Архіви: Публікації

Блог Катерини Зарембо, заступника директора Інституту світової політики для видання KyivPost.Моє покоління не може уявити Європу без Європейського Союзу.\
Коли ми народилися, він вже був – за залізною завісою або за Шенгенською стіною, у складі 27-ми чи менше країн, близько чи трошки далі.

Складно собі уявити, що одного дня цього утворення, яке в Україні асоціюється з добробутом, якістю і надійним життям, може не стати.

Втім, останнім часом як в західних, так і в російських експертних колах і медіа подейкують про імовірні загрози існуванню ЄС.

Навряд чи є підстави хвилюватися про зникнення чи розпад ЄС вже зараз. Поки що Європейський Союз все ще непогано порається зі своїми функціями: підтримкою миру в Європі.

18 квітня 2011 року ЄС святкував 60-річний ювілей, якщо вважати днем його народження дату створення Європейського об’єднання вугілля та сталі.

Своїм довголіттям та терміном виконання покладених обов’язків він перевершує Лігу Націй, яка дала Європі тільки 21 рік миру, проте поки не дотягує до Віденського конгресу, результатом якого став мир впродовж 99 років.

Можливо, секрет успіху ЄС полягає якраз у тому, що, на відміну від його попередників, його основою стала економіка, а не політика, а також те, що до цього «мирного договору» можна було приєднуватися. Таким чином, список «творців миру» розширювався, а не належав кільком переможцям.

Проте наявні ознаки того, що Євросоюз переживає еволюційну кризу. Це виявляється у двох ознаках: внутрішні фінансові проблеми Євросоюзу та «втома від розширення». Таким чином, дискредитується як економічна основа, у якій полягає потужність Союзу, так і його «м’яка сила» – поширення демократичних цінностей та високого рівня життя за допомогою приєднання нових членів.

Жорсткі умови кредитів Греції та Ірландії є не такими страшними самі по собі, як те, що Греція, наприклад, могла б бути змушена покинути Єврозону. Це стало б прецедентом та аргументом для тих, хто пропагує думку, що в ЄС все вирішують кілька сильніших країн.

У свою чергу, процес розширення ЄС також потребує перезавантаження. Наразі система «підвисла»: в ЄС поки не називають дати вступу навіть Ісландії, яка вже глибоко інтегрована в ЄС на законодавчому та економічному рівні, що мало б означати необхідність мінімального терміну для передвступних переговорів та адаптації національно законодавства.

У черзі стоять ще сім балканських країн і Туреччина, процес вступу якої до ЄС, до речі, триває вже 24 роки і дискредитує сам процес розширення.

Аргумент про те, що розширюватися потрібно не вширш, а вглиб, також не витримує критики. Прикладом цьому є Європейська служба зовнішньої дії (ЄСЗД), створена внаслідок Лісабонського договору. Інституція поки що не може похизуватися бездоганною ефективністю.

Спроба країн-членів підвести зовнішню політику ЄС під спільний знаменник мала сумнівні шанси на успіх вже тоді, коли головою європейського зовнішньополітичного відомства стала леді Кетрін Ештон. Бюрократ із слабким зовнішньополітичним портфоліо, вона відразу заявила про те, що чекати на значні звершення у міжнародних відносинах від неї не доведеться.

Це при тому, що ще до призначення баронеси у євросоюзівських колах наголошували, що у формуванні ролі Високого представника з питань зовнішньої та безпекової політики ЄС головну роль відіграє саме особистість людини, яка обійме цю посаду.

Як наслідок, Франція та Великобританія керують операціями в Лівії, а на Ештон зокрема та ЄСЗД взагалі сиплються критичні зауваження з Брюсселю, Німеччини, Австрії, країн Бенелюксу та її рідної Великобританії.

До речі, завдяки Лісабонському договору вперше в історії Євросоюзу країни-члени визначили процедуру виходу з об’єднання.

Поки що жодна з держав-членів не виявила такого бажання, проте прецедент був: 1975 року Великобританія провела референдум щодо виходу країни з (тоді) Європейського економічного співтовариства.

Відомий єврооптиміст, фінський міністр закордонних справ Александер Стубб вважає, що Євросоюз впорається з екзистенційною кризою. Політик переконаний: уся історія ЄС – це історія криз, до яких Союз завжди знаходив шляхи подолання.

