України?

Мало США, багато РФ

Останнім часом «змагання» за вплив на Балкани стають все запеклішими. Зі згаданих вище «конкурентів» (ЄС, Росія, Туреччина, США) Сполучені Штати проявляють найменшу активність щодо розширення своєї присутності в регіоні.

Головне, на чому американці сфокусовані в останні рік-два – це Косово. Йдеться головним чином про значну участь військових зі США у миротворчому контингенті НАТО в Косово та про підтримку Приштини під час регулярних засідань на косовську тему в Раді Безпеки ООН та загалом на світовій арені.

Активність Вашингтону на Балканах не йде ні в яке порівняння із активністю Москви та Анкари – Росії та Туреччини в регіоні останнім часом стало відчутно та помітно більше.

Всі звернули увагу, що на параді 9 травня у Москві був присутнім лише один президент іноземної держави – сербський лідер Александар Вучич. Але російсько-сербська дружба не обмежується символічними жестами. Енергетика Сербії суттєво залежить від російських компаній; присутні інвестиції із РФ і в інших галузях, наприклад, в транспорті (залізниця). Ще показовішим є військо-технічне співробітництво: Росія нарощує постачання в Сербію зброї, проводить спільні широкомасштабні військові навчання…

Яскравим прикладом присутності РФ на Балканах став т. зв. російсько-сербський гуманітарний центр в місті Ніш. В НАТО та США цю структуру вважають «гібридною військовою базою» та «гніздом шпигунів». Другий такий центр росіяни планують відкрити і в сусідній Боснії і Герцеговині, в її сербській частині – Республіці Сербській.

Загалом вплив Росії саме на Республіку Сербську вважають найбільшим в регіоні – президент Республіки Милорад Додик орієнтується на Москву в більшій мірі, ніж інші регіональні лідери.

Ще одна точка «входу» для росіян на Балканах – сербський анклав на півночі Косова (Косовська Митровиця). Місцеві джерела запевняють, що з багатьох питань косовські серби радяться напряму з Москвою, «через голову» Белграда.

Вплив Росії на Західних Балканах є не тільки в Сербії, в Республіці Сербській та в сербських районах Косова. У Чорногорії, як відомо, російські агенти (разом із сербами) півтора року тому взагалі ледве не влаштували державний переворот.

Туреччина на Балканах

Активність Туреччини на Балканах є менш одіозною. Але теж не без контраверсійних дій.

20 травня президент Туреччини Реджеп Ердоган побував в Сараєві, де провів передвиборчий мітинг (як відомо, 24 червня в Туреччині заплановані президентські і парламентські вибори). Для участі у зібранні у столицю Боснії та Герцоговині прибуло приблизно 15 тисяч людей не тільки з Балкан, але і з Євросоюзу – кілька країн ЄС свого часу заборонили Ердогану проводити на своїх територіях подібні заходи.

Втім, окрім передвиборчих завдань та демонстрації Європі своїх можливостей із мобілізації мешканців ЄС для своєї підтримки, Ердоган вирішував в Сараєво й інші задачі. Він нагадав про зв’язки Туреччини із Боснією і Герцеговиною. У своєму виступі в столиці країни турецький лідер розповів про «заповіт», який залишив йому перший президент Боснії і Герцеговини Алія Изетбегович: «Він сказав мені: Ердогане, подбай про цю територію». «Ми завжди будемо з Боснією і Герцеговиною», – запевнив президент Туреччини.

Зрозуміло, що заява Ердогана не була простим струсом повітря – свій вплив на Боснію і Герцоговину та й регіон загалом Анкара найближчим часом точно не збирається зменшувати.

Активно зміцнюються економічні зв’язки між Туреччиною і балканськими країнами. Товарообіг з Боснією і Герцоговиною, але, головним чином, із Сербією – з кожним роком зростає. Турецькі інвестиції вкладаються в масштабні інфраструктурні проекти, такі, як швидкісна автомагістраль Белград – Сараєво. У Чорногорії громадяни Туреччини останній рік впевнено витісняють російських багатіїв з сектору курортної нерухомості і суттєво нарощують свою присутність у чорногорському бізнесі.

