Архіви: Публікації

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Урочисто, трохи навіть пафосно, Костянтин Грищенко сьогодні звітував про зовнішню політику України в 2011 році та розповідав про її пріоритети на 2012 рік. Перед студентами Інституту міжнародних відносин, а заодно перед послами, профільними експертами і журналістами. Ті, хто звикли бачити Костянтина Івановича в міру агресивним і в міру зверхнім, сьогодні явно були розчаровані: міністр виглядав надміру спокійним, чи-то втомленим чи-то трохи збайдужілим. А коли він наприкінці свого спічу взагалі почав розповідати про те, як завів собі iPad, налаштував Skype, щоб спілкуватись з послами (не всі посли були щасливі), почав користуватись Twitter-ом, не розуміючи спочатку його переваг, або ж як у років 12 вирішив стати дипломатом, спостерігаючи за своїм батьком – співробітником МЗС УРСР і як у приблизно такому ж віці його донька вирішила не стати дипломатом (хоча зараз працює радником з міжнародних питань міністра Бойка) – його, чесно кажучи, взагалі стало чомусь шкода.\
Враження про “якогось не такого” Грищенка склалось не лише у мене, але й у кількох послів та їх замів, котрі відразу після презентації накинулись до мене з питаннями, що чути в експертних колах про звільнення міністра. Посол однієї європейської країни взагалі запитав: “Чи правда, що готують Єлісєєва?”, і не дочекавшись моєї відповіді продовжив: “Ну що ж, логічно – супер енергійний, професійний, знає всіх і вся в Брюсселі”. Інші запитували, що сталось з кандидатурою начебто улюбленця Льовочкіна Руслана Демченка, якого в дипломатичних кулуарах у грудні вже майже інагурували на міністерський пост. Лише іноземні дипломати тоді, пригадується, знизували плечима: мовляв, а хто, взагалі-то такий цей містер Демченко? Але, якщо вже відверто, замінять Грищенка чи ні, але на фоні Соломатіна міністра оборони Костянтин Іванович виглядає навіть дуже професійно та по-європейськи.

Що стосується презентації, озвученої міністром, то варто привітати Департамент політики і безпеки МЗС за те, що змогли не лише якимось чином все структурувати й оформити у вигляді слайдів, а ще й умудрились витиснути максимум плюсів від серйозно інфікованої внутрішньополітичними справами зовнішньої політики України. Плюсів, починаючи з завершення майже п’ятирічних переговорів з ЄС щодо Угоди про асоціацію та досягнення рекордного товарообігу з Росією в $50 млрд., до скасування візового режиму з Боснією та Герцеговиною, Аргентиною Ізраїлем та Бразилією (це для тих, як сказав міністр, хто полюбляє “ізраїльські святині”, бразильський маскарад та аргентинські стейки), до евакуації українським крейсером “Костянтин Ольшанский” жертв військової операції в Лівії та української різдвяної ялинки у Ватикані.

Не буду зараз переповідати, що міністр сьогодні розповідав у своєму дипломатично відшліфованому виступі. Всі, хто захоче, ознайомляться з ним на сайті МЗС. Скажу краще, чого він не сказав. Не сказав міністр того, що насправді найкрасномовніший результат зовнішньої політики Януковича зводиться до того, що якщо ще рік тому найпопулярнішими словами в інформаційному просторі були “євроінтеграція” та “модернізація”, то сьогодні такими словами є “санкції” та “ізоляція”.

Не сказав міністр про те, що якщо раніше показником ефективності візиту того чи іншого західного гостя до Києва вважався рівень його офіційних зустрічей в українській столиці, то з кінця минулого року – чи зможе він потрапити спочатку в СІЗО, потім в колонію до Тимошенко (єврокомісар Фюле, кажуть, дуже пишався, що став європейським “першопрохідцем” до камери Юлії Володимирівни).

Не сказав міністр і про те, що в Європейському Союзі в України де-факто залишилось лише два “стратегічні партнери” – Польща і Литва, а в самій Україні, як зізнаються за чашкою кави деякі українські дипломати, на 46 мільйонів населення знайдеться не більше 50 людей, які професійно орієнтуються в питаннях євроінтеграції.

Явно свідомо оминаючи словосполучення “стратегічні партнери” не сказав міністр і про те, що за визначенням Банкової тепер нашими стратегічними партнерами (крім, звісно, традиційних Росії, США, Польщі), числяться ще й Туреччина (дякуємо пану Ердогану за дружбу з Януковичем), Бразилія (дежавю з часами Кучми, який все марив запустити українську ракету з бразильського космодрому в Алкантарі і начебто Янукович готовий це втілити вже в наступному році), Китай, і Азербайджан (Грузія тепер відпочиває – про неї у виступі жодної згадки).

Не сказав міністр і про те, що обіцяючи сьогодні демократичні парламентські вибори, в Євросоюзі і США все більше схиляються до думки, що вибори апріорі не можуть бути визнані демократичними, якщо в них не зможе взяти участь Тимошенко й інші “політв’язні”. І не сказав про те, що які б амбітні плани не вимальовував МЗС з приводу головування України в ОБСЄ у 2013 році (місія дійсно важлива і відповідальна), Україну не сприйматимуть у цій ролі, якщо вона “завалить” власні вибори. Принаймні, саме цю позицію доводилось чути буквально днями від одного дуже високопоставленого дипломата з чи не найвпливовішої країни-члена ОБСЄ.

Блог аналітикa Інституту світової політики Романа Горбика для “LB.ua”Кілька тижнів тому хорвати проголосували на референдумі за вступ до Європейського Союзу. Попри кризу євро і тривожні настрої, вже наступного року Європейський Союз, найімовірніше, поповниться новим, 28-м членом, і має стати ним саме Хорватія.\
Шлях до Європи був для країни непростим, навіть порівняно з Болгарією і Румунією, що завдали і далі завдають Брюселю чимало клопотів. За ті 10 років, що тривали переговори, Загребу довелося і вирішувати прикордонний конфлікт зі Словенією, і виправляти ситуацію з правами людини, і доводити незалежність правоохоронців та правосуддя, переслідуючи власних воєнних злочинців і корупціонерів. Порівняно з Чехією чи Польщею, демократична трансформація в Хорватії була незрівнянно довшою, боліснішою і менш ефективною. Така картина не тільки характерна для Балкан. Вона цікава і як своєрідне відображення української ситуації.

Хорвати, як і українці, мали відносно обмежений досвід державного існування до початку 1990-х рр. Може, саме це обумовлює деякі подібні проблеми обох народів. Так чи інакше, а коли Югославія почала тріщати по швах, саме давня номенклатура і дисиденти з її числа, та ще хіба кримінальні елементи, опинилися серед будівничих нової держави. Зрештою, ситуація була ще гірша за українську через війну та етнічні чистки.

У 90-х рр. хорвати пережили закриття незалежних ЗМІ, брутальне розбазарювання державних активів за ширмою приватизації, появу своїх олігархів на тлі тріумфу корупції й «кумівства». Перший лідер незалежної Хорватії, Франьо Туджман, безперечно, мав ширший світогляд і амбіції «батька нації», як колишній військовий та історик (якому, до речі, вороги закидали знайомий нашим урядовцям плагіат).

Туджман і справді багато в чому був засновником держави. Більшість своїх дій він виправдовував потребою побудови сильної і незалежної від будь-кого Хорватії, яка б трималася осторонь і від Заходу, і від Сходу, – ідея, що виразно перегукується з нинішньою українською позаблоковістю.

Та за популістською риторикою крилося друге (а може, й перше) основне його завдання – концентрація влади у своїх руках і збагачення власної родини. Фаворити Туджмана обертались на мільйонерів за кілька днів, а його діти стали, може, найбагатшими людьми в країні. Син президента Степан заснував близько 10 різних фірм, які отримували від держави контракти на гігантські суми, а Невенка Туджман вже після смерті батька уникла ув’язнення за корупцію лише через термін давності.

В цьому хорватський лідер разюче нагадує певний тип лідера українського. Багато в чому схожим на нього був Леонід Кучма, який, утім, майстерністю своєї гри на суперечностях розшарпаної країни нагадував радше іншого хорвата, Тіто. Ющенко, імовірно, знайшов би з ним спільну мову на ґрунті національних ілюзій. Проте, чи не є і близькість російських націоналістів до нинішньої влади химерною паралеллю до Туджманового прикриття радикального націоналізму у власній країні?

Сьогоднішня ситуація із завислою в повітрі євроінтеграцією України нагадує не тільки наш власний досвід десятирічної давнини. Захід, який спершу підтримував Хорватію під час війни в колишній Югославії, відвернувся від неї за часів Туджмана. Проте його наступникам навіть у власній партії вистачило снаги поховати політичну спадщину лідера разом із його труною.

Вимоги до Хорватії під час переговорів із ЄС були дуже жорсткі – навряд, щоб будь-який із дотеперішніх українських урядів зміг упоратися з ними. Прокуратура і правоохоронні органи переслідували вчорашніх лідерів, сподвижників і родичів Туджмана. На лаві підсудних опинялися й ті, хто залишився у владі чи щойно прийшов до неї. Політичний, правовий, економічний розвиток країни – водночас і докази ефективності перспективи членства в ЄС як мотивації для внутрішніх перетворень, і свідчення того, що тільки наднапружена внутрішня робота може дати результат.

Нарешті, приклад Хорватії – це ще й урок оптимізму для України. Навіть після брудного збройного конфлікту, після років напівавторитарного корумпованого режиму із величезними проблемами в царині прав людини, знадобилося лише 10 років, щоб зробити вирішальний і таки безповоротний ривок на Захід. Знадобилася лише політична воля з обох боків; власне, з хорватського – наднапруження всієї наявної волі.