Сподіваюся, що він правий, і процитую слова його колеги, іспанського прем’єра Хосе Луїса Родрігеса Запатеро: «[ЄС] не ідеальний, але це найкраще, що ми маємо».

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “Української правди”Нарешті хтось зрозуміло пояснив, що відбувалось недавно у Варшаві навколо Януковича. З якого раптом дива його так турботливо опікував польський президент Коморовські, і чому саме президент України удостоївся честі бути ледве не за руку підведеним до Барака Обами. Причому бути підведеним не для того, щоб його в хвіст і гриву прочихвостили з приводу прав людини в Україні, вибіркового правосуддя (що, в принципі, на Заході сприймається як одне і те ж) чи якихось ще антидемократичних тенденцій. Януковича підвели, щоб ще раз представити Обамі і мило перекинутись парочкою нікого ні до чого не зобов’язуючих фраз.Пояснення цій історії дав шеф-редактор польської “Газети Виборчої” Адам Міхнік – культове ім’я в Польщі і більш ніж відоме в інтелектуальних колах решти цивілізованих країн світу. На вчорашній відеоконференції, організованій Інститутом світової політики, він розтлумачив, що своєю поведінкою Коморовські хотів донести до Януковича один простий месидж: “Польща зробить все можливе, аби Україна зрозуміла: вона не приречена бути під диктатурою з Кремля”.

Не знаю, наскільки Янукович усвідомлює цю “не приреченість”. Наскільки він усвідомлює, що має вибір. Чи точніше – все ще має вибір. Але щасливий вираз його обличчя під час неформальної вечері за участі Обами чомусь підказує мені, що втрачати такий вибір для президента України дуже б не хотілось.

А вибирати дійсно є між чим. Між відверто хамським ставленням до нього Путіна та дружніми “хеллоу” з самим Обамою. Між шантажем Медвєдєва про необхідність вибирати між двома стільцями і заявою Бузека, що тільки українська влада має вирішувати, в якому напрямку їй рухатись. Між залізобетонною позицією Росії а-ля “дешевший газ лише в обмін на Митний Союз і злиття “Нафтогазу” з “Газпромом” і гнучкістю Євросоюзу, який під час переговорів по ЗВТ неохоче, але все ж зробив крок назад у питанні деяких географічних назв, квот і потенційних санкцій для “Нафтогазу” за теоретично можливі збої у поставках російських енергоносіїв в ЄС. Між можливістю їздити тільки на саміти СНД (може, ще ОДКБ чи ЄврАзЄС) й задовольнятись компанією Лукашенка, Карімова й Рахмона, чи відвідувати також поважні зібрання у Брюсселі, Вашингтоні й Берліні, на рівних попиваючи біле вино з Меркель, Баррозу чи Обамою. Зрештою, Янукович має сам для себе вирішити: йому приємніше, коли його і його країну відверто принижують, чи коли з повагою ставляться до його країни, і цієї поваги вистачає, аби публічно не зневажати і її президента.

Ніхто не каже, що Януковичу треба вибирати. Йдеться про те, щоб мати такий вибір. Чому досі, незважаючи на всі різкі реакції Єврокомісії, Держдепу чи Європарламенту, Януковичу на Заході дають такий вибір? Не в останню чергу тому, що демонструючи негативні внутрішньополітичні “показники”, він несподівано для багатьох світових столиць встановив позитивний зовнішньополітичний тренд. А саме – попри пресинг з боку російських “друзів”, Янукович умудрився не підкоригувати план дій з Євросоюзом: переговори по Зоні вільної торгівлі й Угоди про асоціацію мають бути завершені настільки швидко, наскільки це можливо. Завдяки тому, що Янукович чітко дотримується цього плану, в багатьох західних столицях готові закрити очі на багато інших речей. Це, скажімо так, його чи не єдина секретна зброя сьогодні на Заході. Варто йому позбавити себе цієї секретної зброї – здатись під газовим тиском в Митний союз – вибір у нього автоматично зникне і, користуючись словами Міхніка, Україна вже точно стане приреченою бути під диктатурою Кремля. Принаймні, на осяжну перспективу.