Єврообіцянки

На цьому тлі Європейському союзу, який хоче зберегти європеськоорієнтовані Балкани, доводиться переходити від загальних обіцянок до конкретних справ.

У лютому було ухвалено нову Стратегію розширення ЄС, яка зафіксувала європейську перспективу для західнобалканських країн. Сербія та Чорногорія отримали шанс вступити до Євросоюзу до 2025 року. В квітні Європейська комісія рекомендувала Раді ЄС розпочати офіційні переговори про вступ до Європейського союзу Албанії та Македонії. Боснія і Герцеговина та Косово все ще мають суто теоретичні шанси на членство в ЄС, але не забуваємо, що офіційно ці країни є потенційними кандидатами в члени ЄС, тобто європерспективу зафіксовано і для них.

16 травня у Софії відбувся саміт Європейський союз – Західні Балкани. Подібний форум відбувся вперше за 15 років, і передбачалося, що він додасть єврооптимізму країнам регіону. Втім, цього не сталося. У тексті Декларації саміту багато говориться про реалізацію в регіоні масштабних проектів за підтримки ЄС, про розвиток зв’язків між Західними Балканами та Євросоюзом у різних галузях, тобто, про «фактичну євроінтеграцію». Втім про членство в ЄС для країн регіону не згадується.

Таке формулювання викликано бажанням Брюсселю поєднати протилежні думки та політичні течії всередині самого ЄС.

Президент Франції Еммануель Макрон, який нібито і не проти євроінтеграції західнобалканських країн, категорично не хоче швидкого приєднання до ЄС нових членів. «Я виступаю за укорінення Балкан у Європі і їхнє зближення з Європою, – зазначив Макрон під час софійського саміту. – Але я думаю, що нам потрібно розглядати будь-яке нове розширення з великою обачністю і суворістю».

Курсує інформація, що Франція вже зібрала навколо себе противників подальшого розширення ЄС (зокрема, до цієї групи належать Нідерланди) та почала роботу щодо протидії початку офіційних переговорів про членство із Албанією та Македонією.

Таким чином, євроінтеграція Західних Балкан на сьогодні виглядає дуже своєрідно – європерспективі ЄС однозначно каже «так», а ось гарантованому членству для всіх країн регіону – поки що «ні». Іншими словами, Брюссель обирає тактику реформування та розвитку західнобалканських країн як де-факто європейських, але з юридичним оформленням їхнього «європейського статусу», зі вступом до ЄС, хоче почекати.

Втішний висновок

Реальний шанс стати членом ЄС на сьогодні, має, по суті, лише Чорногорія. По-перше, вона має більшу, порівняно з іншим лідером євроінтеграції, Сербією, вже погоджених з Брюсселем т. зв. розділів, необхідних для вступу. По-друге, головна умова вступу Сербії до ЄС – налагодження стосунків із Косово – здається ще більшим гальмом сербської євроінтеграції, ніж всі підводні течії всередині ЄС разом взяті.

Перспективи членства в Євросоюзі Албанії та Македонії в найближчому майбутньому (наприклад, до 2030 року) виглядають досить невпевнено. Ще більш примарним здається вступ до ЄС для розділеної на етнічні анклави Боснії і Герцеговини та частково визнаного Косова.

В умовах, коли євроінтеграція для більшості західнобалканських країн фактично означає не членство в Євросоюзі, а лише максимальне зближення з ним, Брюсселю буде важко зберігати свій вплив та свій авторитет в регіоні. І тому, як не важно передбачити, Росія і Туреччина, а може і США, будуть найближчим часом нарощувати свою присутність на Західних Балканах, не виключено, навіть витісняючи ЄС.

І ще один висновок – суто для українців. «Втішний».