Українські президенти часто приміряють маски інших лідерів слов’янських країн. Кучму не раз ставили в один ряд зі словацьким популістом Владіміром Мечіяром. Ющенко бачив сам себе щонайменше українським Валенсою чи Гавелом. Януковича на початку його терміну часто порівнювали з Кваснєвським, представником старої еліти, що, тим не менше, зумів продовжити трансформацію і привести свою країну в ЄС. Може, і сам Янукович був не проти виступати в такому гримі. Проте за два роки він зробив усе, щоб тепер за його діями почало вгадуватися інше амплуа. От хіба що костюм Туджмана йому ще, може, міг би підійти.

Авторська колонка голови Наглядової ради Інституту світової політики Віктора Шлінчака для інформаційно-аналітичного агентства “Главком”В день відкриття нової сесії парламенту українська опозиція на всю країну чітко продемонструвала: вона панічно боїться владу, уособленням якої є Віктор Янукович. І що «справжніх буйних» (в позитивному сенсі) не просто мало, їх просто немає. На відстані ну ду-у-же витягнутої руки прокричати щось на адресу Президента – то одне, а от кинути публічний виклик владі в обличчя – це вже інше. \
У Верховній Раді існували часи, коли не було місце страху. І коли опозиція, якщо вирішувала щось довести до пуття, вона це робила. А не тикала, вибачаюсь, дулі на відстані. Добре пам’ятаю, як у 1998 році лідер РУХу Вячеслав Чорновіл підійшов до столу головуючого Олександра Ткаченка і зламав мікрофони, аби той не зміг протягнути Україну в парламентську Асамблею СНД. (До речі, після цього він пішов у Секретаріат ВР і заплатив за зламаний мікрофон зі своїх грошей). Чи ще один приклад –член фракції соціалістів Юрій Луценко кладе на трибуну, з якої виступав Президент Кучма, «лапті». Мовляв, після касетного скандалу Кучмі – кінець. (Фотографія, як Леонід Данилович скидає «лапті» з трибуни, облетіла всі світові ЗМІ).

Дехто може дорікнути: подивіться, де зараз Чорновіл і де Луценко. Але погодьтеся: кидати виклик владі на майданах і при цьому остерігатися наслідків – це вже не політика. Це домовленості. Заочно так звані лідери опозиції можуть хоч кожен день хаяти Віктора Януковича. А от протистояти йому – віч-на-віч – сили духу бракує.

Впевнений, що якби у залі ВР була б та жінка, яка зараз сидить у Качанівській колонії, сьогоднішня «картинка» з парламенту виглядала б інакше. І це ще один аргумент тримати Юлію Тимошенко за гратами. Бо тоді точно були б яйця.

Я не кажу, що опозиція мала б закидати Віктора Януковича яйцями чи оточити його, взяти в заручники на трибуні (хоча такий сценарій теж був би можливий – навряд чи охорона кинулась би під телекамерами «відбивати» Президента у депутатів). Але чому не було навіть спроби вручити йому «Лист диктатору» від Юлії Тимошенко, про який він, впевнений, навіть не чув? Чи, зрештою, письмового ультиматуму за підписами Яценюка, Кличка, Турчинова, Гриценка, Королевської, Тягнибока, хто там ще у нас в опозиціонери «записався»? Тих людей, які назвавшись принциповою опозицією, просто не мають права накласти в штани при першому ж фізичному (а не віртуальному) спарингу.

Янукович знову продемонстрував свою залізну витримку. Опозиція знову довела: вона – беззуба. І – безальтернативна режиму. Вона – несправжня. І це тільки посилює владу.

Цей випадок – лише один із трендів наступних років до президентских виборів. З поставленим перед собою завданням – довести, що опозиція – не маючи пієтету до влади, внутрішньо уже зламалась – команда Януковича справляється на відмінно. Наступний парламент може стати ще більш інертним середовищем, у якому буде плекатися безальтернативність вибору.

Авторська колонка голови Наглядової ради Інституту світової політики Віктора Шлінчака для інформаційно-аналітичного агенства “Главком”На эфире «Республики» с Анной Безулик (5 канал) я не удержался от достаточно резкого прогноза. Мол, сегодня уже не стоит вопрос, «вынесут» или «не вынесут» Президента Януковича с его Межигорья, вопрос стоит о том, КОГДА именно это случится. А ведь может случиться и до 2015-го.\
Для людей, мониторящих информпространство на предмет призывов к радикальным действиям, скажу сразу: «вынесут» – это образная метафора. Которая абсолютно не обязательно имеет что-то общее с физическим выносом солнцеликого тела. Хотя не исключаю и такого поворота событий. Каддафи в начале прошлого года тоже ни о чем подобном не думал…

Как по мне, Европа Януковича уже «вынесла». Вернее, выплюнула из своих объятий, в которых еще полгода назад тискала на всевозможных форумах. Последний вояж Президента в Давос показал, что отныне европейским столицам Киев с его постоянными проблемами демократии где-то так же «интересен», как индийскому племени (например, Хунза или Дани) «интересен» факт влияния курса юаня на мировую экономику.

Могу только представить, как протоколу украинского Президента только пришлось изощряться, чтобы Виктор Федорович смог провести аж две встречи с соответствующими его статусу должностными лицами – президентами Польши и Азербайджана. При том, что обе встречи были практически бесцельны – ни одной окончательной договоренности на выходе! Ну, и то хорошо, хоть кто-то еще садится за обеденный стол с Януковичем…

Собственно, говоря об ассоциациях, Виктор Янукович напоминает Леонида Кучму образца 2002 года. Загнанный в угол «кольчужным скандалом» и «делом Гонгадзе», Леонид Данилович получил симметричную оценку от всего мирового сообщества. Словно сговорившись, страны одна за другой отзывали приглашения, Кучма вдруг стал «невыездным». Самый яркий демарш – в 2002-м, на пражском саммите НАТО, где ради того, чтоб Кучма при рассадке гостей оказался на краю стола, поменяли алфавит – с английского на французский.

Януковича, к слову, так еще не унижали. Но он на «правильном пути». Европейцы не любят, когда им постоянно врут. Презирают – когда врут в глаза. И отворачиваются – когда ложь становится нетерпимой.

После обещаний Януковича повернуться лицом к демократии, Запад давал ему некоторое время одуматься. Не помогло.

У Януковича уже есть свой «кольчужный скандал» – это Тимошенко. И все те, кого сегодня можно назвать политически преследуемыми.

У Кучмы в друзьях ходил Квасьневский, который едва ли не единственный не вызывал приступ идиосинкразии у Леонида Даниловича. У Януковича роль Квасьневского исполняет и.о. президента Молдовы Мариан Лупу. Роль европейских «посредников», конечно, высока, но она вряд ли определяюща.

Ведь Кучма тоже не сразу стал одновременно «проблемным» политиком для Запада и человеком, неудовлетворяющим Россию.

Как известно, в период «кольчужного скандала» Россия тогда, наоборот, изо-всех сил пыталась навязать Кучме свою дружбу. Януковича Россия (в лице высшего руководства), мягко говоря, терпеть не может. И «спасать» его будет только тогда, когда поймет: он уже ослаб полностью, и его можно брать «тепленьким». Хоть в Таможенный союз, хоть в Евразийский союз.

Накануне президентских выборов Кремлю ой как нужна маленькая, но победоносная война. И сегодня Янукович открыл ей тыл.

Что ж, ждем визита в Москву.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Можливо, це звучатиме дещо непатріотично, але я проти того, щоб Росія і Україна домовились по газу. Чи, точніше, про дешевшу ціну на російський газ. Більше того, я дуже рада, що вони не можуть домовитись на нинішніх умовах. І я дуже рада, що висока ціна на російський газ починає сприйматись на Банковій та Грушевського не як тимчасове непорозуміння, а як факт. Страшний, неприємний, але факт.\
Поки вони не можуть домовитись на запропонованих Росією умовах, доти з високим рівнем вірогідності можна сподіватись на те, що Україна не дозволить собі втягнутись у Митний Союз, котрий, як стверджують інсайдери, вперто продовжує фігурувати на чолі рейтингу головних вимог Путіна до України в обмін на перегляд газової ціни. Труба, підземні газові сховища, вигідний для Росії газотранспортний консорціум – це дуже важливі та приємні для Москви, але все ж бонуси. Як, до речі, і нове побажання наших російських друзів, яке, подейкують, зводиться до того, що у Москві були б дуже раді, якби Янукович замінив Азарова на Хорошковського або Медведчука.

Чим більше зникатиме привид дешевої ціни на газ, тим більш реальних обрисів набуватиме тема альтернативних російському газу варіантів енергозабезпечення, а слова “енергозбереження” та “енергоефективність” матимуть великий шанс перейти з категорії “бла-бла-бла” у список нагальних справ. Чесно кажучи, не пам’ятаю, коли за такий короткий час доводилось чути стільки адекватних заяв українських урядовців (включно з донедавна другом “Газпрому” Бойком) на тему диверсифікації джерел енергопостачання, як за останні кілька тижнів. Але чи хтось сумнівається, що як тільки Росія знову кине подачку у вигляді чергової газової знижки, всі альтернативні варіанти вчергове осядуть на полицях? І тут, не претендуючи на роль експерта з енергетичних питань, дозволю собі один простий висновок: саме Росія – а не Україна – має бути зацікавлена в низькій ціні на газ для України. Бо лише низька ціна здатна зробити так, аби українське керівництво спокійно сиділо і не рипалось, та не думало, як швидше модернізуватись, а відтак – і європеїзуватись. Щоб там не казали, але чомусь мені здається, що поняття “закрутити кран” для Путіна набагато ближче і приємніше, аніж, наприклад, “гідророзрив пласта”. В останньому випадку йдеться про технологію видобутку сланцевого газу, з якою Путін, як виявилось на останньому засіданні Валдайського клубу, вже досконало ознайомлений. Зрозуміло, що навряд чи ВВП так вникав би у ці всі технологічні справи, якби його це дійсно не хвилювало…

Нарешті, чим більше ми спостерігаємо за неможливістю домовитись, і чим більше країна живе на дорогому російському газу, тим більше у нас є можливість переконатись: всі ці “плачі Ярославни” на предмет того, що українська економіка не витримає високої ціни на газ, є черговою байкою для електорату. Не українська економіка не витримає такої ціни, а не витримають виплекані роками українськими олігархами та олігархенятами схеми, які тримаються лише завдяки дешевій ціні на російський газ. Не витримає такого тиску і сприйняття держави “Україна” як, передусім, труби та навколишньої території, котре побутує серед деяких з цих олігархів та їх друзів-урядовців. Зрештою, скільки вже можна видавати інтереси купки олігархів за національні інтереси України?