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для тижневика “Дзеркало тижня”.Завтра в Молдові відбудуться загальні місцеві вибори. Нічого, здавалося б, особливого, коли не брати до уваги, що вже вдев’яте за останні два роки в республіці намагаються влаштувати свято волевиявлення — чи то всенародне, чи то парламентське. Починаючи з 2009 року, в республіці тричі проходили парламентські вибори, один референдум, були чотири невдалі спроби обрати президента, і ось завтра жителі сусідньої країни знову прийдуть до урн для голосування. Більше того, цілком можливо, що після місцевих виборів настане черга дострокових парламентських.\
Здавалося б, цей виборчий марафон мав би серйозно відстрашити від Ки­шинева такого прихильника політичної стабільності, як Європейський Союз. А представникам ЄС давно час було б сказати своїм молдовським колегам те, що вони свого часу казали українським: ми вже переконалися, що ви вмієте проводити демократичні вибори, покажіть щось іще. Однак відбувається протилежне: впродовж останніх двох років до Молдови міцно приклеївся дипломатичний ярлик із більш ніж гучною, за пострадянськими мірками, назвою «історія успіху» (success story). Багато високопоставлених чиновників із Євросоюзу (включно з другом України президентом Європар­ламенту Єжі Бузеком) встигли зарахувати затиснуту між Україною і Руму­нією Молдову в лідери «Східного партнерства», або просто — в найперспективнішого, у плані реалізації реформ, сусіда Європейсь­кого Союзу. Нескін­чен­ні вибори розглядаються як свідчення демократії, а політичний ступор, пов’язаний із неможливістю обрати президента, подається як доказ некорумпованості молдавського парламенту. Мовляв, в українській Раді ці два нещасних голоси вже давно можна було б купити.

Серйозне захоплення Молдовою розпочалося в Євросоюзу фактично відразу після створення в цій країні Альянсу за європейську інтеграцію (АЄІ) 2009 року. У дипломатичних колах кажуть, що ідеологом кампанії «Молдова — нова історія успіху Євро­сою­зу» став нинішній посол ЄС у Ки­ши­неві Дірк Шубель. І не тільки (або не стільки) тому, що він зміг відразу розгледіти реформаторський потенціал Кишинева. Далося взнаки накопичене розчарування Україною, де йому довелося працювати в представництві Євро­союзу перед призначенням послом у РМ. Інші наші співрозмовники з країн — членів ЄС також не приховують: Мол­дова для них після 2009 року стала чимось на кшталт України після 2004-го. Той самий євроінтеграційний запал влади, ті ж надії на успішні реформи. Україна й тепер незримо присутня в love story між Молдовою і Євросоюзом. Деякі європейські дипломати в неформальних розмовах зізнаються, що використовують позиціювання Молдови як лідера «Східного партнерства» таким собі важелем впливу на Україну. Щось на кшталт змагання, в якому, на думку Брюсселя, Україна відмовиться так просто розпрощатися з лідерськими позиціями у шістці східних партнерів ЄС на користь Молдови.

Проте українській владі, судячи із заяв МЗС, ближчий підхід, від якого в розмові з автором цих рядків відштовхувався й високопоставлений представник зовнішньополітичного відомства Німеччини: Україна і Молдова — це дві різні вагові категорії, тому й порівнювати їх не варто. Роздратування Києва з приводу Молдови пояснюється й тим, що в Україні не бачать серйозних підстав для такого замилування РМ із боку Євросоюзу. Мовляв, особливих реформ у сусідній країні не видно: рівень корупції зашкалює, як і в Україні, нові еліти насправді не нові, влада й бізнес так само міцно переплетені, а президента РМ не можуть обрати з тієї простої причини, що між головними фігурантами коаліції склалися непрості стосунки, які скидаються на війну за контроль над бізнесом у республіці.

Звісно, Україна — не єдина країна, на тлі якої Молдова раптом перетворилася на привабливого і перспективного лідера «Східного партнерства». Ще більше посприяло цьому жорстоке фіаско політики ЄС на білоруському напрямі.

Протягом останнього року автор цих рядків за кожної нагоди розпитувала представників ЄС, у чому секрет та­кого вдалого позиціювання Кишине­ва в очах Брюсселя. Пояснень доводилося чути чимало. Дозволю собі зупинитися на деяких із них.