Попри всі декларації Брюсселя про євроінтеграцію Західних Балкан, в реальності «обігнала» Україну лише Чорногорія. Якщо Києву вдасться позбавитися статусу «сусіда» та перейти до когорти «безумовно європейських країн», в нас ще є шанс опинитися перед дверима ЄС, по меншій мірі, попереду Боснії і Герцеговини та Косова. Втім, якщо двері нам і не відчинять, залишається «план Б» – погодитися на «євроінтеграцію без членства» та розбудувати, нарешті, «Європу в Україні». Тим більше, що, здається, саме цим доведеться довгий час займатися, попри всі декларації, і декотрим західнобалканським країнам.

Наталя Іщенко, заступник директора Інституту

Опубліковано Інформаційним агентством «Главком»

Спеціальний представник Державного департаменту США по Україні вшосте за десять місяців побував у нашій країні. Фактично американський дипломат відновив практику човникової дипломатії, запровадженої Генрі Кіссінджером ще у 70-х роках ХХ століття, що серед іншого свідчить про масштаб конфлікту на Донбасі.

Місія Курта Волкера виглядає далекою від завершення, проте окремі її результати можна підвести вже сьогодні. Створено канал комунікацій з Кремлем, який до останнього часу підтримував Владислав Сурков. Практично доведено їх неефективність, незалежно від того, змінить чи ні Росія свого переговорника з Волкером. Той пройшов певну еволюцію: якщо на початку своєї роботи говорив про Суркова як архітектора російської гібридної агресії, то після перших місяців та отриманої інформації схиляється до думки про відповідальність Путіна за агресію на Донбасі.

Американський дипломат продемонстрував нову якість риторики, яка до 2017 року практично не звучала у заявах офіційних представників Заходу. Курт Волкер підкреслив, що Росія несе відповідальність за агресію на Донбасі, а кращим захистом російськомовного населення міг би стати вихід російських військ з окупованих територій. Він не без сарказму відзначав, що територія самопроголошених республік на Донбасі – єдине в Україні місці, де помітно  страждають представники російськомовного населення.

Дозволю собі припустити, що Волкер був безпосередньо причетний до ухвалення рішення про надання Україні ПТРК Javelin. Напередодні свого нинішнього візиту в Україну він наголосив на необхідності збільшувати ціну можливого  російського прагнення  розширити контрольовану українську територію. Є підстави говорити про  Курта Волкера як про поміркованого яструба, що властиво республіканському політичному середовищу.

Ще одна важлива особливість риторики Волкера: він активно згадує про окупований Росією Крим, хоча у Мінських домовленостях про них не йдеться, нагадуючи, що санкції проти РФ прив’язані до факту її анексії українського півострова. Курт Волкер наголосив, що після анексії Криму ситуація з дотриманням прав людини на півострові суттєво погіршилася.

Хоча не можна говорити про прямий вплив активності Курта Волкера на позицію ЄС, проте його заяви підштовхують представників Франції та Німеччини до помітної активізації, адже саме Берлін та Париж взяли на себе відповідальність за врегулювання конфлікту на Донбасі, створивши Нормандський формат. Ось і цього разу Волкер прибув в Україну після тристоронніх переговорів в Аахені та напередодні візитів Ангели Меркель та Еммануеля Макрона до Росії.

Марафон Волкера триває. На його позиції не вплинула зміна державного секретаря США, проте і розширення повноважень спецпредставника, про яке встигли написати деякі заокеанські медіа, не відбулося. Курт Волкер продовжує безпосередньо впливати на перебіг ситуації на Донбасі, і його активність є індикатором інтересу Вашингтону до подій на сході України. Не варто чекати від Курта Волкера дива, варто використовувати можливості, які він створює своєю роботою.

Євген Магда, директор Інститут

Опубліковано на сайті «Народна правда»

Слова Хюга Мінгареллі про поганий імідж України в ЄС, на жаль, не є перебільшенням.

Не  варто шукати негатив та зраду  в оцінці представника Європейської Комісії в Україні, куди більш доцільно виглядає робота над помилками.

Україна протягом тривалого часу перебувала у затінку Росії та не опікувалася власним іміджем у оточуючому світі. Керівники нашої країни, схоже, щиро вважали, що декларацій про «унікальних людей, унікальне розташування та унікальну країну» достатньо, аби привернути до України загальну увагу. Доки офіційний Київ у цьому питанні тупцював на місці у 90-х роках ХХ століття, наші сусіди (Росія – не виключення) далеко просунулися у створенні інструментів власної зовнішньополітичної привабливості.