Якщо спроектувати всю цю газову історію на відносини між Україною та Росією загалом, то напрошується як мінімум два висновки. По-перше, з приходом до влади Януковича Україна перестала бути для Росії ворогом, як її намагались позиціонувати у часи Ющенка, але вона не перестала бути проблемою. Причому, проблемою серйозною. Чесно кажучи, навіть не знаю, що для Путіна і Ко краще: ворога можна було публічно знищувати, його можна було не приймати з візитом і на нього списувати всі біди й негаразди, а проблему – хочеш, чи ні – треба якось вирішувати. І вирішувати більш-менш цивілізовано. Бо все ж таки не з ворогом її вирішуєш, а з партнером…

По-друге, на відміну від Євросоюзу, який точно знає, чого він не хоче від України (згортання демократії, скочування до Митного/Євразійського Союзу), але не знає, чого він від неї хоче на фінальному етапі зближення, Росія чітко знає і те, чого вона не хоче від України (інтеграції в ЄС і, не дай Боже, НАТО), і те, чого вона від неї хоче в підсумку (членства в Митному/Євразійському Союзі). До речі, так само чітко знають, чого не хочуть і чого хочуть від України США (не хочуть посилення її залежності, зокрема й енергетичної, від РФ і членства в російських інтеграційних об’єднаннях, хочуть її вступу до ЄС). Україні, як не парадоксально, достатньо мати такий же чіткий набір “хочу/не хочу”, як Штатам. Просто з усвідомленням того, що йдеться про власну державу. Саме державу, а не трубу і навколишню територію…

Блог Романа Горбика, аналітика Інституту світової політики для видання “Левый Берег”Напередодні Старого Нового року мимоволі ще раз озираєшся на 2011-й. Минулий рік залишив багато символів. Одним з останніх став одночасний відхід диктатора Кім Чен Іра і рятівника від диктатури Вацлава Гавела. Складно уявити собі не тільки відмінніші особистості, а й віддаленіші суспільства, ніж Чехія і Північна Корея.\
Авжеж, річ не в географії. Гавел і Кім не тільки не змогли б існувати в рамках однієї політичної системи. Дисидент-драматург , що скидає режим в Пхеньяні, здається таким же неймовірним, як і встановлення чучхе в Чеській республіці.

2011-й приніс ще один одночасний відхід, який, як мені здається, став не менш знаковим – і особливо цікавим для України, адже відбувся в одному суспільстві, до того ж набагато подібнішому до нашого. Хоч тут контраст не настільки драматичний, продуктивніший ґрунт для роздумів, ніж гіперболізовані протиставлення, могла б нам дати історія Умберто Еко і Сильвіо Берлусконі.

Минулого року обидва італійці підвели підсумок під своїми видатними кар’єрами. Берлусконі пішов у відставку, залишивши за собою важко хвору країну. Еко видав роман, який підсумував три десятиліття письменницького визнання. Хоча Берлусконі теоретично ще може повернутися до влади (про що попереджає і сам Еко), в політиці він сьогодні швидше мертвий, ніж живий. А письменник і вчений може продовжувати працювати далі, однак сам не приховує: у його віці будь-який розпочатий текст більш ніж коли-небудь ризикує залишитися незакінченим. Так що краще й не починати.

Долі політика та інтелектуала химерно переплетені й сповнені паралелів і контрастів. Майже ровесники і майже земляки, що почали своє сходження до справжньої слави майже одночасно, обидва на той час вже реалізовані в зовсім інших царинах – бізнесі, науці. Еко був одним із перших, кого занепокоїла поява Берлусконі в політиці, він і став одним із найпослідовніших його критиків, наполегливо попереджаючи про небезпеку з боку «Сильвіо Пишного». Шкода, що розділена Італія не стала його слухати, як вважав за краще ігнорувати і сам Берлусконі. Навіть без урахування його стилю життя, навряд чи він – ідеальний або хоча б уважний читач «Маятника Фуко» або «Бавдоліно».

Поки Берлусконі ганьбив Італію, Еко рятував її ім’я. Це протистояння тривало для обох його героїв ціле життя, і ось, здається, ми побачили його кінець. Не варто цей досвід списувати в архів. Тверезість і безкомпромісність Еко, його стійкість до спокус і вміння уникати крайнощів можуть стати прикладом для українських інтелектуалів в час, коли політична система їхньої країни подає ознаки руху від Італії до Північної Кореї.

Що можна поставити в один ряд з інтелектуальною чесністю Еко: депутатів зі Спілки письменників, тиху співпрацю гуманітарних радників президента, послужливе дисидентство Шкляра, аполітизм молодих «попсовиків» сучукрліту, жорстку опозицію Андруховича, профетичний касандризм Забужко? Можливо, остання точніше від інших відтворює італійську модель. Однак занадто рано для висновків – таке парі виграють цілим життям.

Умберто і Сильвіо стали одним з яскравих прикладів відносин інтелектуала і влади, тим більш, що дала його батьківщина Медичі й Мак’явеллі. Хтозна, може, колись про них навіть можна буде сказати: вони жили довго і щасливо, і померли в один день. І це буде правда для обох.

Стаття заступника директора Інституту світової політики Катерини Зарембо для журналу “Міжнародні справи” аналітичного центру CIDOB (Барселона, Іспанія). Публікація доступна тільки англійською мовоюAbstract
Having turned 20 years of independence, the countries in the EU Eastern neighbourhood, Ukraine, Moldova and Belarus, not only failed to become democratic states but actually reversed or stalled their democratic achievements. The article provides the analysis of the political trends in the three countries, arguing that their rapprochement with the European Union coexists with some Russian-style models of governance and societal moods. The author argues that while the region’s democratic transition is not certain in short to middle term, the European integration and embrace of European values in Ukraine, Moldova and Belarus is highly likely in longer perspective.

INTRODUCTION
Three closest states to the European Union (EU) East – Ukraine, Moldova and Belarus have celebrated their 20th birthdays as independent states. All three countries are authoritarian or hybrid regimes, having failed to convincingly embrace the democratic norms of the Western world. The literature dealing with the topic suggests there are three main reasons for this. The first one is the failure of conditionality on behalf of the EU (Schimmelfenning et al,2005; Vachudova, 2005; Schimmelfenning and Scholtz,2008), meaning that Ukraine, Moldova and Belarus, unlike other Central and Eastern European states were not offered a membership perspective and thus lacked an incentive to democratize. Another corpus of academic research suggests that Russian foreign policy tactics prevented the countries in the EU Eastern neighbourhood from democratization (Cameron and Orenstein 2010). Finally, a certain group of scholars argue that this is the lack of national identity, alongside other internal factors like lack of independent upper and middle class, that work against full democratic development of the countries in question (Kuzio 2002, Di Quirico 2011). While all these factors are true to an extent, it is important to realize that Ukraine, Moldova and Belarus lie between two poles of influence, the EU and Russia, whose soft and in some cases hard power works on them continuously. The absence of a regional role model – e.g. Ukraine if it succeeded in becoming a democratic and prosperous state – only adds to the difficulty of the quest for a state model, which Ukraine, Moldova and Belarus are currently in.
This article aims at taking stock of where Ukraine, Moldova and Belarus stand now in terms of their democratic development and what lied ahead for them. This article provides the analysis of the current state of democratic development in Ukraine, Moldova and Belarus, their perspectives for integration with the European Union in the foreseeable future and the role of these countries for the EU-Russia relations.
THE EU EASTERN NEIGHBOURHOOD: EU-RUSSIA BATTLEFIELDM
The region is the object of influence of both the European Union and the Russian Federation. The European Union is by far the biggest democracy promotion actor in the region, making the objective of its European Neighbourhood Policy to export democracy beyond its frontiers.
At the moment it is evident that the EU, and its European Neighbourhood Policy/Eastern Partnership initiative in particular, has failed to support and enhance democratic development in its Eastern neighbourhood. Graph 1 illustrates how Ukraine, Moldova and Belarus have been developing in terms of democracy since 2005. In short, having turned 20 years of independence, the countries are in a democratic stalemate, each of them to their own degree. Some EU diplomats already acknowledge the failure of its Eastern policy: “Belarus is the brightest example of [EU’s failed Eastern policy]. Ukraine also does not live up to the expectations of the EU Member States. Only Moldova, to which Brussels’ special hopes are tied, is left, but this is unlikely a proof of the EU’s success in the region” (Solodkyy 2011).
Graph 1. Democratic development of Ukraine, Belarus and Moldova (2005-2011)