Отже, перший аргумент полягає в то­му, що в Молдові, на відміну від нинішньої України, при владі тепер перебувають політики, у чиїй відданості європейській інтеграції країни сумніватися не доводиться. Це, кажуть у ЄС, єдина країна на території СНД, крім Грузії, яка не намагається грати в балансування відносин між РФ і ЄС, чітко дотримуючись європейського вектора. Ни­ніш­нє керівництво Молдови справляє набагато приємніше враження на західних партнерів, ніж керівництво України. Передусім ідеться про прем’єр-міністра Вла­да Філата. У дипломатичних колах його напівжартома-напівсерйозно називають «любимчиком» Хілларі Клінтон. Симпатизує молдовському прем’єру нібито й канцлер Німеччини Ангела Мер­кель, зазвичай скептично налаштована до більшості своїх іноземних колег. Най­важливіша таємна зброя Філата — його здатність підтримувати діалог із за­хідними партнерами англійською мовою.

Друге пояснення зводиться до того, що Молдова, порівняно з Україною, — територіально невелика й, відповідно, більш прийнятна для інтеграції країна для Євросоюзу. Слід віддати належне кишинівським елітам, які цей козир активно використовують у Брюсселі навіть тоді, коли йдеться про досі невирішену суперечку з Україною навколо передачі Києву акта на землю в районі села Паланка. Як стверджують наші дип­ломатичні джерела, європейцям доводилося чути від молдовських колег нарікання такого характеру: Україна ж — така велика країна, їй що, цього нещасного шматка землі поблизу Палан­ки шкода?

Хоча, коли йдеться про можливість інтеграції в ЄС із погляду величини країни, то тут, очевидно, доречніше проводити аналогію між Молдовою і Гру­зією: вони перебувають приблизно в однакових вагових категоріях. Від­мінність полягає тільки в тому, що Гру­зія на сьогодні може подати реальне досьє реформ. На запитання «Чому не Грузія, а Молдова?» один впливовий європейський дипломат дав мені два пояснення. По-перше, Грузія нас­тільки територіально віддалена від ЄС, що не може становити такого ж інтересу для ЄС, як його безпосередні сусіди — Україна і Молдова. По-друге, окремі країни ЄС сприймають Грузію як суто «американський проект», у якому ЄС, хоч би як цього не хотів, завжди відіграватиме другорядну роль. По-третє, проти Тбілі­сі спрацьовує «чинник Саакашвілі» — за­надто імпульсивного, занадто непередбачуваного і занадто антиросійського, на думку середньостатистичного євробюрократа, президента. Що характерно — самі грузини (як, до речі, й українські інсайдери) пояснюють захоплення Молдовою з боку Євросоюзу зовсім іншою причиною. А саме: готовністю Кишинева виконувати будь-які побажання Брюсселя. Ідеолог грузинських реформ Каха Бендукідзе на моє запитання з цього приводу під час відеомосту Київ — Тбілісі відреагував більш ніж різко: «Молдова є лідером тому, що згодна на все, що їй каже Євросоюз. Мені здається, країна повністю втратила поняття про свій суверенітет».

У Європейському Союзі готовність Кишинева дослухатися його порад сприймають інакше: якщо слухають, то справді зацікавлені інтегруватися в ЄС. Хоча й визнають, що Молдові легше, ніж Україні, виконувати всі побажання ЄС, оскільки вона — бідна країна. У неї немає такої кількості багатих людей зі шлейфом особистих інтересів, що тягнеться за ними. Відповідно, їй і втрачати особливо нічого у процесі євроінтеграції. Європейські дипломати, котрі мають справу з РМ, стверджують, що після року ведення переговорів з Угоди про асоціацію з РМ Молдова перебуває на тому ж етапі, що й Україна.

Євросоюзу не може не лестити й те, що тільки за минулий рік прем’єр-мі­ністр Молдови відвідав Брюссель із візитом сім разів (це, звісно, не Янукович, який торік 12 разів зустрічався з Мед­ведєвим), а з Кишинева постійно надхо­дять запити в Брюссель на радників високого рівня, які працюють не просто в міністерствах, а безпосередньо з міністрами. Як результат — у Брюсселі в курсі всього, що відбувається в мол­довському уряді. Зрозуміло, що захоплення Заходу Молдовою не обмежується тільки втішними заявами на її адресу. Істотно підкріплений і фінансовий бік цих відносин. Так, на 2010— 2011 р. ЄС виділив Молдові 90 млн. євро макрофінансової підтримки, що вдвічі більше, ніж у 2007—2008 роках. У березні минулого року Єврокомісія і Світовий банк провели міжнародну донорську конференцію, за підсумками якої Молдова заручилася допомогою на суму 1,9 млрд. євро. Внесок ЄС — понад 25%. Як відзначається в дослідженні Інституту світової політики «Сценарії розвитку придністровського конфлікту. Виклики для європейської безпеки», презентованому минулого тижня в Києві, в розрахунку на одну людину Молдова нині отримує 25 євро, — такі кошти давали Польщі перед вступом у Євросоюз. Якщо порівняти з Україною, то в нашому випадку йдеться про менш ніж 10 євро на людину.