Російська гібридна агресія проти України викликала підвищення інтересу до подій у Криму та на Донбасі, проте симпатія та співчуття до українців складно конвертуються у інвестиції та спільні проекти.  У інформаційному плані наша країна залишається «сірою зоною» для європейського обивателя,  і пропагандистська машина РФ використовує цей факт на повну потужність.

Можна з ентузіазмом критикувати Хюга Мінгареллі за його оцінки ситуації, нарікати на їх недипломатичність, а можна зробити адекватні висновки з його останніх заяв, адже європейський дипломат зауважив, що Україна наразі не має перспективи стати членом ЄС. Проте куди ефективніше, як видається, зробити висновки з його заяв:

• Усвідомити, що імідж жертви російської агресії є зрозумілим для багатьох європейців, проте не завжди знаходить відгук в їхніх серцях.
• Сформувати та відстоювати національні інтереси України, підняти їх на недосяжний для впливу політичних суперечок рівень.
• Спирати технології просування привабливості України на внутрішніх перетвореннях, без яких обійтися нині важко.
• Знаходити зацікавленість наших партнерів у співпраці з Україною, а не розраховувати, що вони стануть піддавати утискам власні інтереси заради українських.
• Пам’ятати, що ми живемо у конкурентному світі, і тому маємо з повагою ставитися не лише до власної позиції.
• Прагнути перетворити формування позитивного образу України на спільну справу її громадян.

P.S. Євроінтеграція України наразі виглядає процесом, важливішим за результат. Тому варто відмовитися від завищених очікувань, і зрозуміти, що на нас чекає непростий та тривалий шлях.

Опубліковано на сайті «Сегодня»

«Вже майже 10 років президенти країн ГУАМ не збиралися»

Генеральний секретар Організації за демократію і економічний розвиток ГУАМ Алтай Ефендієв здобув вищу освіту в Києві. Азербайджанський дипломат вже не перший рік очолює Секретаріат ГУАМ, організації, створеної у 1997 році. Сьогодні Ефендієв готовий домагатися більш активної позиції цього регіонального об’єднання держав. Він анонсує чергову зустріч глав урядів держав-членів ГУАМ, яка відбудеться у Кишиневі наступного місяця.

 

Пане Ефендієв, скажіть, чим сьогодні є ГУАМ? Демократія і економічний розвиток – основні цілі організації?

Дійсно, сьогодні ми акцентуємо на економічних питаннях. У нас є угода про зону вільної торгівлі, що набула чинності в 2006 році, сьогодні ми працюємо над її поширенням на простір ГУАМ. Три держави-члени ГУАМ підписали угоду про вільну торгівлю з ЄС, Азербайджан продовжує вести переговори з Брюсселем з цього питання. Не варто забувати про транспортний коридор ГУАМ, концепцію якого було затверджено ще у 2013 році. Сьогодні ми намагаємося перекласти її мовою практичних справ. У 2017 році в Києві пройшла зустріч прем’єр-міністрів ГУАМ, де функціонування зони вільної торгівлі і транспортного коридору були в центрі уваги. Наш транспортний коридор може допомогти зв’язати Європу з країнами Азії та Перської затоки, в цьому є не тільки економічна вигода, але і політична значимість діяльності нашої організації. Якщо ми забезпечимо функціонування привабливого і безпечного транспортного коридору ГУАМ, у його розвитку буде зацікавлене все світове співтовариство. Нагадаю, країни, які входять до нашої організації, згуртовані не лише спільними інтересами, але і спільними проблемами.

У своїй роботі ми намагаємося охопити всі найважливіші сфери економіки – від функціонування транспортного коридору, туризму і сільського господарства до інновацій і сучасних технологій. Ми послідовно боремося з незаконним обігом наркотиків, поширенням тероризму, торгівлею людьми. Важливий напрямок – співпраця у сфері культури, робота з молоддю. На черзі в нашій роботі блок демократичних перетворень, взаємовідносин з ЄС, Радою Європи, ОБСЄ.