Source: Author’s calculations based on Freedom House Nations in Transit democracy score ratings. Democracy score is measured on a scale from 1 to 7 where 1 is the best score and 7 is the worst
It is not within the scope of this paper to analyze in depth the reasons of the EU failure to promote democracy in the region. Suffice it to say that the EU conditionality the way it is present in the region does not work. By conditionality I mean offering the Association Agreements (AA), which include Deep and Comprehensive Free Trade Area (DCFTA), and visa liberalization as main carrots of the Eastern Partnership. However, visa liberalization turned out to be not a straightforward and short-term process, whereas the AAs cannot really be used as carrots even according to some EU officials, since they incur a lot of costs and bring few short-term benefits (Popescu, Wilson, 2011).
The extent to which the European Union is generally ready to incorporate Ukraine, Belarus and Moldova in itself became explicit in 2011 during Ukraine-EU negotiations on the Association Agreement. Towards the end of the four-year-long negotiations Ukraine demanded that the membership perspective be included in the text of the Association Agreement. The requirement was viewed by many as an attempt of Ukraine’s government to stall negotiations and tune the public opinion against the EU, since the EU position on mentioning the membership perspective for Ukraine in the AA was negative and known from the start. The EU proved adamant and rejected Ukraine’s requirement point-blank even though the conclusion of the negotiations was at stake. According to unofficial sources, the compromise was reached in that Ukraine would proclaim its European aspirations unilaterally.
However, Ukraine’s plea had a precedent: the Agreement establishing an association between the European Communities and the Republic of Poland in 1991 contained the wording “recognizing the fact that the final objective of Poland is to become a member of the Community and that this association, in the view of the Parties, will help to achieve this objective” (European Communities 1991). The EU also failed to provide Ukraine with a membership perspective in 2005, when it was an indisputable leader of the Eastern neighbourhood in terms of the democratic standards.
In addition, at the moment the European Union is engrossed by its own financial crisis and the perspective of enlarging to the East is far from its priorities. So far the Union can only think as far as the EU-36, which means the accession of the Balkans, Iceland and Turkey, and the exact date for this is far from being determined. To sum up, the chances of Ukraine and Moldova, let alone authoritarian Belarus, to become members of the EU in short to middle term are next to none.
The crucial difference between the EU and Russia as two key actors in the region is that, as illustrated above, the EU refuses to accept Ukraine, Moldova and Belarus as integral part of Europe, whereas Russia is more than open to the deepest integration with its “zone of privileged interests”. For this reason Russia treated the EU’s Eastern Partnership initiative with suspicion at first, warning that it should not be aimed against Russia. In fact, the mere existence and sovereignty of Ukraine, Moldova and Belarus for twenty years in spite of numerous threats to this sovereignty from and heavy dependence on Russia is already an achievement.
The examples of Russian influence are plenty. With Vladimir Putin’s accession to power, Russia offered Belarus full integration or accession to the Russian Federation on the model of East Germany (Trenin 2006). Moscow has been continuously offering integration via the Customs Union which already includes Belarus, and most recently the Eurasian Union to its Western neighbours, especially Ukraine. In fact, Moscow even resorted to blackmailing Kyiv, threatening Ukraine with raising trade barriers in case it opted for DCFTA with the EU rather than the Customs Union with Russia. As for Moldova, Russian troops in Transnistria and de facto control of the Transnistrian leadership put significant obstacles to Moldova on its European integration path. This is not to say about the Russian soft power in the region and the heavy energy dependency on Russia of the countries in question.
Moscow’s direct influence on democracy in the region is also well-documented: Kremlin has been providing continuous support to Lukashenka’s regime and contributed to subverting democracy in Ukraine after the Orange revolution though energy disruptions and consistent interference with Ukraine’s internal affairs (Ambrosio 2009).
Be that a result of the Russian policy or merely a current stage of development of Ukraine, Moldova and Belarus, it is obvious that the political trends a la Russia are present in all three countries. To be precise, particularly Ukraine and Moldova have arrived at a point when the democratic achievements give way (in Ukraine’s case) or potentially could give way (in the case of Moldova) to disillusionment and willingness for a strong and authoritative ruler. This is actually a duplication of the Russian scenario when Vladimir Putin, having an image of a strong leader, convincingly won presidential elections after the “democratic chaos” of the 90-ies. As for Belarus, Lukashenka’s dictatorship has for years thrived on public consent, much like “United Russia” party in the Russian Federation.
UKRAINE: ORANGE REVOLUTION IN SHATTERS
In Ukraine the idea of a “strong hand” in ruling the country became especially popular after the failure of the Orange revolution. According to Pew Global Attitudes Project, the fall in the democracy popularity from 1991 to 2009 was observed in Ukraine and amounted to -42%. This, in particular, was attributed by experts as the reason why Viktor Yanukovych, the “villain” of the Orange revolution and expressively supported by Kremlin in 2004, won the 2010 presidential elections in Ukraine (Getmanchuk 2011). Moreover, an opinion poll conducted by Kyiv International Institute of Sociology in March 2010 among Ukrainians indicates only 32% of respondents consider Ukraine more democratic than Russia, while 22% believe that Russia is more democratic than their country. In addition, the popularity of the Russian regime was wider among young and middle-aged people (19-44 years of age). This came out as a striking paradox since it is the older generation who is traditionally associated with nostalgia for the Soviet Union and hence Russia as its primary heir.
The almost two years in power of the Party of the Regions in Ukraine have resulted in a number of steps which have been decried by Western observers as democratic backsliding. In particular, here belongs the Constitutional reform which restored Ukraine as a presidential republic, the local elections which “failed to meet standards for openness and fairness” (Olearchyk, Chaffin, 2010), and the election law which ignored the recommendations of the Venice Commission and favours the Party of the Regions at the upcoming parliamentary elections due in 2012. Finally, Ukraine’s authorities undermined their credibility in full when a number of criminal cases were opened against the opposition members who served in the previous government. The arrest and conviction of ex-premier Yulia Tymoshenko to seven years in prison in October 2011, with charges of the abuse of power, not only provoked a wave of criticism of Ukraine’s judicial system but also put Ukraine’s association with the European Union at stake. The initialing of the Association Agreement with Ukraine, which envisages Ukraine’s political association and economic integration into the EU, have been made conditional by Brussels on the democratic resolution of the Tymoshenko’s case and ability of all key opposition figures to take part in the parliamentary elections (European Parliament 2011).
Ukraine’s future with the EU is therefore uncertain. The Association Agreement, which only in summer 2011 seemed definite to be initialed in December at the EU-Ukraine summit, signed in mid 2012 and then passed on to Member States for ratification, is up in the air. Even before Tymoshenko’s conviction the ratification process was expected to take up to three years, since it requires approval of each Member State parliament. Now the date of the AA coming into force is even more unclear.
On the one hand, it is painful for Brussels to lose the Association Agreement with Ukraine at this stage, when the negotiations are over. The EU-Ukraine Association Agreement is the deepest agreement of the kind ever concluded between the EU and a third state. In fact, there is evidence that the Association Agreement with Kiev is viewed by the EU as the only concrete success of the Eastern Partnership (Jarabik 2011b). Besides, it would be a test case for this kind of contractual relationship in the region, with Moldova and Georgia in queue. On the other hand, the Union cannot compromise its values and associate politically with a country which does not share them.
In Ukraine, meanwhile, Party of the Regions is likely to consolidate power at the parliamentary elections even if Yulia Tymoshenko and other members of opposition can take part. The favourable conditions for the ruling party are created by the newly adopted election law. In addition, Viktor Yanukovych is unlikely to adhere to democratic standards during the presidential elections of 2015. Therefore, a consolidation of power for another decade is very likely in Ukraine, unless there is another wave of powerful popular unrest of the kind of the Orange revolution.
MOLDOVA: EUROPEAN INTEGRATION AT A PINCH
Similar trends are observed in Moldova. Despite the EU’s lately attempts to portray Moldova as an EU success story, its internal politics prevent it from the desired progress on the European integration path. Since 2009 there have been three parliamentary elections in Moldova and five failed attempts to elect a president. Other early parliamentary elections in case the ruling coalition, Alliance for European Integration, fails to elect a president, cannot be ruled out. Some experts can actually see the resemblance of the Ukrainian scenario in Moldova, when continuous political instability could lead to a quest for stability from the population and an authoritarian ruler coming to power (Shumylo-Tapiola 2011). Such a leader under this scenario would come from the main opposition party in Moldova – the Communists.
Experts observe that the Communist party should not be discounted by the West. This is evident because of the wide support the Communist party enjoyed at the local election in Moldova in June 2011. In fact, the Communist party remains the largest and most popular Moldovan party. European integration of Moldova could therefore be in danger. Vladimir Putin’s idea of the Eurasian Union was eagerly supported by the Moldovan Communists leader Vladimir Voronin (Litra 2011). While this could be part of his playing-EU-against-Russia tactics, drifting towards Russia is not such an improbable scenario for Moldova.
In addition, there has been certain EU fatigue accumulated by the Moldovan population. The Euro-skepticism among Moldova’s inhabitants has hit its record: in 2011 47% of voters would vote for Moldova becoming an EU member while in 2007 this number reached 74%. While choosing between the accession either to the European Union or to the Customs Union with Russia, Belarus and Kazakhstan 33,8% would vote for the EU, whereas 45,6% would go for the Customs Union. This is to say nothing of the fact that Vladimir Putin and Dmitriy Medvedev up to 2010 were the most popular politicians in Moldova, their popularity ratings reaching 69,7% and 67,4% respectively . In fact, the way the AEI coalition was brokered is reminiscent of the way Vladimir Putin stepped down to the role of Prime Minister for Medvedev to become a president . Thus, the trends in Moldovan society are unambiguous. Moldovan civil society is lobbying for a visa-free regime being granted for Moldova in order to boost the EU attractiveness among society.
Even if the political deadlock in Moldova is resolved, its future with the European Union is not clear-cut. If the Association Agreement, with Deep and Comprehensive Free Trade Area as a part of it, was concluded between the EU and Moldova, its implementation raises questions. The reason for this is the break-away republic of Transnistria, which recognized by the EU and by Chisinau itself as a part of the Republic of Moldova. The same refers to the Visa Action Plan and a subsequent potential visa free regime with the EU. The latter can come against serious difficulties given the lack of control of the Moldovan state over its borders. Putting DCFTA into practice is likely to be even more complicated, since Chisinau is unable to ensure the implementation of all necessary rules and regulations in Transnistria (Rodkiewicz 2011). As a result, the EU’s EaP “success story” is likely to be stalled when it comes to the practical realization of its most important integration projects.
BELARUS: WAITING FOR A REVOLUTION
Being the “last dictatorship in Europe”, Belarus is probably the most complicated EU Eastern neighbor. The election of Aleksandr Lukashenka as president in 1994 put an end to any democratic developments in the country.
One of the roots of support of the autocracy in Belarus is the population itself. Indeed, Lukashenka would hardly be able to remain in power for 17 years without public consent and independent polls demonstrate that he actually would have won the elections, both in 2006 and even in 2010, amidst severe economic crisis (Potocki 2011, Jarabik 2011a).
The European Union has definitely failed in Belarus so far. The EU’s policy towards Belarus was inconsistent from the start. One of the many examples was the inclusion of Belarus to the European Neighbourhood Policy but failure to provide it with the ENP Action Plan. The policy of the EU towards Belarus went from isolation and sanctions, e.g. visa bans and assets freeze of the top Belarusian officials, to the outward engagement. Both resulted to be futile so far.
The Eastern Partnership initiative is criticized by the government and civil society in Belarus alike. Its slow progress towards all countries and general shortcomings, e.g. small financial support, did not go unnoticed in Belarus. In addition, the EaP especially let down hopes of the Belarusian civil society, having failed to enhance their role in the EU-Belarus dialogue (Ulakhovich 2011). In fact, in November 2011 new legislation came into force, which, inter alia, introduced criminal liability of political parties and NGOs for accepting foreign funds or depositing money in foreign bank accounts. The Belarus civil society is also concerned with the “government comes first” approach of the EaP, which could actually help preserve the existing authoritarian system in the country (ibid.).
Brussels has indeed gone to great length to engage Belarus, having even tried the language of money. German and Polish foreign ministers Guido Westerwelle and Radoslaw Sikorski went to Minsk ahead of the presidential elections 2010, offering 3 bn Euro as the EU aid to Belarus in case the elections would meet the democratic standards. When this attempt to democratize Belarus failed, the “Tusk plan” of the Polish prime minister followed which tripled the EU proposal to Belarus to 9 bn Euro if three conditions were met: to release and rehabilitate the political prisoners, organize a dialogue with the opposition and conduct the next parliamentary elections in compliance with the OSCE standards. The plan could be successful given the difficult economic situation in the country (Melyantsou 2011). Still, until Lukashenka is in power, the EU aid in unlikely to bring dramatic change to Belarus.
However, the mindset of society in the country is changing gradually, and this is probably one of the long-term effects which the EU can expect to see as a result of its policy. The trends are actually reverse to those in Moldova: in 2006, 32% of Belarusians wanted the country to join the EU in contrast to 49% in 2011. Five years ago only 29% of the Belarusian citizens favoured accession to the EU over integration with Russia, while in March 2011 the figure was 50,5% (statistics from Potocki 2011, p. 62).
It is hard to predict when and if a full-scale revolution will occur in Belarus. Ales Michalevic, a candidate in the country’s 2010 presidential elections who fled Belarus in February 2011 and was granted political asylum in the Czech Republic, believes that mass protests will occur in Belarus within next one or two years (Trudelle 2011). Belarus civil society has already been gaining experience of using social networks in order to organize street protests. Former ambassador of Ukraine to Belarus Roman Bezsmertnyi maintains that a revolution would start from prisons, where the political and business elite is gathered (Glavcom 2011). Other experts do not exclude more long-term scenarios connected to natural causes of Lukashenka’s retirement, forced dismissal or other factors which would lead to restarting of privatization and emergence of an economic oligarchy. This would lead to turf wars and subsequent decentralization of power, similar to the Ukrainian scenario in the 90-ies (Di Quirico 2011).
CONCLUSIONS
In the short to middle term perspective Ukraine, Moldova and Belarus are likely to remain in the “grey zone” of Europe, oscillating between the EU and Russia. With consolidation of power in Ukraine and continued rule of Lukashenka in Belarus a democratic breakthrough in these countries is an unlikely scenario. As for Moldova, its democratic consolidation is possible but not predetermined. Small possibility of Transnistria conflict resolution in Moldova in short term (Getmanchuk et al. 2011) is, however, likely to stall its European integration. Power consolidation in Russia only adds to the gloomy prospects on democracy in the region.
However, at the end of the day the three countries will have to drift towards the European Union, simply because engagement with Russia would threaten their own independence. Some positive tendency in this respect can be observed in the fact that Moldova and Ukraine have become members of WTO, and Belarus is aspiring to do so in 2012.
So far democracy is appealing to the leadership in Ukraine, Moldova and Belarus as a package, but they are not ready to accept all the limitations and responsibilities that come with it. Development of a democratic state is a long-term process and a society, not only leadership, change is required. 20 years of independence is too short a time period to draw conclusions about Ukraine, Moldova and Belarus democratic future.