Розраховують тепер у Кишиневі й на інший важливий бонус із боку Євросоюзу — безвізовий режим, що, за словами моїх співрозмовників у Кишиневі, став ніби новою національною ідеєю. У молдовській столиці сподіваються використати цей чинник як своєрідну приманку для Придністров’я, де близько 60% населення вже мають громадянство Республіки Молдова. До того ж безвізовий режим із ЄС може посприяти ослабленню залежності РМ від Росії, яка досить серйозна через стовідсоткову прив’язку до російського газу та роль Москви у Придністров’ї. Річ у тому, що впродовж останніх десяти років доходи від перерахувань молдовських трудових мігрантів становили третину ВВП країни, і переважна більшість їх ішли з Росії. Працювати в країнах ЄС нашим сусідам заважала саме відсутність шенгенської візи, оскільки адаптуватися в мовному плані молдавським заробітчанам в Іспанії або Італії значно легше, ніж іншим вихідцям із пострадянського простору. Згідно з результатами останнього опитування громадської думки, 83% жителів Молдови жодного разу не бували в країнах ЄС.

Хай там як, зрозуміло: такий підхід ЄС, — швидше, аванс для Молдови, а не визнання її реформаторських кроків. Однак таке ставлення Євросоюзу до РМ не повинно викликати роздратування або, тим більше, заздрість в України. Навпаки, українська влада мусить проаналізувати, чому так по-різному сприймають українське і молдовське керівницт­во у Брюсселі та Вашингтоні. Чому, попри більш ніж серйозну залежність Молдови від Росії, ніхто не сумнівається у євроінтеграційному курсі Киши­нева, а стосовно незворотності євро­пейсь­кого курсу України такі сумніви є.

Крім того, чим більше уваги ЄС і США приділяють Молдові, тим більше уваги і до розв’язання вкрай важливого для України придністровського конфлікту. І так само більше уваги до вирішення українсько-молдовських проблемних моментів, які ось уже не один рік не під силу вирішити сторонам у двосторонньому режимі.

Молдовські політики, своєю чергою, мусять проаналізувати, чому емоційний сплеск, що спостерігався на адресу пост­помаранчевої Україні в ЄС і США, так швидко переріс у неприховану байдужість і навіть роздратування. І, звісно ж, не повторювати українських помилок.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “Української правди”Завтра в Одесі зустрінуться Костянтин Грищенко та Сергій Лавров. Зустріч навряд чи буде з найбільш приємних. Останній тренд в українській зовнішній політиці явно не на користь нашого північного сусіда: Росія програє Євросоюзу політично, дипломатично та інформаційно.Звичайно, тренд досить хиткий, і Росія просто так здаватись не збирається. Чесно кажучи, давно не бачила таких озлоблених на українське керівництво росіян. Дивуватись нема чому: Янукович виявився у складнішій ситуації, ніж був Ющенко – від останнього нічого хорошого в Москві не очікували, а Віктор Федорович такі ж чудові надії подавав…

Проблема тільки в тому, що українському керівництву під заріз потрібна “історія успіху” з Росією. Будь-яка відкрита конфронтація відразу поставить питання ребром: а чи треба було 12 разів зустрічатись Януковичу з Медвєдєвим у минулому році, залишати заради Росії Флот, фіксувати заради неї позаблоковість, відмовлятись заради неї від Голодомору і ще й набиратись слави “російської маріонетки” на Заході, щоб через рік прийти в точку, в якій знаходився у відносинах з Росією президент Ющенко і без намірів залишати Флот, і без жодного бажання відмовлятись від НАТО і з міжнародною кампанією з визнання Голодомору геноцидом, і з іміджем прозахідного політика?