Ми говоримо не лише про розширення сфер співробітництва, а й про посилення повноважень, координаційної функції Секретаріату ГУАМ. Минулого року міністри закордонних справ ініціювали процес з визначення перспектив розвитку організації на основі Vision Paper, підготовленого за головування Грузії. Вважаю, ця ініціатива підсилить інтеграційні процеси всередині ГУАМ, роль Організації у формуванні регіону як зони миру, стабільності і розвитку, підвищить її авторитет і значущість на міжнародній арені. Ці питання обговорюватимуться міністрами закордонних справ у жовтні 2018 року в Кишиневі.

Коли ГУАМ створювався в 1997 році, економічною основою його роботи було питання транзиту каспійської нафти. Сьогодні ситуація змінилася?

Це питання не було пріоритетним, основна увага була зосереджена на протидії безпековим викликам, пов’язаним з поширенням наркотиків, незаконним обігом зброї, торгівлею людьми. США активно підтримували наші країни в цьому питанні, допомагали зміцнювати кордони, інституційно зміцнювали правоохоронні, прикордонні та митні органи. Енергетична складова постала трохи пізніше, у міру розробок родовищ на Каспії. Тоді з’явилися кілька альтернативних проектів з транспортування вуглеводнів до Європи через Україну. Однак з огляду на те, що обсяги поставок нафти і природного газу, головним чином з Азербайджану, вже були прив’язані до нової регіональної трубопровідної інфраструктури – Баку – Тбілісі – Джейхан (нафта) і Баку – Тбілісі – Ерзерум (газ), а нових джерел не з’явилося, то просування вказаних ініціатив призупинилося. Сьогодні ситуація дещо змінилася, нарощуються поставки через інфраструктуру регіону нафти з Казахстану, опрацьовується питання приєднання Туркменістану до трубопровідної системи Азербайджану і Грузії для постачань природного газу у європейські країни. Вважаю, що питання про транзит Каспійських вуглеводнів через Україну в Європу може стати актуальним.

Можливо, Туркменістан приєднається до ГУАМ?

Про це поки не йдеться. Визнаю, що в роботі ГУАМ після 2008 року, після російсько-грузинської війни спостерігався спад. Буквально напередодні бойових дій відбувся саміт глав держав ГУАМ у Батумі, і вже майже 10 років президенти країн ГУАМ не збиралися. У минулому році в Києві нам вдалося провести зустріч прем’єрів. У червні поточного року прем’єри держав-членів ГУАМ зустрінуться в Кишиневі. На 2019 рік є передумови для саміту глав держав і урядів під час головування України. Є попит на інтенсифікацію діалогу.

Президент України Петро Порошенко заявив про згортання відносин України і СНД, повноправним членом якого наша країна ніколи не була. Як ви думаєте, це вплине позитивно на ГУАМ?

Не стану приховувати, що ми очікували від України більшого залучення до справ ГУАМ, але до Революції гідності членство в ГУАМ не було серед пріоритетів Києва. У 2014 році, коли Росія блокувала транзит українських товарів в східному напрямку, співпраця в рамках ГУАМ отримала новий імпульс. Транзитний потенціал нашого регіону виявився знову затребуваним, він відповідає нашим спільним інтересам, у його розвитку зацікавлені  різні держави.

Є ще нюанс: Порошенко нещодавно назвав Україну, Грузію, Молдову «приналежними до Західного альянсу», водночас не згадавши Азербайджан …

Держави, що входять до ГУАМ, реалізують свій проект понад 20 років, «Східне партнерство» існує менше, і ми ставимося до нього без ревнощів. До того ж усі держави ГУАМ є його членами. У ГУАМ свої цілі і завдання, свій порядок денний, розрахований на 10-15 років предметних дій, спрямованих на формування зони стабільності, безпеки і розвитку. Якщо Україна, Грузія, Молдова бачать себе в майбутньому членами ЄС, а Азербайджан – стратегічним партнером Європейського союзу, це не є проблемою. До того ж я не виключаю еволюції геополітичного контексту, це не суперечить формату ГУАМ.