BIBLIOGRAPHY
Ambrosio, Thomas. Authoritarian Backlash: Russian Resistance to Democratization in the Former Soviet Union. Ashgate, 2009. “Bolster: Russian Support for Authoritarianism in Belarus”. P. 105-130. “Subvert: Undermining Democracy in Georgia and Ukraine”. P. 131-158.
Cameron, David; Orenstein, Mitchell. Russia’s Influence on Democratization in Post-Communist Europe and Eurasia. Prepared for delivery at the Annual Meeting of the American Political Science Association. Washington DC, September 2, 2010.
Di Quirico, Roberto. The prospects for democratization in the European Union Post-Soviet Neighbours: An overview. Comparative European Politics 9 (2011). P. 432–447.
European Communities. Europe Agreement establishing an association between the European Communities and their Member States, of the one part, and the Republic of Poland, of the other part. 1991.
European Parliament. European Parliament resolution of 1 December 2011 containing the European Parliament’s recommendations to the Council, the Commission and the EEAS on the negotiations of the EU-Ukraine Association Agreement (2011/2132(INI))
Getmanchuk, Alyona (ed.) Ukraine’s Soft Power in the Region. Kyiv: Institute of World Policy, 2011. P. 12.
Getmanchuk, Alyona; Solodkyy, Serhiy; Yenin, Yevhen; Zarembo, Kateryna. Scenarios for the Development of the Transnistria Conflict. Challenges to European Security. Kyiv, Institute of World Policy, 2011.
Jarabik, Balazs. Belarus Beyond Sanctions. Madrid: FRIDE. #72, April 2011a.
Jarabik, Balazs. “Donetsk rules” and the Looming Crisis in Ukraine. Madrid: FRIDE. #103, November 2011b.
Kuzio, Taras. National Identity and Democratic Transition in Post-soviet Ukraine and Belarus: a Theoretical and Comparative Perspective. East European Perspectives, 24 July 2002, Volume 4, Number 15.
Litra, Leonid. European Integration of the Republic of Moldova: Is It Still a National Consensus? Moldova’s Foreign Policy Statewatch, Chisinau: IDIS “Viitorul”. October 2011, #39.
Melyantsou Dzianis. Eastern Partnership Summit and Belarus: Nothing for Nothing. Minsk: BISS Blitz #4/2011. P. 4.
Olearchyk, Roman; Chaffin, Joshua. US Critisizes Ukraine’s Local Elections. Financial Times, November 3, 2010.
Popescu, Nicu; Wilson, Andrew. Turning Presence into Power: Lessons from the Eastern Neighbourhood. London: ECFR. May 2011. P. 3.
Potocki, Rodger. Belarus: A Tale of Two Elections. Journal of Democracy. Volume 22, Number 3, July 2011. P. 49-63.
Rodkiewicz, Witold (Ed.) Transnistrian Conflict After 20 Years. Warsaw, Chisinau 2011. P. 17.
Schimmelfenning, Frank; Scholtz, Hanno. EU democracy promotion in the European neighbourhood: Political conditionality, economic development and transnational exchange. European Union Politics 9(2), 2008. P. 187–214.
Schimmelfenning, Frank; Engert,Stefan; Knobel, Heiko. “The impact of EU political conditionality”. In: Schimmelfenning, Frank; Sedelmeier, Ulrich (eds.) The Europeanization of Central and Eastern Europe. Ithaca, NY: Cornell University Press, 2005. P. 29–50.
Shumylo-Tapiola, Olga. The Moldovan Jigsaw. Brussels: Carnegie Europe. November 21, 2011 (on-line). http://carnegieeurope.eu/publications/?fa=46029
Solodkyy Serhiy. Arabska vesna, ukrainski prymorozky. Dzerkalo Tyzhnia #9, 11 March 2011 (on-line). http://dt.ua/POLITICS/arabska_vesna_ukrayinski_primorozki-77204.html
Trenin, Dmitri. “Russia’s Policy Towards Belarus: A Tale of Two Presidents”. In: Forbrig, Joerg; Marples, David R.; Demes, Pavol (eds.) Prospects for Democracy in Belarus. P. 79-84.
Trudelle, Alice. On the Brink of Rebellion? Warsaw Business Journal, November 21-27, 2011.
Ulakhovich, Vladimir. Belarus and the Eastern Partnership: Still a Long Way to Go. Internationale Politik und Gesellschaft, 2011, No. 3. P.82-94.
Uroky Bilorusi dlia Ukrainy. Transcript of Press Conference with Roman Bezsmertnyi. Information and analytical agency “Glavcom”, 24 June 2011 (on-line). http://glavcom.ua/articles/4072.html
Vachudova, Milada. Europe Undivided: Democracy, Leverage, & Integration After Communism. Cambridge: Cambridge University Press, 2005.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Досі не віриться, що новим президентом Придністров’я став Євген Шевчук. Не багаторічний президент Ігор Смірнов, в якого проект “ПМР” (Приднестровская Молдавская Республика) став проектом життя з першого дня його створення. Не Анатолій Камінський, спікер придністровського парламенту, якого на нинішніх виборах ногами і руками підтримувала Росія, оголосивши війну на знищення Смірнова.\
Було чимало людей і в європейських столицях, і в українській, і навіть в молдовській, хто таємно сподівався на такий результат виборів. На Шевчука-президента. Хоча б тому, що Шевчук – це вже зовсім інше покоління (40 з невеликим років проти 70-и Смірнова і 60 з гаком Камінського), і якщо хоч якісь зміни можливі у Придністров’ї, то лише з ним. Звісно, якщо такі зміни замість комфортного статус-кво в Придністров’ї, зараз хоч комусь у світі дійсно потрібні.