Але виглядає так, що щоб не робили Янукович і Ко, це ще більше дратує наших російських друзів. Наприклад, останній лист Азарова. Я мала змогу ознайомитись з його текстом. І змушена зазначити, що таке епістолярне послання мене б на місці росіян теж не особливо розчулило. Чесно кажучи, серйозної аргументації не простежується, але моментів, які ще більше заганяють Україну у некомфортну позицію, вистачає. Наприклад, я не впевнена, що питання ціни на російський газ є найважливішим питанням для України, як стверджує пан Азаров у своєму листі. І тим самим дає зрозуміти росіянам, що заради перегляду ціни Україна піде на все. Мені дивно, що такі прагматики як Микола Янович намагаються збити газову ціну за допомогою доволі сентиментального аргументу: мовляв, раніше ціна на газ була високою, бо відносини між нашими країнами були поганими, а тепер відносини чудові, то й газ має коштувати дешево. Причому тут дружба до ціни, якщо ми такі прагматики? Чи може у Азарова думають, що в Росії досі ведуться на старий прийомчик: чим більше говорити про дружбу “братских народов”, тим автоматично дешевшатиме газ? Аргумент у листі про Німеччину та Польщу, які платять менше за Україну, в Росії теж звучить не дуже переконливо. По-перше, якщо провести нескладні обрахунки на сайті німецького міністерства економіки, то стане зрозуміло, що Німеччина платить за газ $372, що ніяк не менше, ніж Україна. Крім того, російські співрозмовники говорять, що німецька ціна на газ зумовлена різними преференціями, які ця країна надає “Газпрому”, а Україна не хоче. Наприклад, пускають росіян до німецьких газових сховищ. Ну а пропозиція, яку зробив Микола Янович росіянам в обмін на перегляд формули на газ, взагалі вивела наших сусідів з рівноваги. Йдеться про дві речі – спільну модернізацію української ГТС та розрахунок за газ у рублях. Один російський чиновник днями допитувався у моій присутності: “они нас что, вообще за лохов держат? Путин же сам предложил рассчитываться за газ в рублях, а они пытаются нам продать это второй раз”.

Звичайно, агресивний настрій росіян посилюється і тим, що, незважаючи на всю підривну роботу, Україна продовжує домовлятись з Євросоюзом про Зону вліьної торгівлі. Демонстративне російське “фе” з цього приводу, мобілізувало, як би це парадоксально не звучало, не лише європейців, а й українців, які відразу задіяли компромісний пакет, хоча до того пручались з неймовірною силою. Про протистояння по лінії ЗВТ ЄС – Митний Союз я писала не раз, тому не буду черговий раз акцентувати увагу. Зазначу лише наступне: позитивна новина полягає у тому, що на Банковій є розуміння – з Митного Союзу потрібно зістрибувати. Погана новина, у свою чергу, зводиться до того, що саме має стати тією жертвою для Росії, яка хоча б частково вгамуєї її апетити та допоможе Україні й далі підтримувати міф про “історію успіху” у відносинах з Росією? І тут показовим буде завтрашній день з Грищенком та Лавровим в Одесі. У дипломатичних колах курсують чутки, що такою жертвою може стати тема Придністров’я. Росія начебто готова висловити чергові проривні ініціативи, а Україна має їх двома руками підтримати. Росії Україна потрібна як вірний союзник, оскільки це дозволить Москві розгрібати жар в придністровському питанні українськими руками. Питання лише в тому, чи оцінить Росія будь-яке інше жертвоприношення України?

Відкритим залишається і інше питання: наскільки ефективним виявиться ноу-хау Януковича – у своїй зовнішній політиці орієтуватись на Євросоюз, а у внутрішній переймати найгірші зразки країн Митного Союзу – Росії, Білорусі та Казахстану? Адже допоки український Президент проводить подібний експеримент, доти у Росії ще є надії на перемогу на українському фронті.

Стенограма прес-конференції за участі директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук та голови Громадської експертної ради «Україна-ЄС» Олега Рибачука в прес-центрі “Главком”.Поїздка Президента до Польщі на самміт глав держав Центральної та Східної Європи була дуже комфортною, тому що там, м’яко кажучи, там було не до Януковича. Крім того, не планувалося підписання підсумкової декларації, тож жодних зобов’язань – лише приємні рукостискання та фото на згадку. Наступний самміт відбудеться вже у Києві, напередодні «Євро-2012». Щоправда, там вже відповідей на незручні запитання уникнути не вдасться. \

Підсумки візиту Януковича в прес-центрі «Главкому» обговорювали екс-віце-прем’єр-міністр України з питань європейської інтеграції, голова Громадської експертної ради «Україна-ЄС» Олег Рибачук та директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук.