 Зустріч глав урядів країн-членів ГУАМ. Березень 2017 року. Фото: Українські новини

 

Ви слушно зауважили, що країни ГУАМ об’єднані конфліктами на їхній території. Дійсно, це факт. Цікаво, на міжнародній арені четвірка ГУАМ веде узгоджену політику?

Однозначно – так. У рамках ООН ми щорічно виносимо на засідання Генеральної Асамблеї резолюцію про тривалі конфлікти на просторі ГУАМ, прагнемо мобілізувати максимальну підтримку для її ухвалення. У 2017 році я як генеральний секретар та інші представники ГУАМ виступали на засіданні Ради Безпеки ООН. Ми беззастережно підтримуємо територіальну цілісність одна одної. Ми прагнемо використовувати накопичений досвід вироблення узгодженої позиції щодо болючих для наших країн питань. На жаль, деякі європейські держави сприймають позицію ГУАМ як «проамерикансько-деструктивну», і ми намагаємося ламати лід недовіри в цьому випадку.

У цьому контексті зазначу, що в умовах гібридної агресії найпомітнішим є дефіцит інформації. Як виглядає інформаційна політика ГУАМ?

Ми лише зараз приходимо до необхідності консолідованої інформаційної політики ГУАМ. Минулого року в ході зустрічі міністрів закордонних справ ГУАМ в Тбілісі якраз було поставлено задачу сформувати стратегію комунікацій, зараз готуємо зустріч експертів з цього питання. Очевидно, що інформаційна політика повинна бути не лише узгодженою, а й оперативнішою, її часто потрібно вести на випередження.

Цікаво, чи є сила, яка прагне закрити проект ГУАМ?

Такі сили, безумовно, є. ГУАМ не всі сприймають у Росії, там нас вважають антиросійською ініціативою. Ми намагаємося таке ставлення нівелювати. У членів ГУАМ є проблеми у відносинах з Росією, але сама організація ніколи не робила антиросійських заяв.

Біля витоків ГУАМ стояли США, адміністрація Білла Клінтона. Команда Дональда Трампа звертає увагу на ГУАМ?

У 2017 році після тривалої перерви відбулася зустріч міністрів закордонних справ ГУАМ з відповідальною особою Держдепартаменту США, де було підтверджено взаємну зацікавленість у розвитку співробітництва. Зараз необхідно трансформувати цю зацікавленість у практичне співробітництво, і в цьому питанні більше залежить від держав ГУАМ, а не від Вашингтону. Визнаю, що країни Заходу щодо держав ГУАМ не завжди були послідовними, але цей період, сподіваюся, позаду. ГУАМ повинен проявити себе як дієздатний регіональний формат. Ми всередині ГУАМ усвідомлюємо необхідність триматися разом, незалежно від ступеня інтересу США до нашого регіону. Тим більше, останні події в міжнародних відносинах підказують, що подібна стратегія буде єдино вірною. У ЄС немає єдиного підходу щодо ГУАМ, для США цей проект відійшов на другий план, але ми будемо продовжувати свою роботу навіть в умовах невизначеності. Голос ГУАМ повинен звучати впевнено і гучно, ми розраховуємо на тісну взаємодію з нашими партнерами, на зацікавленість сусідніх країн і Китаю в реалізації проекту транспортного коридору ГУАМ.

Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ — регіональне об’єднання чотирьох держав: Грузії, України, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова. В основі утворення цієї форми співпраці лежить єдність позицій країн із подібними політичними й економічними зовнішніми орієнтаціями. Організація створена в 1997 році для протистояння впливу Росії в регіоні й отримала підтримку США. 1999-го організацію було перейменовано у ГУУАМ завдяки вступу Республіки Узбекистан до неї, яка, однак, вийшла з організації 5 травня 2005 року, тож їй було повернено початкову назву. Штаб-квартира розташована у Києві на Майдані Незалежності.

Євген Магда, директор Інституту світової політики

Опубліковано Інформаційним агентством «Главком»