Але навряд чи хтось у світі до виборів в Придністров’ї дійсно вірив у перемогу Шевчука, навіть якщо зараз вони й не доказуватимуть зворотнє. Мої знайомі придністровські колеги – люди освічені та поінформовані – до останнього стверджували: “У Придністров’ї сюрпризів не буває”. Виявляється, бувають.

Дійсно, хто міг спрогнозувати, як у абсолютно авторитарному і підконтрольному Росії сепаратистському анклаві можуть відбутись вибори, якщо не вільні та демократичні в класичному розумінні цього слова, то принаймні такі, результат яких результат яких буде невідомий до моменту, коли остаточно підрахують голоси? Вибори, на яких не просто переможе опозиційний кандидат, але й перемогу якого визнає той, хто звик керувати Придністров’ям під незмінним слоганом “все під контролем” (у буквальному смислі цього слова)?

Вибори, які насправді стали великим ляпасом для Росії. Адже вони продемонстрували: навіть у невизнаній, авторитарній республіці вибори відбулись. Не передача влади з одних в інші руки, не заздалегідь оголошена рокіровка, як планується у березні наступного року в Росії, а саме вибори. З реальною політичною конкуренцією між трьома ключовими кандидатами, з реальним переможцем. Росія не змогла призначити свого президента у Тирасполі навіть попри 3 мільярдний борг Придністров’я за російський газ і російські доплати до пенсій. І навіть попри залякування тим, що Шевчук “продасть” Придністров’я Заходу.

Звісно, ще рано говорити про демократизацію Придністров’я, про яку в своєму плані врегулювання Придністровського конфлікту колись писав Ющенко. Ще досить рано говорити і про європеїзацію Придністров’я. Але про те, що путінізації Придністров’я теж не вийшло – писати вже можна.

Стенограма прес-конференції за участі директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук, колишнього міністра закордонних справ України Володимира Огризка та керівника представництва Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланґе.2011-й став для України роком Європейського Союзу. Попри складну внутрішньополітичну ситуацію, їй все ж таки вдалося завершити чотирирічні перемовини з ЄС щодо Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі. Експерти вважають це «плюсом», хоча парафування поки не відбулося.\
Попри антинатівську риторику також цього року відбувся чи не найбільший прорив у військовій співпраці з НАТО. Позитивом стало налагодження стосунків з Польщею та «міні-перезавантаження» у відносинах з Румунією та Молдовою.

Водночас Україна багато втратила в іміджевому плані, зумівши за рік зіпсувати відносини зі всіма ключовими стратегічними партнерами – і з США, і з Росією, і з Європейським Союзом. Проте це було провиною вже не дипломатії, а української влади в цілому.

Про це в прес-центрі «Главкому» розповіли колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко, керівник представництва Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланґе та директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук.

Володимир Огризко: «Європейський Союз і його провідні члени досі не сформували нормальної української політики»

Перед Україною цього року стояло три головних завдання: Росія, євроінтеграція та прорив на треті ринки, відкриття для себе Азії, Африки, Латинської Америки і т.і.

Що відбувалося в російському напрямку? Коли я згадую фрази наших керівників літнього періоду, то мені здається, що ми знову в 1982-1983 роках і читаємо обмін думками США і СРСР. Це взаємні звинувачення, погрози, бажання іти до суду, карикатури, не дуже дипломатичні вислови. Потім настала певна відлига, надія на поновлення братства та любові. Але вчорашня заява прем’єр-міністра свідчить про те, що від цього ми дуже-дуже далеко.

Це формальні зовнішні прояви ситуації, а за ними основний момент: наші відносини з Російською Федерацією за цей рік не покращилися, вони не знайшли того очікуваного результату, на який сподівалися наші керманичі. Головна причина в тому, що в основі покладено стратегічний прорахунок наших потенційних можливостей на російському напрямку. Склалося так, що в 2010 році, коли зустрічі відбувалися майже щомісяця, майже в усіх можливих і неможливих ситуаціях, вони породили ілюзію легкого вирішення складних завдань і проблем. Просто влада не розібралася в глибинній сутності російської зовнішньої політики, і за це цього року була покарана. Досі жодне з ключових для України питань в російсько-українських відносинах не вирішене і з такою основою, яку ми сьогодні маємо, вони вирішені не будуть. Хіба що відбудеться черговий етап здачі національних інтересів України, яку ми вже проходили минулого року.

Євросоюз так само визначений в законі як стратегічний напрямок, як те, що визначає всю нашу зовнішньополітичну діяльність. Тут, особливо враховуючи останні події під час самміту, я не став би робити чорно-білий аналіз. Завершенням переговорів ми досягли дуже реального вагомого результату: сьогодні Україна і Європейський Союз мають солідний глибоко пропрацьований, унікальний документ, що є безумовним «плюсом». Ми завершили те, над чим працювали довгих чотири роки. Безумовно, він не є повним, він не завершився тим, що ми хотіли, і парафування угоди не відбулося.

Останні події дуже серйозно просвітили нашу громадськість в плані речей, які вона знати і не повинна: що таке парафування, підписання, ратифікація, що за чим іде. Це означає, що, на превеликий жаль, тут у нас є проблеми. Ми сьогодні знаходимося на розтяжці: або змінюється ситуація всередині країни, і ми маємо реальну та доволі близьку перспективу підписання і ратифікації цієї угоди з наступною імплементацією. Або, якщо ситуація не змінюється, ми замерзаємо і чекаємо, поки льодовик не почне танути. А це відбудеться мабуть не раніше жовтня в тому разі, якщо вибори відбудуться належним демократичним чином.

Мене не дуже тішить позиція самого Європейського Союзу. У мене як людини, яка є закоренілим єврооптимістом, євроатлантичним оптимістом, таке враження, що деякі країни Європейського Союзу сьогодні шукають не можливостей допомогти Україні в тому, щоб вона таки йшла далі, а причин (причому інколи формального характеру) для того, щоб зупинити цей процес. Не було б Тимошенко, була б Петренко, не було б Луценко, був би Сидоренко і т.д. Мені здається, що сьогодні Європейський Союз і його провідні члени досі не сформували нормальної української політики. Вони не бачать Україну як окремий фактор розвитку європейського континенту, безпеки цього континенту, не можуть зрозуміти, в чому роль нашої країни у майбутньому розвитку європейського простору.

Доволі сумнівні повороти в позиціях деяких країн виглядають просто-напросто цинічно, навіть коли йдеться про такі технічні питання як візові. На самміті було оголошено, що ми ідемо вперед в плані просування до безвізового режиму. Знаєте чому? Тому що на одній дуже серйозній зустрічі двох європейських і одного російського лідерів було домовлено, що такі самі умови будуть дані Росії. І вже ніяк не можна було Україні, яка відкрила свої кордони для європейців, того самого не дати. Тому політика подвійних стандартів стосовно України не прикрашає європейських стратегів. Вірніше, вона говорить про те, що їх там на сьогодні просто немає.

Дуже серйозний «мінус» у нас в тому, що ми втратили свій імідж. На превеликий жаль, Україна свій імідж закопала дуже-дуже глибоко. Це коштуватиме нам надзвичайно великих коштів, тому що ми не доотримаємо того, що ми могли отримати, зокрема, і через угоду про асоціацію.

Прориви на треті ринки. Зроблено було багато візитів – це позитив. На превеликий жаль, це не призвело до того, щоб на нас посипався інвестиційний дощ. Тому я би не казав, що тут ми зробили якийсь надзвичайно великий прорив вперед.

Українським дипломатам святкувати поки що нічого, тому що «мінусів» більше, ніж «плюсів». Це не означає, що дипломати винні, адже період, коли можна було продати дохлу кішку, закінчився, ми живемо в прозорому суспільстві, де все відомо і зрозуміло. Але думаю, що ми повернемо Україну на демократичні засади, ми змінимо ситуацію, яка відбувається в суспільстві. І тоді Україна буде гордо відстояна Президентом на міжнародній арені і отримуватиме свої перспективи.

Ніко Ланге: «Незважаючи на всю антинатівську риторику, бачимо дуже практичну співпрацю між Україною та НАТО»

Ми бачили дуже високі амбіції української зовнішньої політики в 2011 році. Отримати договір про асоціацію з Європейським Союзом і одночасно отримати знижку за газ від Російської Федерації – це було досить амбітно. І в межах цих амбіцій зовнішня політика України не була успішною.

Також було продовження політики заяв, де ми багато чули, що все буде підписано, але потім не бачили відповідних результатів. З точки зору спостерігача політики в Україні, не дуже зрозуміло, чому постійно робляться ці заяви, коли невідомо, які будуть результати, адже після великих очікувань слідує велике розчарування?

Що стосується Європейського Союзу, то на самміті набагато більше було можливостей, але через внутрішньополітичні події, Україна не отримала потрібних результатів. Ще декілька місяців тому всі відповідальні європейські політики казали, що з парафуванням і підписанням угоди проблем не буде. Зараз там інша позиція і це, думаю, стосується не окремих країн Європейського Союзу, а позиції ЄС в цілому щодо стандартів правової держави та демократії в Україні. Це політичні умови не нові і не випадково придумані, вони були ясні з самого початку цього процесу.

З початку 2011 року під час всіх візитів до Києва представників із Заходу вони робили заяви про ситуацію правової держави та демократії в Україні. Це більше, ніж 30 заяв голів держав та урядів, представників всіх відповідальних міжнародних інституцій. На жаль, в Європейському Союзі склалося враження, що Україною всі ці заяви ігнорувалися. Тому ЄС зробив тільки те, що обіцяв з самого початку, що стосується договору про асоціацію.

Було навіть парадоксально, коли Україна під час керівництва Ради Міністрів в Раді Європи зазначила цілі розвитку демократії та правової держави. Це в умовах, коли представники Ради Європи та Європейського Союзу робили дуже серйозні зауваження на адресу України саме в цих питаннях. Ставити такі цілі для керівництва Ради Європи – це трошки цинічний підхід зовнішньої політики України.