Олег Рибачук: «Янукович формально дав відповідь Медведєву про те, на якому з двох крісел він намагається всидіти»

В аналізі самміту глав держав Центральної і Східної Європи ми відштовхуємося від того, що Президент Янукович зробив черговий візит в рамках своєї стратегії європейської інтеграції. Передбачувана владна машина пропагувала цей візит як епохальний з точки зору втілення стратегії європейської інтеграції Віктора Януковича, і визнання його як рівного серед рівних.

Якщо бути об’єктивним, то дійсно слід вітати те, що Президент Янукович формально дав відповідь президенту Медведєву про те, на якому з двох крісел він намагається всидіти. Серед позитивних моментів також те, що наступний самміт буде проведений в Києві. Україна буде привертати увагу не тільки як футбольна столиця, а і як місце зібрання глав держав Центральної і Східної Європи. Треба це максимально використати для того, щоб самміт проходив не в парадно-фестивальному стилі, до якого зараз влада часто вдається, а щоб інформаційний фон був об’єктивним, щоб можна була аналізувати, що відбувається в Україні.

Президент Янукович дуже впевнено заявив про готовність України виконати першу частину зобов’язань, необхідних для отримання Україною безвізового режиму. Це говорить про наявність високої політичної волі на рівні Президента Януковича і пана Баррозу до підписання Угоди про політичну асоціацію і поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі.

Але якщо говорити технічною мовою, то підписання Угоди про політичну асоціацію і зону вільної торгівлі до кінця року є неможливим. Можливим може бути її парафування. Підкреслюю, що і брюссельська сторона, і українські переговірники підтвердили серйозну налаштованість керівництва Європейського Союзу та України на підписання. Хотів би спростувати інформацію, яка поширилася в Україні нещодавно з вуст екс-президента Польщі, про готовність європейської сторони підписати мало не у вересні Угоду про зону вільної торгівлі. Ця інформація не знайшла підтвердження, але є підтвердження готовності сторін до укладення цієї угоди.

Кілька слів про ризики. Можу буквально процитувати одного з ключових переговірників з європейської сторони про те, що такі технічні питання, як можливість українцям отримати біометричні паспорти зовсім не стоять в першому порядку паритетності з точки зору ЄС. Говорилося про ситуацію з правами людини, про політичні репресії, про застосування Міністерством внутрішніх справ тортур, про свободи громадян. Було сказано, що якщо ці питання не будуть вирішуватися, то перспектива підписання документу про безвізовий режим буде примарною.
{1}

Якщо українська влада наробить дурниць в царині дотримання прав та свобод людини, і особливо політичних репресій, якщо, не дай Бог, щось трапиться з політв’язнем Юрієм Луценком, якщо відбудеться арешт екс-прем’єра Юлії Тимошенко, то такі події зроблять практично неможливим підписання Угоди про асоціацію «Україна-ЄС» не тільки в кінці цього року, а і на невизначений термін.

Альона Гетьманчук: «Для Президента Януковича цей візит був абсолютно комфортним та вигідним»

Йдеться не про візит Віктора Януковича на саміт країн Центрально-Східної Європи, а про візит на протокольну зустріч Віктора Януковича до президента Обами за посередництва польського президента Броніслава Коморовського. Цей візит був однозначно вигідний для Януковича. Але він так само був вигідний і для Польщі, яка хотіла показати і підтвердити слова Барака Обами, що вона є лідером в цьому регіоні, а також, що саме вона опікується Україною. Тож після закінчення формальної вечері Коморовські організував невеличке спілкування пана Обами з паном Януковичем. Фактично це було зроблено для того, щоб ще раз представити Януковича Обамі і сказати, що все ж таки з ним потрібно підтримувати діалог.

Для Януковича візит був вигідний, тому що він знав: у Варшаві буде не до ситуації в Україні. Відповідно і до нього не буде жодних питань чи застережень. Якщо ви, скажімо, почитаєте польську пресу за останні дні, то побачите, що вся увага була прикута виключно до візиту президента Обами. Можливо, знайдете лише кілька коротких згадок про те, що Президент Янукович там теж був.

Янукович, очевидно, також знав, що не буде підсумкової декларації саміту. Як ви знаєте, нам не завжди щастить з подібними документами. Зокрема, на нещодавній зустрічі «Вишеградської четвірки», Микола Азаров відмовився поставити свій підпис під декларацією з приводу ситуації в Білорусі. Очевидно, що подібна ситуація могла б скластись і у Варшаві. Декларація не планувалася, оскільки президент Словаччини сказав, що не поставить свій підпис на одному документі поруч з підписом президента Косова. Президенти Сербії та Румунії відмовились взагалі взяти участь у саміті через те, що там був президент Косова. Отже, вистачало і так внутрішніх проблемних моментів, аби ще загострювати увагу на Януковичі.

Хоча, наскільки мені відомо, під час самого саміту лунали думки щодо відкату від демократії в регіоні Східної Європи і що потрібно якось завадити цим процесам.

Фактично можна сказати, що для Президента Януковича цей візит був абсолютно комфортним та вигідним. Так само як і для Польщі і для президента Обами, оскільки його неодноразово звинувачували в тому, що він дещо забув про Центральну та Східну Європу. З огляду на наближення президентських виборів у Штатах, йому необхідно було показати, що він ні про кого не забув і продовжує активно ангажуватись у цей регіон.

Отже, Польща знову буде активно лобіювати наші інтереси?

Альона Гетьманчук: Чому – знову? Вона й намагалася це робити, підтримувати, а певна пауза в наших відносинах існувала більше з ініціативи Києва, аніж Варшави. Очевидно, перезавантаження відносин між Варшавою та Москвою теж вплинуло на їх динаміку. Але концептуально Польща ніколи не відмовлялась захищати та лобіювати інтереси Києва. Незважаючи на нинішню ситуацію в Україні, Польща обирає політику пряника, а не кнута, сподіваючись все-таки знайти точки дотику з паном Януковичем задля того, щоб не відбувалось подальшого регресу з правами людини. Я знаю, що президент Коморовські йому телефонує та спілкується з ним на всі ці теми. Поляки досі сподіваються саме на неформальному рівні спілкування якось вплинути на українського президента.

Олег Рибачук: Варшава восени буде приймати самміт «Східного партнерства», де, очевидно, має бути Президент України, а українська владна команда готується до демонстрації певних досягнень. В Брюсселі йшла мова про те, що це може бути певний проміжний фініш для оцінки перспектив щодо Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі. Тобто, на момент проведення самміту стане більш-менш зрозуміло, які ключові питання необхідно буде вирішити на найвищому рівні. Я впевнений, що Польща використає цей майданчик для того, щоб продовжувати свою роль одного із ключових партнерів України на шляху до європейської інтеграції.

Альона Гетьманчук: Питання польського головування зараз в Польщі тема №1. Поляки прекрасно розуміють, що без України, її активного ангажування, воно може виявитися не дуже вдалим, оскільки акцент Польщі – це все-таки східна політика ЄС. В цій ситуації Польща залежить від України настільки ж, як і Україна від Польщі. Є взаємовигідний інтерес, щоб підтримувати цей зв’язок.

Чому ж тоді поляки не хочуть добудовувати нафтопровід «Одеса-Броди» до Гданська?

Альона Гетьманчук: Тут є достатньо і економічних, і політичних мотивів. Поляки не до кінця впевнені, що якщо і добудують цей нафтопровід, то невідомо, чи по ньому піде саме легка каспійська нафта. Необхідно їм дати такі запевнення перед тим, як вони почнуть будувати.

Олег Рибачук: Якраз кілька днів тому було оголошено леді Ештон основні принципи «Східного партнерства» з новими нюансами. Тепер там буде закладена формула «більше за більше», тобто немає якогось квотування, що кожна країна-учасник має певний фінансовий бюджет. Ті країни, які будуть більше досягати, отримуватимуть більший рівень фінансування. Причому мова йде не лише про «Східне партнерство», а й про Середземноморське партнерство. Тобто, Європейський Союз зі всіма своїми сусідами застосовує тепер тактику заохочення найбільш активних країн. З одного боку, для України це відкриває широкі можливості, а з іншого – ми знову почули в Брюсселі, що Україні не потрібно позиціонуватися як безумовний лідер у «Східному партнерстві». Ми багато чого досягли, але зараз є інші країні, які значно швидшими темпами просуваються в європейській інтеграції. Тому починається реальна конкуренція за ресурс та за реальну можливість отримати підтримку на шляху цих реформ. Тож як мінімум, потрібно робити реформи.

Галина Каплюк, Альона Блохтур, фото Станіслава Груздєва, «Главком»