Цікавим і дійсно позитивним було те, що Україна намагалася відкрити доступ до різних країн, різних ринків. Успішно завершили розмову про безвізовий режим з деякими країнами, а також про різні зони вільної торгівлі. Це добрий знак для Європейського Союзу, що Україна і далі бачить себе як відкрита економіка, відкрита держава. В цьому плані знаковим був візит до Києва прем’єр-міністра Туреччини Реджепа Ердоґана, тому що до цього Україною приділялася не дуже велика увага Туреччині. Думаю, є великий потенціал економічного розвитку Туреччини, який може бути прикладом для розвитку України. Більше того, є великий потенціал в Чорноморському регіоні, якщо існує співпраця між Україною та Туреччиною.

В цьому році відбувся також самміт в рамках 25-ти річчя після катастрофи в Чорнобилі. Для України це була велика подія, в якій брали участь представники багатьох країн. Цей захід був успішним у тому плані, що Україна отримала фінансування для саркофага в Чорнобилі. Для Європейського Союзу і, зокрема, Німеччини, яка відмовилася від атомної енергії, це дуже важливе питання. Захист екології, клімату, а також енергоефективність для неї дуже важливі.
Цікаво було, що в цьому році в Україні був генсек НАТО пан Расмуссен. Незважаючи на всю антинатівську риторику, яку ми чули від адміністрації, бачимо дуже практичну співпрацю між Україною та НАТО, Україна бере участь в деяких миротворчих місіях. Як на мене, дуже добре, що Україна готова нести відповідальність не тільки за себе, а і за події в усьому світі. Разом з тим, Україна далі бачить себе відкритою країною, і це дійсно позитивно.

Президент Янукович сказав на самміті, що він має ціль зробити трьохсторонній консорціум в газотранспортному секторі Україні. Це не перші подібні заяви. Але з точки зору Німеччини та Європейського Союзу, ми дуже сподіваємося, що це не тільки заяви, і дійсно будуть зроблені кроки. Вже існує меморандум щодо модернізації, Україна є членом Європейського енергетичного товариства і, думаю, є всі умови, щоб ці конкретні кроки дійсно були здійснені.

Що стосується європейської інтеграції та перспектив, договору про асоціацію, то на захист українських дипломатів склалося враження, що для Міністерства закордонних справ це була «місія неможлива». Українські дипломати не відповідають за внутрішньополітичну ситуацію. Вирішення проблем, які зараз є з європейською інтеграцією, – це відповідальність перш за все Президента України. Проблема в стосунках з Європейським Союзом якраз в тому, що особливо на цьому рівні немає довіри. Голови держав та урядів, німецький канцлер Меркель чули обіцянки від українського Президента, але не бачили відповідних результатів. Тому для покращення стосунків важливо розвивати довіру на найвищому рівні, бо інакше буде дуже важко отримати позитивний результат.

Альона Гетьманчук: «Українська влада на чолі з Віктором Януковичем в цьому році зуміла зіпсувати відносини і з США, і з Росією, і з Європейським Союзом»

Для початку хотіла б привітати українських дипломатів загалом і Володимира Огризка зокрема з професійним святом. Адже якщо говорити про підсумки зовнішньополітичній діяльності у 2011 році, то весь позитив був пов’язаний із заслугами української дипломатії. Незважаючи на поставлені завдання у стилі «місія неможлива», вони чимало змогли досягти зокрема у діалозі з Європейським Союзом. Це стосується і переговорів по Зоні вільної торгівлі, і політичної преамбули до Угоди про асоціацію загалом, і спільної заяви Саміту Україна-ЄС. Навіть сам факт, що була така спільна заява – це теж заслуга української дипломатії, адже ще тиждень до саміту мала бути, за моєю інформацією, лише заява для преси. Можливо, інколи українські дипломати поводились у стилі «Mister No» і цим викликали велике роздратування та незадоволення в колег з Європейського Союзу на фоні тих країн, які поводяться як «Мister Yes».
{2}
Володимир Огризко та Альона Гетьманчук
Ще в 2010 році міністр закордонних справ Костянтин Грищенко визначив наших ключових стратегічних партнерів – це Європейський Союз, Росія та США. Якщо проаналізувати зовнішню політику за 2011 рік, то тут ми бачимо дійсно унікальну ситуацію: українська влада на чолі з Віктором Януковичем в цьому році зуміла зіпсувати відносини одночасно зі всіма ключовими стратегічними партнерами – і з США, і з Росією, і з Європейським Союзом. Ми не побачили суттєвої позитивної динаміки на жодному з цих напрямків.

Я переконана, що якщо у 2010 році в нашій зовнішній політиці був рік Росії, то в 2011 році – однозначно це був рік Європейського Союзу. Інше питання, як у 2010 ми не змогли досягти історії успіху з Росією, так в 2011-му – з Європейським Союзом, хоча згодна з тими

експертами, які вважають, що ситуація не є чорно-білою. Як на мене, занадто трагічно показний саміт «Україна-ЄС», занадто гіперболізовано його значення, оскільки йдеться про традиційний щорічний саміт. Очевидно, причиною цього є не лише завищені очікування, які були на початку року, але і недостатнє розуміння того, що могло бути в кінці року. Навіть ще кілька місяців в інформаційному полі побутувала думка, що в грудні буде підписана Угода про асоціацію. Зрозуміло, що цього не могло бути апріорі. Так само з парафуванням: на подібних самітах не відбувається парафування 1800 сторінок угоди. Інша справа, так зване символічне парафування кількох перших сторінок, яке якраз можна було зробити.

Чи могли ми мати на кінець року більшу, глибшу по суті та змісту спільну заяву саміту «Україна-ЄС»? Навряд чи. Незважаючи на внутрішньополітичну ситуацію в Україні та в самому Євросоюзі. Думаю, що ми по суті та по змісту взяли максимум. Не могло там бути і європейської перспективи, враховуючи дуже багато факторів. Один з них – Угода про асоціацію з Україною є своєрідною моделлю угод з іншими пострадянськими країнами. Як зазначають в неофіційних розмовах європейські дипломати, ми не хочемо давати такого сигналу, який потім будемо зобов’язані записати для деяких інших пострадянських країн. Якщо це не буде проблемою для Молдови, то може стати проблемою, наприклад, для Грузії.

Отже, з одного боку, нам пощастило, бо ми стали першопрохідцями по Угоді про асоціацію, по Угоді про зону вільної торгівлі. Але, з іншого боку, формат Східного партнерства затискає нас в певні рамки, коли під нас мають підлаштовувати всіх інших і, відповідно, планка занижується з самого початку.

Звичайно, міг би бути інший діалог між Україною та ЄС по формі, можливо, по стилю. Володимир Станіславович вже згадував про іміджевий момент. Додам лише, що Україна не просто втратила в іміджевому плані, вона просто перестала бути таким собі носієм тенденцій, трендсеттером на пострадянському просторі. Якщо до цього вважалося, що саме ми встановлюємо певний демократичний та євроінтеграційний тренд, то під кінець року ми цю позицію втратили і її віддають іншим країнам.

Ніко Ланге
Погана новина, що процес євроінтеграції не виглядає незворотнім на сьогоднішній день. В наступному році буде набагато складніше добиватися продовження євроінтеграційного процесу, з огляду і на внутрішні події в Україні (парламентські вибори), і особливо на внутрішні події в Росії. Ми можемо тішитися «початком початку» демократичних проявів в Росії, але, з іншого боку, це може зіграти проти нас. Володимиру Путіну потрібно буде показати, що він і далі контролює ситуацію, залишається дуже впливом та вагомим лідером. Йому показати це в іншому місці, аніж на пострадянському просторі, буде дуже складно. Тому наше євроінтеграційне завдання ускладниться. Більше того, я вважаю, що навіть після підписання угоди процес євроінтеграції України не буде незворотнім. За такого розвитку цілком можлива ситуація, яка свого часу була між ЄС та Білоруссю чи Туркменістаном, коли були підписані Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС, але вони так і не набули чинності.

Щодо США, то позитив є в тому, що діалог продовжувався, навіть відбулись короткі кулуарні зустрічі президентів Обами та Януковича. Але цей діалог був дуже пошкоджений справою Юлії Тимошенко. Так само, як і в ситуації з Росією, в наступному році нам навряд чи варто очікувати суттєвого пожвавлення та позитивної динаміки у відносинах між Україною та США. Зважаючи на президентські вибори у Сполучених Штатах, Барак Обама так чи інакше має підлаштовуватись під позицію Республіканської партії, яка дуже активно оцінює все, що пов’язане з антидемократичними відкатами в цій частині Європи. Символічним свідченням того, що ці відносини не відбуваються так, як би хотілось стратегічним партнерам, є те, що під великим питанням залишається можливий приїзд Гілларі Клінтон на відкриття нового посольства США в Україні. Нагадаю, що в січні ми будемо святкувати 20-річницю встановлення дипломатичних відносин між Україною та США.

Окремо відзначу діалог з Польщею, оскільки у 2010 році у нас була вимушена пауза у відносинах з кількох причин. Перший офіційний візит Президента Януковича до Польщі відбувся лише в лютому 2011 року. Але ми зуміли надолужити втрачену динаміку, і багато в чому маємо завдячувати головуванню Польщі в Європейському Союзі. З іншого боку, залишається сподіватися, що в 2012-му, який буде роком «Євро» (сподіваюсь, і Європейського Союзу), ця динаміка так само буде продовжуватись.

Важливим у 2011-му було «міні-перезавантаження» у відносинах з Румунією та Молдовою, оскільки всі ми знаємо, в якому стані вони перебували ще рік тому. Встановлено активний політичний діалог, вирішено одне з найпроблемніших питань у відносинах із Молдовою, яке стосується передачі акту на землю в районі села Паланка. Відповідно, ми маємо зараз підґрунтя для того, щоб далі поглиблювати ці відносини. Думаю, це непогано в контексті євроінтеграційного дуету.

Ніко вже згадував про НАТО. Дійсно, цього року склався стереотип, що за Віктора Януковича Україна в практичному плані співпрацює більше з НАТО, ніж за Віктора Ющенка, який декларував інтеграцію в Альянс. Багато є нюансів, але такі напрямки як проведення спільних військових навчань є показовими. Навчання «Сі Бриз», які відбулися в цьому році, за свідченнями учасників з країн-членів НАТО, стали найбільш масштабними за всю історію відносин між Україною та НАТО.

Янукович сказав під час прес-конференції, що Європа втерла нам носа, запустивши Північний потік разом з Росією в обхід України. Як тепер можна говорити про довіру та тристоронній газовий консорціум?

Ніко Ланге: Я не дипломат, тому даю дуже недипломатичну відповідь. За декілька років було багато шансів створити для німецьких та загальноєвропейських інвесторів прозорий сектор енергетики в Україні. Але Україна, з одного боку, підписала меморандум з Європейським Союзом та фінансовими інститутами, а з іншого боку – навіть не намагалася, за нашим враженням, створити прозорі умови для потенційних інвесторів в цьому секторі. Без прозорості конкретна співпраця не буде можливою. Потрібно створити ці умови, і якраз членство Європейського енергетичного товариства дає дуже багато стандартів та індикаторів. Було б добре, щоб це було не тільки декларативне, а реальне членство з виконанням стандартів, які там є.

Що стосується «потоків», то, наприклад, Німеччині з різних причин в середньостроковій перспективі потрібно набагато більше газу, ніж зараз. Тому якщо є Північний потік, це не означає, що треба менше працювати з Україною. Україна відіграє для Німеччини і Європейського Союзу дуже важливу роль, але багато пунктів там не є зрозумілими, особливо для наших компаній. Проблема в тому, що для Німеччини перше за все – економічні питання, а для України і Росії в цьому секторі багато є політичними питаннями. Заяви прем’єр-міністра Азарова передавати це в комерційні структури і зробити постачання газу виключно економічним питанням було б також в інтересах Європейського Союзу.

Пане Ланге, Володимир Станіславович говорив про те, що у Європейського Союзу немає української політики. Чому? Які тоді взагалі перспективи співпраці з Україною?

Ніко Ланге: В Німеччині є така проблема, що її зовнішня політика стосовно України дуже добре знає, що вона не хоче, але мало знає, чого хоче. Відсутність довіри між керівництвами України та Німеччини не сприяє розвитку цієї політики. Це стосується також і Польщі, тому що вона дуже багато зробила для України, публічно стояла за неї останні місяці. Але у мене таке враження, що Україна не дуже допомагала Польщі виступати за неї на європейській арені. Польська преса оцінювала самміт Східного партнерства як неуспішний. Що стосується президентства Польщі, то там є багато питань, і було б добре, якби Україна допомагала тим країнам в Європейському Союзі, які активно виступають за неї.

Я думаю, що європейська інтеграція – це не зовнішня політика, і там дуже обмежені можливості щодо переговорного процесу, тому що існують стандарти Європейського Союзу. Країни можуть приймати ці стандарти, щоб інтегруватися – від цього все і залежить. Це правда як для України, так і для інших країн, які вступили або хочуть вступити в Європейський Союз.

Володимир Огризко: Стосовно енергетики здивувала позиція єврокерівників, які щойно заявили: це ваші з Росією плани та проблеми, домовляйтеся, а нам головне, щоб у нас був наш газ. Ця позиція нагадує страуса, який активно заховує голову в пісок, мовляв, все інше мене не стосується. Коли Росія відверто тисне, шантажує Україну, змушує вступати в інші політичні та економічні блоки, справжній партнер має на це реагувати. Наші європейські партнери мовчать, як рибки у воді. Чому? Якщо немає стратегії, скажіть про це, будемо її напрацьовувати. Але позиція страуса для України є абсолютно неприйнятною, тому що ми знаємо, на що нам розраховувати у стосунках з цим потужним економічним та політичним партнером.

{1}

Ніко Ланге, Володимир Огризко, Альона Гетьманчук

Які виклики стоять перед українською дипломатією у 2012 році?

Володимир Огризко: Дипломати не все можуть зробити самі. Європейська інтеграція – це вже давно не дипломатія. Ми її починали, але закінчували економісти, юристи, представники різних галузей господарювання. Ключовим моментом, який буде впливати на всі наші зовнішньополітичні, зокрема й євроінтеграційні процес, будуть парламентські вибори. Якщо вони відбудуться в демократичний спосіб, ми маємо шанс зробити надзвичайно потужний крок вперед. Звичайно, якщо не вигадають якісь додаткові умови, які до цього процесу не матимуть жодного відношення.

З РФ я не бачу шансів на зміну ситуації, тому що ми були, є і залишаємося для Росії головним зовнішньополітичним викликом. «Початки початку» справді можуть дати шанс, але в мене відчуття, що цей процес буде дуже непростим і дуже довгим, бо 60 000 на багатомільйонну Москву, при всій повазі до них, – це дуже мало. Там не зміниться система, отже, і основи для наших взаємовідносин. Вони будуть іншими, коли Росія стане іншою, а це відбудеться через багато-багато років. Отже, буде таке собі продовження ситуації «ні миру, ні війни».

Альона Гетьманчук: Поки незрозуміло, якою буде домовленість з Росією по ціні на газ. Це важливо тому, що в української влади дійсно є унікальна можливість доказати, що знижка на російський газ більше не може бути визначальним фактором зовнішньої політики навіть у таких вразливих енергетичних країн, як Україна. Якщо вдасться вийти з цього переговорного тупика, не зробивши жодної геополітичної поступки, то російський газ нарешті перестане бути найвпливовішим актором в міждержавних відносинах не тільки між Україною та Росією, а й між Україною та ЄС. Нагадаю, що всі ситуації, які виникали в цьому році та заважали і нашій євроінтеграції, і діалогу з Росією, були так чи інакше спровоковані російським газом.

Галина Каплюк, Альона Блохтур

Фото: Станіслав Груздєв, «Главком» та Наталя Сагалата.

Авторська колонка голови Наглядової ради Інституту світової політики Віктора Шлінчака для інформаційно-аналітичного агенства “Главком”Визит двух европрезидентов – Жозе Мануэля Баррозу (президент Европейской комиссии) и Германа Ван Ромпея (президент ЕС) в Киев, их встреча с Президентом Януковичем в ходе саммита «Украина-ЕС», должна была дать ответ на ключевой вопрос: где, как и когда окажется Украина в Европе? Не только ментально (что не поддается сомнению), но и юридически.\
На то, что эти вопросы после объявлении о завершении переговоров с ЕС так и зависли в воздухе, и в ближайшее время на них не будет дано никакого ответа, указывает множество скрытых и очевидных факторов.

Во-первых, стиль общения украинского Президента с руководством ЕС. Поставленные перед Януковичем вопросы. И неполученные ответы. Два часа из двух с половиной было посвящено теме Тимошенко. Янукович, как говорят посвященные, детально рассказывал, как, когда и при каких обстоятельствах Тимошенко занималась контрабандой валюты, как «предавала» государственные интересы и в каких хозяйственных аферах была замечена.

На что руководители ЕС отметили: ни в одной стране мира политика подобного ранга не заключают в тюрьму. О политической оценке (которую должны поставить избиратели) уже даже не говорили. Было понятно, что этот тезис на визави европейцев не действует.

Во-вторых, факторами, указывающими на дальнейшее существенное торможение Украины на пути в ЕС, являются ряд знаковых вещей, совершенных главой ЕС и президентом Еврокомиссии. К таким можно отнести:

– нарушение договоренностей, достигнутых в ходе тяжелого разговора с Януковичем – о том, что, выйдя «на прессу», представители ЕС не будут акцентировать внимание на процессе Тимошенко. Однако это имело место;

– отказ от запланированного официального ланча;

– и, пожалуй, главное – Ромпей и Баррозу поехали на встречу с лидерами общественных организаций (в это время в Киеве проходил форум гражданского общества «Саммит Украина-ЕС 2011: гражданский выбор»), где, как можно было предугадывать, в адрес власти почти не звучало комплиментов. Наоборот, участники передали руководству ЕС петицию, в которой указывалось, что «перед Украиной стоит еще ряд нерешенных проблем, которые являются преградой для диалога, базированного на взаимном доверии между Украиной и ЕС, общему с ЕС пониманию ценностей и принципов демократии, прав человека и верховенства права».

В-третьих, достаточно показательным является и реакция украинских властей.

Скажите, можно ли назвать адекватной идеей «крутить» в эфире Первого национального и пресс-центре Саммита фильм о Великой Отечественной войне, заполняя непредвиденную паузу, возникшую в переговорах? На кого это было рассчитано? Это такой наш «ответ Чемберлену», то есть, Германии за критическую позицию в отношении Украины до Саммита «Украина-ЕС»? Креативненько, мягко говоря…

Еще одним символическим жестом был категорический отказ Виктора Януковича на последовавшее от руководства ЕС предложение совместно выступить перед лидерами общественных организаций. Янукович отрезал: «У меня в это время йолка!». В это время Константин Грищенко уже готовил визит Януковича в Москву. (Понятное дело, что оглашение лишь факта окончания переговоров с ЕС по Ассоциации – вообще не аргумент для руководства России в переговорах по газу).

Не знаю, почему, но Саммит «Украина-ЕС», прошедший на самом высоком уровне, оставил ощущение… безысходности.

Высокие гости не ответили на ключевой вопрос: как они видят дальнейший календарь интеграции Украины в ЕС? К проблеме избирательного правосудия, нарушениям гражданских прав, преследованию политических оппонентов начали проявляться и другие индикаторы. В частности, лидеры ЕС уже заявили, что показательным этапом для Украины станет проведение честных и прозрачных парламентских выборов в 2012 году. Думаю, этот список будет только расширяться. Усталость от Украины таки дает о себе знать. И даже «спрятанная перспектива» дальнейших отношений с ЕС, которую вчера вроде бы «выгрызла» Украина, почему-то не очень греет. Это напоминает сценарий, который Украина проходила в своих отношениях с НАТО, когда на Бухарестском саммите нам тоже дали лишь «спрятанную перспективу».